Система загальнонаукових, конкретних і спеціальних методів історичного дослідження

Проведення історичного дослідження вимагає використання впорядкованої сукупності (системи) прийомів досягнення наукової мети, тобто методів. З-поміж них дослідниками виділяються загальнонаукові, конкретні та спеціальні історичні методи.

• загальнонаукові, або філософські методи є базовими прийомами будь-якого пізнання. Серед них особливо важлива роль відводиться аналізу (умоглядний поділ цілого на складові), синтезу (умоглядне поєднання складових для розуміння структури цілого), індукції (міркування від конкретного до загального), дедукції (міркування від загального до конкретного), аналогія (встановлення подібності явищ за спільністю окремих ознак) і т.д. Більшість загальнонаукових методів обов’язково вживаються парами (аналіз – синтез; індукція – дедукція)

• конкретні історичні методи це базові методи історичного пізнання. До них належать історико-генетичний метод (з’ясування етапів розвитку), історико-типологічний (групування і впорядкування історичних процесів чи явищ за ключовими ознаками), історико-порівняльний (встановлення подібності/відмінності на основі співставлення), історико-системний (з’ясування характеру взаємозв’язків між історичними процесами чи явищами), ретроспективний (з’ясування етапів розвитку за ознаками кінцевого результату). Усі конкретні історичні методи вимагають комплексного застосування, надання переваги тому чи іншому методу призводить до різних вад (описовості, схематичності і т.д.)

• спеціальні історичні методи це допоміжні методи, що використовуються для підвищення якості історичного дослідження шляхом запозичення із інших сфер наукового знання (із математики – методи статистичного обрахунку і математичного моделювання; із психології – елементи психоаналізу за слідами розумової діяльності людини, як то малюнки, текст; із філології – герменевтичний та семіотичний аналіз). Загальним правилом використання спеціальних історичних методів є їх узгодженість із предметом дослідження та конкретними методами історичного дослідження.

Теорія методів історичного дослідження особливо плідно розроблювалась істориками СРСР (Д. Ковальченко). Полідисциплінарність новітніх наукових досліджень вимагає розширення і вдосконалення саме спеціальних методів історичного дослідження.

Категоріально-понятійний апарат історичної науки та специфіка історичного пізнання

Категоріально-понятійний апарат є обов’язковою ознакою науковості певної сфери знань. Під ним розуміється сукупність понять, тобто суджень про речі чи явища, що фіксують їх властивості. Найбільш загальні поняття, які використовуються для побудови теорій називаються категоріями. «Словесною оболонкою» понять є терміни.

Категоріально-понятійний апарат історичної науки має два рівні:

1. категоріальний – загальні поняття, що використовуються для побудови різноманітних наукових теорій (держава, суспільство, влада, клас). Його ключовою особливістю є абсолютне переважання понять, що запозичені із інших наук, в першу чергу соціології, економіки та права. Однією із небагатьох власне історичних категорій є «менталітет», що активно використовувався представниками школи Анналів. Але і його значення майже повністю збігається із такою категорією соціології та психології як «габітус» (набір сталих стереотипів і штампів поведінки, що разом складають картину світу конкретної людини чи групи осіб).

2. конкретний – поняття, що використовуються при аналізі конкретних історичних явищ чи подій (князь, віче, козак, посполитий). Більшість конкретних понять запозичені із джерел і не мають універсального значення, адже з часом їх значення еволюціонувало або кардинально змінювалось.

Незважаючи на це, категоріально-понятійний апарат історичної науки не слід уважати недостатнім. З огляду на те, що об’єктом історії є людина у часі, то й найбільш адекватною при його дослідженні буде «людська» щоденна, не переобтяжена термінологією, мова.

Історичне пізнання відбувається на основі текстів (джерела) і за допомогою текстів (наукові праці). Саме тому вказані особливості професійної мови історика визначають специфіку історичного пізнання. Воно полягає у неможливості досягнення повного розуміння минулого через:

• труднощі ужитку конкретних історичних понять (еволюціонують, змінюються, зникають, не мають відповідників у сучасній мові);

• тотожність об’єкту і предмету дослідження (людина);

• фрагментарність свідчень про минуле людини;

• ретроспективний характер вивчення (історик завжди оцінює минуле із сьогодення, яке визначає характер його дослідницьких питань);

• зворотній дослідницький рух (не від фактів до узагальнень, а навпаки – від узагальнень до фактів).