2.2. Таксономія роду Homo (за в. Бунаком).

Ще Карл Лінней відніс людину до загону вищих приматів. В наш час до цього загону включають: 1) надсімейство гоміноідеа – викопні і сучасні люди; 2) надсімейство антроморфоідеа з сімейством панід (роди пан-шимпанзе і горила) та сімейством сімід (орангутанги); 3) надсімейство церкопітекоідеа із сімейством гібонових (з різними підрозділами); 4) надсімейство платиринових чи американських мавп з двома сімействами хапалід та цебід.

Усі сучасні люди (за Ліннеєм) складають один рід – Homo і один вид sapiens. Цей таксон застосовується переважно і сьогодні. Однак вид sapiens дуже політенічний (багатоваріантний), виражений великою кількістю різновидів. Основою для віднесення усіх сучасних гомінід до одного виду є здатність вступати у шлюбні зв’язки і отримувати повноцінне потомство. Існує три головних ознаки гомінід: випрямлене положення тіла, хватальні властивості рук, розвинута ротова фонація (мова). Відмінності, які спостерігаємо серед сучасних негрів, європейців, монголів чи індонезійців, майже зовсім непомітні в будові скелету і черепа (зате зовнішні ознаки дуже різко виражені навіть серед тих же європейців).

Філогенез. Ще починаючи з книги Ч.Дарвіна “Походження видів…” (1859) популярна версія походження людини стосувалася пошуків “проміжної ланки”. Вважалося, що як тільки ця ланка буде знайдена, коло замкнеться і ланцюг еволюції стане повним. Це був, зрозуміло, дуже спрощений погляд на складну ситуацію – спільний предок людини і шимпанзе не був ні людиноподібною, ні звіроподібною мавпою. Взаємні стосунки поміж людиною і шимпанзе – це скоріше стосунки поміж двоюрідними братами, що мали далеких спільних предків, а не стосунки поміж батьком і сином. Взамін однієї «проміжної ланки» між людиною і її далеким мавпячим предком існували сотні різних видів і підвидів – перехідних форм, які впродовж 25 млн. років дуже складно взаємно переплелися. У нашому розпорядженні є хіба-що 0,1% усіх тих форм, представлених переважно зубами, щелепами, фрагментами черепів чи інших кісток, які самі по собі можуть свідчити лише про окремі аспекти морфології, умов проживання та про характер стосунків цих істот. Ці проміжні ланки/форми аж ніяк не стояли “в черзі” один за другим, утворюючи комплектний еволюційний ланцюг. Навпаки, було безліч різних філогенетичних ліній, які часом розходилися, часом сходилися, інколи внаслідок мутацій деякі лінії сильно виривалися вперед, або ж регресували до предкових примітивних форм. Іноді вони накладалися одна на другу, утворюючи складну конструкцію соціальних організмів. В інших випадках, попадаючи в ізоляцію, вироджувалися, вимирали і тільки деколи пристосовувалися до навколишнього середовища так, що існували впродовж багатьох тисяч, а то і мільйонів років.

Відділившись від загального генеалогічного стовбура, людиноподібні мавпи все більше і більше спеціалізувалися біологічно, пристосовувалися до навколишніх умов – наземного способу життя (горили), деревного (орангутанги) і проміжного наземно-деревного (шимпанзе).