2.3. Прутський похід

Повертаючись назад, відзначимо, що інтерес у південному напрямку був проявлений Петром I ще в 1695 рр.. коли молодий цар здійснив похід на Азов - турецьку фортецю у гирлі Дону, перекривають шлях в Приазов'ї і Північне Причорномор'я. Погано підготовлена ​​армія не змогла взяти Азов штурмом, а налагодити правильну облогу її виявилося неможливим через відсутність флоту. Після тримісячної облоги Азова (весна-літо 1695 р.) Петро був змушений відступити. Без флоту осадити фортецю і з суші і з моря було неможливо. Пер ¬ вий азовський похід закінчився невдачею. Взимку 1695/96 рр.. раз-повернулася підготовка до другого походу. У Воронежі почалося будівництво першого російського флоту. До весни були готові 2 ко ¬ Рабле, 23 галери, 4 брандерів і 1300 стругів, на яких 40-ти ¬ сячний російське військо в травні 1696 р. знову обложило Азов. Після блокади з моря 19 липня турецька фортеця здалася, флоту знайшли зручну гавань - Таганрог, стали будувати порт. У 1710 році підбурюваний Карлом XII і дипломатами провідних євро ¬ пейських держав турецький султан оголосив Росії війну, зажадавши повернення Азова та ліквідації рус ¬ ського флоту. Після невдалих спроб прийти до компромісу дипломатичними шляхами Петру наприкінці лютого 1711 довелося прийняти виклик Туреччини. В кінці червня 1711 р. російська армія під командуванням Петра вступив у Молдавію і, переправившись через Дністер, підійшла до Пруту. Обіцяна допомогу від молдавського господаря Кан ¬ Темира була незначна, а волоський правитель Бринковяну, змінивши Росії, видав план війни султанові. В результаті 9 липня 1711 р. 38-тисячна російська армія була оточена біля річки Прут 135-тисячною турецькою армією і 50-тисячним військом кримського хана. Трохи раніше, представники православних балканських народів, бук ¬ вально облягали Москву з проханням про допомогу, з промінь ¬ ших спонукань перебільшували розмах антитурецького руху в своїх країнах і в таких же пропорціях пре ¬ зменшували очікували російську армію труднощі. Изоб ¬ ражається абсолютно фантастична картина: як, при одному появу російських військ серби, чорногорці, бол ¬ гари, волохи і молдавани прямо-таки зметуть в єдиному по ¬ риве турецьких гнобителів. Наслухавшись цих казок, Петро писав фельдмаршалу Шереметьєва: «Господарі пишуть, що як скоро наші войс ¬ ка вступлять в їх землі, то вони зараз же з ними з'єднаються і весь свій численний народ спонукають до повстання про ¬ тів турок: на що дивлячись і серби (від яких ми таке ж прохання і обіцянку маємо), також болгари та інші хри ¬ стіанскіе народи встануть проти турків, і одні приєднання ¬ гаються до наших військам, інші піднімуть повстання внут ¬ ри турецьких областей; в таких обставинах візир не посміє перейти за Дунай, більша частина війська його розбити ¬ жітся, а може бути, і бунт піднімуть ». Французький історик Жорж Удар писав згодом: «... він (Петро) мав нещастя, замість того, щоб сконцентрувати всі зусилля на укладенні миру зі Шве ¬ цією, вплутатися в хаос складних дипломатичних інтриг, які вимагали тонкого політичного чуття, ізощ ¬ ренной дипломатії і фінансових коштів, яких йому не вистачало ». Як вже було сказано в кінці червні 1711 р. російські війська під командуванням Петра вступили в Молдавію. Проте єдиною «підмогою», яку вони дочекалися, став приїзд молдавського господаря Кантеміра з купкою придворних. Не було ні багатотисячних загонів повставши ¬ ших, ні обіцяних складів із провіантом, ні води. А ту-рецкое військо замість того, щоб підняти бунт проти своїх начальників і розбігтися, взяло росіян в окруже ¬ ня. Петро, ​​сидячи в обложеному таборі, до того занепав духом, що, направивши до великого візира свого посла Шафірова, наказав домагатися світу будь-яку ціну. Якщо зажадає ¬ ся, не тільки віддати Туреччині все завойовані на півдні землі, але й повернути шведам всю Прибалтику, крім Петербурга, а якщо шведам цього видасться замало, віддати їм і Псков з прилеглими землями ... Словом, ведено було «зго ¬ шаться на все, крім рабства». На щастя, турки зовсім не збиралися вести дипломатичних ¬ орієн баталії в захист шведських інтересів, однак у відстоюванні своїх інтересів досягли успіху. Шафіров і великий візир Балтаджі Мехмет-паша під ¬ писали Прутський мирний трактат, за яким Росія зобов'язувалася повернути Туреччини Азов, зірвати свої фортеці, Таганрог і Камінний Затон, знищити російські кораблі на Чорному морі, не втручатися в польські справи, не тримати в Польщі війська , відмовитися від утримання в Стамбулі постійного посол ¬ ства (що за мірками того часу було нечуваним приниженням російської дипломатії). Гірка іронія заклю ¬ чає в тому, що після першого бою турецькі війська, навіть яничари, аж ніяк не горіли бажанням йти в бій. У Прутському поході російська армія втратила 27 285 людей. З них у бойових діях загинули лише 4800, решта - від спраги, хвороб і голоду. Однак, повернувшись до Петербурга, Петро вчинив цілком по-сучасному - влаштував пишний парад, наче це він залишився переможцем і безумовним тріумфатором.