44. Вульгата - католицька редакція Біблії. Значимість Свящ. Переказу в католицькій традиції

Вульгата, Vulgata — латинский перевод Библии блаженного Иеронима, постоянно дополняемый и исправляемый вариант которого, со времени Тридентского собора 1545–47 года, является единственным приемлемым каноническим текстом Священного Писания Католической Церкви. Согласно Новой Хронологии, латинская Вульгата является произведением Нового Времени, а древнее произведение того же названия было написано на русском языке

Вульгати

Блж. Ієронім. Мініатюра з Біблії. XIII ст. (Auxerre. Bibl. Man. 1. Fol. 1)

[Лат. Vulgata], назва лат. перекладу Свящ. Письма Старого і Нового Завіту, виконаного в кін. IV - поч. V ст. блж. Ієроніма Стрідонскім. Переклад використовувався в Зап. Європі в СР століття і в XVI ст. був прийнятий католич. Церквою на Тридентському Соборі в якості єдиного тексту Свящ. Писання, що володіє нормативним авторитетом. Термін «В.» (від versio vulgata - загальноприйнятий переклад) спочатку позначав грец. текст Септуагінти та її старолат. переказів. У раннє середньовіччя ця назва закріпилася за перекладом блж. Ієроніма, витіснив колишні варіанти. Тридентський Собор визнав В. офіц. текстом Біблії (pro authentica habeatur), що володів статусом стародавнього, єдино достовірного і авторитетного тексту Письма (textus auctoritate plenus), загальноприйнятого в католич. Церкви (vetus et vulgata editio) (див.: Sutckliffe. P. 345-352).

За часом виникнення виділяються неск. типів лат. переказів (див. ст. Біблія, розд. «Латинські переклади»). 1-й, т. зв. старолат., переклад (Vetus Latina) - це тексти, що передували перекладу блж. Ієроніма і, т. о., Незалежні від традиції В. До цієї ж групи належать тексти Євангелій і псалмів в В., виправлені блж. Ієроніма по греч. зразкам. 2-й тип, власне В., представлений перекладом блж. Ієроніма. 3-й - група лат. переказів епохи Відродження, виконаних з грец. тексту LXX і з евр. масоретського тексту.

Цитати з перших лат. переказів зустрічаються вже в творіннях Тертуліана (бл. 160-220), довгі біблійні тексти на латині, що свідчать про існування письмового перекладу, призводить у творах Кипріян, єп. Карфагенський (сер. III ст.). На рубежі IV-V вв. блж. Августин Аврелій згадував про те, що через існування безлічі переказів виникла справжня сум'яття (Aug. De doctr. Christ. II 11). У такій ситуації папа Дамас I (366-384) доручив блж. Ієроніму провести перевірку перекладів, щоб Римська Церква, на той час перейшла на латину, могла користуватися єдиним авторитетним і несуперечливим текстом Біблії.

Завершивши ще в Римі перегляд Чотириєвангелія (383) на підставі грец. тексту, блж. Ієронім відправився до Віфлеєму, де приступив до перекладу ВЗ з евр. на латину. Переклад всього ВЗ тривав 15 років (бл. 390-405). На підставі грец. тексту блж. Ієронім відредагував старолат. переклади Книг Іова (393), Приповістей, Пісні Пісень, Проповідника (398), Хронік (до 396). У 393 р. він завершив переклад з евр. Книг пророків, Царств, Псалми (Epist. 49. 4), в 394-396 рр.. - Книг Ездри, Неємії, в 398-405 рр.. - П'ятикнижжя, Книг Ісуса Навина, Суддів, Руф і Естер. Неперекладеним залишилися Книги премудрості Соломона, Ісуса, сина Сираха, 1-2-я Макавейські, Варуха та Послання Єремії, к-які впосл. увійшли до складу В. в старолат. перекладі; поверхнево були відредаговані Книги Товита і Юдити. Блж. Ієронім, прагнучи до точної передачі сенсу евр. тексту, звертався до стародавніх переказах евр. Письма на грец. мова (Акіли і Сіммаха), до арам. Таргум, а в тих місцях, де не вважав за необхідне створення нового перекладу, копіював старолат. текст.

Вибір блж. Ієроніма евр. тексту в якості оригіналу залишається для цього часу в значній мірі нетрадиційним. Щоб не порушувати сформовану структуру літургійних читань, Римсько-католицька Церква не відразу замінила старолат. переклад псалмів перекладом з єврейської. Однак з V ст., Коли був складений повний кодекс нового лат. перекладу, і до епохи Карла Великого (VIII-IX вв.) В. поступово зайняла пріоритетне становище, затверджене впосл. Тридентским Собором.

Вульгата. Сістіно-Клементійское видання. Титул. Лейден, 1692 (РДБ)

В тексті В., яка дійшла до наст. часу в неск. тис. рукописів, виділяються ряд редакцій, основними вважаються італійська, іспанська та англосакська. Крім цього в коментарях до біблійних текстів збереглися варіанти Іеронімова перекладу, к-які відрізняються від цієї прямої текстової традиції В. Збереглися і варіанти текстів В. в творіннях св. отців і вчителів Церкви.

З винаходом друкарства в сер. XV ст. В. витримала ок. 100 видань, в більшості випадків без к.-л. критичного апарату. Необхідність підготовки критичного видання була підтверджена на Тридентському Соборі. У 1590 р. в результаті роботи біблійної комісії, створеної татом Сикстом V (1586), вийшла у світ т. н. Сікстинська Біблія, к-рая містила не обліковувались перш варіанти тексту. Це видання В. було перероблено за папи Климента VIII і опубліковано в 1604 р. в Ліоні - т. зв. Сікстіно-Клементінская Біблія (Biblia sacra vulgatae editionis Sixti V iussu recongita et Clementis VIII autoritate edita). Довгий час воно залишалося єдиним офіц. текстом Свящ. Письма в католич. Церкви, достовірно визнаним, в наступних його виданнях виправлялися тільки раніше допущені друкарські помилки.

У 1907 р. папа Пій X доручив Папської Біблійної комісії підготувати та здійснити нове критичне видання В. (Рим, 1926; Editio Minor - Штутгарт, 1969), до-рої і в наст. час залишається кращим виданням прямий текстової традиції (хоча не містить варіанти, запропоновані блж. Ієроніма в біблійних коментарях). В результаті цієї роботи з усією ясністю стали видні відмінності В. від евр. тексту ВЗ, тому в 1965-1978 рр.. комісія, створена папою Павлом VI, підготувала редакцію В., враховувати розбіжності з текстом евр. оригіналу і останні досягнення біблеїстики. «Нова Вульгата» (1979) містить лат. переклад, більш відповідний оригінальному мови, зберігши характерний для Іеронімова перекладу стиль і лексику. Апостольської конституції Папи Івана Павла II «Scripturarum Thesaurus» (25 квітня. 1979) «Нова Вульгата» була прийнята в якості офіц. біблійного тексту в католич. Церкви (Editionem typicam; перєїзд. В 1998), насамперед у разі використання лат. тексту в літургійних читаннях. У 26-му виданні «Nouvum Testamentum Graece et Latine», опублікованому Куртом і Барбарою Аланд (Штутгарт, 1983), Сікстіно-Клементінскій текст був замінений текстом «Нової Вульгати».

Авторитет В. в католицькій Церкві

В історії обговорення католич. Церквою питання про авторитет В. блж. Ієроніма виділяються 3 етапи, пов'язані з рішеннями Тридентського Собору (1545-1563), з енцикліки від «Providentissimus Deus» (1893) до «Divino Afflante Spiritu» (1943) і з рішеннями Ватиканського II Собору (1962-1965).

Алегоричне зображення старозавітній і новозавітній Церков. Гравож. Г. Андрана з Вульгати Сікстіно-Клементійского видання. Лейден, 1692 (РДБ)

8 квітня. 1546 на 4-й сесії Тридентський Собор затвердив рішення, прийняте на Ферраро-Флорентійському Соборі (1438-1445): книги НЗ і ВЗ, як прото-, так і другоканонічні (т. е. ввійшли в В., але не прийняті в евр. каноні), утворюють канон Свящ. Писання і повинні вважатися мають рівний авторитет, підтверджений багатовіковим існуванням В. в Церкві; тільки її достовірний текст може використовуватися для богослужбових читань, під час диспутів, проповіді і для тлумачень. Тим же декретом заборонялося змінювати текст В., якщо виявлялися розбіжності з ін варіантами, а судження про дійсний сенс і тлумаченні Свящ. Писання визнавалося прерогативою Церкви. Були дані інструкції з підготовки нової редакції В., текст к-рій повинен бути вивірено більш ретельно. Без істотних змін це рішення про авторитет В. було підтверджено Ватиканським Собором I (1869-1870).

Розвиток біблеїстики в XVIII-XIX вв. стало причиною змін відносини католич. Церкви до тексту Свящ. Писання, і перш за все до В. Згідно енцикліці папи Льва XIII «Providentissimus Deus» (1893), біблійним текстом для церковного вжитку залишався переклад В. блж. Ієроніма, проте допускалося використання та ін перекладів, а також древніх рукописів. Енцикліка спонукала католич. богословів до вивчення сх. мов і результатів дослідження Біблії методами історико-критичної науки (Enchiridion Biblicum. 118, 119). При цьому у згоді з принципом аналогії віри енцикліка підкреслювала, що тлумачення Свящ. Писання не може вступити в суперечність з церковним віровченням і «згодою батьків Церкви» (Ibid. 89, 108-109).

Під час модерністського кризи декрет «Lamentabili» від 3 липня 1907 р. і енцикліка «Pascendi Dominici Gregis» від 8 вересня. 1907 папи Пія X піддали критиці і засудили захоплення нек-рих католич. екзегетів методами ліберальної екзегези. В енцикліці «Spiritus Paraclitus» від 15 сент. 1920 р., виданої з нагоди 1500-річчя від смерті блж. Ієроніма, папа Бенедикт XV застерігав вчених від зловживання сучас. критичними методами науки.

Новий поворот у дискусії про авторитет В. намітився з виданням татом Пієм XII енцикліки «Divino Afflante Spiritu» 30 сент. 1943 р. за нагоди 50-річчя опублікування «Providentissimus Deus». Враховуючи розвиток біблеїстики, тато закликав звертатися до оригінальних текстів Біблії як до матеріалів, з яких брало повинні бути зроблені нові переклади, і не акцентував особливу увагу на перекладі блж. Ієроніма. У той же час він підкреслив значення текстологічної критики, що обгрунтовувала достовірність В. в питаннях віровчення.

На 8-й сесії II Ватиканського Собору (18 груд. 1965) в 5-ї редакції була прийнята конституція про Божественному Одкровенні «Dei Verbum», в статтях к-рій, зокрема, зазначено позитивне ставлення католич. Церкви до сучас. дослідженням Біблії. Так, стаття 6 підтверджує енцикліку «Divino Afflante Spiritu», згідно з до-рій Біблія повинна бути переведена з оригінальних мов, але додає, що це має відбуватися у співпраці з християнами-некатоликами.

Документ Папської Біблійної комісії, опублікований в 1993 р. у зв'язку з 100-річчям енцикліки «Providentissimus Deus» і 50-річчям енцикліки «Divino Afflante Spiritu», містить в якості передмови мова папи Івана Павла II «Про тлумачення Біблії в Церкві» (25 квітня. 1993), де визнається важливість існуючих в наст. час підходів до тлумачення Біблії, заснованих на Свящ. Переданні, гуманітарних науках, а також передбачуваних контекстуальним богослов'ям (феміністський, богослов'я звільнення). Про роль блж. Ієроніма згадується в зв'язку з характеристикою патристичної екзегези як приклад типово католич. тлумачення Біблії. Якщо в В. виявляються месіанські варіанти перекладів тих місць, к-які не підтримуються текстом оригіналу, то вважається, що вони відображають церковну реальність епохи блж. Ієроніма, слугують утвердженню христ. благочестя і мають обмежене апологетичні значення. Позиція блж. Ієроніма, вихваляє «єврейську істину», залишається маргінальною в традиції отців Церкви. Католич. тлумачі повинні враховувати це при вивченні В. як приклад патристичної екзегези Свящ. Писання, к-рая є важливим фактором в богословському тлумаченні Біблії, згідно з Переданням.

Т. о., В наст. час Іеронімова В. в католич. екзегезі зберігає своє значення як переклад, досить близький до Масоретськом тексту, як авторитетний переклад для використання в Церкві з урахуванням сучас. знань і як приклад патристичної екзегези, заснованої на принципі analogia fidei. У той же час необхідним екзегетіческіе підставою богослов'я визнаються біблійні тексти на оригінальних мовах, а також стародавні перекази, к-які розглядаються як свідчення віри інших христ. традицій.