2.1. Накопичення пластикових викидів у країнах Європи та сша

Зворотньою стороною розвитку хімії полімерів було те, що полімери, які не є природними матеріалами, не можуть розкладатися природними шляхами.

Високомолекулярні сполуки природного походження входять у природні ланцюги, за якими відбувається колообіг речовин у природі. У результаті цього колообігу природні речовини розкладаються на більш прості – вуглекислий газ, воду та деякі низькомолекулярні сполуки. Саме тому в природі відбувається розклад речовин і не відбувається накопичення відмерлих організмів [13].

Ми показали, як широко полімери почали розповсюджуватись у навколишнє середовище.

Пластикова і поліетиленова тара в нашій країні почала набувати популярності всього 40 – 50 років тому назад. На початку використання такої тари, її було небагато, тому використовували її багаторазово. Поліетиленові пакетики висушували та зберігали для повторного використання, напої продавали в скляних та жерстяних склянках, а не в пластикових [12].

Але з часом пластикову та поліетиленову тару почали використовувати все частіше. Люди отримали зручний вид упаковки - легкий, практичний, дешевий. Прати не треба, мити не потрібно [13]. Місця займає мало. Вологу, повітря, мікроорганізми ні всередину, ні назовні не пропускає. Гниттю практично не піддається.

У тому-то й річ. Гниттю, а значить, екологічно чистій утилізації не піддається. Відмінно горить, але при цьому виділяє в атмосферу таку кількість шкідливих речовин, що стає страшно [14]. 

Людина викидає за рік до 250 кг побутових відходів. Близько 25% з них становлять харчові відходи, 5-10% - папір, 50% - полімери, решта припадає на метал, текстиль, гуму, скло та інший непотріб. Класичний шлях видалення відходів (контейнер - сміттєвоз - звалище - рекультивація) сьогодні неефективний і, крім того, потенційно небезпечний, оскільки навіть ретельно оброблене і засипане ґрунтом звалище є джерелом "звалищного газу", стимулюючого парниковий ефект [13]. Незважаючи на те, що на Заході переробка сміття є прибутковою і вигідною справою, у нас, як виявилося, набагато простіше закопувати відходи у землю. Але це не може тривати нескінченно, оскільки практично всі полігони заповнені на 80-90%. Такі звалища виводять з обігу великі площі орних земель – десяткі і сотні гектарів. Ці ділянки розташовані, як правило, біля великих міст, тому мають значну цінність.

Але є порятунок : заводи або лінії по вторинній переробці пластикових відходів. На жаль, в Україні їх дуже мало - для того, щоб перерахувати, вистачить пальців однієї руки [14].

Куди б людина не відправилась - скрізь її чекають купки, купи, гірки пластикових пляшок, поліетиленових пакетів, пінопластових упаковок від продуктів з супермаркетів. І якщо на вулицях міст ще прибирають (вивозячи все це неподобство на звалища і тим самим абсолютно ніяк проблему не вирішуючи), то в парках, скверах невеликих, а особливо в місцях "культурного" відпочинку за межами міста все це неподобство так і валяється просто на землі або у воді [12].

За даними Американського бюро технологічної оцінки, в океан щорічно скидається 233 млн штук пластикових ємностей і близько 26 тис. т пакувальних матеріалів. Наслідки цього – заплуталися в пластикових мережах тюлені, задихнули в уривках упаковки черепахи. Описані випадки загибелі тюленів внаслідок удушення поліетиленовими пакетами, плавали у воді, тварини приймали їх за медуз - свій улюблений корм. Близько мільйона морських птахів, сотні тисяч тюленів і китоподібних гинуть щорічно таким чином [13].

У масштабах планети «пластикова чума» представляє більш серйозну небезпеку для морських тварин і птахів, ніж забруднення моря нафтою або хімічними речовинами. Усвідомлення цього стало причиною укладення міжнародної угоди, що забороняє скидання пластмасового сміття з кораблів.

Ця угода набула чинності на початку 1989 р.

З відходами полімерних матеріалів природа часто не може впоратися, і хімія може прийти їй на допомогу [14] . Так, наприклад, створюються полімерні матеріали зі спеціальними добавками. Відслуживши свій вік, ці матеріали легко розкладаються під дією світла, тепла або спеціальних бактерій. За повідомленнями преси відомо, що канадська фірма «Екопластик» розпочала виготовлення пакувального матеріалу, який розкладається за два місяці під дією сонячних променів. Проте вартість виробництва такого матеріалу поки ще на 5-10% вище звичайного, і не всі готові йти на витрати, з якими пов'язаний перехід до нових технологій та матеріалів. Безсумнівно, екологічне виробництво з часом стане економічно вигідним [15].

На вулицях західноєвропейських міст встановлені різнокольорові контейнери для селективного збору сміття (скло, макулатура,пластмаса).

 При цьому чітко розподіляються обов'язки, і відповідальність сторін з урахуванням загального прибутку [14].

Практично у всіх країнах заборонено продаж продуктів харчування в пластиковій оболонці. У США в 1998 р., наприклад, відбувся день «Америка переробляє». Призом за перемогу, став будинок вартістю 200000 доларів, повністю виготовлений з вторинних матеріалів. З 1990 р. уряд Великобританії вводить загальноєвропейську директиву: не менше 70% харчових пластикових ємностей (пляшок, склянок, пакетів, блістерних упаковок тощо) повинно піддаватися переробці. Одне з останніх рішень - домогтися в 2000 р. переробки усіх побутових і промислових відходів пластмас [16].

В Японії з середини 80-х років в умовах зростання масштабів і темпів розвитку економіки та споживчої активності відбулося різке збільшення обсягів викинутого сміття [15]. Концепція Міністерства зовнішньої торгівлі і промисловості «Суспільство без відходів» (з нульовими відходами) сприяла реалізації двох початкових програм, покликаних ознаменувати вступ японського суспільства в нову еру. У 1992 р. в країні почав діяти закон «Про стимулювання використання вторинної сировини». Друга програма - закон «Про стимулювання сортування при зборі і повторному використанні тари і пакувальних матеріалів», який набрав чинності в квітні 1997 р., сприяє ефективному використанню відходів за рахунок розмежування сфер відповідальності. Споживачі викидають сортоване сміття, місцева влада організовує сортування за його збори, а на підприємців лягає відповідальність за повторне використання тари і пакувальних матеріалів. Цікаво вирішується проблема утилізації поліетилену (ПЕ) в Японії [16]. Приміром, компанія «Негдю Санге» з початку 80-х років розпочала виробляти зі старих поліетилентерафталатових виробів (ПЕТ) поліефірні волокна. Процес вторинного використання ПЕТ нескінченний. Виготовивши одного разу з відходів ПЕТ-килимок, його після зносу можна переробити в килимове покриття для багажників автомобілів, і так далі. Японська фірма «Мідзуно» з вторинного поліефіру (вміст більше 50%) виробляє спортивний одяг для школярів, кросівки зі штучної шкіри (40% вторинного поліефіру). Фірма «Гундзе» з ефірного матеріалу виробляє скатертини, кухонні рукавиці, ковпачки для чайників, циновки, підставки і т.д. Компанія «Одзакі Седзі» з пряжі, що складається з 70% поліефіру і 30% вовни, виготовляє шкільну форму, при чому на виготовлення дорослого комплекту форми йде близько 15 пластикових пляшок [15]. Корпорація «Лайон Офіс Профктс» виробляє тканинні покриття і матеріал подушок для офісних стільців, полиці для папок і книг зі стовідсотково вторинної пластмаси. Причому стільці легко розбираються, і більшість їх деталей можна використовувати повторно [17]. 

Звичайно, досвід кожної країни у своєму роді унікальний. У кожному разі рішення проблем, пов'язаних із утилізацією ТПВ, повинні відповідати специфіці регіону [18]. Тут важливо враховувати стан справ в економіці держави, стан уже наявної інфраструктури зі збору та утилізації ТПВ і, зрештою, вміння і бажання суспільства втілювати політичні рішення у реальне життя [17].

Але вже створені і технологічні лінії, де вторинна сировина миється, подрібнюється, сушиться, сплавляється і перетворюється в гранули. Використовуючи відроджений полімер у якості зв'язуючого, можна виготовляти, у тому числі і з багато тоннажних і незручних для переробки відходів - фосфогіпсу та лігніну, прекрасні цеглу, тротуарну плитку, черепицю, декоративні огорожі, бордюри, лавки, різні товари побутового призначення та конструкційні матеріали [18].

Як показали перші місяці експлуатації, якість "реанімованого" полімеру буває не гірше, ніж первинного, і його навіть можна використовувати в "чистому" вигляді. Це істотно розширює сферу його застосування [19].

На думку вчених інституту та фахівців СКТБ, вирішувати найгострішу проблему утилізації полімерів, частка яких у масі відходів стрімко збільшується, треба вже сьогодні, причому на державному рівні. Справа в тому, що це завдання не тільки наукове і технічне, але і законодавче, психологічне, соціально-етичне, тому зусилля окремих ентузіастів, які намагаються "прилаштувати до справи" використану сировину, в принципі, гостроту ситуації не знімають [20]. Адже потрібно вміти не тільки переробляти різні пластики, а й так виховати людей, так їх зацікавити, створити такі умови, щоб дбайливе ставлення до полімерних матеріалів було природною і необтяжливою нормою для кожного. Іншими словами, потрібно прищепити екологічне мислення, щоб кожна дитина, опускаючи в спеціальний контейнер пластикову пляшку з-під напою чи шампуню, знала, що тим самим вона зберігає нафту і газ, які довелося б витратити на виробництво нової пляшки. Дитина повинна знати, що тим самим вона зберігає природу, оскільки, на відміну від первинного виробництва, переробка вторинних полімерів - так званий рециклінг - майже не заподіює шкоди навколишньому середовищу. Вигідність використання вторинних полімерів має відчувати і сам виробник, якого слід заохочувати спеціальними пільгами [21].

Іншого шляху немає, і це розуміють у всіх розвинених країнах, де існують національні програми рециклінгу полімерів і де поховання використаних пластиків заборонено законом [20]. Нічого подібного поки що немає у нас, хоча з виробництва полімерів ми поступаємося розвинутим країнам зовсім небагато.

Але на сьогоднішній день найбільш поширеним способом знешкодження комунальних відходів у нашій країні залишається їх поховання на полігонах або на облаштованих смітниках. Експлуатація звалищ, які не мають елементарних природоохоронних споруд, (гідрозахисних екранів, систем збору і контролю фільтрату і т. д.) з соціальної точки зору протипоказана, з природоохоронної – небезпечна [19]. Полігонний метод знешкодження ТПВ – це технологічно складний, однак він потребує великих земельних площ, значних капіталовкладень, експлуатаційних і транспортних витрат. У зв'язку з цим одним з найбільш ефективних способів поводження з відходами (ТПВ) є створення сортувально-полігонних комплексів (СПК) і біомеханічних заводів (БМЗ).

Особливої уваги заслуговує проблема утилізації полімерних побутових відходів, бо при спалюванні виділяють вкрай отруйні речовини. Полімери становлять близько 10% з прогресуючим зростанням до 20% від загальної маси комунальних відходів країни [20].

Необхідно визначити переваги і недоліки існуючих способів утилізації та переробки відходів.

Давайте розглянемо переваги та недоліки складування полімерних відходів у табл. 2.1 [21];

                                                              Таблиця 2.1

Переваги та недоліки складування відходів

Переваги	Недоліки
1. Не вимагає постійних і великих капіталовкладень	1. Витрати на боротьбу з наслідками згубного впливу звалищ, тобто на охорону природи, охорону здоров'я у багато разів перевищують витрати на будівництво заводів з переробки ТПВ.
2. Місця складування відходів можуть не  оновлюватися  десятиліттями	2. Під звалища,    йдуть нові     величезні    території. Кількість         звалищ                безперервно збільшується.
3.Дозволяють  одноразово позбутися великої кількості ТПВ чи промислових відходів	3. Розкладаються    на звалищах ТПВ і промислові відходи проникають у грунт, тим самим, заражаючи його. Отруйні випари забруднюють повітря. Потрапляючи у водойми залишки ТПВ згубно позначаються на стані води, шкодять флорі і фауні цих водойм. Всі ці наслідки негативно впливають на здоров'я людини, порушують обмінні процеси в природі.
4. Результати руйнівного впливу звалищ на природу не помітно відразу	4.Наслідки руйнівного впливу звалищ на природу можуть    виявитися   у майбутньому необоротними

Ми можемо зробити висновок, що складування відходів має більш серйозні недоліки, ніж переваги [22].

Розглянемо переваги та недоліки поховання відходів та зливання їх у водойми у табл. 2.2 та у табл.2.2

                    Таблиця 2.2

Зливання відходів у водойми

Переваги	Недоліки
1. Не вимагає великих одноразових капіталовкладень	1.Витрати на очищення води, фільтрацію; збиток риболовецької промисловості, водного транспорту у багато разів перевищать витрати на будівництво заводів з переробки та утилізації ТПВ.
2. Злиті   відходи  швидко поширюються по поверхні води, швидко осідають на дно, розчиняються, створюючи видимість чистоти	2. По поверхні води, по дну водойм продукти розкладання відходів поширюються на величезні відстані, отруюючи акваторію, роблячи її непридатною для життя риб, для використання в промисловості. Розчинені у воді їдкі, а часом і токсичні відходи вкрай небезпечні для тварин і людини.
3.При блокуванні місць зливу відходів,   отруйні   речовини   не відразу     поширюються      в навколишнє середовище	3. Блокування місць зливу відходів вселяє людям спокій, притуплює пильність, і це призводить до того, що поширенню отруйних речовин ніхто не перешкоджає.

                                                         Таблиця 2.3

­ Поховання відходів [24]

Переваги	Недоліки
1. Дозволяє забути про проблему  утилізації відходів. Створюється видимість - якщо закопати ТПВ, то вони зникнуть.	1. Знаходячись у грунті відходи отруюють його, потрапляючи через підземні води у водойми, представляють величезну небезпеку для людини і тварин.
2. Не потрібні нові величезні території	2. Підземні звалища не помітні, на перший погляд, але на поверхні землі над ними грунт отруєний і розпушений, він не придатний ні для будівництва, ні для землеробства, ні для випасу худоби. Більш того з поверхні грунтів над звалищами часто випаровуються їдкі токсичні речовини.
3. Не вимагає постійних і великих капіталовкладень.	3. Витрати на боротьбу з наслідками згубного впливу поховань відходів, тобто на охорону природи, охорону здоров'я, у багато разів перевищують витрати на будівництво заводів з переробки ТПВ.

Зазначені вище порівняльні таблиці переконливо показують, що всі існуючі зараз і широко використовувані в нашій країні способи утилізації мають величезну кількість недоліків. Єдиним, екологічно чистим способом боротьби з ТПВ і промисловими відходами, на сьогоднішній день, є переробка відходів.  У першу чергу, необхідно впроваджувати станції із вторинній переробки ПЕТ, ­ цей процес нескінченний, а значить найбільш вигідний. Звичайно, необхідно створювати заводи з переробки побутового сміття навколо великих міст, якщо не зробити це вчасно, то скоро вся наша планета перетворитися на смітник [21]. Адже шляхом багатоступеневої переробки сміття можна отримувати багато видів пластмас, які знову можуть бути використані і перероблені [22].

Переробка відходів дозволяє заощадити природні ресурси і величезні кошти.

Головне, що перешкоджає широкому розповсюдженню БМЗ та інших станцій з переробки відходів - це відсутність достатньої кількості інвестицій. У будівництві подібних заводів потрібно одноразово вкласти величезні гроші, якими наша держава поки не володіє [23].

Можливе єдине, що може врятувати нашу країну від екологічної катастрофи - це правові заходи, подібні екологічному законодавству в Японії, а також само свідомість громадян [22].