Визначальні риси модернізму:

• новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком);

• у творах затверджується перевага форми над змістом;

• заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання ін­туїтивного поруч із логічним шляхом пізнання;

• індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, чита­ча;

• психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я»;

• широко використовуються такі художні прийоми, як «по­тік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва;

• використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;

• ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці);

• естетизм.

Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найвизначніших — імпресіонізм, неороман­тизм, символізм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм, «театр абсурду», дадаїзм, «новий роман» тощо.

Одним з найперших виявів модернізму, точніше його прові­сником в Україні був декаданс.

Декаданс

Напрям, назва якого в перекладі означає занепадництво. Лі­тературознавець В. Щурат (той самий, який назвав збірку І. Франка «Зів'яле листя» декадентською і якому Франко відпо­вів своїм віршем-запереченням «Декадент») трактував декаданс як темне натхнення, як неясну, затемнену нічну красу, а поета-декадента як людину, яка здатна пережити самостійну, «безпред­метну» тугу і піднятися «в ідеалу світ», занедбавши так звану громадянську тему і суспільні проблеми.

Уперше декадентами стали називати у Франції символістів, які відійшли від існуючої літературної традиції. Пов'язано це було з тим, що в 80-х рр. XIX ст. французька молодь, незадоволена опортунізмом (пристосовництвом), що запанував у Франції, де­монстративно відійшла від політики і повністю віддалась науці, філософії, естетиці.

Тривалий час в Україні декадентство вживалось як синонім модернізму, а в поезії розчинилось у символізмі, який став найпо­тужнішою культурно-стильовою течією в період раннього модер­нізму.

В українській літературі модернізм набував специфічних рис. Перші спроби «модернізувати» українську літературу роблять М. Вороний, М. Коцюбинський та М. Чернявський, видаючи альманахи «З-над хмар і з долин» (1903), «З потоку життя» (1905), а також представники «Молодої музи» (П. Карманський, В. Пачовський, С. Твердохліб, О. Луцький та ін.), «Української хати» (М. Євшан, М. Сріблянський, А. Товкачевський, Г. Чу­принка, О. Олесь, М. Жук та ін.).

Початок XX століття

Початок XX століття в Україні став часом великих змін, якіс­них і кількісних внутрішніх процесів, які охопили політику, еко­номіку і культуру. Народні маси вже розпочали боротьбу за на­ціональне визволення, українська нація була готова до потуж­ного і невпинного поступу. Недарма І. Франко писав:

"Історія нашого українського національного руху в остатніх двох деся­тиліттях пригадує нам образ того заклепаного народу, змуше­ного пробивати велику, віковічну скалу, яка ділить його від сво-бідних, повноправних, цивілізованих націй, а притім позбавле­ного найважнішого знаряддя для сієї праці — заліза, себто національної свідомості, почуття солідарності і невідлучного від неї почуття сили і віри в остаточний успіх. Скільки важкого зусилля! Скільки душевних і фізичних мук! Скільки розбитих надій, розтоптаних екзистенцій, загирених талантів, змарнова­них сил і характерів!"

Східна Україна залишалася органічною складовою частиною всеросійського ринку. Такі великі промислові центри, як Доне­цький вугільно-мєталургійний, Криворізький залізорудний, Ніко­польський марганцевий, південно-західний цукробуряковий свід­чили про розвиток капіталізму в місті і в селі.

Русифікаторська політика царського уряду задовго до радян­ської влади експирементувала печально відомими процесами пе­реселення українців, яких спокушали родючими необжитими зем­лями на Далекому Сході, в Середній Азії, в Сибіру. Працьовиті, терплячі, розумні українці могли ці дикі краї окультурити, доби­тися невиданих урожаїв. Але все це для України вимірювалося значними кількісними та якісними людськими втратами.

Не краще складалася доля українців у Галичині та Буковині. Тисячі хліборобів у пошуках кращої долі покидали рідні домівки і шукали заробітку в Канаді, США, Аргентині. За двадцять років з Галичини за океан емігрувало 400 тис. чоловік.

Такі міграції вели до розпорошення нації, до підриву сили її внутрішнього потенціалу.

Вищий порівняно з попередніми десятиліттями рівень полі­тичної та національної свідомості українців не міг не лякати пра­вителів тих держав, які вже давно окупували Україну і зробили її своєю колонією. Намагаючись реформами вплинути на народ України, російський цар у маніфесті від 17 жовтня 1905 року пообіцяв ряд свобод, серед яких і свободу друку. Внаслідок цього дозволу на пресу появився у Полтаві журнал "Рідний край", у Києві — "Нова громада" та "Шершень", було засновано чимало газет. Але таке піднесення тривало недовго: в 1906 році налічува­лося 34, а до 1907 "дожило" всього 3 видання. Краще ця справа була поставлена в Західній Україні, де існували видання різних напрямків і самих видань було значно більше та й проіснували значно довше: "Літературно-науковий вісник", "Молода Украї­на", "Нова Буковина", "Світ", "Неділя", "Діло", "Буковина".

Наука і техніка теж досягли значних успіхів. Випусник Київ­ського університету Д.Заболотний, зробивши чимало видатних досліджень у галузі медицини, випробував на собі препарат про­ти холери. Світове значення мало його дослідження в боротьбі з чумою, а також висипним туфом. Київський політехнічний ін­ститут став центром технічного прогресу в галузі повітроплаван­ня. Тут було організовано товариство, а льотчик П. Нестеров у 1913 році вперше в світі зробив "мертву петлю".

Історична наука в Україні вийшла на новий рівень. Сього­дні добре всім відомий науковець, тодішній директор Катери­нославського музею академік Д. Яворницький, який написав унікальні праці з історії запорізького козацтва. У 1908 році вийшла популярна сьогодні "Історія України" М. Аркаса. У За­хідній Україні в той час плідно працював видатний історик, академік М.Грушевський, видавав свої праці й такий видат­ний діяч культури та історії України, як В.Шухевич.

Театр одержав ширші, порівняно з попередніми роками, мо­жливості: було дозволено урізноманітнювати репертуар, ставити історичні п'єси та драми, перекладені з інших мов. Драматургія цього часу була досить різноплановою, цікавою, набирала нова­торських тенденцій. Драми Лесі Українки, Олександра Олеся, в яких надзвичайно гостро ставилися філософські проблеми, п'є-си-хроніки Г. Хоткевича суттєво відрізнялися від соціально-побутових п'єс драматургів-попередників.

Політичну драму А. Крушельницького "Орли" І. Франко на­звав "такою комедією, що плакати хочеться", адже у ній розкри­то "безодню падлюцтва, яка видає себе за патріотизм". Україн­ська драматургія становила цілісне явище і була однією з найпрогресивніших у Європі.

Театральні трупи не відразу належно сприйняли нову драма­тургію, тому що її художні особливості заставляли єкспериментувати, вимагали іншого сценічного підходу, нового мислення, що значно пізніше стало посильно хіба що Лесю Курбасу, до речі, вихідцю з галицького театру "Руська бесіда".

У 1904 році М. Лисенко заснував у Києві музично-драматичну школу, з якої вийшли композитори К. Стеценко, Л. Ревуцький, диригент О. Кошиць. У Західній Україні (Львів) існував "Союз співацьких і музичних товариств", організований у 1903 році ком­позитором А.Вахнянином. При цьому товаристві через чотири роки була відкрита музична школа, пізніше перейменована на Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка. І в Східній, і в Захід­ній Україні існували десятки музичних об'єднань, гуртків, това­риств. Все це давало неабиякі результати. У львівського профе­сора Б. Висоцького вчилися такі відомі всьому світові співаки, як Соломія Крушельницька та Олександр Мишуга. Уродженка Тер­нопільщини оперна співачка С.Крушельницька за красу свого чистого і сильного голосу була визнана світовою критикою як найкраща співачка своєї доби. Її ім'я було записано золотими літерами у Болонській консерваторії поряд з ім'ям Леонори Дузе. Виступала Соломія Крушельницька у Львові, Одесі, Кракові, Варшаві, Петербурзі, в Італії та в інших театрах Європи, Амери­ки, Африки. З надзвичайним успіхом вона виконувала камерні твори та українські народні пісні. Олександр Мишуга, ставши оперним співаком, повернувся з Італії в ореолі слави. Найкращі оперні театри запрошували його на роботу. Він вибрав Варшаву, співав найславніші оперні арії різними мовами світу, але рідну любив найбільше і виконував нею найкраще. Відома піаністка Софія Дністрянська згадувала:

"Артистові, який у тріумфально­му поході здобув собі серце і уми чужинців, нелегко зберегти гарячу вразливість до всього рідного. Мишуга ні на хвилину не забував, що він — син України, що вийшов з убогої сім'ї та що заходами своїх земляків мав змогу стати тим, ким був".

Національно-визвольний рух народних мас впливав на твор­чість композиторів: К. Стеценко написав свої кращі хори "Прометей", "Сон", створив кантати "Шевченкові" та "Єднаймося". Мелодія "Хору норманів", написаного композитором А. Вахня­нином до трагедії "Ярополк" Устияновича, стала відомою як му­зика до пісні "Шалійте, шалійте, скажені кати". Один з найкра­щих західноукраїнських композиторів Д. Січинський створив оперу "Роксолана", а С. Людкевич у 1905 році написав "Хор підземних ковалів".

Надзвичайно швидко розвивалося образотворче мистецтво. Київська, Одеська та Харківська рисувальні школи дали прекрас­них майстрів пензля: І. Іжакевича, Ф. Красицького, К. Костанді, Д. Безперчого, П. Мартинова. У Західній Україні творили І. Труш, А. Монастирський (автор картин на теми баталій козаків з поля­ками, турками і татарами), О.Кульчицька, Й. Бокшай.

Література початку XX століття була насичена творами письмен­ників старшого покоління і не менш талановитого — молодшого.

Закономірними є слова 1. Франка про те, що Україна мала "ряд талантів, яких не постидалась би не одна далеко багатша від нашої література". Реалізм переживав розквіт, але письменники не обмежувалися тавруванням несправедливого існуючого ладу, а зверталися до філософських проблем. Великого поширення на­був новий жанр — новела. У літературі виникли модерністська, символістська та інші течії, які внесли багато нового й позитив­ного. Відбувалося тісне поєднання рис реалізму з неоромантиз­мом (у творах О. Кобилянської, Дніпрової Чайки, Степана Ва-сильченка), реалізму з модернізмом (у творах Агатангела Крим­ського, Андрія Чайковського, Антона Крушельницького), реалізму з декадансом (у творах Миколи Вороного, Олександра Олеся, М.Яцківа, Г. Хоткевича). З'явився жанр політичної лірики і полі­тичної сатири (1. Франко, В. Самійленко). Дуже швидкими тем­пами розвивалася критика, посильна перу І. Франка, П.Грабовського, Лесі Українки, М. Коцюбинського, О. Маковея.

У прозу стрімко ввійшли митці-новатори: Марко Черемши­на, В. Винниченко, М. Вороний. Збагатилася новими творами ус­на народна творчість: кобзар М. Кравченко склав високопоетич-ну думу "Про сорочинські події 1905 року".

Мабуть, у жодній із світових літератур початок XX століття не був такий напружений, як в українській. Довелося пережити і піднесення в 1905-1907 роках, і чорносотенну реакцію, і наро­дження УНР, і більшовицьку окупацію. Еміграція митців за кор­дон та зловісно відомі тридцяті роки — це теж кривава рана на тілі української літератури. Подамо лише кілька фак­ті в: у 1930 році налічувалося 259 українських письменників, піс­ля 1938 їх було уже тільки 36. Група українських письменників у США "Слово", в яку входили ті українські митці, що емігрували:, вітаючи II Всесоюзний з'їзд письменників у Москві, надіслала телеграму, в якій був запит:

"Просимо виявити в Міністерстві Державної Безпеки, де і чому зникли з української літератури 223 письменники?" Відповіді на це запитання, звичайно, ніхто не одержав, але справа виглядала так: із 223 сімнадцять розстріля­но, 8 закінчили життя самогубством, заарештовано і заслано 175, 16 пропали безвісті, 7 померли своєю смертю.