25. Форми державно-правового режиму.

Основою для класифікації державно-правових (політичних) режимів, тобто способів та методів здійснення державної влади, є:

• ступінь розвиненості політичної демократії;

• реальний політико-правовий статус особи.

З урахуванням цих критеріїв сучасні державно-правові (політичні) режими поділяються на демократичні та антидемократичні.

Демократичний режим — це режим, за якого державна (політична) влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми, засоби масової інформації), діяльність різноманітних партій і громадських організацій, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення та здійснення політики держави.

Він характеризується такими рисами:

• дотримується демократична конституція;

• реалізується принцип "поділу влад";

• державна влада здійснюється на основі вільної та рівної участі громадян та їх об'єднань в управлінні державою;

• забезпечується плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людини;

• гарантується здійснення прав і свобод громадян відповідно до міжнародних стандартів прав людини;

• реалізується демократизм правосуддя, домінують методи переконання перед методами примусу;

• забезпечується вільне існування всіх форм власності.

Такий режим характерний для правової держави.

Розрізняють такі види демократичних режимів: демократично-консервативний, демократично-радикальний та демократично-ліберальний.

Антидемократичний режим — це режим, коли державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення основних прав людини, коли заборонена легальна діяльність опозиційних політичних партій і громадських об'єднань.

Для нього характерні такі ознаки:

• не реалізується (частіше всього юридично не закріплений) принцип "поділу влад";

• звужується або припиняється вплив громадян та їх об'єднань на управління державою;

• відсутня або стає формальною виборність;

• забороняється діяльність опозиційних партій та організацій;

• застосовуються політичні репресії;

• звужуються або порушуються політичні права і свободи громадян;

• реальна влада зосереджується в руках групи осіб або однієї особи, не підконтрольних народові.

Такий режим може бути авторитарним і тоталітарним.

Тоталітарний режим — крайня форма антидемократичного режиму, такий спосіб організації державної влади, при якому здійснюється повний (тотальний) контроль державою над всіма сферами життя суспільства та особистості.

Він характеризується:

• повним пануванням держави над особистістю та суспільством;

• одержавленням усіх легальних об'єднань та організацій;

• необмеженими законом повноваженнями органів влади;

• забороною демократичних організацій;

• фактичною ліквідацією формально проголошених конституційних прав і свобод людини і громадянина;

• загальним контролем над діяльністю громадян та їх об'єднань;

• політичною цензурою;

• відсутністю гласності;

• тотальною нетерпимістю до всіх, хто мислить інакше, ніж диктує правляча партія та її ідеологія;

• репресіями стосовно опозиції;

• мілітаризацією суспільного життя;

• прагненням до зовнішньої експансії. Різновидами тоталітарного режиму виступають расистський, фашистський, військово-диктаторський режими.

Авторитарний режим — це стан політичного життя, коли влада зосереджується в руках однієї особи або правлячої верхівки. Цей режим не має таких реакційних проявів, як тоталітарний, і характеризується:

• необмеженою владою однієї особи або групи осіб, не підконтрольних народові;

• наявністю центра управління, який діє на свій розсуд, у тому числі з порушенням норм закону;

• використанням насильства та позасудових методів примусу;

• опорою на поліцейський та військовий апарат;

• дією принципу пріоритету держави над особистістю, відсутністю гарантій здійснення конституційно проголошених прав і свобод особи, особливо у взаємовідносинах із владою.

Авторитарні режими мають такі різновиди: революційний та стабілізаційний.

26. В Україні застосовуються різні виборчі системи: на виборах Президента України та місцевих виборах - мажоритарна, на вибо­рах народних депутатів України - змішана. При цьому змішана система виборів народних депутатів України характеризується та­кими рисами: по-перше, і за мажоритарною (відносної більшості), і за про­порційною системами обирається однакова кількість народних де­путатів України - 225; по-друге, багатомандатний округ визначено як загальнодер­жавний. З 1 жовтня 2005 p., коли набуває чинності нове виборче зако­нодавство України, виборча система України зазнає суттєвих змін. Так, вибори народних депутатів України проводитимуть повністю за пропорційною системою: «вибори депутатів здійснюються за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими спи­сками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих бло­ків політичних партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі» (ч. З ст. 1 Закону України «Про вибори народ­них депутатів України»). Досить складною буде виборча система на місцевих виборах: депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, облас­них, районних, міських, районних у містах рад обиратимуться за пропорційною системою; депутати сільських, селищних рад, сільські, селищні, міські го­лови - за мажоритарною системою (ст. 2 Закону України «Про ви­бори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міс­цевих рад та сільських, селищних, міських голів»). Процедура призначення виборів передбачає встановлення упов­новаженим органом дати голосування. Виборче законодавство від­повідно до положень Конституції України встановлює порядок при­значення виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів залежно від виду виборів, які можуть бути черговими, позачерговими (до­строковими), повторними, проміжними, першими Строки проведення виборів у Конституції та новому виборчо­му законодавстві України визначено так. 1. Вибори Президента України: - чергові проводяться із закінченням конституційного строку повноважень Президента України (в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента України - ст. 103 Консти­туції України); - позачергові проводяться із достроковим припиненням повно­важень Президента України (в період дев'яноста днів з дня припи­нення повноважень - ст. 103 Конституції України). 2. Вибори народних депутатів України: - чергові відбуваються в останню неділю березня останнього року повноважень Верховної Ради України, а виборчий процес розпочинається за 120 днів до дня виборів. Центральна виборча комісія оголошує про початок виборчого процесу не пізніше ніж за 125 днів до дня виборів; - позачергові відбуваються в останню неділю шістдесятиден-ного строку з дня опублікування указу Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України. 3. Місцеві вибори: - чергові призначаються не пізніш як за 120 днів до дня виборів, а їх виборчий процес розпочинається за 90 днів до дня виборів; - позачергові призначаються не пізніш як за 70 днів до дня ви­борів, а їх виборчий процес розпочинається за 60 днів до дня виборів; - повторні проводяться в останню неділю шістдесятиденного строку з дня оприлюднення територіальною виборчою комісією рішення про їх призначення; - проміжні проводяться в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування рішення про призначення виборів; - перші призначаються не пізніш як за 120 днів до дня виборів, а початок їх виборчого процесу оголошується не пізніш як за 90 днів.

27.

Подружжя, що знаходиться в зареєстрованому шлюбі, набуває особистих і майнових прав та обов'язків.

До особистих прав та обов'язків, тобто таких, що не мають майнового змісту, слід віднести, наприклад, право кожного з подружжя за власним бажанням, вільно обирати як їхнє спільне, так і зберігати своє дошлюбне прізвище, або приєднати до свого прізвища прізвище другого з подружжя. Крім того, до цієї групи прав слід віднести також право кожного з подружжя вільно обирати заняття, професію й місце проживання, спільно вирішувати питання виховання дітей, користуватись у сім'ї рівними правами і нести рівні обов'язки.

28. Громадянське суспільство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства у противагу і доповнення виконавчих структур держави(незалежно від політичної системи).

Отже, громадянське суспільство — історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.

Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.

Ідея правової держави спрямована на обмеження влади (чинності) держави правом; на встановлення правління законів, а не людей; на забезпечення безпеки людини в його взаємодіях з державою

Основні ознаки правової держави:

1. Здійснення державної влади відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу, судову з метою не допустити зосередження всієї повноти державної влади в або одних руках, виключити її монополізацію, узурпацію однією особою, органом, соціальною верствою, що закономірно веде до "жахаючого деспотизму" (Ш. Монтеск'є).

2. Наявність Конституційного Суду - гаранта стабільності конституційного ладу - органа, що забезпечує конституційну законність і верховенство Конституції, відповідність їй законів і інших актів законодавчої й виконавчої влади.

3. Верховенство закону й права, що означає: жоден орган, крім вищого представницького (законодавчого), не вправі скасовувати або змінювати прийнятий закон. Всі інші нормативно-правові акти (підзаконні) не повинні суперечити закону. У випадку ж протиріччя пріоритет належить закону. Самі закони, які можуть бути використані як форма легалізації сваволі (прямій протилежності права), повинні відповідати праву, принципам конституційного ладу. Юрисдикцією Конституційного Суду чинність не правового закону підлягає призупиненню, і він направляється в Парламент для перегляду.

4. Зв'язаність законом рівною мірою як держави в особі його органів, посадових осіб, так і громадян, їхніх об'єднань. Держава, що видала закон, не може саме його й порушити, що протистоїть можливим проявам сваволі, свавілля, уседозволеності з боку бюрократії всіх рівнів.

5. Взаємна відповідальність держави й особистості: особистість відповідальна перед державою, але й держава не вільна від відповідальності перед особистістю за невиконання взятих на себе зобов'язань, за порушення норм, що надають особистостей права.

6. Реальність закріплених у законодавстві основних прав людини, прав і свобод особи, що забезпечується наявністю відповідного правового механізму їхньої реалізації, можливістю їхнього захисту найбільш ефективним способом - у судовому порядку.

7. Реальність, дієвість контролю й нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів, слідством чого є довіра людей державним структурам, обіг для дозволу сугубо юридичних суперечок до них, а не, наприклад, у газети, на радіо й телебачення.

8. Правова культура громадян - знання ними своїх обов'язків і прав, уміння ними користуватися; поважне відношення до права, що протистоїть "правовому нігілізму" (віра в право чинності й невір'я в чинність права).

29. Найважливішим конституційним принципом є розподіл державної влади па законодавчу, виконавчу і судову, кожна з яких діє незалежно, самостійно, у взаємодії з іншими гілками влади на засадах взаємних стримувань і противаг (ст. 6, 75, 85, 87, 94, 106, 115, 119, 124 Конституції). В той же час влада в Україні є єдиною.     Різні гілки державної влади, як правило (виключення може бути встановлене лише Конституцією), не мають права взаємного делегування своїх функцій і повноважень.

Принцип розподілу гілок влади закріплений в ст. 6 Конституції України. Він означає: —    по-перше, розподіл функцій між державними органами відповідно до вимог праці; —    по-друге, закріплення певної самостійності кожного органу влади при здійсненні своїх повноважень; —    по-третє, наділення кожного органу можливістю протиставляти свою думку рішенню іншого органу, контролюючи цим повною мірою його дії.

    Законодавча влада делегована народом Верховній Раді (парламенту). Компетенція парламенту України визначена в IV розділі Конституції «Верховна Рада України».

    Виконавча влада - це гілка державної влади, яка направлена на виконання законів і інших нормативних актів. Вона представлена Кабінетом Міністрів України і іншими органами виконавчої влади (розділ VI Конституції). Судова влада здійснює правосуддя. Вона керується лише законом і не залежить від суб'єктивних впливів законодавчої або виконавчої влади (розділ VIII Конституції). Особливе місце в системі органів влади займає Президент України, що є главою держави і має широкі повноваження в різних областях державного управління. Разом з вказаними в ст, 6 Конституції гілками державної влади фактично діє І конституційно визнана контрольно-наглядова (наглядово-інспекційна) влада (Рахункова палата Верховної Ради, Генеральна Прокуратура, Національний аудиторський комітет, Державна пробірна палата України). Реалізація принципу розподілу гілок влади покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу, що, як показує історичний досвід, приводить до свавілля в керівництві державою і суспільством. Необхідною умовою ефективного втілення цього принципу в практику організації і діяльності державного апарату є створення системи взаємних стримувань і противаг між органами, які належать до різних гілок влади.     Для взаємних стримувань і противаг різних гілок державної влади передбачені: —    право Президента України за певних умов достроково припинити повноваження Верховної Ради або накласти вето на закон, прийнятий Верховною Радою; —    повноваження Верховної Ради України по ухваленню резолюції недовіри Кабінету Міністрів України, що тягне за собою його відставку, а також по зміщенню Президента з його поста у порядку імпічменту; —    обов'язковість скасування будь-якого державного акту після того, як Конституційний Суд встановив їх невідповідність діючої Конституції, а також можливість оскарження рішень органів державної влади і результату виборів Президент або депутата ради будь якого рівня в судовому порядку. Розподіл влади на три гілки є неповним, оскільки важливе місце в системі державної влади займають глава держави ( Президент), а також контрольно-наглядові органи, що не відносяться ні до однієї з гілок Систему органів державної влади України також можна розділити по вертикалі - на центральні і місцеві органи влади. До центральних відносяться Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів і міністерства, суди. До місцевих - державні адміністрації в областях, районах, містах Києві і Севастополі.

30. Припинення шлюбу У більшості випадків шлюб припиняється внаслідок смерті чи оголошення в судовому порядку померлим одного з подружжя. Проте за життя подружжя шлюб може бути розірваним через розлучення за заявою одного з подружжя або спільною їхньою заявою. Розірвання шлюбу провадиться в судовому порядку. У ряді випадків, передбачених чинним шлюбно-сімейним законодавством, допускається розірвання шлюбу в органах загсу. Це стає можливим за взаємної згоди на розірвання шлюбу подружжя, яке не має неповнолітніх дітей. Крім того, в органах загсу провадиться також розірвання шлюбу з особами, визнаними у встановленому законом порядку безвісно відсутніми, недієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства, а також засудженими за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менше 3 років. Якщо між подружжям, що розлучаються, в органах загсу виникає спір про майно, про дітей або про стягнення аліментів на користь того з подружжя, який є недієздатним, розірвання шлюбу провадиться через суд. Якщо ж розірвання шлюбу здійснюється в судовому порядку, то суд зобов'язаний встановити справжні мотиви розлучення, з'ясувати фактичні (реальні) взаємини у сім'ї та вжити всіх можливих заходів до примирення подружжя. У всякому разі шлюб розривається, якщо судом буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження сім'ї стали неможливими. При цьому, виносячи рішення про розірвання шлюбу, суд уживає передбачених законодавством заходів для захисту інтересів неповнолітніх дітей і того з подружжя, який є непрацездатним. Шлюб уважається припиненим із моменту реєстрації розлучення в органах запису актів громадянського стану; це означає, що навіть після розгляду справи в суді та винесення ним рішення про розірвання шлюбу законодавством передбачено можливість для примирення подружжя зі збереженням юридичної сили для шлюбу, що укладався раніше. Той із подружжя, хто змінив своє прізвище за одруження на інше, має право і після розірвання шлюбу іменуватися ним або ж повернути дошлюбне прізвище.