Набуття права інтелектуальної власності на географічне зазначення

Право інтелектуальної власності на географічне зазначення виникає з дати дер­жавної реєстрації цього права, якщо інше не встановлено законом. Обсяг правової охорони географічного зазначення визначається характеристи­ками товару (послуги) і межами географічного місця його (її) походження, зафіксова­ними державною реєстрацією права інтелектуальної власності на географічне зазна­чення. 1-2. Питання правової охорони географічних зазначень є надзвичайно важливим та ак­туальним сьогодні для України. До останнього часу цього інституту українське цивільне законодавство не знало. Отже, необхідно наголосити на тому, що термін «географічне за­значення» є новелою ЦК. Правове регулювання відносин, пов'язаних з географічним за­значенням, здійснюється відповідно до законів України «Про охорону прав на зазначення походження товарів», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг», «Про захист прав споживачів», «Про рекламу» та інших нор­мативно-правових актів. Однак незважаючи на те, що сьогодні в Україні створено нормативно-правову базу щодо правової охорони географічних зазначень, цей об'єкт інтелектуальної власності на­віть не отримав єдиного визначення, поняття, єдиної термінології. Так, у різних норматив­но-правових актах вживаються наступні терміни: «географічне зазначення», «зазначення про походження товару», «найменування місця походження». Є досить спірним питання, чи всі названі терміни позначають окремі об'єкти інтелектуальної власності, чи лише види одного і того самого об'єкта. Питання співвідношення чинного ЦК та інших нормативно-правових актів щодо правової охорони географічних зазначень виявляється дуже важли­вим та актуальним, оскільки ЦК 2003 р. був прийнятий пізніше, ніж інші акти, якими регу­люються відносини щодо використання та охорони зазначень походження в Україні. Деякі положення останніх не відповідають положенням ЦК, а тому мають бути приведені у від­повідність із положеннями останнього. Відповідно до ст. 420 ЦК географічні зазначення є об'єктом права інтелектуальної влас­ності. У коментованій главі 45 ЦК містяться загальні положення щодо права інтелектуаль­ної власності на географічне зазначення. У той самий час у Законі України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» від 16.06.1999 р. використовується термін — «за­значення походження товару». Однак ЦК не дає прямої відповіді на запитання стосовно співвідношення між поняттями «географічне зазначення» та «зазначення походження това­ру». Крім цього, у ЦК не міститься визначення терміна «географічне зазначення». Виходячи зі змісту положень коментованої глави, можна вважати, що у ЦК та у вище­зазначеному законі йдеться про один і той самий об'єкт інтелектуальної власності, для позначення якого ЦК вводить новий термін — «географічне зазначення». У Законі України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» міститься визначення терміна «за­значення походження товару». Відповідно до ст. 1 Закону зазначення походження товару об'єднує два терміни: просте та кваліфіковане зазначення походження товару. Просте зазначення походження товару — це будь-яке словесне чи зображувальне (гра­фічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце походження товару. Ним може бути і назва географічного місця, яка вживається для позначення товару. і складова частина такого позначення. Кваліфіковане зазначення походження товару охоплює два терміни: назва місця похо­дження та географічне зазначення походження товару. Назва місця походження товару — це назва географічного місця, яка вживається для позначення товару, що походить із зазна­ченого географічного місця та має особливі властивості, виключно або головним чином зумовлені характерними для цього географічного місця природними умовами або поєднан­ням цих природних умов з характерним для цього географічного місця людським факто­ром. Географічне зазначення походження товару — назва географічного місця, яка вжива­ється для позначення товару, що походить із цього географічного місця та має певні якості, репутацію або інші характеристики, в основному зумовлені характерними для даного гео­графічного місця природними умовами чи людським фактором або поєднанням цих при­родних умов і людського фактора. Географічне місце — будь-який географічний об'єкт із офіційно визначеними межами, зокрема: країна, регіон як частина країни, населений пункт, місцевість тощо. Необхідно виділити певні особливості цього об'єкта інтелектуальної власності. Таї. має бути вказівка на певну місцевість (район, регіон, країну, область). Це може бути на­йменування певної місцевості або символ, що вказує на місце походження товару. Місі:; походження товару повинно мати природні умови або людський чинник, що впливають т якість, властивості або характеристики товару. Як правило, вказується на особливе геогра­фічне середовище певної місцевості. Товар повинен мати специфічні якість, властивості характеристики. Специфічна якість, властивості та інші характеристики товару мають за­лежати від географічного середовища місця походження товару.

№5

1. Проблема вдосконалення кримінально-правової охорони прав інтелектуальної власності є не лише нагальною потребою на сучасному етапі розвитку України, але і в історико-правовому аспекті сягає своїм корінням до глибокої давнини. Факти існування одного з найпоширених порушень авторського права – плагіату (оприлюднення чужого твору під іменем особи, яка не є його автором) мали місце ще у стародавній Греції та Римській імперії. Зокрема, у трактаті Вітрувія “Про архітектуру” є навіть опис літературного змагання на честь Аполлона (міфологічного покровителя мудрості) та Муз (дев’яти богинь – покровительок мистецтв і наук), які традиційно проводилися в Олександрії. За свідченням Вітрувія, суддя змагань, граматик Аристофан, присудив нагороду аж ніяк не ліпшому письменнику, мотивуючи подібне рішення тим, що решта учасників змагання подали точні копії творів відомих на той час авторів. Після цього інциденту всі письменники, звинувачені у плагіаті, були вигнані з Олександрії...

 

З іншого боку, в усі історичні періоди плагіат різко засуджувала громадська думка. Про творчу діяльність людини та необхідність її охорони висловлювались відомі філософи, письменники, поети різних країн та поколінь, які черпали відповідні джерела із свого повсякденного життя. Наведу лише деяких з них.

 

Наприклад, філософ стародавньої Греції Платон (427-347 рр. до н.е.) стверджував, що створення будь-яких творів мистецтва і ремесла треба назвати творчістю, а всіх створювачів – творцями. Інший відомий філософ Аристотель (384-322 рр. до н.е.) у своїй “Метафізиці” зазначав, що “будь-яке мислення спрямоване на творчість...”.

 

Відомий класик давньоримської літератури Вергілій (70-19 рр. до н.е.), автор славетної “Енеїди”, очевидно, з сумом констатував порушення авторського права, виходячи з його крилатого вислову: “я написав вірші, а слава дісталась іншому”, який на сьогодні вже увійшов до скарбниці античної мудрості.

 

Визначний російський поет Олександр Пушкін (1799-1837 рр.) стосовно творчості стверджував: “...не продается вдохновенье, но можно рукопись продать...”, а у тексті роману відомого українського письменника А.В. Головко (1897-1972 рр.) “Мати” прямо відображено порушення авторського права видатного українського поета Тараса Шевченка на його всім відомий “Кобзар”: “...І надумав написати українського вірша. Вибрав з “Кобзаря” – теж було про кохання. Чепурненько виписав на сторінці і підпис: “П. Діденко”. Прибіг другого дня до Лесі схвильований: яке ж враження справив написаний вірш?...Леся розповіла, що батько, прочитавши, похвалив. Сказав, якщо сам Павлуша написав це, то дуже хороший вірш, просто-таки, справжній поет росте з нього...Звичайно, Павлуша розумів, що на одному вірші, та й то чужому, далеко не заїхати, треба все нові та нові. А де їх взяти? Щоправда, “Кобзаря” б іще хватило надовго, та він не такий дурень, щоб не розуміти, яка це непевна річ, як легко на цьому “зрізатись”. До того ж трохи неприємно було й від свідомості, що все це сталося через шахрайство. Ні, треба самому таки писати вірші. Став пробувати – не виходило. Тоді хоч-не-хоч знову-таки вдався до “Кобзаря”. Тільки тепер уже був обережніший, не списував цілого вірша, а два рядки з одного, потім підбирав до них з другого і так далі. Смислу не завжди можна було добрати, але рифма завжди була повна...”.

 

НЕ ВКРАДИ!

 

Можна висловити припущення, що передумови охорони прав інтелектуальної власності містились вже у Біблії – стародавній пам’ятці писемності, яка є найпоширенішою книгою у світі. Як справедливо зазначається у Юридичній енциклопедії, поряд із законодавством релігійно-обрядового характеру, Біблія засвідчує кількатисячолітній розвиток правничої ідеології та містить юридичні настанови цілковито матеріального світу.

2. Поняття адміністративної відповідальності за порушення прав на об’єкт

права інтелектуальної власності

На сьогодні в Україні значно зросла роль адміністративної

відповідальності, яка виконує важливі завдання щодо забезпечення

законності та правопорядку у сфері регулювання адміністративно-правових

відносин. Особливу актуальність набуває інститут адміністративної

відповідальності за порушення прав на об’єкт права інтелектуальної

власності. Так, за даними ДУМВС України, в Донецькій області тільки за

2006 рік зареєстровано понад двісті тисяч випадків притягнення до

адміністративної відповідальності за порушення прав на об’єкт права

інтелектуальної власності [1]. Для того щоб інтелектуальна власність

відігравала суттєву роль у суспільстві і забезпечувала його розвиток,

потрібна надійна система її правової охорони й ефективного захисту від

правопорушень.

Підставою для виділення адміністративної відповідальності за порушення

прав на об’єкт права інтелектуальної власності є ті процеси, що

відбуваються в матеріальному і духовному житті суспільства. Об’єктивна

потреба у подоланні на нинішньому етапі розвитку суспільства порушень

прав інтелектуальної власності пояснюється перш за все необхідністю

забезпечення законних прав і інтересів власників цих прав, а також

створенням умов для розвитку економіки України, дотримання законодавства

про добросовісну конкуренцію у підприємницькій діяльності, стимулювання

творчої праці. Проблема адміністративної відповідальності за порушення

прав на об’єкт права інтелектуальної власності в сучасних умовах

потребує більш глибокого, всебічного, комплексного та порівняльного

аналізу цього виду юридичної відповідальності, виявлення її

особливостей. Саме тому в Україні існує нагальна потреба термінового

прийняття як законодавчих, так і правозастосовних заходів зі створення

цілісної ефективної системи охорони та захисту інтелектуальної

власності, важливе місце в якій покликаний відігравати адміністративний

примус та як один із його видів – адміністративна відповідальність за

порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності.

3. Захисту права інтелектуальної власності на результати інтелектуальної діяльності новий ЦК України присвячує ст. 432, яка проголошує, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до ст. 16 цього Кодексу. Суд у випадках і в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про: 1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів; 2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності; 3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності; 4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, що використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності; 5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення; 6) опублікування у засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення. Захист авторського права і суміжних прав встановлений Конституцією України, чинним Цивільним кодексом України, Законом України «Про авторське право і суміжні права» та іншими законодавчими і нормативними актами. У цілому створена цілісна система захисту авторського права і суміжних прав, яка, як уже зазначалося, не є бездоганною. Основу цієї системи, безперечно, складають ЦК України та Закон України «Про авторське право і суміжні права», зокрема його розділ V «Захист авторського права і суміжних прав». Згідно з цими законами порушенням авторського права і (або) суміжних прав, що дає підстави для судового захисту, є: 1) вчинення будь-якою особою дій, що порушують особисті немайнові права суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав та їх майнові права; 2) піратство у сфері авторського права і (або) суміжних прав —опублікування, відтворення, ввезення на митну територію України, вивезення з митної території України і розповсюдження контрафактних примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм і програм організацій мовлення; 3) плагіат — оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору; 4) ввезення на митну територію України без дозволу осіб, які мають авторське право і (або) суміжні права, примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм, програм мовлення; 5) вчинення дій, що створюють загрозу порушення авторського права і (або) суміжних прав; 6) будь-які дії для свідомого обходу технічних засобів захисту авторського права і (або) суміжних прав, зокрема виготовлення, розповсюдження, ввезення з метою розповсюдження і застосуваннязасобів для такого обходу; 7) підроблення, зміна чи вилучення інформації, зокрема в електронній формі, про управління правами без дозволу суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав чи особи, яка здійснює таке управління; 8) розповсюдження, ввезення на митну територію України з метою розповсюдження, публічне сповіщення об'єктів авторського права і (або) суміжних прав, з яких без дозволу суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав вилучена чи змінена інформація про управління правами, зокрема в електронній формі. Зупинимось на деяких порушеннях авторського права і суміжних прав більш детально. Відтворення будь-якого твору — виготовлення одного або більше примірників твору, відеограми, фонограми у будь-якій матеріальній формі, а також їх запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (включаючи цифрову), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп'ютер. Порушенням авторського права чи суміжних прав є передусім будь-яке відтворення твору в будь-якій матеріальній формі і в будь-якій кількості примірників, починаючи від одного, без дозволу осіб, які мають авторське право. Для визнання відтворення твору неправомірним не має значення мета його відтворення. Зазначене стосується також і об'єктів суміжних прав. Іншою досить поширеною формою порушення авторського права чи суміжних прав є розповсюдження примірників творів, фонограм, відеограм та програм мовлення. Власне, будь-які твори, фонограми, відеограми та програми мовлення відтворюються найчастіше з метою їх комерційного розповсюдження для одержання доходу. Будь-яке розповсюдження без цієї мети навряд чи можна вважати порушенням авторського права чи суміжних прав. Безперечно, йдеться про розповсюдження без дозволу автора чи іншої особи, яка має авторське право, виробника фонограми, відеограми та власника програми мовлення. Розповсюдженням є також зберігання неправомірно відтворених творів, фонограм, відеограм або програм мовлення з метою подальшого розповсюдження. Розповсюдженням слід визнати цілеспрямовані дії щодо поширення серед населення примірників творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення у кількості примірників більше одного і до необмеженої кількості. Не має значення, які примірники творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення розповсюджувалися — контрафактні чи відтворені правомірним шляхом. Важливим елементом визнання розповсюдження неправомірним є те, що розповсюдження мало місце без дозволу автора чи інших осіб, які мають авторські чи суміжні права. Контрафактними визнаються примірники творів, фонограм, відеограм і програм мовлення, виготовлені і розповсюджені з порушенням авторського права чи суміжних прав. Тобто цим поняттям охоплюється і розповсюдження без дозволу зазначених осіб. Неправомірним визнається будь-яке інше використання без дозволу осіб, які мають авторське право чи суміжні права творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення

№6.

1. У вітчизняній літературі ще не сформовано остаточного й загальнови­знаного поняття «державного управління», існують декілька точок зору на цю проблему: одна трактує це явище за його суттю та реальним змістом, інша - за формами, у яких воно існує та функціонує. Так, за широко роз­повсюдженим підходом державне управління розглядається як діяльність держави із здійснення законодавчої, виконавчої та судової влади. При­кладом такого трактування є визначення, дане американським вченим Ф. Нігроу:

Це спільні зусилля певної групи в контексті держави.

Охоплює всі три гілки влади - виконавчу, законодавчу й судову, а також їхній взаємозв'язок.

Виконує важливу роль у формуванні державної політики, а отже, є частиною політичного процесу.

Істотно різниться від приватного управління.

Тісно пов'язане з численними приватними групами й окремими інди­відами в забезпеченні громадських послуг» [215, с 10].

Іншим, на нашу думку, правомірним підходом до його визначення є віднесення до державного управління діяльності держави, яка не входить у компетенцію законодавчої та судової гілок державної влади. Інакше ка­жучи, державне управління розглядається як підзаконна та несудова дія­льність держави, що здійснюється через систему органів виконавчої вла­ди. Саме на таких засадах ґрунтується адміністративне право, яке визна­чає державне управління як підзаконну виконавчо-розпорядчу діяльність органів державної влади.

Складність та багатовимірність поняття «державне управління» зумо­вило існування різних підходів до його обґрунтування. Найчастіше під державним управлінням розуміють специфічну діяльність держави, що виражається через функціонування її органів. Термін «державне управ­ління» використовується в законодавчих актах, у науковій та навчальній літературі. Будучи частиною політичного управління, воно зберігає його характеристики, водночас володіючи численними особливостями, які ві­дображають його специфіку і дозволяють детермінувати як самостійний вид управління.

Варто навести у цьому зв'язку визначення державного управління, яке дав Г. Райт: по-перше, теорія державного управління є частиною держав­ного процесу і може бути розглянута з урахуванням деяких теоретичних концепцій у сфері політичної науки; по-друге, сферою теорії державного управління є аналіз організаційного середовища, в якому функціонує державне управління; по-третє, воно є сферою професійної діяльності [215, с 1].

Англійсько-український словник термінів і понять з державного управ­ління так визначає це поняття: «Державне управління - широке й аморф­не поєднання теорії і практики, покликане сприяти кращому розумінню уряду та зміцненню його зв'язку з суспільством, яким він править, а також заохочувати державну політику, чутливішу до соціальних потреб, і запро­ваджувати таку адміністративну практику державних бюрократій, що спрямована головно на ефективність, продуктивність і дедалі більшою мірою на задоволення людських потреб. За матір державному управлінню править політологія; за батька - керування» [11, с 95].

Як загальне визначення цього поняття у західній літературі можна на­вести те, яке подає всесвітньо відома енциклопедія Britanika: «Державне управління - це діяльність, яка включає здійснення політики та програм урядів (виконавчої влади). Сучасне державне управління включає діяль­ність у визначенні політики уряду, але, в основному, має справу з плану­ванням, організацією, спрямуванням, координацією та контролем за уря­довими діями» [303].