Розділ 2 Міфологія слов’ян
Міф — це оповідь про богів і героїв, які брали участь у творенні світу. Поняття "міфологія" має кілька значень: сукупність оповідей однієї культурно-історичної традиції (скажімо, індоєвропейської, слов'янської, української); особлива форма світосприймання; наукова дисципліна, яка досліджує міфи й міфологічні системи. Для реконструкції міфів використовують дані психології, етнографії, археології, лінгвістики, інших наук [2].
Божественний пантеон давніх слов’ян, пов’язаний з аграрним культом, являв собою знайдений у річці Збруч у 1848 Стовп з чотирьохликою головою, датований IX століттям. Небесну сферу представляв Дажбог (Даждьбог) - божество світла, сонця, міфічний родоначальник людей - "дажьбожьіх онуків", як сказано в літописі і Перун - бог грози і блискавки, покровитель воїнів. Земний простір уособлювала Макоша - "мати-сиру-земля", "мати врожаю", господиня символічного рогу достатку та Лада - друга породілля, покровителька весняної ярої вегетативної системи і шлюбів. [10]. І, нарешті, підземний світ, представлений Велесом - бог земного простору, в якому покояться померлі душі предків. Він зображений у вигляді грецького Титана, що тримає на своїх плечах площину земної осі з людьми на ній. Ближче до X-XI ст. він частіше згадується як покровитель домашньої худоби [3].
Велес, або Волос, — божество достатку, багатства, торгівлі. Це опікун купців, охоронець худоби. Окрім того, Велес — покровитель поезії, співу й музики.
Велес багато в чому подібний до шанованого римлянами Меркурія. А греки, як відомо, шанували бога торгівлі Гермеса, який і за характером, і за покладеними на нього обов'язками був схожий із Велесом. Деякі риси Велеса об'єднують його з богом Аполлоном. Іноді дослідники пов'язують Велеса з семітським Баалом — божеством сония, володарем світу [10].
Про Велеса казали, що він "скотій бог". Слово "скот" у давнину позначало багатство і гроші, навіть скарбниця звалася тоді "скотницею". А худоба могла тоді бути навіть грошовою одиницею. Велику рогату худобу називали ще "товар". Княжі представники клялися Велесом і Перуном у торговельних договорах із греками. Ідол Велеса стояв у Києві на Подолі. Про те, що Велес опікувався мистецтвом, свідчить передусім факт, що у "Слові о полку Ігоревім" співець названий Велесовим внуком [3].
Давнє божество залишило про себе згадки не тільки в літописах, а й у назвах сіл. Скажімо, в Галичині є села Велесніїв, Волосів. А ще — в обрядах, про що свідчить звичай завивання "волосової" ("Спасової") бороди. Останні колоски залишаються на полі, і їх зав'язують. При цьому співають пісень. Із приходом християнства деякі з елементів ролі Волоса перебрав на себе св. Власій, котрий, як і його язичницький попередник, вважався покровителем пастухів і охоронцем худоби. Цікаво, що св. Власій був шанований як покровитель скотарства у різних частинах Європи: Греції, Німеччині, Англії, Франції. У Новгородському літописі під 1187 р. Волос пишеться вже як Власій [3].
До кінця X століття відбувається ряд перестановок і додавань в пантеоні богів. Це пов'язано, з одного боку, з процесом державного об'єднання слов'янських племен в єдину Руську державу, що вимагало інтеграції різних племінних божеств в єдине ціле, а з іншого боку, з піднесенням князівської влади, що призвело до пріоритету культу Перуна, Покровителя воїнів і князівської влади над усіма іншими. Ця зміна характерно простежується в реформі князя Володимира у 980 р. І при будівництві їм поруч з князівськими хоромами дитинця (кремля) із зображенням язичницьких ідолів [2].
На чолі цього пантеону був поставлений Перун — уособлення грому і блискавки, грізних і непідвладних сил природи. Він символізує страхітливий початок і в той же час наділений авторитетом довіри і мудрості. Невипадково Перун зображувався завжди в зрілому віці з сивою головою, що мало свідчити про обдуманість всіх його дій. Клятви руських князів Перуном і зброєю в договорах з греками свідчили про те, що Перун був ще й богом війни [10]. Один з найголовніших персонажів давньоукраїнської міфології, "бог над богами" [8]. Перун — творець земних урожаїв, покровитель хліборобства. Він також бог-воїн, справедливий і суворий месник, покровитель війська. Коваль багатства. Про Перуна є багато згадок у давньоукраїнській літературі, в літописах та фольклорі [3].
Перун "перейняв" опікування залізом і ковальством, яке колись здійснював Сварог. Так, у литовців коваль був пов'язаний з Перкунасом. У давньому Вільнюсі ковалі працювали поряд із культовим центром Перкунаса. Литовський коваль Телявель викував Перкунасу сонце. У білоруській казці три брати-велети прикріпили місяць на дубі — світовому древі. У такій іпостасі давньоруський бог має спільні риси з давньогрецьким богом ковальства Гефестом [11].
Тривалий час Перун був надзвичайно шанований у русичів. Деякі дослідники вважають, що за Володимира він був головним богом Київської держави й символом державного єднання в Києві. Інші вчені гадають, що культ Перуна як головного бога є набагато давнішим. Ідол Перуна стояв на одному з київських пагорбів. Він був дерев’яний, ноги мав залізні, голову — срібну, а вуса — золоті. У Густинському літописі згадується, що в руках він тримав коштовний камінь – рубін або карбункул. Військо присягалося і божилося Перуном [3].
Другим богом в пантеоні Володимира був Хорс — божество сонячного світила (але не світла). Сонячні знаки позначали Хорса як конкретне денне світило ("око світла"). З його ім’ям (в основному з поняттям "коло", "коло" - коловорот, коловращеніе) пов'язані ритуальні хороводи і російське слово "добре", тобто сонячно [10]. Ідол бога Хорса, поряд з іншими кумирами дохристиянського Києва, був у пантеоні великого князя Володимира. Вчені дедалі частіше схиляються до думки, що Хорс — це божество місяця [3]. Згадки про Хорса існують у численних літописах княжих часів, а також у літературних творах доби християнства на Русі, зокрема — у "Слові про Ігорів похід".
Характерно, що іншим слов'янським народам цей бог не був відомий. Найбільшого поширення культ Хорса набув на півдні Давньої Русі-України. Існує думка, що він прийшов до нас зі Сходу, завдяки іранським або ж тюркським впливам.
Відгомін Хорсового культу можна вбачати і в тому, що велике кругле прісне печиво в Україні називають "корж", а маленьке, знову ж таки, кругле печивце — коржики [3].
Слідом за Хорсом називається Дажбог — бог світла, добробуту, що наділяє людей багатством. А оскільки всі добробут хлібороба залежало від світла і тепла, від сонячних променів, то Дажбог ототожнювався з ясним небом [10]. Дажбог, або Даждьбог, — син Сварога, божество сонця. Податель добра й багатства, божество достатку. Опікун людей, громади й народу. Дажбог вважався родоначальником руського народу. У "Слові про Ігорів похід" русичі звуться його внуками: "Погибашеть жизнь Даждьбожого внука" [3]. Дажбог — податель усіляких благ, насамперед достатку й урожаю. Деякі дослідники навіть вважали його божеством дощу, проте сонячна символіка Дажбога є незаперечною. Хоча, зрештою, як відомо, саме поєднання небесного вогню з небесною вологою (сонце і дощ) створює умови для зростання бажаного врожаю [3]. Деякі вчені-історики вважають, що можливо, саме до нього зверталися в ритуалах, колядках, обрядових текстах, із словами «Дай Боже», це звертання і зараз не втратило своєї сили [3].
Стрибог – бог північних вітрів і південних спекотних вихорів, негоди та холоду. У давньоруських джерелах Стрибог протиставлявся Дажбогу: якщо перший приносить холод, негоду, бурі й заметілі, то другий дарує ясне небо і теплу погоду. Стрибог — стародавнє божество вітру, точніше, дід і володар вітрів. Його атрибути — лук і стріли. Згідно з повір'ям, його подих – вітер [8]. У "Слові про Ігорів похід" мовиться: "Се вітри, Стрибожі внуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігоря...". Не виключено, що Стрибог був також божеством війни, руйнівником, котрий знищував дари Дажбога [4]. Як свідчать літописи, 980 р. великий князь київський Володимир поряд з іншими ідолами поставив для поклоніння у столиці й зображення Стрибога. Звукосполучення "стр" зустрічається у словах, які вказують на рух по прямій: стриміти, стріла, стрімкий, струмок, струна, стрічка... Його ймення збереглося і в топонімах: Стригород' Стрибоже озеро, річка Стрибозька (на Київщині), село Стрибіж (на Житомирщині) [3].
П’ятим богом за значенням був Семаргл – божество, що сполучало небесних і земних богів. Він представлений у вигляді священного крилатого пса, який охороняє насіння і посіви. Як зберігач головного надбання людей, Семаргл мав крила, кігті, зуби.
Нарешті, останнім божеством київського дитинця була Макоша — єдина з жіночих божеств, покровителька породіль та жіночих ремесел, передусім прядіння і ткацтва [6]. Вона була богинею удачі, долі. Наші далекі предки з шануванням Макоші пов'язували отримання гарного врожаю, родючість, благополуччя сімейного вогнища, дівочої долі. Їй приписували турботу про колодязі, джерела [10].
Жіночі божества, які опікувалися шлюбами, дітонародженням та жіночими ремеслами, були у світі надзвичайно шановані.
Росіяни вважали, що Мокуша (як вони казали) з'являється в час Великого посту — відвідує оселі й наглядає за прялями. Коли жінки дрімають, а веретено все одно вертиться, кажуть, що то Мокуша їм пряде. Мокуша опікується і стриженням овець, тому на ніч у ножиці, якими стрижуть худібку, вкладають пасма вовни — жертву Мокуші.
Вірували словяни і в Сварога — бога неба й небесного вогню, батька сонця, покровителя ковальства та ковалів. Сварог - опікун ремесла, шлюбу й родинного щастя. Він винайшов плуг і жорна, навчив людей молоти зерно й пекти хліб. Подібного бога шанували давні греки під ім’ям Гефеста. У неолітичній міфології сонце вважалося дітищем бога потойбіччя, атрибутом якого був вогонь [3].
Отже, можна зробити висновок, що уявлення у свідомості давніх слов’ян були пов’язані із уявленнями про світ богів. Охоронцями правди, порядку і справедливості вважалися найбільш шановані боги. Божественний пантеон давніх слов'ян, зафіксований Збручівським ідолом, дає нам уявлення про найважливіших богів давніх слов’ян: Перуна, Дажбога, Сварога, Стрибога, Велеса, Хорса, Макоші та ін. Міфологія є важливою частиною світосприйняття слов’янами життя.