Структура зайнятих за кваліфікаційними групами [6].

(%)

	1999 р.	2000 р.	2001 р.	2002 р.	2003 р.	2004 р.	2005 р.	2006 р.	2007 р.
Законодавці, вищі державні службовці, керівники	7,1	7,1	7,6	7,3	7,1	7,0	7,1	7,3	7,6
Професіонали	13,0	12,9	13,1	12,8	13,3	12,8	12,0	12,2	12,6
Фахівці	15,7	15,0	14,5	13,7	13,8	12,6	127	12,0	11,4
Технічні службовці	4,1	4,1	4,1	4,4	4,1	3,8	3,7	3,7	3,6
Працівники сфери обслуговування і торгівлі	10,9	11,3	12,1	12,6	13,2	13,1	13,1	13,2	13,6
Кваліфіковані аграрії	3,1	3,0	2,5	2,3	2,0	1,8	1,7	1,5	1,3
Працівники з інструментом	13,4	13,3	13,3	13,5	13,4	12,4	13,2	12,0	12,6
Робітники з обслуговування, експлуатації та контролю за роботою технологічного устаткування, складальники устаткування та машин	15,8	15,4	14,8	14,7	14,2	13,3	13,1	12,8	12,6
Представники найпростіших професій	16,9	17,7	18,1	18,7	18,8	23,2	24,9	25,4	24,7

Дані таблиці 9.11. свідчать, що у структурі зайнятості зросла частка законодавців, державних службовців та керівників. Також збільшилася (з 10,9 до 13,6%) частка працівників сфери обслуговування і торгівлі, кваліфікація яких найчастіше залишає бажати кращого. Занадто негативним є зростання (з 16,9 до 24,7%) частки представників так званих найпростіших професій. Натомість значно зменшилася частка професіоналів у загальній чисельності працюючих (з 15,7 до 12,6%), операторів та складальників устаткування і машин (з 15,8 до 12,6%), інструментальників (з 13,4 до 12,6%), кваліфікованих аграріїв (з 3,1 до 1,3%). Меншою мірою, але все ж таки знизилися частки професіоналів і технічних службовців. Загалом частка кваліфікованих працівників індустріального сектору зменшилася з 62 до 53%. Такі структурні зрушення притаманні країнам з низьким рівнем економічного розвитку: тільки там через перенесення низькотехнологічних виробництв з економічно розвинутих країн і загалом сировинну орієнтацію економіки відбуваються подібні процеси. Натомість у розвинутих країнах стрімко зростає частка професіоналів, зокрема, фахівців з інформаційно-комунікаційних технологій, генної інженерії тощо.

Недосконала структура економіки негативно впливає на загальний стан зайнятості молоді. Як носій робочої сили молодь здатна швидше адаптуватися до нових умов, але потребує відповідних робочих місць і забезпечення інших умов праці. Невідповідність між вільними робочими місцями й соціально-професійною орієнтацією зумовили те, що серед загальної кількості безробітних молоді люди становлять більш ніж третину.

Потребує розв’язання і проблема зайнятості жінок. Вона вимагає вдосконалення правових і нормативних засад у різних сферах суспільного життя, які б враховували роль жінки в суспільстві, створювали такі умови, за яких вона власною працею змогла б забезпечити оптимальні і рівні можливості з чоловіками для реалізації свого потенціалу й розвитку особистості.

С кладовою частиною соціальної політики, її пріоритетним напрямком є політика соціального забезпечення і соціального захисту населення. Соціальний захист включає в себе систему заходів, спрямованих на захист будь-якого громадянина країни від економічної та соціальної деградації не тільки в результаті безробіття, а і втрати чи різкого зниження доходів, хвороби, виробничої травми, інвалідності, старості тощо.

Основними світовими моделями політики соціально захисту на сьогодні є:

• соціально-демократична модель скандинавських країн: держава бере на себе значну частку відповідальності за соціальний захист населення, а політичним завданням ставить повну зайнятість;

• неоліберальна модель (США): проблеми соціального захисту переважно вирішуються між підприємствами і найманими працівниками в особі профспілок;

• неоконсервативна модель (Німеччина): ґрунтується на змішаному державно-приватному вирішенні соціальних проблем, коли відповідальність окремого підприємства замінена системою їх обов'язкової колективної відповідальності під контролем держави;

• система Беверіджа (Великобританія, Ірландія): в страхових випадках (хвороба, пенсійний вік, смерть, пологи тощо) кожний громадянин має бути охоплений соціальною страховою допомогою або грошовою допомогою; головне завдання держави – захист громадян з мінімальними доходами.

Для України у даний час найбільше підходить модель Беверіджа, оскільки наша країна орієнтується на інтеграцію з європейськими країнами, де основним напрямком соціальної політики є створення середнього класу власників, тобто політично активного, економічно сильного класу з високим рівнем правової свідомості людей.

Належність до середнього класу нині визначається сукупністю чотирьох критеріїв:

- володіння майном, еквівалентним у вартісному вираженні 20-100 середнім річним доходам працівника в економічно активному віці (30-55 років);

- стабільний доход у розмірі 2-10 прожиткових мінімумів;

- належність до найбільш повноправного прошарку, який становить основу електорату;

- дотримання законів, високий рівень соціальної відповідальності, прагматичний склад мислення і активна діяльність.

Для України формування середнього класу є стратегічним завданням, а нагальною проблемою - проблема бідності. І не тільки для України. Ця проблема є глобальною, оскільки за даними Світового банку, населення світу проживає в умовах жахливого зубожіння.

Бідність у широкому розумінні розглядається як стан, при якому основні (необхідні) потреби перевищують кошти для їх задоволення. Світовим банком встановлений показник межі бідності у розмірі 1 дол. на 1 чол. на день з урахуванням купівельної спроможності долара. По окремих континентах (країнах) як показник межі бідності застосовується: у Латинській Америці - 2 дол. на 1 чол. на день; в Європі та Центральній Азії - близько 4 дол. на 1 чол. на день; у Китаї – 0,6 дол. на 1 чол. на день. Однак такий підхід є надто суб'єктивним, оскільки для різних людей потрібна різна сума коштів для задоволення своїх основних потреб. Тому, поряд з таким підходом до визначення бідності, на основі вивчення цифрової інформації визначають абсолютну і відносну бідність. Абсолютна бідність - це стан, за якого доход (достатній чи недостатній для придбання «споживчого кошика») визначає межу між небідною і бідною людиною. Такий підхід використовується у США. Відносна бідність - це стан людини або сім'ї порівняно з визнаним середнім доходом для даної країни. Такий підхід використовується в країнах ЄС. Європейці до бідних господарств відносять такі, в яких показник рівня доходу становить 40-60% від середнього. У цілому в європейських країнах частка бідних становить 7% населення, якщо за межу бідності приймається показник, що дорівнює 40% середнього медіанного доходу, і 18% - якщо за межу прийнято, відповідно, 60%. В Україні рівень бідності визначається за методом «споживчого кошика».

На сьогодні проблема бідності в нашій країні є досить гострою. За даними міжнародної незалежної організації «Трансперенсі Інтернейшнл» згідно зі стандартами ООН бідними можна вважати 80-90% населення України [12]. Тому важливим завданням державної політики соціального захисту є гарантоване забезпечення прожиткового мінімуму бідним групам населення шляхом надання адресної матеріальної допомоги, підвищення пенсійного забезпечення, утримання дитячих будинків, інтернатів, будинків для інвалідів і людей похилого віку, допомоги з безробіття, житлових субсидій, пільг тощо.

Однією з найменш захищених за доходами категорією населення є пенсіонери. Кожен сьомий із них отримує пенсію в розмірі прожиткового мінімуму. Як видно з таблиці 9.12. мінімальна пенсія є значно меншою за прожитковий мінімум.

Таблиця 9.12. Розмір основних соціальних показників, запланованих у державному бюджеті України на 2008 рік. (грн.) Соціальний показник на 01.01 з 01.04 з 01.07 з 01.10 Мінімальна заробітна плата 515 525 545 605 Прожитковий мінімум для працездатних осіб 568 647 649 669 Мінімальна пенсія 470 481 482 498

Незважаючи на те, що загальна чисельність пенсіонерів протягом останніх років унаслідок зростання смертності систематично скорочується, нині кожних з 10 громадян України троє мають статус пенсіонера, а на кожні 10 осіб зайнятого населення припадає 7 пенсіонерів, що свідчить про високий рівень демографічного навантаження на працездатне населення особами пенсійного віку. У 2006 р. 1,7 млн. осіб економічно активного населення – особи пенсійного віку, 5,3% всього населення країни ( на 01.01.2007 р.) становлять інваліди. Крім надання можливості працювати інвалідам та деяким іншим категоріям населення призначаються різні види соціальної допомоги, зокрема пенсій.

Нині украй важливою є проблема пенсійної реформи, обумовлена багатьма чинниками, зокрема низьким рівнем заробітної плати, від розмірів якої залежить формування Пенсійного фонду України; низькими розмірами пенсій; недостатньою диференціацію трудових пенсій; постійним нарощуванням заборгованості зі сплати страхових внесків; недостатнім пенсійним забезпеченням осіб, що отримують пенсії через інвалідність та в разі втрати годувальника; «тінізацією» заробітної плати в недержавному секторі економіки тощо.

Особливої підтримки потребують сім’ї з дітьми, а особливо багатодітні, оскільки серед малозабезпечених домогосподарств багатодітні зустрічаються майже в 7 разів частіше, ніж серед небідних. Наразі державна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям надається у грошовій формі в розмірі, що залежить від величини середньомісячного сукупного доходу сім’ї. Збільшення грошових виплат при народженні дітей (першої в розмірі 25 тис. грн., другої – 50 тис грн., третьої та наступних – 100 тис грн.) певним чином вирішує деякі питання соціальної захищеності таких сімей.

Недостатньо соціально захищеними є практично усі безробітні, оскільки середній розмір допомоги, що їм надавалася у жовтні 2010 р. складала 778 грн., що менше прожиткового мінімуму Прикро, але, навіть, серед працевлаштованих громадян бідність є поширеним явищем. За таких умов близько 80% сімей в Україні одержують соціальні виплати (пільги, субсидії, допомоги, компенсації) за рахунок коштів бюджетів усіх рівнів, соціальних фондів, коштів підприємств, організацій тощо. Держава щороку на соціальний захист населення витрачає близько 20-25% бюджетних коштів. При цьому збільшується заборгованість по соціальних виплатах і в повному обсязі не забезпечується адресність виплат. Так, в результаті непрозорості діючої в нашій країні системи соціального захисту частка пільговиків серед небідних становить 30%, а серед бідних – 23% [5].

Більш активним, дієвим напрямком політики соціального забезпечення і захисту має стати політика попередження бідності шляхом страхування громадян у працездатному віці.

В Україні згідно з Концепцією соціального забезпечення населення основними принципами соціального страхування є:

• обов'язковість страхування усіх працюючих і фінансова участь у страхуванні усіх застрахованих осіб;

• рівноправність суб'єктів страхування;

• державні гарантії за соціальним страхуванням.

Основними формами соціального страхування мають бути:

• пенсійне страхування, як джерело матеріального забезпечення громадян у старості;

• страхування на випадок безробіття;

• страхування на випадок втрати працездатності в результаті нещасного випадку на виробництві;

• медичне страхування на випадок захворювання.

За експертними оцінками, сьогодні в Україні застраховано лише близько 10% ризиків, тоді як у більшості країн цей показник становить 90-95%. Частка українського страхового ринку в загальноєвропейському обсязі страхових послуг дорівнює лише 0,1%, і це при тому, що в Україні проживає 7% населення Європи.

Найбільшим попитом у нашій країні користуються послуги з добровільного страхування майна (71% від загального обсягу страхових послуг), а страхування здоров’я і життя становить найменшу частку на ринку страхових послуг (1%), хоча в країнах з розвинутою економікою 50-60% [1].

Ефект соціального страхування стане можливим лише за умови стабільного розвитку економіки та суттєвого зростання доходів платників страхових внесків.

Таким чином, існуюча на сьогодні модель соціальної політики за своїм характером переважно пасивна, оскільки зорієнтована, насамперед, на захист соціально вразливих верств населення. Подальша її реалізація безперспективна. Логіка подій вимагає переходу до активної соціальної політики, перенесення акцентів на працюючу частину населення. Існуюче заниження заробітної плати відчутно гальмує розвиток внутрішнього ринку, динаміку економічних процесів. Світовий, і наш гіркий досвід, засвідчують, що економіка, яка базується на низькій вартості робочої сили, не забезпечує високих соціальних стандартів, процесів нагромадження, якісного відтворення трудових ресурсів. За таких умов стримується розвиток усієї соціальної інфраструктури - освіти, медицини, культури, житлово-комунального господарства. Активна соціальна політика спрямовується на попередження бідності, розвиток людського капіталу, сприяння економічному зростанню, забезпечення соціальної спрямованості та політичної стабільності. Варто розуміти, що соціальна політика - це не примусова надбудова над комплексом економічних реформ, а їх активна складова, якою визначається успіх перетворень у суспільстві.