2. Дати характеристику дипломатії періоду Середньовіччя, римських пап ита хрестових походів.

У період високого Середньовіччя дипломатичне життя особливо активізувалося — значною мірою завдяки Хрестовим походам. Його пожвавленню сприяли також зіткнення Західної Європи з мусульманським світом і Візантією, втягування Заходу і Сходу в іноді неймовірні союзи й коаліції, поява на Сході держав хрестоносців. Саме тоді з'явилися нові форми дипломатичних відносин (наприклад консульська служба).

Утворення національних держав у Європі ставило нові завдання перед дипломатією й зробило її більш реалістичною та гнучкою. Найефективнішу дипломатію демонстрували Апостольська Столиця, Франція, італійські міста-держави.

Папська дипломатія, яка спиралася на авторитет католицької церкви, задавала тон у політичному житії християнського Заходу впродовж усього Середньовіччя. Із середини V ст. пани тримали при константинопольському дворі своїх резидентів — апокрисіаріїв (дослідники вважають їх першими постійними дипломатичними представниками при іноземних дворах).

Апокрисіарії не лише залагоджували церковні справи, а й виконували окремі спеціальні доручення політичного характеру. Серед самих пап траплялися талановиті дипломати. Так, неабиякий дипломатичний хист мав Григорій І Великий (590—604), який ''уміло використовував впливи жінок-католичок на своїх чоловіків-язичників чи єретиків" (Є. О. Косминський). Він скромно називав себе "рабом рабів Божих", що практикують папи в офіційних документах і дотепер. Проте підмурівок папської дипломатії заклав за доби високого Середньовіччя Григорій VII. Він відряджав до королівських дворів особливих уповноважених Апостольської Столиці — легатів, які могли зміщувати єпископів, проголошувати анафему королям тощо. Утім, діяльність цих посланців папа контролював. Блискучим дипломатом був також Інокентій III, який став справжнім політичним арбітром цілої католицької Європи. Він використав боротьбу за імператорський трон наприкінці XII — на початку XIII ст. для зміцнення папських впливів у Священній Римській імперії, змагання між Капетінгами і Плантагенетами — для перетворення Англії у васала папської курії.

Папи використовували в політичних цілях укладання і розриви шлюбів між коронованими особами, право римської курії вирішувати всі судові справи католицької церкви (це право трактувалося дуже широко й давало змогу церкві втручатися у внутрішні справи католицьких держав). Світська влада, щоб захистити свої інтереси в папській курії, направляла туди прокураторів — своїх посланців, їм доводилося надовго затримуватися при папському дворі, що робило їх фактично постійними дипломатичними представниками.

Французькі королі, особливо Людовік IX Святий, Філіп IV Красивий та

Та Людовік XI, у міжнародній політиці більше покладалися не на військову силу, а на дипломатію. Людовік IХ успішно вирішував політичні проблеми шляхом взаємних поступок. Зокрема, він порозумівся з королем Генріхом III Англійським (1216—1272), і коли французькі барони дорікали йому за надмірну поступливість, він відповів їм: "Мені здається, що я добре використовую те, що дав йому (Генріху III), адже раніше він не був моїм васалом, а тепер став ним". За правління Людовіка IX Франція здійснила спробу встановити дипломатичні зв'язки з могутніми монгольськими ханами. При цьому французькі посли зуміли вивідати важливі для Заходу військові таємниці монголів.

За правління Філіпа IV було закладено підвалини всієї подальшої французької дипломатії. Якщо його попередники обмежувались спорадичним направленням нетривалих дипломатичних місій, то він споряджав посольства досить часто, а головне — започаткував регулярне дипломатичне листування з іноземними посольствами. Філіпп IV прагнув надавати своїм територіальним загарбанням видимість законності. Задля цього він часто організовував судові процеси, започаткував традиції королівської канцелярії, оточив себе юристами й нотаріусами, без участі яких не вів жодних міжнародних переговорів.

Однак найбільші здобутки на дипломатичній ниві мав Людовік XI (1461 — 1483), якого нерідко називають "батьком сучасної дипломатії”. Цей неперевершений дипломат обрав основним знаряддям досягнення своїх політичних цілей дипломатичні хитрощі й інтриги. Від своїх дипломатів він вимагав уміння одурити досвідчених іноземних майстрів обману: "Вони вам брешуть? Гаразд! Брешіть їм більше". Король прислухався до порад свого італійського союзника у боротьбі з коаліцією феодальної знаті: "Роз'єднуйте своїх ворогів, тимчасово задовольніть вимоги кожного з них, а потім розбийте їх поодинці й не дайте їм знову об'єднатися".

Правління Людовіка XI, об'єднувача Франції, дуже вплинуло на розвиток західноєвропейської дипломатії, докорінно змінило її методи і форми. На зміну тимчасовим дипломатичним відносинам прийшли постійні представництва при дворах. Невдовзі жодна європейська держава вже не могла обійтися без дипломатичної служби. Услід за Людовіком XI інші європейські монархи зробили дипломатичні відносини монополією держави. Дипломатів зобов'язували також шпигувати і вербувати агентів.

Проте, на думку багатьох дослідників, справжньою батьківщиною сучасної дипломатії була Італія. Активному розвиткові дипломатії в Італії сприяли чвари між містами-державами, часті зміни урядів і політичних режимів,

баланс політичних сил, загальна нехіть до політичного об'єднання країни, наявність на півострові папської держави з її обширними міжнародними зв'язками й відносинами, політична відособленість Південної Італії та

Сицилії й іноземне володарювання в них. Дипломатична служба в Італії була поставлена так добре, що окремі італійські міста-держави (особливо Флоренції!) постачали дипломатів для Франції, Англії, Угорщини та інших держав Європи. До плеяди блискучих флорентійських дипломатів входили в XIV ст. Данте, Петрарка, Бокаччо, па початку XVI ст. — Макіавеллі, Гвічарді та ін.

3. Визначити характер міжн. Зв’язків княжої доби на Русі…міжн. Відн. Запор. Січі, періоду націон-визв. Війни… Київська Русь (9 століття - 1240) - середньовічна монархічна держава династії Рюриковичів у Східній Європі з центром у місті Києві. У середньовічних джерелах її називали Русь або Руська земля. Термін "Київська Русь" впровадив до наукового обігу Микола Михайлович Карамзін. В часи свого найбільшого розквіту на початку 12 століття сягала від Карпат до Волги та від Чорного до Балтійського морів.Сприятливі географічні умови (добрий клімат, родючий чорнозем, перехрестя важливих сухопутних та водних шляхів, врешті, доступ до двох морів) були підставою її розвитку, а з другого боку, близьке сусідство з азійськими степами, звідки раз у раз наступали кочові орди, були однією з причин її занепаду.

Зародження Київської Русі ще й досі не має одностайного відображення у працях істориків. За літописним переказом князь Кий разом з братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю заснував Київ - майбутню столицю східнослов'янської держави та сучасної України. У середньовічних джерелах Київську Русь називали Руссю або Руською землею. Давньоруська держава зародилась внаслідок об'єднання розрізнених східнослов'янських племен у племінні союзи та племінні княжіння навколо території Середньої Наддніпрянщини (Русі у вузькому або етнічному значенні) та Великого Новгорода. Виникнення Київської Русі традиційно пов'язують з формуванням у середині IX ст. Київського князівства князями Аскольдом та Діром, та з об'єднанням князем Олегом північних та південних східнослов'янських земель. Поширення влади Київських князів на нові території, формування системи адміністрації, судочинства і збирання данини розгорнулися у часи князювання Ігоря (912-945), Ольги (945-964 - 969) та Святослава (964-972).

У другій половині XVI ст. більшість українських земель перебувала під владою Речі Посполитої. В Україні зростав феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніт, зокрема після Люблінської унії 1569 р. Внаслідок загострення соціальних і національних суперечностей наприкінці XVI-першій половині XVII ст. на українських землях спалахували народні повстання. Вони охопили майже всю Східну Україну і мали важливі історичні наслідки. По суті, всі народні виступи стали провісниками народно-визвольної війни, яка розгорнулася 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького.

Придушення селянсько-козацького повстання 1637-1638 рр. і терор, що наступив після цього, вкрай загострили соціальні й національні суперечності, прискоривши загальнонародний вибух, який поклав початок визвольній війні українського народу за знищення влади польських феодалів.

Селянсько-козацьке повстання 1637-1638 рр. під проводом Я.Острянина (Остряниці) було жорстоко придушене, чимало учасників страчено. За Ординацією Війська Запорізького реєстрового 1638 р. реєстр козаків був зменшений до 6 тис. Було відмінено порядок обрання козацької старшини, яка призначалася з польської шляхти. Польська історіографія назвала період 1638-1648 рр. віком “золотого спокою”. Чим цей спокій закінчився - відомо: навесні 1648 р. вибухнула народно-визвольна війна українського народу. Розпочався новий період української історії. Нова Українська держава визріла у надрах Запорізької Січі, що проводила самостійну політику, налагоджуючи зв'язки з різними державами. З перших днів народно-визвольної війни фактична влада перейшла до рук Запорізького війська. Генеральний уряд на чолі з гетьманом виконував функції кабінету міністрів і зайнявся організацією держави. Вся територія була поділена на полки і сотні. Військові старшини (на відміну від Запорізької Січі) виконували також функції цивільної влади. Судова система набула козацького характеру. Зазнала змін податкова система — всі податки і данини, що надходили й належали польській владі, переходили тепер до військової скарбниці. Уряд України розгорнув широку дипломатичну діяльність з іноземними державами. Був складений також реєстр війська.

Піднявшись 1648 р. на визвольну боротьбу, український народ передусім ліквідував польську адміністрацію в Україні, що потягнуло за собою необхідність негайного створення власної національної державності. Будівничими цієї державності стали українська шляхта, козацька старшина. Перед молодою державою виникли два основні завдання: внутрішнє, тобто забезпечення нормального функціонування економічної системи, правопорядку, захисту українського населення тощо; зовнішнє, тобто захист незалежності й території.

Ознаками прояву державної влади в Україні тоді були: органи публічної влади, територіальний поділ, введення своєї податкової системи.

При формуванні української державності використовувався досвід військово-адміністративної влади, створений у Запорізькій Січі. Власне такий досвід військової полково-сотенної організації був перенесений на визволені території України. Це зумовлювалося тим, що в екстремальних умовах виникла потреба максимально об'єднати і мобілізувати на боротьбу всі сили народу. Саме ця організація стала єдиною політично-адміністративною, військовою і судовою владою в Україні.

Система органів публічної влади мала три уряди: генеральний, полковий і сотенний. Сотенні, в свою чергу, у військовому відношенні поділялися на курені - у кожному по 20-30 козаків. Формально вищим органом влади у цей період вважалася військова рада. Але вона не була постійно діючим органом й скликалася для розв'язання найважливіших питань життя України, ведення війни, обрання генерального уряду. Реально вища влада належала генеральному урядові, повноваження якого поширювалися на всю територію України. До генерального уряду входили гетьман і його помічники, що утворювали раду генеральної старшини при гетьманові.

Главою України, її правителем був гетьман. Він наділявся широкими державновладними повноваженнями у галузі політичній, військовій, фінансовій і судовій, видавав також загальнообов'язкові для всіх нормативні акти - універсали (від лат. universalis - загальний), скликав ради, був вищою судовою інстанцією.

Як і в Запорізькій Січі, генеральні старшини очолювали окремі галузі управління. Так, генеральні обозний, осавул, хорунжий відповідали за військові справи та матеріальне забезпечення. Звичайно, генеральний обозний вважався першою посадовою особою після гетьмана.

Серед інших генеральних старшин обов'язки розподілялися так, як і в Запорізькій Січі. Зокрема, генеральний бунчужний був головним охоронцем знаків гідності гетьманської влади, генеральний писар керував зовнішніми відносинами, генеральний суддя очолював вищий судовий орган, що був апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів, генеральний підскарбій відав справами казни.

На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд становили полковник і полкові урядовці, які обиралися полковою старшиною. Сотенний уряд складався з сотника та його помічників

У великих містах управління здійснювали магістрати, в малих, але привілейованих, - отамани. У звичайних містах управляли городові, які обиралися, а в селах - сільські отамани. Україна мала своє військо, чисельність якого не була постійною. Так, за Зборівським договором 1649 р. визнаний реєстр козаків - у 40 тис, за Білоцерківським (1651 р.) - до 20 тис. Загалом у 1648-1654 рр. армія сягала 300 тис.

Територія Української держави наприкінці війни охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. Звільнені території також поділялися на полки і сотні, які з літа 1648 р. вважалися територіальними одиницями й охоплювали не тільки козаків, а й усе населення, яке проживало на їх терені. За Зборівським договором звільнена територія України охоплювала три воєводства: Київське, Брацлавське, Чернігівське. Вони ж поділялися на 16 полків і 272 сотні. У 1650 р. полків було вже 20. Зазначимо, що Запорізька Січ становила адміністративно-територіальну одиницю.

Така полково-сотенна ознака державності властива тільки Україні й проіснувала до ліквідації залишків української державності, тобто до 1783 р. Для матеріального забезпечення державного будівництва була введена податкова система. Податки платило все населення України, за винятком реєстрових козаків. У цей час в Україні створювалася своя грошова система.

Особливості української державності - виборність органів публічної влади, роль колективних органів (рад) дає підстави вважати, що в неї були закладені основи республіканської форми правління. Україна визнавалася рівноправним суб'єктом міжнародних відносин, підтримувала дипломатичні відносини з багатьма іноземними державами (Туреччиною, Молдавією, Угорщиною тощо)

Зміни у суспільно-політичному житті та соціально-економічній ситуації в період народно-визвольної війни відбилися на джерелах і розвиткові окремих галузей феодального права України. У цей період переважно зберегли чинність попередні джерела права. Припинили дію джерела права, які утверджували панування магнатів, польської шляхти, католицької церкви у Речі Посполитій: “Устава на волоки”, “Ординація війська Запорізького”, сеймові та королівські конституції тощо

Основні джерела продовжували діяти. Таким був Статут Великого князівства Литовського 1588 р. 3 нього вилучили тільки ті розділи й артикули, що визначали порядок створення і діяльність шляхетських станових судів. Окрім цього, магістрати керувалися “Порядком прав цивільних” та іншими джерелами права, які повністю зберегли дію.

Без суттєвих змін залишилися джерела церковного права

Важливого значення набули правові звичаї. На їх основі регулювались порядок організації та структура козацького війська, порядок і основні принципи формування органів військово-адміністративної влади, судова система і судочинство, частина поземельних відносин, правове становище окремих станів і груп населення.

Найпоширенішою в адміністративних і судових органах при розв'язанні конкретних питань вважалася формула “за попередніми правами і звичаями”. Звичаї були надзвичайно авторитетними. Вводилося навіть нове поняття - “козацьке право”, під яким розумілася сукупність норм звичаєвого права, що виникла у Запорізькій Січі, а згодом - сукупність доповнених і розширених гетьманською владою і в практиці судової діяльності військово-адміністративних органів.

Чільне місце серед джерел права посідали універсали. Їх видавали гетьман, а іноді й полковники. Вони мали характер письмового розпорядження адміністративно-політичного акту. Найпоширенішими універсалами були ті, що регулювали питання про розподіл земельних володінь, підтвердження права власності на маєтки, недоторканість майна феодалів і підвладності селян, про встановлення повинностей і податків. Окрім цього, видавались універсали з військових питань, про призначення на посади тощо.

Гетьманські універсали - основне джерело, з допомогою якого затверджувалися зміни у суспільному ладі, правовому становищі окремих станів. Тільки за допомогою універсалів гетьмана регулювався і затверджувався процес становлення окремих елементів української державності Визнання попередніх прав означало збереження основних інститутів цивільного, кримінального, процесуального та інших галузей права. У цивільному праві з'явилися нові правові норми, виникнення яких зумовлене деформуванням нового виду землеволодінь - рангових земель. Гетьманські та полковницькі універсали визначили правовий статус таких земель подібно до “держання” за литовським правом і “помість” за російським правом. Значно розширилося правове регулювання зобов'язальних відносин, зокрема у зв'язку з ліквідацією магнатського землеволодіння, передачі таких земель на ранг за службу чи в орендне користування. Інші інститути цивільного права суттєво не змінилися.

У кримінальному праві спостерігається складний і суперечливий процес. Припинили дію правові норми, що встановлювали суворі покарання за злочини проти королівської влади і польсько-литовського, магнатсько-шляхетського порядку управління, а також проти католицької церкви.

Тому система і види злочинів, мета і види покарань були спрощеними. Встановлювалися суворі покарання за зраду українському народові, за відмову надати допомогу у битвах, невиконання вимог військово-старшинської адміністрації, непокору чи нанесення шкоди козацькій старшині, духовенству.

У магістратських, ратушних, церковних, сільських і копних судах зберігся попередній процесуальний порядок розгляду кримінальних і цивільних справ. Судовий процес у генеральному, полкових, сотенних та курінних судах проводився на підставі норм звичаєвого права. Судові рішення і вироки можна було оскаржити у вищу інстанцію за підпорядкованістю у всіх випадках, окрім тих, які винесені в умовах бойових дій.

Отже, у ході народно-визвольної війни не відбулося суттєвих змін у праві. Такий стан зумовлювався тим, що козацька старшина та інші панівні стани використовували органи військово-адміністративної влади для збереження основ феодально-кріпосних відносин, зміцнення своїх панівних інтересів і станових привілеїв.