2. Дитяче сиротіння як соціальне явище. «Діти вулиці» - нова для України соціальна проблема
Для будь-якого суспільства характерним є зв'язок: із зниженням потенціалу загальнолюдських і духовних цінностей в суспільстві активно проявляє себе феномен розвитку соціального сиротіння - збільшується кількість дітей, які залишилися без батьківського піклування. Ця межа, на жаль, не обійшла і наше суспільство.
За останні п'ять років кількість дітей, які знаходяться в інтернатах, зросла удвічі. За даними Міністерства у справах дітей, сім'ї та молоді в Україні близько 100 тисяч дітей-сиріт, і це приблизні дані. Така тенденція до зростання числа дітей-сиріт обумовлена величезною кількістю негативно впливаючих чинників, серед яких зниження рівня життя населення, зростаюче безробіття, соціальна незахищеність, а також інші соціально-економічні чинники. Щорічно в пологових будинках матері відмовляються від 2000 дітей в перші хвилини їх життя, збільшується кількість дітей-сиріт, батьки яких живі, щороку близько 6000 дорослих позбавляють батьківських прав.
Дитина-сирота - дитина, у якої померли або загинули батьки.
Соціальне сиротіння - соціальне явище, обумовлене ухиленням або усуненням батьків від виконання батьківських обов'язків по відношенню до неповнолітньої дитини. Соціальні сироти - це особлива соціально-демографічна група дітей, які унаслідок соціальних, економічних і морально-психологічних причин залишилися сиротами при живих батьках.
Діти, позбавлені батьківської опіки, - діти, які залишилися без опіки батьків у зв'язку з позбавленням їх батьківських прав, відбиранням у батьків без позбавлення батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі і перебуванням їх під охороною під час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов'язаним з ухиленням від виплати аліментів і відсутністю інформації про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов'язки, а також підкинуті діти, батьки яких невідомі, від яких відмовилися батьки, і безпритульні діти.
У складний період економічних, соціальних, політичних змін в країні проблема охорони здоров'я і виховання підростаючого покоління придбаває особливе значення. Гарантом соціальної захищеності цього контингенту повинні виступати держава і суспільство.
17 жовтня 1997 року Указом Президента України затверджені "Заходи щодо поліпшення становища дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків". У цьому державному документі визначено завдання міністерств, відомств, обласних, міських держадміністрацій щодо заходів, обкреслених Указом, які мають реалізуватися за наступними напрямками:
- попередження соціального сиротіння;
- поліпшення умов розвитку, виховання, і освіти дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки;
- створення умов для соціальної адаптації дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки;
- нормативно-правове і науково-методичне забезпечення охорони прав цієї категорії дітей.
У згаданому документі основними причинами збільшення чисельності дітей-сиріт, загострення проблеми соціального сирітства названі такі явища як падіння престижу сім’ї, погіршення її матеріальних і житлових умов, збільшення кількості дітей, народжених поза шлюбом, і батьків, що ведуть асоціальний спосіб життя.
Передбачається, що однією з основних умов, які забезпечуватимуть подальше вдосконалення цієї діяльності буде посилення уваги до роботи шкіл-інтернатів, дитячих будинків і будинків дитини.
Стаття 52 Конституції України визначає: «Діти рівні в своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони в шлюбі або поза шлюбом. Утримання і виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, покладається на державу».
У основному законі - Конституції України проголошено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. ЗУтримання і виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, покладається на державу.
У 1991 році Україна ратифікувала прийняту Генеральною Асамблеєю ООН в 1989 році «Конвенцію про права дитини» і «Декларацію про виживання, захист і розвиток дітей», які стали основою для розробки ефективних підходів до рішення проблем дитинства і підтвердженням першочерговості інтересів дітей в політиці держави.
У статті 20 СК України передбачено, що дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення, або в своїх власних інтересах не може залишатися в існуючій обстановці, має право на особистий захист і допомогу, які надаються державою.
З метою практичного упровадження питань, висвітлених в «Конвенції про права дитини», «Декларації», в Україні в 2001 році був прийнятий Закон «Про охорону дитинства». Основними нормативними актами, які регулюють питання соціального захисту дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків, є також з 2004 року «Сімейний кодекс» (2002), Закони «Про загальну середню освіту» (1999), «Про дошкільну освіту» (2001), «Про державну допомогу сім'ям із дітьми» (1992), «Про позашкільну освіту» (2000), «Про професійну освіту» (1998), «Кримінальний кодекс України» (2001) і ін.
Як вже наголошувалося, причини і витоки сучасного соціального сиротіння різні, разом з тим простежуються деякі закономірності в його виникненні і існуванні. Найпоширенішими випадками, які приводять до свідомого уникнення батьками від виконання своїх обов'язків по відношенню до власної дитини є зловживання алкоголем, наркоманія. Результатом такої поведінки батьків, як правило, буває позбавлення їх батьківських прав.
Серед інших причин соціального сиротіння в сучасних соціально-економічних умовах є позбавлення волі батьків, позашлюбне народження дитини, погані матеріальні і житлові умови сім'ї, стан етично-психологічного клімату в ній і т.п.
Окрему групу дітей-сиріт складають діти, від яких батьки відмовилися ще в пологових будинках, або, народивши, "підкинули" дитину кому-небудь чи залишили де-небудь. Нерідко такі факти викликані соціально-фізіологічною незрілістю матері, яка народжує дитину, її легковажним відношенням до вагітності і її наслідків, старанням приховати від близьких факт народження дитини, а іноді і глибоким порушенням стану психіки і світосприймання і т.п.. Проте найчастіше це пов'язано все ж таки з асоціальною поведінкою матері.
Одним з негативних прикладів неузгодженості дій різних соціальних галузей може слугувати нове для України соціальне явище “діти вулиці”.
Проблема дітей вулиці в Україні виникла не одразу, а поступово наростала. У процесі реформування політичної й економічної систем за останні 10 років склалася соціально-економічна ситуація, одним із наслідків якої стало значне збільшення числа дітей вулиці. Тривалий час суспільство і держава не надавали належного значення цьому явищу. Саме тому, за станом на сьогодні, дітей вулиці, з одного боку, не існує у системі цінностей держави і суспільства, а з іншого – факт їхньої фізичної наявності приховувати далі неможливо.
На сьогоднішній день в Україні не існує єдиного загальноприйнятого визначення щодо неповнолітніх, які позбавлені сімейного виховання і проживають у середовищі вулиці. У засобах масової інформації, наукових психолого-педагогічних роботах, результатах соціологічних досліджень, у діяльності служб, органів і спеціальних установ для неповнолітніх вживаються такі терміни як "безпритульні", "діти вулиці", "бездоглядні", "бездомні", "діти, позбавлені батьківського піклування", "соціальні сироти", "неповнолітні групи ризику". Характеристику цих понять можна знайти у працях сучасних російських (О.М.Панов, Є.І.Холостова) та українських (С.В.Толстоухова, І.М.Пінчук) вчених у галузі психології, педагогіки та соціальної роботи. Зокрема, останні звертають увагу на необхідність з'ясування того, який термін з вищезазначених наразі найбільш повно характеризує українських дітей, що опинилися на вулиці. Для цього слід вдатися до аналізу подібних соціальних явищ у світовій практиці.
Різноманітні міжнародні структури, в тому числі ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, які займаються вивченням стану справ в молодіжному середовищі різних країн, відзначають таку негативну тенденцію, як зростання кількості дітей та молоді, що перебувають в стані соціальної дезадаптації. Про це свідчить і наявність таких маргінальних груп , як "діти вулиці".
За визначенням ЮНІСЕФ (Дитячого фонду ООН) до дітей вулиці, тобто безпритульним і бездоглядним дітям, відносяться:
- діти, які не спілкуються з власними сім'ями і живуть в тимчасових притулках (покинутих будівлях і т.п.), або не мають взагалі постійного притулку і щодня ночують де доведеться; їх першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла;
- діти, які підтримують контакт з сім'єю, але через бідність, перенаселеність, різні види експлуатації і зловживання по відношенню до них проводять велику частину дня, а іноді і ночі на вулиці;
- діти - вихованці інтернатів і притулків, які з різних причин втекли з них і знаходяться на вулиці.
Це узагальнена характеристика "дітей вулиці", оскільки в залежності від соціально-економічних умов в країні ступінь маргіналізації має свої специфічні прояви. Так, наприклад, в країнах Латинської Америки, зокрема в Бразилії, Аргентині є певна кількість дітей, що живуть на вулиці і скоюють переважну кількість асоціальних вчинків.
В країнах Європи дитяча безпритульність включає в себе не лише дітей, що не мають постійного житла. Так, в Бельгії розрізняють три групи "дітей вулиці": "діти вулиць" протягом більшої частини дня, які жебракують, працюють на вулиці, прогулюють школу; діти, які втекли з дому; псевдопостійні "діти вулиці", що живуть вдома, але вулиця є середовищем їх постійного місцеперебування. У Швеції дітей, що не контактують з батьками, проводять більшість часу в тимчасових приміщеннях та на вулицях, називають "покинутими".
В Італії стосовно дитячої безпритульності вживається термін "неповнолітні групи ризику". У Великобританії осіб вулиці в залежності від віку називають: "юні втікачі" – діти до 18 років, які пішли з дому чи виховної установи; "молоді бездомні" – особи, які не мають роботи та постійного місця проживання; "ті, що сплять на вулиці" – підлітки та молодь, які не мають постійного притулку та ночують під мостами та в місцях різних вуличних будівель.
В Греції, Туреччині, Угорщині, Хорватії "дітьми вулиці" називають переважно циганчат та дітей біженців.
Таким чином, з наведених прикладів можна зробити висновок про те, що в багатьох країнах також існує соціальна проблема дітей, життєдіяльність яких в переважній більшості обумовлена умовами вулиці. Тому видається правомірним застосування терміну "діти вулиці", запропонованого ЮНІСЕФ, стосовно бездоглядних та безпритульних дітей в Україні. Результати соціологічних досліджень феномену соціального сирітства, досвід роботи різних закладів для неповнолітніх дають підстави віднести до "дітей вулиці" в Україні такі категорії неповнолітніх:
– безпритульні діти – діти, які не мають постійного місця проживання в зв'язку з втратою батьків, асоціальними формами поведінки дорослих в сім'ї; діти, яких вигнали з дому батьки;
– бездоглядні діти – діти, які мають певне місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці в результаті матеріальної неспроможності опікунів (родичів, бабусь, дідусів), психічних розладів батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей;
– діти-втікачі з виховних установ – діти, що зазнали психологічного, фізичного та сексуального насильства в закладах інтернатного типу та притулках;
– діти-втікачі з зовні благополучних сімей – діти з високим рівнем конфліктності, акцентуаціями та патологіями характеру, відхиленнями у психічному та особистісному розвитку;
– діти, що за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці – діти, позбавлені систематичного батьківського піклування, аутсайдери шкільних колективів, діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу.
Зупинимось детальніше на характеристиці окремих категорій неповнолітніх.
Безпритульні або покинуті діти – наслідок розпаду сімейних зв'язків. У подібне становище вони можуть потрапити відразу після народження (відмова від новонароджених немовлят у пологовому будинку). Такі діти надходять у будинки дитини, у медичні заклади, де утримуються до трьох років, а згодом переходять у дитячі будинки або можуть бути усиновлені. Мати має право забрати залишену дитину, якщо вона не усиновлена іншою сім'єю. Крайній випадок – новонароджені, залишені після пологів у порожніх будинках, підвалах, або в буквальному значенні слова викинуті матір'ю. Опинившись без годування і догляду у найбільш вразливий період життя, такі немовлята звичайно гинуть. Подібне поводження з дітьми, як правило, характерне для неповнолітніх матерів і жінок, що не мають стійкої позиції в житті і постійного місця проживання – наприклад, для біженців, іноземних робітників, жінок, що займаються проституцією.
Діти більш старшого віку можуть виявитися покинутими у результаті пияцтва батьків, що веде до розпаду особистості, до соматичних і психічних захворювань або смерті. Такі діти надходять під нагляд органів опіки і піклування, органів соціального захисту населення і визначаються в центри (відділення) реабілітації неповнолітніх. У число безпритульних дітей входять покинуті діти, що знаходяться поза піклуванням відповідних органів, частково діти, що втекли з дому, біженці і т.д. Також діти можуть бути позбавленими батьківського піклування у зв’язку з тривалою хворобою батьків, що перешкоджає їм виконувати батьківські обов’язки, відбуванням покарання у місцях позбавлення волі [11].
Значна частина неповнолітніх, що опинилися у подібному становищі, зосереджується у великих містах, транспортних і портових центрах. Безпритульні діти ночують у підвалах, незаселених будинках, на вокзалах та в інших місцях, де можна сховатися від холоду та непогоди. Засоби для життя здобуваються жебракуванням, проституцією, дрібними крадіжками і участю в злочинній діяльності дорослих. У середовищі безпритульних поширені хвороби, у тому числі педикульоз, а також більш серйозні: туберкульоз і захворювання, що передаються статевим шляхом, ранній алкоголізм і наркоманія. Відсутність освіти прирікає тих із них, хто виживе в цих суворих умовах, на маргінальне положення на все життя, що залишилося. Робота з ними полягає у першу чергу в доставці у притулки і центри по реабілітації неповнолітніх, у лікуванні й оздоровленні, у соціально-психологічній реабілітації, у педагогічній корекції, відновленні (якщо це доцільно і відповідає інтересам дитини) сімейних зв'язків, можливо, у передачі в опікунську сім’ю або в усиновленні, або ж у передачі в дитячий будинок.
У силу різноманітних причин, діти-втікачі покидають сім’ю або заклади соціального обслуговування. По-перше, мова може йти про певні вроджені психічні відхилення, що ведуть до психологічної нестійкості, схильності до номадизму (кочування). По-друге, подібні схильності можуть бути результатом набутого захворювання, ослаблення нервової системи, неадекватної соціалізації або дефектів виховання.
У пубертатний період багато дітей виявляють схильність до втеч із дому, особливо носії гіпертимної акцентуації характеру. Як правило, це проходить після закінчення даного періоду.
Проте частіше усього прагнення до втечі виявляється як реакція на якісь чинники травмуючого характеру вдома, у школі або в підлітковому середовищі. Діти можуть покидати сім’ю через фізичне, психічне або сексуальне насилля близьких, через злидні і незабезпеченість у сім'ї, через образу на родичів внаслідок їх нечутливості або нерозуміння проблем чи переживань дитини.
Школа також може зумовити втечі дітей з дому психічним цькуванням окремих учнів, спробами змусити сім’ю фізичним впливом на дитину виправити свої власні помилки у вихованні.
Іноді причиною втеч стає незахищеність дітей і підлітків від жорстокості і знущань з боку вуличних угруповань. Діти, які втікають з дитячих будинків, інтернатних та інших закладів, як правило, реагують на жорстокість і примус, причому під примусом може розумітись просте підпорядкування режиму, до якого діти-втікачі не звикли. Існує пряма залежність між тривалістю проживання неповнолітніх на вулиці і можливістю повернення їх до нормального життя: чим довший період перебування дитини у середовищі вулиці, тим складніше відбувається її реабілітація.
Український інститут соціальних досліджень за підтримки ЮНІСЕФ дослідив причини виникнення соціального явища “діти вулиці". На підставі контент-аналізу відповідей експертів - керівних працівників різних міністерств і відомств були визначені основні причини виникнення соціального явища "діти вулиці". Зіставлення отриманих відповідей із причинами, виявленими під час опитування безпосередньо дітей вулиці, дозволяє створити майже повну картину появи дітей вулиці як соціального явища. Опитування експертів - спеціалістів з проблеми дитячої безпритульності, дає можливість більш детально виявити причини значного збільшення кількості дітей вулиці.
Причини актуалізації проблеми дітей вулиці можна розподілити на 7 блоків.
1. Погіршення матеріального становища значної частини населення України. Погіршення економічної ситуації в країні призвело до значного збільшення числа сімей, що перебувають за межою бідності. За даними Українського інституту соціальний досліджень майже 70% сімей самоідентифікують рівень свого матеріального добробуту "нижче середнього". Збідніння і зубожіння населення не могло не позначитися на дітях: значно зменшилися витрати сімей на них, усе більше сімей використовують дитячу працю для вирішення загальносімейних матеріальних проблем. Експерти зазначають, що найбільш важке матеріальне становище серед сімей, що мешкають у селах і невеликих містах, де заробітна плата не виплачується роками. Проте за даними МВС найбільша кількість дітей вулиці зосереджена не в цих населених пунктах, а в обласних центрах і у великих містах. Отже, економічний добробут сімей є важливим, але не визначальним чинником виходу дітей на вулицю.
2. Збільшення незайнятих дітей і підлітків. Збільшення незайнятих роботою або навчанням дітей і підлітків можна розглядати як результат двох, на перший погляд, незалежних тенденцій: зменшення рівня зайнятості серед підлітків і невиконання Закону про загальну середню освіту. У зв'язку з послабленням вимог до загальної середньої освіти в Україні збільшився відсоток дітей, котрі не одержують не тільки середньої, але навіть незакінченої середньої освіти. Послаблення контролю з боку працівників шкіл за відвідуванням дозволяє дітям, формально перебуваючи у школі, насправді безконтрольно знаходитися на вулиці. Значна частина випускників неповної середньої школи, які раніше продовжували навчання у професійно-технічних училищах, через скорочення прийому до ПТУ, не можуть бути залученими до навчального процесу. Водночас відповідно до Кодексу законів про працю діти у віці до 16 років не можуть бути працевлаштовані. Крім того, зростання збільшення рівня безробіття серед працездатного населення зменшує шанси дітей і підлітків знайти роботу. Таким чином значна кількість дітей залишилися поза школою і поза роботою одночасно, що безумовно, сприяє їхній маргиналізації, і як наслідок, збільшується ймовірність їхнього виходу на вулицю.
3. Економічна експлуатація дитячої праці з боку дорослих, зокрема, залучення до жебракування, шахрайства, злочинів тощо. Представники Міністерства внутрішніх справ, працівники кримінальної міліції у справах неповнолітніх професійно заявляють, що процесом жебракування, дитячого злодійства, шахрайства керують дорослі, які, економічно експлуатуючи дітей, одержують свої нетрудові доходи. Тобто у зв'язку з маргиналізацією населення великих міст зростає частка дорослих - організаторів економічної експлуатації дітей. Безумовно, проблематичною є можливість виживання дитини на вулиці без підтримки старших (дорослих або старших дітей).
4. Ослаблення відповідальності батьків за утримання і виховання дітей. Ослаблення виховної функції сім'ї. Експерти не змогли однозначно визначити причини ослаблення відповідальності батьків за виховання й утримання дітей. Проте цей факт є очевидним і потребує додаткового вивчення. Не менш актуальною є проблема жорстокого ставлення до дітей у сім'ях, що також потребує вивчення.
5. Загострення суперечностей і конфліктів між дітьми і батьками, внаслідок чого дитина іде з дому. Експерти, що брали участь у дослідженні, підтверджують, що останнім часом чим більше на вулицю виходять діти із зовнішньо благополучних сімей. Саме у таких ситуаціях необхідно, щоб батькам і дитині вчасно було надано соціальну і психологічну допомогу, що дасть можливість скоригувати внутрішньосімейні взаємини.
6. Послаблення роботи по організації дозвілля дітей за місцем навчання і місцем проживання. Формально причиною послаблення роботи по організації дозвілля серед дітей і підлітків є економічна криза в країні: багато гуртків і клубів закрито через скорочення штатів керівників гуртків і вихователів. Проте це не єдина причина погіршення такої роботи. Донедавна школи були місцем позашкільної роботи з дітьми. Нині усю позашкільну роботу практично згорнуто, хоча об'єктивних передумов цьому, крім внутрішньовідомчих розпоряджень, немає. В Україні недостатньо активно працюють дитячі громадські об`єднання, діяльність яких спрямована на організацію дозвілля і роботу у позаурочний час. Через комерціалізацію дитячого дозвілля, включаючи фізкультуру і спорт, організовані форми відпочинку стали недоступними для дітей із малозабезпечених сімей.
7. Формування засобами масової інформації іміджу насильства і "легкого" життя. Експерти вважають, що у засобах масової інформації створено образ молодої людини, котра не докладаючи значних зусиль, може багато чого досягти у житті. Чимало є фільмів про вуличних дітей із щасливим кінцем. Засобами масової інформації зведені в культ насильство і "легкий" спосіб життя. Притому для пропаганди сексу і насильства у телезасобах масової інформації надаються найбільш зручні для більшості аудиторії часи і найбільш популярні канали. Передачі, присвячені формуванню здорового способу життя, у багатьох випадках створюються недостатньо кваліфікованими спеціалістами, у невдалий час. Тому, під враженням ЗМІ діти виходять на вулицю для пошуку нових відчуттів – "як у кіно".
Навіть підвищений зараз інтерес до дітей вулиці не відбиває адекватно наявну ситуацію. Існує дві крайніх позиції стосовно дітей вулиці:
· діти вулиці - зло, що треба викорінювати;
· діти вулиці - жертви, котрим треба допомогти.
Реально про дітей вулиці йдеться тільки у гостросюжетних статтях, а власно соціальне явище не вивчено і у суспільстві не сформовано відповідне ставлення до нього. Потребує комплексне вивчення цієї проблеми як з боку мотивації поведінки дитини, так і з боку реакції на цю поведінку членів сім'ї, родичів, суспільства. Потрібні зусилля різних міністерств і відомств. Місцеві органи виконавчої влади повільно вирішують проблеми дітей вулиці. Це пояснюється тим, що їм не вистачає коштів для роботи позашкільних закладів, бракує кваліфікованих спеціалістів, які могли б займатися цією складною соціальною проблемою. От і слугує проблема існування дітей вулиці як приклад відсутності міжвідомчої кооперації у вирішенні соціальних проблем.
Крім того, загальнодержавні програми соціального змісту часто-густо залишаються значною мірою декларативними, бо не отримують відповідного ресурсного забезпечення. Відомство, що визначене у такій програмі провідним, залишається сам на сам з проблемою фінансування, що робить загальнодержавну програму фактично галузевою, послабляє взаємоузгодженість дій різних відомств. Наприклад, є програма поліпшення охорони здоров'я у межах Мінохорони здоров`я, є програма здоров`я межах Держкомспорту, але кошти на їх реалізацію практично не виділяються.
Взагалі, деякі значимі соціальні проблеми (сирітство, алкоголізм, дитяча злочинність, дитяча проституція) розглядаються як індивідуальні проблеми тих, кого вони стосуються безпосередньо. Виняток становлять собою проблеми безробіття і міграції, що однозначно сприймаються державою як соціальні.