Критика історичного джерела та методика встановлення історичних фактів

Історичне джерело – носій інформації, що відображає той чи інший бік діяльності людини в минулому. Історичні джерела традиційно поділяються на письмові (літописи), речові (археологічні знахідки), усні (казки), етнографічні (обряди), лінгвістичні (діалекти), кіно-фото-фоно-документи.

Робота із історичним джерелом є основою наукової роботи дослідників істориків. За Р. Колінгвудом джерела – це сировина із якої виготовляється історія та найбільший авторитет історика.

Репертуар історичних джерел не є сталим і постійно розширюється. До кінця XVIII ст. історичними джерелами уважались виключно письмові тексти. Лише на початку ХІХ ст. із поширенням ідей Романтизму вони доповнюються етнографічними джерелами. Вирішальну роль у розширенні репертуару історичних джерел відіграла теза представників школи Анналів (М. Блок) про те, що джерелами є все, що несе хоча б найменшу інформацію про минуле людства. У результаті зростає увага до речових джерел.

Найважливішою методикою роботи науковця із джерелом є його критика, тобто з’ясування ступеню його об’єктивності. Біля витоків критики історичного джерела був ерудит XVIII ст. Ж. Мобійон (теза про необхідність сумніву навіть до очевидних свідчень). Проте, теоретичне обґрунтування критики історичних джерел відбувалось із запізненням і припадає лише на початок ХХ ст. Причинами цього відставання було майже столітнє панування у історичній науці позитивізму, прихильники якого цілком довіряли свідченням писемних джерел і уважали, що «історія є такою якою вона зафіксована у текстах». Важливий внесок у розробку методики критики історичного джерела зробили російський та французький історики початку ХХ ст. О.Лаппо-Данілевський та Ш. Сеньобос. Ними було уведено поняття зовнішньої та внутрішньої критики. Завданням першої є з’ясування формальних ознак джерела (місце і час написання, авторство). Завдання другої полягає у встановленні змістового навантаження джерела (достовірність та повнота свідчень). Також вони наголошували, що робота науковця із джерелом також передбачає здійснення перехресної критики – співставлення свідчень одного джерела з повідомленнями інших джерел.

Важливе доповнення у методику критики історичного джерела було зроблене М. Блоком. У «Апології історії», критикуючи істориків-позитивістів, він стверджував, що історичні джерела нічого не розповідають. Вони можуть лише давати відповіді на питання, які перед ними ставить дослідник. Відтак зростає відповідальність дослідника, який несе відповідальність за адекватність питань. При їх формулюванні він має уникати «вірусу сучасності», тобто не шукати в минулому того, чого не було у конкретний історичний час (не шукати класи у добу Античності, чи нації у добу Середньовіччя).

З’ясування ступеню об’єктивності джерела супроводжується встановленням історичних фактів. Історичний факт (від лат. factum – те, що відбулося) – це подія чи явище минулого людства, які відбулись насправді, чітко локалізовані часом та місцем. У сучасній історичній науці поширилось радянське триєдине вчення про історичний факт (факт історичної дійсності – конкретна історична подія чи явище, факт історичного джерела – відображення події чи явища у джерелі, науково-історичний факт – інтерпретація істориком факту історичної дійсності через факт історичного джерела).

Теоретико-концептуальні засади гендерної та фемінної історія

Специфіка усної історії та історії повсякденності

Усна історія зародилась у 40-х рр. ХХ ст. в США (Д. Гулд). Спочатку розглядалась як практика збирання свідчень очевидців та їх письмової фіксації (усно-історичний метод). У 60-х рр. ХХ ст. у Англії та Франції (Ф. Декан, П. Томсон) на хвилі обґрунтування суб’єктивного характеру історичних знань відновлюється інтерес до усної історії, яка по-новому тлумачиться як дослідження «голосу народу». У центрі уваги науковців опиняються особливості формування, еволюції та структури історичної пам’яті в суспільстві. Об’єктом усної історії було проголошено не минуле людства, а образи цього минулого. Черговий сплеск уваги до усно історичних досліджень спостерігався наприкінці 80 – на початку 90-х рр. ХХ ст., що було пов’язано із поширенням нових методів фіксування усних свідчень (аудіо- відеозапис).

Окремі елементи історії повсякдення використовувались ще у 30-х рр. ХХ ст. представниками школи Анналів. Підвищений інтерес до повсякдення пояснювався тим, що він воно є основою соціалізації людини, це сфера де відбувається формування ментальності (картини світу). Як самостійний напрямок історичних студій історія повсякдення виокремилась на початку 80- рр. ХХ ст. у Німеччині (А. Людтке) у межах дослідження життєвих стратегій звичайних німців за умов нацизму. Головними героями історії повсякдення є «маленькі люди», які поміщаються у два контексти:

а) структура повсякдення – умови життя праці та відпочинку (у центрі уваги науковців так звана тріада повсякдення: «їжа – одяг - житло»);

б) практика повсякдення – норми та девіації суспільної поведінки різних груп населення.

На відміну від етнографії у історії повсякдення виключна увага приділяється політичному впливу (ідеології) на щоденне життя людей. Історія повсякденності останнім часом набула особливої популярності в Україні, про що свідчать ґрунтовні теоретичні розробки О. Потильчака та О. Коляструк.

Усна історія та історія повсякденності відіграють важливу роль у розвитку історичної науки в цілому, адже стирають межі між академічною та «аматорською» історією, розширюють корпус історичних джерел, формулюють нові підходи у постановці дослідних питань. В сучасній Україні усна історія та повсякденна історія особливо активно використовуються у дослідженнях радянської доби (виживання в роки голодомору, життя в умовах окупації, рівень життя різних прошарків населення – студентів, робітників, інтелігенції, колгоспників). Потужні дослідницькі центри існують у вищих навчальних закладах Запоріжжя та Львова.