Практичне заняття № 3

Тема. Дилогія бориса грінченка з селянського життя – художня історія села на зламі віків

Мета: розкрити художньо-змістові особливості дилогії «Серед темної ночі», «Під тихими вербами»;

Завдання: І. Прочитати дилогію Б.Грінченка і зробити відповідні нотатки у читацькому щоденнику

ІІ. Опрацювати рекомендовану літературу.

ІІІ. Підготуватися до бесіди за таким планом:

1. Історія написання, видання твору, його життєва основа.

2. Тема, ідея, проблематика дилогії.

3. Типологічна характеристика образів Романа Сиваша (повість «Серед темної ночі» Б.Грінченка) і Максима Гудзя (роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика).

4. Спільність долі Левантини («Серед темної ночі» Б.Грінченка) і Христі («Повія» Панаса Мирного).

5. Місце дилогії Бориса Грінченка поміж епічних творів українських письменників про село.

Література

Білецький О. Борис Грінченко // Білецький О. Зібр. праць: У 5 т. – К., 1965. –– Т. 2

Гаєвська Л. Грінченко і художня еволюція прози // Радянське літературознавство. – 1989. – №1.

Погрібний А. Борис Грінченко в літературному русі кінця ХІХ – початку ХХ ст.: Питання ідейно-естетичної еволюції. – К., 1990.

Погрібний А. Борис Грінченко: Нарис життя і творчості. – К., 1988.

Хропко П. Дилогія Бориса Грінченка з життя села // Дивослово. — 1997. — №2. — С.33-36.

Методичні рекомендації

Для більш чіткої відповіді на третє питання плану, з’ясуйте значення слова типологічний.

Використайте запропоновані роздуми

Максим Ґудзь та Роман Сиваш –– авторське розуміння та художня реалізація типового для української літератури другої половини ХІХ століття явища „пропащої сили”. Обидва письменники –– і Панас Мирний, і Борис Грінченко –– зробили вдалу художню спробу створення особистості, котра під впливом різних обставин стає „винародовцем”, злодієм, вдається до розбою для власного збагачення.

У романі Мирного простежено кілька сюжетних ліній, з-поміж них і лінія Максима Ґудзя. Ця лінія охоплює такі складники: дитинство під опікою та впливом діда Мирона: дитячі ігри й мрії, „війна” з генеральшею, сила, буйність; шалена юність; армія; знайомство з гулящою Явдошкою і вплив цієї жінки на Ґудзя; нереалізований подвиг під час війни; страх перед смертю; повернення додому; неспроможність жити за законами села; Максим-хуторянин; банда; ганебна і страшна смерть.

Середній син Пилипа Сиваша Роман –– головний персонаж першої частини дилогії Грінченка. Його художнє „життя” обіймає переважно драматичні події: повернення з армії („сидів на покуті пишний, у піджаку, обстрижений і розчесаний набік по-городянському; повне обличчя було біле, а гарний вус аж блищав на ньому. ”); не бажання працювати, поєднане з крадіжками батькового добра („.Цієї ночі Роман одніс до Рябченка три мішки пшениці, і в нього в кишені забряжчали гроші”); стосунки з наймичкою Левантиною, яка втратила через нього своє життя („Пекучий жаль обнімав її за молодим життям… жаль на себе й на нього… зрадника”); конокрадство („Серед нового товариства”); останній злочин – пограбування батька та односельців; покарання –– сибірська каторга.

Максим Ґудзь і Роман Сиваш сформувалися насамперед під впливом родини. Проте виховна система була неоднорідною. Маємо на увазі, що і Максим, і Роман потрапили в ситуацію протистояння.

Так, Ґудзь змушений був всотувати в себе селянський світогляд і селянські основи виховання, що йшли від батька-матері, та козацьку ментальність, „запорозьку вдачу”, які прищеплював хлопцеві дід –– старий запорожець Мирін, „коренастий, з довгими вусами, з закрученим за ухо оселедцем”. Максимів батько Іван, ще „дитиною напрямований на хліборобській дорозі”, прагнув, щоб і його син так само, як і він, „орав поле, сіяв, косив, жав, молотив…”, та так „не один, не два роки: так ціле життя, цілий вік…”. Дід, Мирін-січовик, навпаки, навчив воювати, виплодив у серці онука волю. І це поривало Максима „до сваволі, до невпокою”, пекло „ненавистю до всього, що гнітило або перечило …Максимові хотілось самому битись, рубатись, розгардіяшити…”.

На думку О. Ільницького, у творі „дихотомія, яка наповнила історію Мирона Гудзя, повторюється у розповіді про його онука Максима.

Важливий; аспект Максимового бунту — те, що він відмовляється од свого батька на користь дідової козацької «мудрості», «правди» і «добра». У романі Максим виступає як ідеологічний і символічний наступник Мирона. Фактично він є перевтіленням Мирона” [4, с. 53].

Справді „Максим полюбив діда більше батька, матері; прийшлись йому до вподоби його розкази страшні, полюбились йому дідові_: вичити,— розумні, правдиві, добрі. Уподобав і дід свого цікавого й моторного онука. На крайнім порозі життя оддав старий своє, літами та негодами побите серце, малій дитині! Старість побраталась з молодістю, молодість –– прилипла до старості... Старий січовик натхнув свою душу в молодесеньку, душу онука!” (курсив наш)[6, ІІ, с. 76].

На відміну від селянського світу, змальованого такими словами, як „тиша”, „спокій”, „нудьга”, Максим представлений словами „цікавий”, „моторний”, „пристрасний” і „енергійний”. Ці якості мають і інші видозміни, наприклад: „Максимові хотілось... битись, рубатись, розгардіяшити...” [6, ІІ, c. 106]; „Йому хотілось гуляти, битися, рубатися...” [6, ІІ, с. 130]. Найбільш цікаво, що доблесть юнака протиставлено одноманітності батькового господарювання і землі.

У Пісках Максима прозвали Махамедом, адже свої „війни” він вів проти своїх односельців, проти пані-генеральші, „то на баранах їздив, то телят лякав”.

Автори дають йому оригінальну, але чітку характеристику: „Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, він усіх побивав, над усіма верховодив”. В іншому місці читаємо: „Як же дійшов до літ та убрався у силу,— біда з ним та й годі! Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун... Хороший з лиця — повновидий, рум'янець на всю щоку, з чорними, веселими очима, з чорним лискучим усом,— він був перший красень на селі... Вся молодіж любила Максима за його вдачу, за веселий, безбоязний норов, — усі йому корилися...”

Таке розлоге цитування виправдане: авторська розповідь найповніше переконує: Максим, засвоївши дідову науку, застосовував її не за призначенням.

Роман же теж перебував між двома контрастними виховними впливами. Мати, яка найдужче його любила („таке воно змалечку було моторне та цікаве і з себе гарне, –– то вже було мазунчиком у матері” [2, с. 6]), поблажливо ставилася до сина, прощала неробство, не помічала післяармійської переміни. Батько, вихований у патріархальних звичаях, хотів, щоб і середній син дотримувався їх. Якщо батько відмовляє синові давати гроші („Як ми будемо на панські цигарки гроші переводити, то скоро в нас і хазяйства не стане. Нема в мене грошей” [2, с. 2]), то мати „другого дня вранці полізла в скриню, …витягла якийсь вузлик. Звідти вив’язала карбованця” [2, с. 23] і віддала Романові. При цьому вона зауважила: „На тобі, синочку, карбованця, бо батько не дасть, а тобі треба” [там само].

Батькова надмірна строгість і материна сліпа любов, зійшовшись в одній точці –– у Романові, мали негативний результат. Вони, разом із впливом солдатчини та міста, деморалізували хлопця, підштовхнули його на злочинний шлях.

Вважаємо, що зближує вдачі Максима та Романа і їхнє ставлення до дівчат/жінок.

У романі братів Рудченків читаємо: „Хто в Тхорихи-вдови вимазав дьогтем ворота? Не хто, як не Максим... Чиїх рук не втекла Хоменкова дочка Хвеська?.. Не втекла Максимових рук!

Сам устряне, зведе дівчину, –– сам потім перший і насміється”. Можливо, у такому ставленні до протилежної статі відбито вплив дідової козацької натури, його розуміння волі.

Максим, як і старий Мирон, пошлюбився. Але, якщо дід одружився з жінкою, яка, за словами О. Ільницького, „прямо протилежна чоловікові. Вона –– саме втілення селянського світогляду. Мир, спокій і любов –– лейтмотиви, що асоціюються з нею” [4, с. 52], то онук бере за дружину Явдоху, котра дуже рано „до горілки привчилася, як до води”, крала ще з дитинства, стала повією. Зійшовшись, Максим і Явдоха тільки й те робили, що пили. Таким чином, Ґудзь знайшов подібну до себе; тримала їх укупі донька Галя, що її вони хотіли виростити в багатстві та розкоші.

Роман використовує дівчат; вони для нього –– лише засіб для задоволення фізіологічних потреб. У своїх мріях середульший із Сивашів в один ряд ставив гарну світлицю, м’які подушки, добру страву з горілкою і червонощоку жінку. Парубок згадував „городянських покоївок та куховарок”, які тепер, певно, через нього страждають. Найбільшого горя заподіяв Роман Левантині –– сироті, наймичці. Про Левантину він думав цинічно: „А ловка дівчинка, –– треба б заходиться коло неї!”.

„Пропащими” багатьох робило п’янство. У нарисі Мирний писав про безпробудне „п’яництво”, яке перетворювало людину на упосліджену істоту, ставало причиною і суспільних, і особистих негараздів.

Максим у прийомі, не захотів зустрітися з матір’ю, а „потяг з москалями” у шинок; пізніше, коли набридала муштра, „став горілку, як воду, дудлити”. Одного разу впився так, що не зміг потрапити до казарми, іншого разу, пішовши „на прокормленіє”, заради горілки грабував, бив, забув про острах і совість. Пив і пив, забуваючи про все на світі; пиятика для нього ставала необхідністю.

Сиваша уже на першій сторінці твору показано як такого, що ласий до горілки: „… парубок випив не одну чарку горілки; та він міг пити побагато і ще не був п’яний, а так — тільки починав хміль голову розбирати, і Роман дедалі ставав усе веселішим та хвалькіший на язик” [2, с. 6].

Потрапивши до злодіїв-конокрадів, він п’є майже без продиху; щоб не відчувати докорів сумління, забути про нездійснене бажання „зробитися паном”, Роман „брався до чарки, скоро брався” [2, с. 67]. Горілка перетворилася на його розрадницю.

І Максим, і Роман були письменними, але природних здібностей до освіти не зреалізували. Ось одного разу Ґудзь, уже унтер-офіцер, випадково натрапив на граматку й почав вивчати „ази та буки”. Важко давалася наука, але опанував її Максим. Він почав читати, проте не зміг знайти книгу, яка б до душі припала; псалтир, часословець не задовольняли його потягу до „палкого живого слова”. Швидко „надокучила йому й грамота, як нікчемна річ”.

Роман теж „письма в солдатах навчився”. Повернувшись додому, хотів влаштуватися в контору економії. Коли ж управитель перевірив його вміння, то помітив, що з усього „проказаного написано кілька перших слів великими, недотепними, кривими карлючками” [2, с. 23]. Учорашній москаль хвалився своєю „образованістю”, розуміючи її як спосіб вивищиться над односельцями, братами, як „перепустку” до заможніших мешканців Диблів. Книжок він не читав, хіба часом анекдоти. Молодший брат Зінько, який спочатку хотів поспілкуватися з Романом про проблеми високого порядку, згодом переконався: середульший Сиваш переймається питаннями примітивними; його освіченість зведена до простого вміння читати й писати.

І персонаж роману Рудченків, і герой повісті Грінченка у своєму „винародовленні” найперше зрікаються свого середовища. Максим, повернувшись у Піски після служби, високо голову дере проти „нетесаного мужичья”; для Романа усі селяни –– „мужва репана”; себе називав не простим селянином, а освіченим, таким, що потребує іншого, легшого життя. Він говорив крамареві Сучку, сватаючись до його дочки: „А што родителі в мене мужики, то ето нічого: я об них тогда буду без уніманія” [т. 2, с. 191].

Роман Сиваш –– персонаж, якого однозначно оцінити не можна. З одного боку, він справді ледачий, непоштивий до батьків, зазнайкуватий і смішний у своїй „манії величі», покруч, що говорить чудернацькою сумішшю російських і українських слів — такий наслідок впливу на Романа царської армії, що зробила його виродком. Егоїстичний, підступний, але привабливий зовнішньо, Роман закохує в себе Левантину, паразитуючи на тому, що дівчина ніколи не знала ласки, доброго її слова, а потім кидає її, щоб через деякий час (як стане конокрадом) остаточно звести в могилу.

З іншого боку, Роман викликає скоріше жаль, ніж безапеляційний осуд. Адже до служби у війську він був щирим, палким, енергійним хлопцем. На службі „прозрів” (а був наділений природним чіпким селянським розумом) і побачив, які нещасні його односельці, що не живуть, а животіють, навіть не розуміючи жалюгідності свого становища. Не раз пробував знайти роботу, спочатку в селі, а потім у місті. Вагався, не піддавався намовам стати конокрадом. Віками закладена народними генами, успадкована від батьків, озивалася в ньому відраза до злодійства. Та був доведений до такого стану, що вже „не думав більше ні про гріх, ні про страх” [2, с. 223]. Велике гріхопадіння Романа, його життя — це трагічний калейдоскоп, спричинений несправедливим суспільним влаштуванням.

Практичне заняття № 4

Тема. Драматургія марка кропивницького: жанрова своєрідність, художньо-змІстова специфіка

Мета: розкрити жанрову систему та художньо-змістові особливості п’єс М.Кропивницького

Завдання: І. Прочитати п’єси „Дай серцю волю, заведе в неволю”, „Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, „Глитай , або ж Павук”, „По ревізії”. Зробити відповідні нотатки в читацькому щоденнику.

ІІ. Скласти план характеристики жіночих образів драми „Глитай , або ж Павук”.

ІІІ. Підготуватися до бесіди за таким планом:

1. Жанр водевілю в творчості М.Кропивницького. П’єса „По ревізії”

2. Ідейно-художня своєрідність драми „Глитай , або ж Павук”:

а) соціальний характер твору та його проблематика, зміст назви;

б) образ Йосипа Бичка як нове явище української літератури;

в) засоби творення дійових осіб;

г) сценічне життя п’єси.

Література

Вертій О. Народні джерела психологізму драматургії М.Кропивницького // Народна творчість та етнографія. – 1992. – №1. – С.3-12.

Вороний М. Марко Кропивницький // Вороний М. Твори. – К., 1989. – С.312-316.

Киричок П. Марко Кропивницький: Нарис життя і творчості. – К., 1985. – 149 с.

Косенко О. Кропивницький – комедіограф // УМЛШ. – 1978. – №8. – С.22-29.

Франко І. На склоні віку: Розмова вночі перед Новим роком 1901 // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – Т.45.– С.286-290.

Методичні рекомендації

Готуючи відповідь на перше питання плану, випишіть з літературознавчого словника визначення водевілю та його прикметні риси.

Для повнішого розуміння змісту заголовка „Глитай, або ж Павук” з’ясуйте за словником лексичне значення слова глитай, випишіть це тлумачення (Див.: Словник української мови: В 11 томах / Ред. колегія І. К. Білодід та ін. – К., 1970.).

Повторіть зі вступу до літературознавства засоби творення дійових осіб.

Практичне заняття № 5

Тема. новаторство івана карпенка-карого – комедіографа

Мета: з’ясувати особливості жанру соціально-сатиричної комедії в творчій спадщині письменника; розкрити багатогранність проблематики п’єси „Хазяїн”

Завдання: І. Прочитати комедії І. Карпенка-Карого „Мартин Боруля” та „Хазяїн”. Зробити відповідні нотатки в читацькому щоденнику.

ІІ. Підготувати письмове повідомлення „Роль освічених верств суспільства в комедії „Хазяїн”

ІІІ. Знати відповіді на питання плану:

1. Особливості жанру соціально-сатиричної комедії (на матеріалі драматургії І. Карпенка-Карого).

2. Засоби комізму в творенні образу Мартина Борулі (комедія„Мартин Боруля”)

3. „Хазяїн” – новий тип комедії в українській літературі:

а) загальнолюдське звучання проблем п’єси;

б) трагікомізм образу Пузиря;

в) сили, що рухають „хазяйське колесо” (образи Ліхтаренка, Феногена).

4. Актуальність комедій Івана Карпенка-Карого.

Література

Дем’янівська Л. Іван Карпенко-Карий: Життя і творчість. – К., 1995.

Градовський А. „Стара моя думка на тім огні згоріла…” Комедії Мольєра „Міщанин-шляхтич” та Івана Карпенка-Карого „Мартин Боруля” // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1998. –– №3. –– С. 15-17.

Киричок П. Найвидатніший слов’янський драматург // Кур’єр Кривбасу – 1996. – №45. – С.45-51.

Мороз Л. Сміх і біль художника // Літературна Україна. – 1987. – 29 жовтня.

Франко І. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий). Драми і комедії // Франко І. Зібрання тв.: У 50 тт. – К., 1981. – Т.31. – С.11.

Методичні рекомендації

Готуючи відповідь на перше питання плану, випишіть з літературознавчого словника визначення комедії та її прикметні риси.

Повторіть зі вступу до літературознавства поняття комічне, трагікомізм та засоби комізму.

Готуючи відповідь на третє питання плану, скористайтесь обов’язково дослідженням Лариси Мороз (Сміх і біль художника // Літературна Україна. – 1987. – 29 жовтня).

Практичне заняття № 6

Тема. Історична тема в творчості івана карпенка-карого

Мета: на прикладі трагедії „Сава Чалий” розкрити особливості історичної драматургії І.Карпенка-Карого; показати художні засоби реалізації змісту.

Завдання: І. Прочитати п’єсу „Сава Чалий”. Зробити відповідні нотатки в читацькому щоденнику.

ІІ. Підготувати відповіді на запитання плану:

1. Джерела трагедії „Сава Чалий”.

2. Неоднозначність образу головного героя.

3. Інший тип народного ватажка – Гнат Голий.

4. Майстерність композиції, ритмічний характер мови.

5. Значення творчості І. Карпенка-Карого в розвитку драматургії та сценічного мистецтва.

Література

Користуйтесь літературою, зазначеною до попереднього заняття.

Рекомендуємо опрацювати ще:

Киричок П. Талант, відданий народу // Карпенко-Карий І. (І.К.Тобілевич). Твори: У 3 т. – К., 1985. – Т.1. – С. 5-15.

Мелешко В. Художньо-змістові особливості трагедії І.Карпенка-Карого „Сава Чалий” // Рідний край: науковий публіцистичний художньо-літературний альманах. – 2004 – № 2 (11). – С. 76-81.

Шнайдер Б. Трагедія «Сава Чалий» Карпенка-Карого і українська історична драма ХІХ ст. – К., 1959.

Методичні рекомендації

Готуючи відповідь на перше питання плану, прочитайте текст пісні про Саву Чалого («Ой був на Січі старий на ймення Сава…»). Випишіть з неї цитати.

Повторіть зі вступу до літературознавства поняття трагедія, трагічне, ритмічна мова.

Практичне заняття № 7

Тема. Особливості української поезії 70 – 90-х років ХІХ ст.

Мета: з’ясувати мотиви та художню своєрідність поезії ІІ пол. ХІХ ст.

Завдання: вивчити напам’ять вірші: Я. Щоголева „Ткач”, І. Манжури „Декому”, G/ Грабовського „До Русі-України”; „До Н.К.С.”

План

1. Образний світ поезій Якова Щоголева.

2. Доля творчої спадщини Івана Манжури. Вірші про наймитів та бурлак.

3. Павло Грабовський: біографія борця і поетична творчість засланця:

а) художній вираз поглядів на завдання літератури й літераторів;

б) „крик болю і туги за рідною Україною”(„До України”, „До Русі-України”, „Оце читав я про світи”, „Рідний край”);

в) інтимна лірика (цикл „До Н.К.С.”).

Література

Березовський І. Поетична творчість І.Манжури // Манжура І. Твори. — К., 1980. — С.5 – 14.

Бернштейн М. Іван Манжура: Життя і творчість. — К., 1974.

Вертій О. Художньо-філософський потенціал поезії П.Грабовського // Українське літературознавство. — Вип. 57. — Львів, 1993. — С.42 – 51.

Зеров М. «Непривітаний співець» (Я. Щоголів) // Зеров М. Твори: В 2 т. –– К., 1990. –– Т. 2. (або: Зеров М. Українське письменство ХІХ ст. Від Куліша до Винниченка: Лекції, нариси статті. ––Дрогобич, 2007. –– С. 292-321).

Мелешко В. Вірші – авторське кредо (на матеріалі творчості Павла Грабовського) // Рідний край. – 2001. – № 2 (5). – С.67-69.

Погрібний А. Яків Щоголев. Нарис життя і творчості. — К., 1986.