2.6. Пізні гомініди. Австралопітекові

Їх систематика та місце в еволюційному процесі гомінід досліджені чи не найкраще. Найвідоміші дослідники: Раймонд Дарт, Роберт Брум, сім’я Лікі (Люіс, Мері, Річард, Мів), Хауел, Дж. Робінсон, Дональд Джохансон, Ле Гро Кларк, Ів Коппенс, Мартін Пікфорд, Алан Уокер, Тім Уайт та ін.

У період пізнього міоцену (приблизно 5,5 млн. р. тому) з’являється нове відгалуження на генеалогічному дереві гомінідів - австралопітек. Впродовж величезного відрізку часу (до раннього плейстоцену – 1 млн. р. тому) він співіснував з представниками роду Homo, перші свідчення появи яких датовано майже 2,5 млн. р. тому. Всупереч розповсюдженій раніше думці, що австралопітек був предком людини, сьогодні вважається, що це два окремих родоводи. Можливо, вони мали спільного предка, але надалі існували поруч, не змішуючись. Унікальність австралопітека полягає в тому, що він належав до гомінідів, поділяв з ними більшість вихідних ознак, та все таки залишався представником іншого роду, з власною еволюційною історією.

На сьогоднішній день ми володіємо величезною кількістю скам’янілих решток австралопітека, які походять з багатьох місцезнаходжень, сконцентрованих, переважно, в Східній та Південній Африці.

Відкриття решток першого австралопітека відбулось у 1924 р. Його автором був Раймонд Дарт. Він же дав назву нововідкритому виду – Australopithecus afriсanus (південна людиноподібна мавпа з Африки). Скам’янілості з Південної Африки походять з вапнякових печер та кар’єрів: Таунг, Стеркфонтейн, Кромдрааї, Свартскранс (біля Йоганесбурга), Макапансгат (Північний Трансвааль). Тут вапнякові відклади створюють майже ідеальні умови для збереження решток давньої флори та фауни. Коли ґрунтові та дощові води промивають печери у вапняку, туди потрапляють кістки з поверхні. Згодом вода, що містить вапняк, починає випаровуватися. Тоді органічні рештки, які знаходяться у ній, разом з супутніми відкладами перетворюються на тверду зцементовану породу − брекчію. Таким чином утворюється захисний панцир, непідвладній дії часу.

З іншого боку, процес видобутку скам’янілостей з брекчії вимагає від дослідників величезного терпіння, уваги та часу. Крім того, відклади печер не дають чіткої стратиграфії, що унеможливлює застосування відносних методів датування. У зв’язку з відсутністю відкладів вулканічного походження немає можливості скористатись калій-аргоновим методом точного датування.

Існує ще одна проблема − відсутність незаперечних даних контексту, в якому знаходять скам’янілості. Перші дослідники (Р. Дарт) пов’язували знайдені поруч з рештками австралопітека кістки з його господарською діяльністю, а самі печери вважали місцем проживання цих істот. Однак більш ймовірно, що в давнину вапнякові печери були вузькими, темними, вологими, непридатними для життя норами-коридорами. На думку деяких вчених (Брейн), вони ставали місцями випадкового нагромадження решток здобичі хижаків савани, таких як леопард, що й призводило до утворення скупчень означених скам’янілостей. Сліди від іклів на черепі австралопітека з Сварткрансу є прямими свідченнями на підтвердження цієї гіпотези.

Інша ситуація у Східній Африці. Там скам’янілості австралопітека містяться у породах, які виникли в результаті вулканічної активності, у відкладах озер та заплав річок. Тут вони дають чітку стратиграфічну картину і тому є більш придатними для проведення датування, ніж вапнякові печери. Серед найвідоміших місцезнаходжень регіону: ущелина Олдувай в Танзанії (дослідження Мері та Луїса Лікі, піком яких стало виявлення у 1959 р. добре збереженого черепа австралопітека), оз. Туркана (колишнє оз. Рудольф у Кенії, де проводились роботи під керівництвом Річарда Лікі), ріка Омо (Ефіопія, експедиція Кларка Хауела), долина р. Аваш, місцевість Хадар в Ефіопії, де М. Таїб та Д. Джохансон виявили скелет австралопітека, датований 4-3 млн. р. тому - знамениту “Люсі”.

Хоча за зовнішнім виглядом австралопітек нагадує людиноподібну мавпу, він належить до гомінідів, з якими розділяє цілу низку родових ознак. Зокрема, це модифікація задніх кінцівок – особливо тазу та ступні, що дозволяло йому пересуватись на двох ногах, зменшення іклів (особливо у самців), збільшення мозкового відділу черепа.

Австралопітеки не були монолітною групою, їхній рід включав кілька видів. Першу класифікацію скам’янілостей австралопітека, основану винятково на знахідках з Південної Африки, запропонував Дж.Т. Робінсон. Він виокремив два основні типи: граційний (“стрункий”, менший за розміром; зі збалансованими пропорціями зубів; ймовірно, всеїдний) та масивний (більший за розміром, з маленькими різцями та порівняно великими кутніми зубами; рослиноїдний). Після відкриття скам’янілостей у Східній Африці кількість варіантів зросла. Рід Австралопітек підрозділяють тепер на кілька видів.

Незважаючи на відмінності, всі види поділяли певні спільні ознаки: 1) їхнім ареалом проживання були савани; 2) вони мали великі кутні зуби та відносно малі ікла; 3) постійно пересувались на двох ногах; 4) їхній мозок зріс у розмірах та став складнішим за структурою порівняно з попередніми видами. Три останні ознаки об’єднуються в одну – пристосування до проживання на відкритих просторах (хоч савани пліоцену не були зовсім безлісними зонами - їх вкривали смуги лісів, рідколісся та чагарників).

У порівнянні з сучасною людиною, щелепи австралопітека були непропорційно великими, особливо у порівнянні з черепною коробкою, та мали надто масивну задню частину. Впродовж багатьох років це помилково вважалося ознакою примітивності. Але, ймовірно, то був результат харчової спеціалізації, посилення потужності жувального апарату. Великі моляри з товстим шаром емалі мали широкі жувальні поверхні, а зменшені ікла не заважали руху щелеп, який став ще більш вільним завдяки переміщенню жувальних м’язів до передньої частини черепа. Ці пристосування пов’язані зі зміною харчової бази, яка була наслідком зміни ареалу. Австралопітек споживав горіхи, ягоди, насіння дерев та кущів, що були досить грубою їжею.

Особливості харчування, ймовірно, стимулювали постійне двоноге пересування австралопітека. Порівняно з попередніми формами приматів прямоходіння помітне у морфологічних змінах багатьох кісток скелету. У нижній частині хребта сформувався вигин, утворилась “поперечна крива” − набір пристосувань для перенесення центру ваги тіла в область тазу. Змінилась будова суглобів у стегні, тазі та коліні, що дозволило австралопітекам пересуватись вертикально. У стопі з’явилося фіксоване склепіння, яке було пристосоване для ходіння, але робило задні кінцівки непридатними до лазіння по деревах.

Потрібно, однак, зазначити, що ці пристосування не зробили австралопітека здатним на далекі переходи чи швидкий біг. Для чого ж тоді ці зміни, адже локомоція на чотирьох кінцівках, видається, має суттєві переваги над частковою “двоногістю”? Відповідь криється, ймовірно, у складі харчових ресурсів савани. Маленькі розсіяні рослини набагато ефективніше збирати, маючи обидві руки постійно вільними.

Деякі дослідники вважають, що звільнення рук австралопітека від функції опори тіла при ходінні було необхідним для виготовлення та застосування знарядь, вважаючи, що саме ці істоти першими розвинули технологію, розквіт якої пов’язується з родом Homo. Остаточну відповідь на питання − чи була діяльність по застосуванню природних предметів як знарядь встралопітека досконалішою від діяльності сучасних людиноподібних мавп – дати неможливо. Багато місцезнаходжень з скам’янілостями австралопітека дають нам збірки знарядь з каменю, однак на кожній такій пам’ятці присутні також рештки раннього Homo − прямого предка сучасної людини. Видається логічним, що Homo, який був фізично менше пристосований до навколишнього середовища, компенсував цей недолік виготовленням знарядь. Тут закладено і відповідь на запитання – як настільки фізично подібні істоти могли так довго існувати поруч, не займаючи тієї самої екологічної ніші? Homo з їхніми знаряддями та характерними пристосуваннями був у значній мірі м’ясоїдом; тоді як австралопітек, використовуючи лише найпримітивніші знаряддя, споживав рослинну їжу, а м’ясо займало у його дієті не більше місця ніж у дієті сучасних шимпанзе. Завдяки такій спеціалізації стежки двох родів певний час не перетиналися.

Користування природними предметами та пристосування до збору дрібної їжі сприяли розвитку у австралопітека спритних та точних хапальних рухів, що відбилось у морфологічній зміні будови рук. Пристосування до нових умов викликало зростання мозку (до 400-550 см³), переважно задньої частини, що є непрямим підтвердженням розвитку мови. Як наслідок, відбувалося ускладнення соціальної організації, що мала вигляд стада, яке з метою більш ефективного пошуку їжі підрозділялось на групи з одним самцем та кількома самицями.

Австралопітек впродовж мільйонів років впроваджував і закріплював нову модель пристосування, яка була дуже відмінною від моделі людиноподібних мавп і орієнтована на існування у відкритих, рівнинних просторах. Такий спосіб життя дозволив йому вижити впродовж принаймні 4,5 млн. років. Встановити причини вимирання австралопітека дослідникам поки що не вдалось. Ймовірно, його витіснили з цієї екологічної ніші представники роду Homo, які завдяки подальшому розвитку знарядь навчились використовувати харчові ресурси, що належали первинно лише австралопітеку. Предки людей, володіючи більш розвиненою матеріальною культурою та соціальною організацією, легко перемогли б у такому екологічному протистоянні. Так чи інакше - 1 млн. р. тому відбувається повне зникнення австралопітека.

Австралопітек анаменсіс (Australopithecus anamensis). Enam – на місцевій мові племен туркана означає “озеро”. Гомінід існував 4,2-3,9 млн. р. тому. Рештки цієї істоти вперше були знайдені Брайном Патерсоном (університет в Канапої в Кенії) в 1965 р., але видову назву і морфологічний опис надали Мів Лікі і Алан Уокер у 1995 р., коли опублікували статтю про кісткові рештки зі стоянок Канапої і Ейля Бей (чи Аліа Бай) на західному березі озера Туркана в Кенії, що представлені фрагментами кінцівок, черепа, зубами з товстою кіркою емалі, досить потужними іклами. Істота була прямоходячою і за розмірами була більшою ніж ардіпітек рамідус (вагою 45 – 60 кг). Мері Лікі і Алан Уокер вважають, що цей вид міг бути предком австралопітека афаренсіса.

Австралопітек барельгазалі (Australopithecus bhаrelghazali) відкритий в республіці Чад, за 2,5 тис. км на захід від головних знахідок австралопітеків в Олдувайській ущелині. Кісткові рештки відкрито Мішелем Брюне в 1993 р. (спільна експедиція французьких і чадійських вчених), а в 1995 р. з’явилося повідомлення Мішеля Брюне і Девіда Пілбіма про новий підвид гомініда, якого датовано 3,5-3,0 млн. р. тому. Серед спеціалістів ця істота дістала ще й назву “Абель”. Bhar el Ghazal означає “Море Газалі”. Оскільки за будовою тіла індивід був досить струнким і прямоходячим, то вчені вважають його одним з претендентів на першого Номо. Дещо подібний до парантропа, жив в лісах і саванах, харчувався рослинною їжею.

Треба відмітити, що вперше знахідки австралопітека території африканської республіки Чад трапилися ще в кінці 1950-х років і були названі чадантропом. Виявив їх молодий французький вчений Ів Коппенс (але тоді в той час вони не дістали заслуженого визнання).

Граційні та масивні австралопітеки. Уже зазначалося, що в групі австралопітеків прийнято виділяти дві форми: граційну (власне австралопітеків) і масивну (парантропів). Ці форми відрізняються поміж собою на рівні видів.

Ще зовсім недавно вважали, що австралопітеки за комплексом ознак мали змішаний тип пересування, а форма черепної коробки, розмір зубної системи дають підстави визначати їх як проміжну ланку поміж сімейством гомінідів і сімейством приматів. В.Бунак вважав, що австралопітеків треба виділити в особливе підсімейство гоміноідеа, оскільки виділений в американській літературі рід австралопітеків не відповідає вимогам порівняльної таксономії і морфології. В.Бунак ще в 1965 р. відзначав, що формування ранніх протантропів проходило за типом еволюції, яку Сімпсон (1944) назвав “квантовою”. Вона полягає в тому, що перебудова усіх органів йшла в одному напрямку і здійснювалася кількісно дуже малими зрушеннями в кожному з поколінь. У гомінідів, що перейшли до прямоходіння, життєздатними залишилися лише ті форми, які змогли вижити. Інші ж десятки видів, які відхилилися вбік, вимерли. Так сталося і з австралопітеками, які становлять одну з бокових гілок гомінідів.

Австралопітек африканський (Australopithecus africanus). Першим було місцезнаходження Таунг в Південно-Африканській республіці. Це каменоломня, що знаходиться 130 км на північ від Кімберлі, 10 км від залізничної станції Таунг (“лев’яче місце” на мові банту), на правому березі р. Хартс.

Рештки “Бебі” – першого австралопітека знайдені робітником каменоломні в 1924 р. в травертинових вапняках карстової печери. Лицева частина черепа дитинчати приблизно трьохрічного віку була передана анатому Йоганесбурського університету, професору Раймонду Дарту, який у 1925 р. опублікував наукову статтю в престижному журналі “Nature” (Природа) і вперше застосував видову назву Australopithecus africanus. Сьогодні ця “печера Дарта” повністю знищена виробництвом. Науковий світ у 1925 р. зустрів повідомлення Дарта скептично, навіть вороже. Переважала думка, що череп належить гібону.

Пізніше, у 1930-х роках швед Роберт Брум відшукав подібні рештки в печерах Стеркфонтейн і Макапансгат, Гладисваль що знаходилися неподалік каменоломні Таунг, чим було підтверджено об’єктивність існування такого виду як австралопітек африканський. В наш час він датується віком 3,5 – 2,5 млн. р. тому.

До австралопітеків африканських граційних належать також знахідки:

1. Фрагмент верхньої щелепи з Гарусі в Танзанії;

2. Дистальний фрагмент плечової кістки з місцевості Канапої, на південь від оз. Рудольф (4,5 млн. р.);

3. Фрагмент нижньої щелепи з Лотагам (5,5 млн. р. );

4. Рештки австралопітеків знайдені в долині р. Омо, в місцевості Кообі-Фора, в Олдувайській ущелині.

За межами Африки австралопітеки не знайдені. Будова нижніх кінцівок і стопи вказує, що австралопітеки пересувалися на двох ногах, але короткими кроками, похитуючись з боку в бік. Зріст – 135-140 см, об’єм черепної коробки – 500 см³ (шимпанзе має приблизно 400 см³, хабіліс – 650 см³). У мозговій коробці склепіння дещо підвищене порівняно з коробкою шимпанзе. Потиличний отвір зміщений вперед. Лицевий скелет із плоскою середньою поверхнею прогнатний, з дуже масивною нижньою щелепою. Зубний ряд без виступаючих іклів і діастем. Крупні розміри зубів – характерна особливість австралопітека. Це пов’язано з тим, що в раціоні харчування цих гомінідів переважали зернові злаки. Крім зерен і коріння різних рослин, вони поїдали дрібних гризунів, земноводних (жаб, ящірок). У І-ому шарі Олдувайської стоянки знайдено багато кісток дрібних тварин, які слугували їжею для австралопітеків. [Ламберт,1991]

Знахідки гомінідів, що віднесені до африканських типу Таунг.

Австралопітек трансваальський. (Australopithecus transvaalensis). Стоянка Стеркфонтейн, ПАР. Печера в Трансваалі, 10-14 км північніше Крюгерсдорпа, в південно-західному напрямку від Преторії. Заповнення печери – брекчієподібні породи в доломітах. Починаючи з 1936 р. роботами південноафриканського палеонтолога Роберта Брума та інших знайдено велику кількість решток австралопітеків. Спочатку Р.Брум відніс знайдену ним істоту до роду Australopithecus і запропонував видову назву Plesianthropus –– плєзіантроп. На середину 1960-х років було уже 300 кісток від приблизно 100 особин (за Робінсоном).

Австралопітек прометеїв. (Australopithecus prometeus) Стоянка Макапансгат. ПАР. 200 км на північ від Преторії, біля Потгітерсрюста у викидах печери Лімеворк в 1947-1949, 1953, 1955 рр. виявлено 5 особин австралопітеків. У 1958 р. в молодших відкладах знайдено майже повний череп самки виду австралопітекових. Назву Australopithecus Prometheus цим істотам дав Р.Дарт, оскільки в шарі разом із кістками трапилось скупчення вугілля, яке було оцінене як наслідки діяльності австралопітеків. Палеоантрополог Оклі вважає, що почорніння кісток викликане діями солі марганцю.

Австралопітеки трансваальський і прометеїв нині розглядаються вченими як різновиди австралопітека африканського.

Парантроп масивний чи робустус. (Paranthropus robustus). Стоянка Кромдраай. У 1939 р. Роберт Брум виявив рештки гомініда в печері за 4 км від Стеркфонтейна. Враховуючи масивність та величину кісток, первісну істоту виділено в окремий вид і рід. Вага самців – 40 кг, самок – 32 кг. Зріст відповідно 132 і 110 см. Взагалі, вчені вважають, що статевий диформізм в австралопітеків був досить розвинутим. Наприклад, якщо самці австалопітеків афаренсіс мали зріст 150 см і вагу 45 кг, то самки відповідно 105 см і 29 кг. Самці австралопітеків африканус і гарі були зростом 138 см і важили 40 кг, самки – 115 см і 30 кг (до порівняння, пізні гомо сапієнс чоловіки – 175 см і 65 кг, а жінки – 161 см і 54 кг).

За іншими даними, він мав зріст 1,6 м, важив 50 кг. Мав крупніший і плоскіший череп з більшим об’ємом мозку – 550 см³. Вік: 2,5 – 1,5 млн. р. тому. До високого черепного гребеня кріпилися потужні м’язи. Кутні зуби більші, ніж у австралопітека африканського, і стерті, що свідчить про харчування твердими злаками. Парантроп був крупніший і більше розвинений, ніж “африканус”. Дехто з палеоантропологів вважає, що “робустуси” були самцями, а “африкануси” – самками одного і того ж виду, але більшість вчених не підтримує цієї думки.

Усі рештки кісток знайдені в Південній Африці, в печерах, куди їх, можливо, затягували хижі звірі. Вчені реконструюють ситуацію так: леопард роздирав цю істоту на дереві, а кістки падали в ущелину печери, де і збереглися під шаром каменів, заховані від хижих звірів. Дірки на черепі одного екземпляра прямо відповідають розмірам іклів леопарда. Від парантропа, ймовірно, еволюціонував австралопітек Бойса. Загалом був травоїдною істотою; в далекому минулому мав генетичний зв’язок з горилами [Ламберт,1991, с.106].

Парантроп крупнозубий. (Paranthropus crassidens). Печера Сварткранс, ПАР. Роберт Брум і його послідовник Девідсон Робінсон в одній із печер Трансвааля у 1948 р. відкрили кістки ще одного примата, подібного до австралопітеків. В подальші роки дослідники знайшли ще багато фрагментів різних кісток скелета і більше 200 зубів, які відрізнялися значнішими розмірами. Вид і рід істот названо Paranthropus crassidens. Пізніше цих істот було об’єднано з парантропом робустусом, а разом їх віднесли до роду австралопітеків, виду робустус.

Австралопітек афаренсіс. (Australopithecus afarensis) (назва походить від місцевості Афар у регіоні Хадар в Ефіопії). Ще в 1973 р. експедиція ефіопського вченого А.Асфе в басейні ріки Аваш (Ефіопія) знайшла рештки людиноподібної істоти віком 4 млн. р.

Мабуть, саме тому в цей район у 1974 р. була споряджена міжнародна експедиція під керівництвом Дональда Джохансона (США) і французького палеонтолога Моріса Тайєба, яка відкрила тут найбільш комплектний скелет австралопітека. Істоту названо “Люсі” (оскільки в ніч після знахідки по радіо часто звучала пісня групи Бітлз, що починалася словами “О, моя Люсі…”. Це була істота, яка вище шиї виглядала як мавпа, і нижче шиї – як людина. Об’єм мозку 380 – 450 см³ (у шимпанзе – 300 – 400 см³). Лице прогнатне, череп приплюснутий. Невдовзі у Лаетолі (Танзанія) відкрито фрагменти нижніх щелеп подібного виду.

Відомий вчений Овен Лавжой вважав, що Люсі була повністю прямо ходячою істотою.

Загальні морфологічні особливості австралопітека афарансіса:

1. Поєднання відносно невеликої мозгової порожнини з відносно високим склепінням черепа;

2. Порівняно велика довжина зубного ряду;

3. Діастеми, переважно; відсутні;

4. Ікла виступають вперед;

5. Будова стопи вказує на прямоходіння.

Головні стоянки: Хадар, Середній Аваш, Барінго, Лаетолі.

Датується часом понад 4 млн. років тому. Істота на вигляд була подібна до маленького прямостоячого шимпанзе. Мозок був лише трохи більший від мозку шимпанзе. Очевидно, афаренсіс не володів членороздільною мовою. Лице мало низенький лоб, надочні валики, плоский ніс, зрізане підборіддя. Щелепи мали виразний прогнатизм, масивні корінні зуби. Передні зуби були надщербленими, можливо тому, що ними користувалися як знаряддями для різних цілей.

Австралопітек афарський ходив на зігнутих ногах, а його стегна та кістки рук вказують, що він також тривалий час проводив на деревах і, можливо, спав високо серед гілля, ховаючись таким чином від хижих звірів. Самки мали значно вужче поставлені стегна і мали відповідно вужчі родові шляхи, ніж у сучасних жінок, тому вони не могли народжувати дітей з більшими головами. Сімейні групи займалися збором рослинної їжі – зерна, плодів, коріння. Іноді поїдали м’ясо вбитих хижаками тварин. Вважається, що афаренсіс були прямими чи опосередкованими предками людини [Ламберт,1991, с.102].

Окремо слід вказати на місцезнаходження Лаетолі в Танзанії (Laetoli footprints), де внаслідок розкопок Мері Лікі в 1978 р. виявлено не лише серії скам’янілостей, але й відбитки ніг гомінідів. Сліди ніг були добре помітними в шарі вулканічного попелу від вулкану Садіман, який знаходиться за 20 км від Лаетолі. За калій-аргоновим методом сліди датовані 3,6-3,8 млн. р. тому. Провідні палеоантропологи спочатку схильні були розглядати ці відбитки як сліди людських ніг (Homo), однак згодом дійшли висновку, що вони належали, мабуть, виду Australopithecus afarensis. Крім них, були виявлені сліди ще понад 20 видів різних тварин: гієн, павіанів, жираф, зайців, різних птахів та ін.

Не так давно – влітку 2007 р. знайдено майже комплектний скелет дитини, який названо “дитинчам Люсі” – “Селям”, що означає на ефіопській мові “мир”. Це відкриття в місцевості Дікіка в Північно-Східній Ефіопії зробив працівник Інституту Макса Планка в Ліпску Зересенай Алемсегед – він натрапив на людські кістки, що стирчали зі стінки вапнякової скелі. Впродовж 5 років, міліметр за міліметром, зубним бором добувалися ці рештки і лише у вересні 2007 р. в науковому журналі “Nature” були опубліковані результати цієї роботи, хоч більшість кісток все ще знаходиться в скелі. Добуто череп, майже всі кістки туловища і кінцівок трьохрічної дитини, що датується часом 3,3 млн. р. тому (до цього часу так добре збережені кістяки належали неандертальцям – 50 тис. р. тому). Джонатан Вінн з Університету Південної Флоріди вважає, що тіло цього маленького афаренсіса було підхоплене водами паводка і раптово замулене у відклади вапнистого седименту, що забезпечило добре збереження до наших днів. Дослідження цієї знахідки тривають.

Австралопітек гарі (Australopithecus garhi). Вперше у 1996 р. на стоянці Боурі на р. Аваш в Ефіопії знайдено некомплектний скелет гомініда, який був відмінний від інших австралопітеків, а в 1997 р. за 300 м від знахідки виявлено череп об’ємом 450 см³, що знаходився у тих же самих геологічних верствах, що і кістки 1996 р. У 1999 р. опубліковані матеріали про новий вид австралопітека, який датовано часом 2,5 млн. р. тому. Автори публікації – Тім Уайт (Каліфорнійський університет в Берклі) і ефіопський антрополог Берган Асфав вважають, що цей індивід був чимось посереднім між австралопітеком афаренсісом і Homo habilis. Назва “гарі” на мові племені афар означає “несподіванка”.

Загалом у районі Східноафриканського рифту знахідки різного типу австралопітеків найбільше виявлені в Олдувайській ущелині, місцевостях Лаетолі, Гарусі, Пенінж (Танзанія), Кообі-Фора, Імерет, Канапої, Лотагам, оз.Туркана (Кенія).

Детальніше слід охарактеризувати Олдувайський рифт, який знаходиться в Танзанії, в південно-східній частині плато Серенгеті, біля вулканічного кратера Нгоронгоро. Це каньоноподібна ущелина довжиною до 40 км, з верствами озерних та континентальних відкладів потужністю більше 90 м.

Ще в кінці ХІХ ст. геолог Г.В.Грегорі описав форми рельєфу Східної Африки. Були то глибокі ущелини в земній корі, з плоским дном і прямовисними стінами, дуже довгі, але переважно вузькі. Грегорі назвав їх рифтами (від англійського rift – щілина). Система цих ущелин в літературі називається Великим африканським каньйоном, що розпочинається на півдні, в нижній течії Замбезі, звідки тягнеться понад 4 тис. км на північ, до Аденьської затоки. По дорозі він розгалужується в районі оз. Вікторія і обіймає його, немов лещатами. Східне відгалуження поділяється власне на рифт ефіопський і рифт кенійський, Отож, у тих глибоких долинах і прилеглих до них ярах відкриті найдавніші гомініди, завдяки яким людство “постаріло” на кілька мільйонів років.

Найактивнішою зоною тектонічного розлому – рифту є долина р. Омо – схили до оз. Туркана (Рудольф). Тут в міоценовий період відбувалася інтенсивна вулканічна діяльність, що повело за собою формування глибоких ущелин і ярів, долин, вкритих вулканічним туфом. Круті стінки ущелин складаються з багатьох геологічних пачок і шарів, що відповідають переважно зміні плювіальних (дощових) і арідних (сухих) періодів. Калій-аргоновий метод дозволив встановити абсолютний вік деяких нижніх пачок цих шарів і відповідно датувати викопні рештки гомінідів, знайдених у цих горизонтах.

У Олдувайській ущелині більше 40 років (починаючи з 1931 р.) працював визначний палеоантрополог Люіс Лікі, пізніше до нього приєдналися дружина Мері, син Річард і невістка Мев, які зробили багато відкриттів світового значення. Олдувай відвідували визначні дослідники четвертинного періоду – Г. Кенігсвальд, Д. Кларк, К. Оклі, Р. Флінт, Р. Хеем та ін.

Стратиграфічний розріз ущелини поділений на 5 горизонтів: перший, нижній (на базальтовій лаві) потужністю до 40 м, складений з глини, пісків, вулканічних лав та попелу, включає рештки “зінжантропів” і “презінжантропів” (Homo habilis); другий горизонт належить до нижнього, третій і четвертий – до середнього, і п’ятий – до верхнього плейстоцену.

Перший раз Люіс Лікі відвідав Обдувай ще у 1931 р., і одразу в нижніх вулканічних туфах знайшов галькові знаряддя палеоліту. У 1933 р. на острові Рузінга, що на оз. Вікторія, вчені відкрили фрагменти черепа, а також зуби проконсула; пізніше – в 1948 р. Л.Лікі виявив тут майже комплектний череп проконсула. У 1962 р. Л.Лікі та Г.Сімпсон неподалік містечка Кусуму в Кенії виявили фрагмент черепа кеніапітека, що був дуже подібний до рамапітека, чим і викликав посилене зацікавлення спеціалістів.

Група вчених з Гарварду у 1965 р. на півдні оз. Мобуту (Альберта) знайшла кістку австралопітека віком 4,5 – 4,0 млн. р. тому. Через два роки (1967) американські антропологи відкрили рештки австралопітека в Кенії, на горбогір’ї Лотагам, і датували віком 5,5 млн. р. тому. У 1972 р. в Кообі-Фора, на схід від оз. Туркана, Річард Лікі знаходить череп, якому 2,8 млн. р., і знаряддя праці з гальки – 2,6 млн. р. тому. Власник цього черепа був схожий більше на людину, ніж на австралопітека, до того ж і місткість його черепної коробки сягала 800 см³. Ці та інші факти, включаючи знахідки зінжантропа та презінжантропа (Homo habilis), свідчать про виняткове значення району олдувайського рифту для вивчення найдавнішої історії людства.

В наш час виділяють новий вид парантропа ефіопського (Paranthropus aethiopicus), вперше описаного Арамбуром та Коппенсом у 1968 р. До яскравих прикладів масивних австралопітеків (Australopithecus aethiopicus) належить так званий “Чорний череп” Алана Уокера, відкритого у 1986 р. Це надзвичайно товстостінний череп, який знайдено на березі озера Туркана. Датований 2,6 млн. р. тому.

Зінжантроп Бойса. (Zinjanthropus boisej, Australopithecus boisej). У 1959 році в нижній частині геологічного горизонту І Олдувая знайдено 16 особин різновікових приматів, переважно австралопітекових. У 1959 р. Мері Лікі виявила череп зінжантропа Бойса (Зінж – середньовічна арабська назва Східної Африки; Бойс – засновник фонду, що фінансував дослідження Л.Лікі; зінжантроп перекладається як “східноафриканська людина”) – істоти, подібної до південноафриканського австралопітека. Індивід мав великий череп з надбрівними валиками і центральний кістяний гребінь посередині черепної коробки. Лице плоскіше, ікла менше розвиненіші ніж в горили. Завдяки своїм величезним зубам і масивній нижній щелепі він дістав назву «Лускунчика». Разом із кістковими рештками знайдена грубо оббита галька, але вчені не вважають ці камені за знаряддя. Можна припустити, ці істоти уже використовували природно розколоті та оббиті камені з гострими краями у своїй господарській діяльності.

Стоянки, на яких знайдені рештки зінжа: Омо, Кообі-Фора, Олдувай, Пеніндж, Чесованджа [Ламберт,1991, с.108]

До цих знахідок вперше було застосовано радіометричне датування (потасово-аргоновий метод), яке дало цифру 1,75 млн. р. тому. Вага істот чоловічого роду – 49 кг, жіночого – 34; зріст відповідно 137 і 124 см. Об’єм мозку – 500 куб. см. Пізніше назву “зінжантроп” було замінено на родову – австралопітек.

Дехто з вчених вважає, що австралопітек Бойса не є самостійним видом, а різновидом австралопітека робустуса, ще інші висловлюють думку, що австралопітек Бойса походить від робустуса. У 1969 р. син Люіса Лікі Річард на озері Туркана знайшов повністю збережений череп австралопітека Бойса.

Рештки австралопітека африканського знайдені в Гарусі, що в Танзанії, на східному березі оз. Ейясі, 56 км на південь від Олдувая. Череп, що складений Вейнертом з дрібненьких шматочків, характерний низьким склепінням, нахиленими боковими стінками та іншими примітивними рисами. Однак об’ємом мозку 1100 см куб., що сильно відрізняється від австралопітеків і поєднується з «пітекантропом Лікі», утворюючи як би наступну, вищу форму диференціації тієї ж гомінідної лінії [Бунак, 1980, с.79].

Одна з найновіших знахідок – Australopithecus sediba, що була відкрита в серпні 2008 р., але дістала визнання лише після публікації в журналі Science в 2010 р. Рештки гомініда знайдено у печері Малапа, приблизно за 50 км на північний захід від Йоганесбурга на півдні Африки (www.macroewolution.net/australopithecus-sediba.html). Людські зуби на дні печери виявив 9-річний хлопчик Метью Бергер, який показав знахідку своєму дядькові – південноафриканському палеонтологу Лі Бергеру, після чого розпочалися розкопки. В процесі досліджень вчені розчистили рештки двох гомінідів, як вважають – матері і дитяти. Середній зріст істот – 1, 27 м, об’єм мозку – 420-450 см³. Вони були прямо ходячими і могли використовувати примітивні знаряддя праці. За багатьма ознаками черепа ці істоти могли би належати до виду Homo erectus, але надзвичайно малий вміст мозку не дозволяє цього зробити, тому в попередньому варіанті його віднесено до нового виду граційних австралопітеків. Знахідки датовано на 1,78-1,95 млн. р. тому.

В науковій літературі минулого століття траплялося таке поняття як “остеодонтокератична культура”. У свій час (1957) Р.Дарт висловив думку, що австралопітеки уже займались трудовою діяльністю, використовуючи як знаряддя різноманітні кістки, роги, зуби тварин (як палиці, кинджали, ножі тощо). Такий висновок він зробив на основі досліджень умов залягання решток австралопітека прометеєва, що супроводжувалися значною кількістю фауністичних решток. Однак більшість вчених не підтримали цієї ідеї, яка не підкріплювалася ніякими фактичними даними.