4) Закон надає фізичній особі свободу у вирішенні питання про вибір місця проживання. Водночас встановлюються винятки, коли особа сама не вправі обирати собі місце проживання:

а) місцем проживання особи до 10 років визнається місце проживання її законних представників або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає (ч. 4 ст. 29 ЦК);

б) місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна (ч. 5 ст. 29 ЦК).

Крім того, обмеження у виборі місця проживання можуть зумовлюватись перебуванням особи у місцевостях, які мають спеціальний статус (у прикордонній смузі, на територіях військових об’єктів, на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан тощо), або іншими причинами (перебування під адміністративним наглядом, відсутність законних підстав для перебування в Україні іноземців та осіб без громадянства тощо) (ст. 13 Закону “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”).

5) У ч. 3 коментованої статті встановлюється лише презумпція того, що місце проживання особи від 10 до 14 років співпадає з місцем проживання її законних представників чи органів, що виконують щодо неї функції опікуна. Інше місце проживання може бути обране за згодою між такою особою та її законними представниками.

6) Слід звернути увагу, що положення ЦК щодо місця проживання дитини уточнюються СК, за змістом ч. 3 ст. 160 якого дитина, яка досягла 14 років, самостійно визначає своє місце проживання лише якщо батьки проживають окремо. При цьому комплексне тлумачення даної норми в контексті ст. 160 СК (“Право батьків на визначення місця проживання дитини”) дозволяє стверджувати про те, що дитина є самостійною лише у виборі одного з двох місць проживання – вона має право обрати, чи бажає вона проживати з батьком або з матір’ю.

Ця норма не узгоджується з нормою ч. 2 ст. 29 ЦК, проте саме положенням СК слід віддати перевагу, оскільки: 1) вони є спеціальними щодо ЦК; 2) норма, яка свідчить про проживання дитини разом з батьками або одним з них, кореспондує обов’язку батьків щодо утримання дитини, забезпечення її виховання та розвитку (ст. ст. 180, 150 СК).

7) Оскільки інше не передбачено законом, місцем проживання фізичної особи з обмеженою дієздатністю не вважається місце проживання її піклувальника.

8) Згідно ч. 6 даної статті фізична особа може мати кілька місць проживання. Це означає, що особа є вільною у виборі місця проживання і фактично може проживати у різних місцевостях, проте офіційно зареєстрованим може бути лише одне місце проживання.

23. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою (ст. 43 ЦК)

1. Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.

2. Уразі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць — перше січня наступного року.

3. Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

1) Безвісна відсутність — це категорія цивільного законодавства, яка може застосовуватися у випадку, коли через тривалу відсутність фізичної особи відносини, які виникли за її участю, набули невизначеності. Безвісну відсутність слід відрізняти від пропажі безвісти фізичної особи. Можливість визнання фізичної особи безвісно відсутньою не є самоціллю. Вона необхідна для забезпечення стійкості та визначеності цивільних відносин особи та захисту прав і законних інтересів їх учасників. Метою введення норми ст. 43 ЦК є усунення негативних цивільно-правових наслідків такої відсутності, Підставою для звернення до суду щодо вирішення питання про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, є строк, протягом якого відсутні будь-які відомості про таку особу. Цей строк повинен бути не менше одного року, а відтак, у разі звернення до суду із заявою до закінчення річного строку суд повинен відмовити у її задоволенні.

При цьому слід брати до уваги відсутність особи у місці її постійного проживання. Якщо ж вона не має постійного місця проживання в Україні, не може вирішуватися і питання про визнання її безвісно відсутньою.

Ще однією особливістю при розгляді таких питань є не просто фактична відсутність особи у місці її постійного проживання. Обов'язковою підставою є відсутність відомостей про її місце перебування. Не може вирішуватися питання про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, якщо особа хоча і відсутня, але є інформація про місце її перебування.

2) Початок безвісної відсутності фізичної особи може бути відомий заявнику або іншим особам (від'їзд із місця проживання, отримання останнього листа, тощо). У цьому випадку встановлений законом річний строк обчислюється за загальними правилами обчислення строків у цивільному праві (ст. 253 ЦК).

Перебіг такого строку починається з моменту наявності останніх відомостей про особу та (або) її місце перебування.

У ряді випадків момент відсутності особи у місці її постійного проживання встановити складно або взагалі неможливо. Для цього випадку існують правила,що вказують на момент початку перебігу строків відсутності особи: а) якщо заявнику чи іншим особам невідомий конкретний день певного місяця; б) якщо невідомим є і конкретний день, і конкретний місяць у межах календарного року такої відсутності. У першому випадку моментом початку такого строку буде перше число місяця, яке слідує за місяцем, в якому отримано останні відомості про зниклу фізичну особу (тобто, якщо останні відомості отримані, наприклад, на початку лютого місяця, то моментом початку перебігу такого строку буде 1 березня цього ж року). У другому випадку, початком перебігу строку відсутності особи буде 1 січня року, наступного за роком отримання останніх відомостей про особу.

3) Коментована стаття містить бланкетне посилання на цивільне процесуальне законодавства щодо підстав, процесуального порядку при розгляді цього питання. Цей порядок регулюється главою 4 розділу IV ЦПК. Так, відповідно до ст. 246 ЦПК встановлена альтернативна підсудність цієї категорії справ окремого провадження. Заява про визнання особи безвісно відсутньою може подаватися до суду за місцем проживання заявника, за останнім відомим місцем проживання (перебування) зниклої особи або за місцезнаходженням майна такої особи.

Коментована стаття не визначає кола осіб, які можуть звернутися до суду із заявою про визнання фізичної особи безвісно відсутньою. ЦПК передбачено, що таким правом наділяються особи, які у поданій до суду заяві обґрунтують мету, заради якої їм необхідно визнати фізичну особу безвісно відсутньою (ст. 247). Тобто, підставою для звернення до суду є зв'язок між безвісною відсутністю фізичної особи та порушенням прав чи охоронюваних законом інтересів заявника.

У якості заінтересованих осіб можуть виступати особи, для яких рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою може стати підставою для виникнення, зміни чи припинення їх власних прав та обов'язків.

4) Правові наслідки визнання особи безвісно відсутньою мають значення не тільки для цивільних відносин, але й ряду інших. Так, відповідно до ст. 37 Закону України «Про пенсійне забезпечення» положення щодо призначення пенсій у разі втрати годувальника поширюються на сім'ї безвісти відсутніх, якщо безвісна відсутність годувальника засвідчена у встановленому порядку. Діти батьків, які визнані у судовому порядку безвісти відсутніми, приймаються у будинки дитини у порядку, встановленому Типовим положенням про будинок дитини, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я України від 18 травня 1998 р. № 123. Відповідно до ст. 107 СК, якщо один із подружжя визнаний безвісно відсутнім, то за заявою іншого із подружжя, шлюб розривається державним ор­ганом реєстрації актів цивільного стану.

24. Оголошення фізичної особи померлою (ст. 46 ЦК)

1. Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців.

2. Фізична особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

3. Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

4. Порядок оголошення фізичної особи померлою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

1) Загальною підставою для вирішення питання про оголошення фізичної особи померлою є відсутність у місці її постійного проживання відомостей про місце її перебування протягом трьох років. У разі виникнення труднощів при визначенні моменту перебігу такого трирічного строку (неможливість встановити конкретну дату чи місяць отримання останніх відомостей про місце перебування особи), слід користуватися правилами ч. 2 ст. 43 ЦК, встановленими для визначення моменту початку перебігу строку відсутності особи при вирішенні питання про визнання її безвісно відсутньою.

Спеціальними строками, які враховуються при розгляді справ про оголошення фізичної особи померлою, в окремих випадках є шість місяців та два роки. Шестимісячний строк передбачається для випадків, коли особа пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку. Тобто, існують реальні підстави, а не уявні припущення щодо загибелі фізичної особи. При цьому необхідно враховувати конкретні обставини справи. Такими обставинами можуть бути стихійні лиха (землетруси, повені, сходження снігових лавин тощо) та непередбачені події (пожежі, катастрофи).

Строк тривалістю у два роки встановлюється для фізичних осіб, які пропали безвісти у зв'язку із воєнними діями, причому незалежно від того, чи були вони безпосередніми учасниками таких подій. Підтвердженням таких обставин є введення воєнного стану на території України відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» або запровадження такого стану відповідно до законодавства інших держав, а також фактичне ведення воєнних дій. Такий строк обчислюється після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. Моментом початку перебігу такого строку є момент набрання чинності Указом Президента України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України про скасування воєнного стану (ст. 7 Закону України «Про правовий режим воєнного стану») чи укладення домовленості між воюючими сторонами (акт про перемир'я, акт капітуляції, мирний договір тощо). В окремих випадках суд може відступити від загального правила і оголосити особу померлою до закінчення цього дворічного строку. Це може випливати із матеріалів конкретної справи, з урахуванням обставин зникнення особи. Наприклад, у тому випадку, коли фізична особа пропала безвісти під час бойових дій за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель. У цьому разі повинно пройти не менше шести місяців, що обчислюються з моменту закінчення воєнних дій.

2) Оголошення фізичної особи померлою грунтується на припущенні факту ЇЇ смерті. Воно не передбачає обов'язкове звернення до суду спочатку із заявою про визнання такої особи безвісно відсутньою (ст. 43 ЦК). Законом не визначається коло заявників, котрі мають право звернутися до суду із заявою про оголошення фізичної особи померлою. У таких випадках слід виходити із загальних принципів диспозитивності та публічності у цивільному процесі. Отже, правом на звернення до суду із заявою про оголошення фізичної особи померлою наділені особи, які мають перш за все матеріально-правову заінтересованість у справі. Це можуть бути можливі спадкоємці такої особи, кредитори та інші особи, з якими вона перебуває у певних (наявних, а не уявних) правовідносинах.

3) Оскільки момент оголошення фізичної особи померлою має визначальне правове значення, законом він чітко визначається. Момент такого оголошення встановлюється залежно від підстав ухвалення відповідного рішення суду. За загальним правилом фізична особа оголошується померлою (запроваджується правова презумпція смерті особи) від дня набрання законної сили рішенням суду, ухваленим у порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством. Відповідно до ст. 223 ЦПК рішення суду набирає законної сили після закінчення строків на апеляційне оскарження. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Як спеціальну норму слід розглядати випадки, коли фізична особа пропала безвісти: а) за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку; б) у зв'язку з воєнними діями. У ньому випадку моментом оголошення фізичної особи померлою може бути день ймовірної смерті відсутньої особи. Однак це не імперативна норма, вона носить характер імперативно-диспозитивної.

4) Справи про оголошення фізичної особи померлою відносяться до справ окремого провадження (п. З ч. 2 ст. 234 ЦПК). Так, відповідно до ст. 246 ЦПК заява про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою подається до суду за місцем проживання заявника або за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, або за місцезнаходженням її майна. Справа розглядається за участю заявника, свідків та інших осіб, яких вважатиме за необхідне допитати суд (ст. 249 ЦПК).

25. Акти цивільного стану (термін відповідно до ст. 49 Цивільного кодексу 2003 р.; паралельно продовжує використовуватися і термін «акти громадянського стану», зафіксований в Законі України «Про органи реєстрації актів громадянського стану») — це події та дії, що нерозривно пов'язані з людиною (фізичною особою) і впливають на її правовий статус — започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її здатність бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків.

Такими актами є насамперед народження та смерть людини, вступ її у шлюб або розірвання нею шлюбу, набуття та втрата громадянства або вихід з нього, досягнення певного віку, надання чи обмеження повної дієздатності та інші.

Такі акти цивільного стану, як народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені та смерть, підлягають державній реєстрації у відповідних органах, які утворюються в структурі Міністерства юстиції України (управління юстиції) та у виконавчих органах сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад. За фактом реєстрації акту цивільного стану фізичній особі видається відповідне свідоцтво.