Поняття “світосприймання”, “світобачення”, “світорозуміння”
В світогляді реалізується чуттєво-емоційний та інтелектуальний досвід людини, бо людина сприймає світ і через органи почуття, і своїм розумом. Тому в світогляді можна виокремити різні його рівні, залежно від “каналу” надходження інформації і способу переживання світу, його явищ і подій людиною.
Як зазначає підручник [2: 25], під “світосприйманням” зазвичай розуміють те, як людина відчуває світ, сприймаючи його через органи почуття. Це емоційно-психологічна сторона світогляду на рівні настроїв, почуттів. “Світобачення” – це те, як людина споглядає світ на підставі формування пізнавальних образів світу з використанням наочних уявлень. На цьому рівні світогляду формується певна картина світу, як його бачить людина, і характер цього бачення залежить від природи тих наочних засобів, які використані для вираження бачення світу. “Світорозуміння” – це пізнавально-інтелектуальна сторона світогляду, коли людина своїм розумом намагається виразити смисл буття світу і себе самої.
Світогляд тим і відрізняється від пізнання, що це не просто “набір нейтральних знань, безпристрасних оцінок, розсудливих дій. В його формуванні бере участь не лише холоднокровна робота розуму, але й людські емоції” [2: 25]. Життя в природному і соціальному середовищі породжує в людях складну гаму почуттів, переживань. Зі світоглядом пов’язані допитливість, подив, чуття єдності з природою, причетність до людської історії, шанобливість, захват, трепет, напруга та багато іншого. Серед світоглядних емоцій можуть бути й такі, що забарвлені фарбами тривоги, страху, відчаю: почуття невпевненості, безпорадності, розгубленості, несили, самотності, суму, горя. Можна переживати за своїх близьких, за свою країну, народ, майбутнє людства, за життя на Землі, за долю культури. Разом з тим людям притаманні й світлі емоції: відчуття радості, щастя, гармонії, повноти тілесних, душевних та духовних сил, задоволення життям, своїми досягненнями тощо.
Поєднання цих почуттів дають варіації людських світосприймань. “Емоційний стрій може бути радісним, оптимістичним або песимістичним; егоїстичним або повним душевної щедрості, піклування про інших; щасливим або нещасним. В настроях виявляють себе обставини життя людей, відмінності їхнього соціального положення, національні особливості, тип культури, індивідуальні долі, темперамент, вік, стан здоров’я” [2: 25].
Можна дійти висновку, що розум бере участь в створенні світорозуміння не відокремлено від почуттів і волі, а в тісній взаємодії. Навіть в теоретичному типі світогляду, у філософії, можна побачити вираз не тільки результатів інтелектуальної роботи по відкриттю смислу світу і людського буття, а й емоційно-чуттєвих форм споглядання світу. Це легко відчути в словах І. Канта: “ Дві речі наповнюють душу завжди новим і все більш сильним подивом і шанобливістю, чим частіше і довше ми розмірковуємо про них, – це зоряне небо наді мною і моральний закон в мені” [2: 26].
Співвідношення понять “міф” та “міфологія”
Слово “міф” грецького походження і перекладається як “повідомлення”, “слово”, “оповідь” тощо. Зазвичай під міфами розуміють оповіді про богів, духів, героїв (обожнених або пов’язаних своїм походженням з богами), першопредків, що діяли на початку часу і безпосередньо або непрямо брали участь у створення самого світу, його природних та культурних елементів. “Міфологія” є сукупністю подібних оповідей про богів і героїв, а також системою фантастичних уявлень про світ. Словом “міфологія” також називають науку про міфи [7: 653]. Міфологія розглядається як певний історичний тип світогляду, що сформувався ще за первісні часи існування людства. Отже, в міфологічному світогляді міф виступає формою бачення людиною світу і самої себе в світі. Саме так можна співвіднести поняття “міф” і “міфологія”.
Міфотворчість розглядається як важливе явище в культурній історії людства. В первісному суспільстві міфологія була основним способом розуміння світу, а міф виражав світовідчуття і світорозуміння епохи його створення. Головними передумовами своєрідної міфологічної “логіки” було, по-перше, те, що первісна людина не виокремлювала себе з оточуючого природного і суспільного середовища, а по-друге, те, що мислення зберігало риси дифузності і нерозчленованості, було майже невід’ємним від емоційно-афектної та моторної сфер. Наслідком цього було наївне олюднення всієї природи, загальна персоніфікація, метафоричне співставлення природних, соціальних, культурних об’єктів. На природні об’єкти переносилися людські властивості, їм приписувались одушевленість, розумність, людські почуття, навіть зовнішня антропоморфність, а навпаки, міфологічним пращурам могли бути присвоєні риси природних об’єктів, особливо тварин.
Вираз сил, властивостей і фрагментів космосу як живих, конкретно-чуттєвих образів породжує вигадливу міфологічну фантастику. Певні сили і здатності могли бути пластично вираженими через наявність багатьох рук, очей, дивовижні перетворення зовнішнього вигляду; хвороби могли бути представлені чудовиськами і страхіттями, що поїдають людей, космос – світовим деревом чи велетнем, родоплемінні пращури – істотами подвійної (зооморфної й антропоморфної) природи, чому сприяло тотемічне уявлення про спорідненість і часткову тотожність соціальних груп з видами тварин. Для міфу характерно, що різні духи, боги (відповідно, підпорядковані їм природні стихії та природні об’єкти) і герої пов’язані родинними стосунками [7: 653].
Але носії міфологічного світогляду не усвідомлюють фантастичний характер утворень власної уяви, бо їхнє мислення не було рефлективним, оберненим на самого себе, тому себе не усвідомлювало. Результатом цього було те, що думка ототожнювала свої утворення з дійсністю, тобто міф можна розуміти як результат несвідомого перенесення на об’єктивний світ продуктів людської уяви. Неаналітична, синкретична нерефлективна думка не здатна до самоаналізу, тому всі свої утворення сприймає як дійсність [8: 46]. В міфі форма тотожна змістові і тому міфологічний образ представляє те, що він моделює. “Міфологічне мислення виражається в нечіткому розрізнянні суб’єкта і об’єкта, предмета і знака, речі і слова, істоти та її імені, речі та її атрибутів, одиничного і множинного, просторових і часових відношень, початку і принципу, тобто походження і сутності. Ця дифузність проявляється в сфері уяви і узагальнення” [7: 653].
Для міфу специфічне ототожнення ґенези і сутності, тобто заміна причинно-наслідкових зв’язків прецедентом. Міф не відповідає на запитання “чому?”, а показує “як?”, описуючи виникнення світу як впорядкованого, гармонійного космосу з невпорядкованої темної безодні хаосу. Теперішній стан світу, як його бачили архаїчні люди, виступає наслідком певних подій, що відбувалися в прадавні міфологічні часи за участі міфологічних героїв, пращурів, богів. Розповідь про події минулого виступають в міфі засобом опису світового устрою, способом пояснення його теперішнього стану. Міфологічний час є сакральним часом першотворення світу як космосу, і до нього звертаються кожного разу з метою пояснення подій сьогодення, тому життя космосу в міфологічному світогляді виглядає як вічне повернення того ж самого, певних першозразків, що мають магічну силу, поєднання з якими уможливлює зберігання світового ладу і справжності буття людей і світу [7: 653]. Цей процес відбувався в межах сакрального ритуалу, що виступав не тільки способом трансляції досвіду первісних людей наступним поколінням, а, зберігаючи та відновлюючи світовий лад, сприяв підтриманню соціальної стабільності життя первісного колективу. На підставі можливостей свого неаналітичного, нерефлективного мислення учасники архаїчного ритуалу сприймали його не як виставу, а як подію, що відбувається насправді, вважаючи, що через їхні дії актуалізуються сакральні події минулого і світ набуває свого космічного першоладу.
Міф виконував різні функції. “За його допомоги минуле пов’язувалось з майбутнім, формувалися колективні уявлення того чи іншого народу, забезпечувався духовний зв’язок поколінь. Міфологія закріплювала прийняту в даному суспільству систему цінностей, підкріплювала, заохочувала певні форми поведінки. Міфологічна свідомість заключала в собі також пошук єдності природи і суспільства, світа і людини, розв’язання протиріч, гармонії, внутрішньої згоди людського життя” [2: 31].
Хоча міфологічний світогляд поступово відходив на периферію розуміння людиною світу і самої себе, поступаючись релігійному і філософському, все ж механізми міфологічної думки виявляють свою універсальну природу і демонструють свою дії за умов сучасного суспільства, реалізуючись не лише через давні забобони, а й через сучасні явища моди, реклами, політичного життя і всієї сфери масової культури [див.: 8].
Можна дійти висновку, що міфологія виступає як своєрідний світогляд, коли основною формою бачення і розуміння світу і місця людини в світі виявляється міф, пов’язаний із ритуалом, коли витвори колективної уяви несвідомо переносяться на дійсність, коли міф сприймається не як “розповідь про світ”, а як самий світ. Це спричиняється нерефлективним, синкретичним характером мислення, не здатним розрізняти суттєве й несуттєве, річ, її назву і думку про неї, а також критично ставитись до своїх власних продуктів.