Розділ 3 Особливості європейського контексту соціокультурного розвитку Галицько-Волинського князівства.

Наприкінці XII – у першій половині XIII ст. більшість князівств Давньоруської держави занепали. Особливо посилила та поглибила ці руйнівні процеси монгольська навала. Проте дещо іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де основними політичними центрами виступали Галицьке і Волинське князівства. Поступово провідну роль серед інших земель Київської Русі почав відігравати південно-західний регіон, досить віддалений від основних трас нападів кочівників, захищений від ворогів Карпатськими горами та лісами, розташований на схрещенні важливих торговельних шляхів між Сходом і Заходом [35, с. 185]

З формуванням на початку удільної роздробленості з князівств-намісництв земельних князівств, що спостерігається особливо чітко вже в середині ХІІ ст., можна говорити про виникнення в складі колишньої Русі великої кількості державних організмів, які мали досить високий рівень суверенності. Проте давньоруська політична конфедерація не зникла, а лише видозмінилася, перетворившись в конфедерацію земель-князівств.

В 80-х роках ХІ ст. відбувся поділ Волинської землі-намісництва на дві частини (власне волинську і прикарпатську). В Прикарпатті виникли три князівства синів князя Ростислава Володимировича: Перемишльське, Звенигородське та Теребовльське. Попри постійний зовнішній тиск ці князівства фактично майже зразу ж перестали бути адміністративно-територіальними одиницями держави Русь, а стали суверенними земельними князівствами.

На початку ХІІ ст. за часів князювання у Києві Володимира Мономаха та його сина Мстислава відновилася відносно єдина східнослов’янська державність, яка, проте, за низкою ознак відрізнялася від державного утворення їх предка Володимира Святославича. Щоб підтримувати владу верховного князя на всій східнослов’янській території в Х – на початку ХІ ст. достатніми були лише військові зусилля з Києва. Волинська державність була старша, ніж київська, з неї почалося об’єднання племен Русі. Так до Києва Волинську землю приєднав Володимир походами 981 та 993 років. Приблизно в цей час до Києва було приєднано й Галицьку землю [36, с. 157].

В середині та у другій половині ХІІ ст. відбувся потужний поступ у суспільно-політичних відносинах населення Південно-Західної Русі. Тоді донедавна головний володар Русі київський князь стає номінальним носієм загальноруської влади, а князі земель-князівств остаточно перетворюються на суверенних правителів. Держава-імперія Русь стає скоріше ідеологічним уявленням, аніж конкретним проявом реалізації державного життя. Виникнення цього комплексу, наявність сталої тенденції до єднання південно-західних земель Русі в ХІІІ – ХІV cт. викликано існуванням цілого комплексу факторів і обставин, що склалися в розвиткові краю. Серед них необхідно назвати етнополітичний фактор, а саме загальнослов’янське походження населення краю. В ХІ – ХІІ ст. відбувається поступове формування на базі етнічних об’єднань типу племен та союзів племен нових за суттю етнічних об’єднань – регіональних народностей, які в перспективі стануть складовою давньоукраїнської середньовічної народності. Інтеграційному процесові сприяло прийняття християнства, існування єдиної на Русі державної церковної організації. З розвитком міст Волині та Прикарпаття посилилися економічні контакти, що призводило до зближення населення двох земель [19, с. 173]. Консолідаційним процесам сприяло функціонування важливих транснаціональних шляхів, які проходили через регіон. Серед соціокультурних факторів єднання необхідно назвати прагнення населення краю подолати внутрішні конфлікти, забезпечити свій край від зовнішньої загрози (на заході з боку Польщі та Королівства Угорщина, на півночі з боку ятвязьких і литовських племен, а дещо пізніше з боку Литовської держави, на сході з боку кочовиків – спочатку половців, а потім монголів).

В 1097 р. Галицька земля фактично відокремилася від Києва, а її князі Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі (правнуки Ярослава Мудрого) протягом 25-ти наступних років зміцнили незалежне становище Галичини.

Водночас особливістю політичного життя Галичини був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. До боярської рада входили великі землевласники, єпископи, посадові особи князівської адміністрації. Практично жодного рішення князь не міг прийняти без згоди цієї установи. Боярська рада збиралася з ініціативи самого боярства, часом і за вимогою князя. Але князь не мав права скликати Боярську раду проти волі бояр. В окремі періоди влада бояр посилювалася й князь навіть не мав права осібно підписувати важливі державні документи. Саме Ростиславичі, прагнучи утвердити свою династію в Галичині, залучали до влади боярську верхівку, роздаючи їй посади та маєтки. До того ж значним джерелом збагачення галицького боярства була торгівля сіллю. Загалом політична ситуація протягом правління Ростиславичів забезпечувала панівне становище боярства, яке могло дозволити собі утримання навіть власних військових формуваннь (дружини). [21, с. 130] Тобто, вони домінували в політичному й економічному житті Галича, Перемишля, Звенигорода. Галицьке боярство перебувало під впливом Польщі й Угорщини, переймаючись своєрідним шляхетсько-аристократичним духом. Для усунення незручних князів галицькі бояри не зупинялися перед двірськими заколотами, перед розправою над князями та захопленням престолу. Історія свідчить, що в такий спосіб 1210 року боярин Володислав сів у Галичині на князівський стіл. Бояри самостійно роздавали землю, приймали до себе на службу деяких з дрібних, зубожілих князів, які звалися «службовими князями». Джерелом збагачення бояр було не лише велике землеволодіння, а й вищі адміністративні посади, що їх вони посідали і з яких годувалися («кормління»).

Слід наголосити, що незважаючи на негативні наслідки панування боярської олігархії, народ галицької землі знайшов у собі сили, щоб зберегти політичну незалежність свого краю в часи татаро-монгольської навали. Галицько-Волинська Русь знаходилась осторонь від великого торговельного шляху «з варяг у греки», однак мала тісні зв’язки з європейськими державами. Ця особливість у розвитку Галицько-Волинської держави привела до бурхливого зростання міст і забезпечила важливу роль міського населення в політичному житті держави.

Найвищої могутністі вона досягла за князюванням Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.). Він придушив опір місцевих бояр та зайняв придунайські землі. Територія Галицького князівства охоплювала північно-східні схили Карпатських гір, верхів’я Дністра, Пруту, Серету, доходила до Чорного моря. Галицький князь послав полки на половців і поставив надійний заслін на шляху агресії угорських та польських королів. Це до нього звертався автор «Слова о полку Ігоревім»: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі, підпер гори угорськії своїми залізними полками – заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота».

По смерті Ярослава Осмомисла в Галичині спалахнула жорстока боротьба за престол, причому вже в цей час знову заявили про свою виняткову політичну силу галицькі бояри. Вони були найбільш свавільними, багатими й могутніми на всіх руських землях. На відміну від бояр в інших князівствах, які здебільшого походили з княжої дружини, галицька аристократія розвинулася насамперед із місцевої племінної знаті. І свої маєтки вона дістала не від князя, як це водилося, а узурпувавши общинні землі. Прийшовши сюди, вже перші Рюриковичі наштовхнулися на аристократію, що добре вкорінилася й була готова обстоювати власні інтереси. Скориставшись з внутрішніх чвар у Галичині, угорський король Бела ІІІ захопив Галич і посадив у ньому свого сина Андрія. Хоч галичани незабаром і вигнали угорців, але галицьке князівство наприкінці ХІІ ст. почало занепадати, втрачати єдність, а з нею й силу [11. с. 215].

Волинський князь Роман Мстиславович у 1199 р. оволодів Галичем, об’єднав Галичину й Волинь, поклавши початок Галицько-Волинській державі. Спираючись на дрібне й середнє служиле боярство і городян, Роман приборкав боярську верхівку, розпочав процес централізації території краю. Зовнішня політика князя Романа полягала у значному розширенні своїх володінь як на заході, так і на сході. Адміністрація князя Романа Мстиславича не тільки зміцнила свої позиції в новому володінні, але поширила свою владу на Київщину. Важливим аспектом зміцнення держави Романа було вирішення міжнародних питань: встановлення нормальних відносин з угорським королем, малопольським князем, владимиро-суздальським князем, а також успішні походи проти половців.

Очолюване Романом Мстиславичем Галицько-Волинське князівство стало важливим явищем в історії вітчизняного державотворення. Воно об’єднало майже всі українські землі (крім Чернігівщини) і на відміну від Київської Русі розвивалося на єдиній етнічно-українській основі. Однак трагічна смерть князя, який загинув у 1205 р. під час походу на Польщу, призвела до розпаду його держави. В запеклу боротьбу за її землі включилися численні руські князі, польські й угорські феодали.

Тільки на 1238 р. змужнілі сини Романа Данило та Василько, підтримані місцевим населенням, змогли відновити міць і державну єдність власне галицько-волинських земель. Закріпившись у Галичі та розгромивши тевтонських рицарів Доброжинського ордену, що загроживали його князівству з заходу, талановитий воїн і дипломат Данило почав нову спробу об’єднання всіх українських земель. У 1240 р. галицький князь підпорядкував собі Київ та призначив на управління ним свого воєводу Дмитра.

Монголо-татарська навала стала на перешкоді державницьким задумам Данила Галицького. В грудні 1240 р. впав Київ. Спустошену Київщину Батий передав у володіння володимиро-суздальським князям, а сам рушив на захід [21, с. 157].

Змушений визнати зверхність Орди і отримати ярлик на князювання у власній вотчині, Данило Романович мав сплачувати щорічну данину, посилати свою дружину для участі в походах татар на сусідні держави, віддавати певні почесті ханові. Однак князь зміг зберегти фактичну незалежність своєї держави у внутрішній і значною мірою у зовнішній політиці.

Відносно сприятливі умови були використані для зміцнення Галицько-Волинського князівства: зведено нові кам’яні фортеці, реорганізовано військо. Обмеження сваволі феодалів посилило центральну владу і підняло авторитет Данила серед міщанства.

У зовнішній політиці всі зусилля князя були спрямовані на створення антиординської коаліції. Заради цього він налагодив союзницькі стосунки з колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною, Литвою, уклав угоду з найсильнішими тоді з руських князівств – Володимиро-Суздальським. Однак західні сусіди завважили, що для них безпосередня монгольська загроза вже минула і відмовилися від боротьби, а Північно-Східна Русь в 1252 р. зазнала нищівного привентивного удару Орди. Володимиро-суздальський князь Андрій втратив стіл і мусив рятуватись втечею до Швеції [39, с. 149].

Однак це не спинило Данила Галицького. Порівняно з іншими руськими князями він був набагато тісніше пов’язаний з Європою, і тому почав активно діяти, щоб організувати там міжнародний політичний та військовий союз проти татар. Для цього князь погодився навіть на унію православної та католицької церкви. У 1253 році Данило Романович був урочисто коронований папським легатом. Та союз з папою не дав реальних результатів. Європейські королі не зважилися на хрестовий похід проти татар, а папа був не в змозі примусити їх. Переконавшись у цьому, Данило розірвав угоду з Ватиканом. Маючи лише підтримку власного народу та військовий союз з Литвою, в 1254 р. він вступив у відкриту збройну боротьбу з Золотою Ордою [42, с. 213].

Рішучі дії князя дали перші результати – у кочівників було відвойовано землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. Наступною мала бути Київщина. Однак відмова Литви від підтримки Русі та протистояння з нею стали на перешкоді далекосяжним планам.

В 1258 р. для остаточного упокорення Галичини рушило чисельне ординське військо на чолі з “безбожим, лихим, окаянним” (так його називає руський літописець) Бурундаєм. Тверезо зваживши сили, Данило мусив підкоритися і віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Данилова, Кременця, Луцька, Львова та інших міст. Зберегла неприступні мури тільки столиця – Холм. Тут у 1264 р. Данило Романович і помер.

По смерті Данила наступники певний час продовжували намічену ним політичну лінію. Зокрема, син Данила Лев, дотримуючись лояльних стосунків з татарами і скориставшись тимчасовим ослабленям Польщі та Угорщини, приєднав до своїх володінь Люблін та Закарпатське підгір’я з Мукачевом, де проживало українське населення. Територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю її історію.

На початку ХІV ст., за правління Юрія І (1301-1315 рр.). князівство переживало нове піднесення. Стабілізувалися суспільні стосунки, розквітли міста і торгівля, зріс добробут населення. Як колись дід – князь Данило, Юрій коронувався, прийнявши титул “Короля Русі та князя Володимирії”. Авторитет країни і її монарха засвідчило заснування в 1303 р. окремої Галицької митрополії, безпосередньо підпорядкованої Константинополю.

Справу батька намагалися продовжувати сини – Андрій та Лев ІІ (1315-1323 рр.), що правили спільно. Однак вони не змогли протидіяти зміцнілій Литві, що зазіхала на Берестейські й Дорогочинські землі. В 1323 р. молоді князі загинули в бою з татарами [33, с. 123].

Відсутність прямих cпадкоємців престолу призвела до різкої активізації боярської олігархії, феодальних усобиць та прямого втручання в галицькі справи Польщі, Угорщині та Литви. Врешті обраний внаслідок взаємних поступок (а тому ніким не підтримуваний) юний племінник загиблих князів Болеслав Мазовецький (правив під ім’ям Юрій ІІ у 1325-1340 рр.) протягом всього свого князювання так і не зміг з цим нічого вдіяти. До того ж він виявився егоїстичним і короткозорим політиком. Бояри стали нарікати на порушення князем їхніх прав, міщани були невдоволені протегуванням запрошених до міст Галичини німецьких та чеських колоністів, православний клір ревниво дивився на підтримку владою католицької церкви. Неврівноваженою була і зовнішня політика Юрія ІІ. Хоча йому вдалося врегулювати відносини з Золотою Ордою та Великим князівством Литовським, але таке зближення викликало тривогу Польщі та Угорщини. Коли ж у 1337 р. Юрій ІІ здійснив з татарами похід на Люблін, це призвело до підготовки спільного польсько-угорського наступу на західноукраїнські землі [41, с. 129]. Намагаючись вийти із складного становища, Юрій-Болеслав підписав у Вишеграді угоду, згідно з якою на випадок його смерті трон мав перейти до польського короля. Коли звістка про це дійшла до бояр, вони здійснили державний переворот. У Юрія ІІ було отруєно. У 1349 р. Галичина була захоплена Польщею, потім деякий час перебувала під владою угорського короля, а у 1387 р. була остаточно приєднана до польської корони. В 60-х рр. Волинь підпала під владу Литви. Таким чином припинилося існування найсильнішого з політичних центрів Південно-Західної Русі помонгольського періоду.

Папа Інокентій IV організував декілька місій, які були направлені до монголів. Найвідомішою з них була місія францисканця Плано де Карпіні (початок місії - квітень 1245 р.), який вирушив через Польщу та Русь до столиці монголів Каракоруму. Там папський легат запропонував монгольському «каану» (великому хану) Гуюку прийняти нову віру й визнати над собою владу папи. Але Гуюк не тільки відмовився підкорятися Риму, а й, виходячи з тодішньої ідеології монголів, почав, у свою чергу, вимагати, щоб увесь західноєвропейський світ підкорився йому.

Відправляючи в подорож свого посланця, папа дав йому доручення вступити в контакти з володарями Русі. Отже, у плани місії Плано де Карпіні, крім розвідки в монголів, входили й переговори зі східнослов'янськими князями. Хоча тема навернення до католицизму й підкорення курії і тут була провідною, нова політична ситуація вимусила папську курію уважніше ставитися до руських володарів як потенційних союзників проти кочовиків. Перебуваючи в Польщі в палаці Конрада Мазовецького (кінець 1245 р.), Плано де Карпіні зустрівся з галицько-волинським князем Васильком Романовичем у Кракові наприкінці 1245 року. Від князя місіонер довідався про ситуацію на Русі, яка склалася після монгольської навали. На запрошення Василька францисканець відвідав Володимир. Там він прочитав перед місцевим духовенством папську буллу та закликав приєднатися до Католицької Церкви. Проте відоповіді на свою пропозицію не отримав, оскільки посилаючись на відсутність Данила вони ухилилися від відповіді на заклик папи. Як вважає Ю.Ю. Свідерський, з Володимира де Карпіні направив донесення до папи Інокентія IV, у якому інформував його про своє перебування у князівстві Данила та Василька й успішні переговори з останнім. На шляху до Орди, десь між Дніпром і Доном, Плано де Карпіні зустрівся із самим князем Данилом, який повертався зі ставки Бату. Зауважимо, що всі питання, які порушив де Карпіні у розмовах із князем, не були для Данила несподіваними. Але підходи холмського володаря до вищезазначених тем були іншими: тоді руський володар, повертаючись із подорожі до Золотої Орди, розробляв плани створення коаліції з потужних союзників для боротьби з кочовиками [24, с. 172].

У стосунках із курією у другій половині 40-х рр. Данило Романович сподівався використати авторитет Риму в контактах із центральноєвропейськими монархами. Знаючи непримиренність Риму в релігійному питанні, у питанні єднання церков, князь Данило не відкидав категорично можливість переговорів на релігійну тему, але умовою для цього ставив надання Заходом реальної допомоги Русі в боротьбі з ординцями.

Після повернення до нової столиці своєї держави - Холма -Данило послав свого представника ігумена монастиря Святої Гори Григорія до Ліона (тодішньої резиденції Папи), де перебував тоді Інокентій IV зі своїми прибічниками. Відтак між Папою та Данилом зав'язалося тривале листування.У стосунках із князем Данилом однією з найважливіших для Риму була тема підтримки руським володарем католицьких місіонерів, які здійснювали інтенсивну розвідку на Сході. Курія, скориставшись тяжким становищем руських земель, прагнула каталізувати проблему єднання західного і східного християнства. І, нарешті, в умовах протистояння папства з імперськими силами перше дуже хотіло знайти в особі Данила потенційного союзника для тих політичних сил у Центральній Європі, які орієнтувалися на курію.

Визначення всіх параметрів східної політики папства є дуже важливим, оскільки, як справедливо зазначає О.В. Назаренко, у дослідників ще немає «повної ясності з питання про роль та реальні цілі папської політики в цій частині Європи, її взаємозв'язку з діями Риму на південному заході Русі, у Галицько-Волинській Русі». Очевидно, що цю політику не можна розглядати лише крізь призму місіонерської діяльності курії та її прагнення підкорити Русь в релігійному відношенні. Тут треба враховувати обставини жорстокої боротьби, яка продовжувала тоді точитися в Центральній Європі, а також те, що в середині 40-х рр. багато західноєвропейців вірили, що незабаром відбудеться нове вторгнення монголів до Центральної Європи, а саму їх появу пов'язували з кінцем світу.

З травня 1246 р. папа Інокентій відправив різним адресатам сім листів, які стосувалися Східної Європи. Вірогідно, що ця дія була наслідком переговорів папи з посланцем Романовичів абатом Григорієм. У цих листах простежується комплексний план папства, який стосувався політики останнього як щодо православної Європи, так і щодо монголів. Зокрема понтифік просив Данила надати допомогу низці осіб, яким папа повідомляв, що доручав збирати інформацію про монголів. В одному з послань папа взяв державу Данила під свою опіку. Тоді ж Інокентій надіслав одному з прибалтійських єпископів листа, у якому надав йому право призначати єпископів та священиків на Русь, тобто папа фактично розпочав процес навернення Русі до латинства [9, с. 146]

Таким чином, на початку листування з Данилом папа прагнув використати допомогу руського володаря для організації розвідувальної діяльності своїх агентів щодо монголів, а також робив певні кроки щодо реалізації своїх намірів підкорення руської церкви престолу св. Петра. Проте друга частина діяльності курії досить швидко почала давати збої, і це спостерігається з листа, надісланого Данилові 27 серпня 1247 р., де папа йшов на певні поступки у відправленні церковної служби. Поява цього листа свідчила, що папа був вимушений у складних умовах іти на поступки навіть у питаннях віри. Тоді ж папа заявив про заборону іншим королям, а також хрестоносцям претендувати на володіння в землях Данила та Василька. Курія взяла під свій захист землі Данила й Василька, що Ю.Ю. Свідерський справедливо розглядає як дипломатичну перемогу Романовичів. Результатом листування було лише те, що Папа надіслав архієпископа Альберта, який мав оголосити на галицьких землях про нібито унію Православної Церкви з Католицькою [21, с. 175]. При цьому Папа протягом довгого часу давав обіцянки військової допомоги від католицьких держав. Втративши надію на цю допомогу, Данило перервав листування 1248 року. Він відновив контакти за посередництва угорського короля 1252 року, коли до кордонів Галицько-Волинського князівства наближалися монгольскі орди Куремси.

Активізація центральноєвропейської політики Данила на початку 50-х рр. привела до того, що Рим знову зробив чергові кроки у своїй східноєвропейській політиці. Необхідно зазначити, що в 1254 р. Германія вступила в смугу анархії, яка тривала до 1273 р. й отримала назву «Велике безкоролів'я». У цей час різко зросла активність папства, яке почало втручатися у справи багатьох країн. У травні 1253 р. великопольські, куявські та малопольські князі визнали зверхність папи, а перед 1257 р. це ж учинили сілезькі володарі. Для врегулювання суперечок між князями курія організовувала спеціальні синоди. Тоді ж папство прагнуло взяти під свій вплив Русь та Литву, володаря якого -Міндовга - наприкінці зими - навесні 1251 р. було охрещено й 6 липня 1253 р. визнано в королівській гідності. Тому була очікуваною нова спроба папської делегації на чолі з легатом Опізо відновити стосунки з князем Данимом. Вона привезла в дар Данилові королівську корону, від якої він відмовився, щоб не ускладнювати відносини з татарами. 1252 р. переговори Данила з папським престолом поновилися. В 1253 році папа звертається до християн Чехії, Моравії, Сербії, Помор'я та Пруссії з закликом до хрестового походу проти татарів. Розраховуючи на допомогу папи в боротьбі проти татар, Данило дає згоду на унію і приймає від папи папи Інокентія IV королівську корону, якою був коронований у 1253 (січні 1254 р.) року [6, с. 216]. Данило прийнявши королівську корону «від усіх своїх єпископів», тим самим підкреслив, що коронується не лише він, а й сама Русь. Місцем коронації було обрано Данилом Дорогичин на Підляшші, щоб підкреслити свої права, на це місто, де свого часу розгромив тевтонських лицарів. Західноєвропейські хроніки називали Галицьке-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогичинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, папа рахувався з реальними фактами. З відтоді галицьких князів почали йменувати королями Русі. Набули поширення визнані в Європі символи влади — корона, герб, прапор, печатка.

Хоча не варто відкидати й негативу релігійного аспекту коронації, оскільки протягом XIII ст. спостерігався великий тиск католицизму на Східну Європу. Діяльність католицьких місіонерів на Русі викликала незадоволення православного населення (наприклад виступи проти католицьких священиків у Галичі в 1215 р., вигнання домініканців з Києва в 1238 р. тощо). І на такі настрої православного населення Романовичі також мусили зважати [35, с. 159].

У зовнішній політиці всі зусилля князя Данила були спрямовані на створення антиординської коаліції. Заради цього він налагодив союзницькі стосунки з колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною, Литвою, уклав угоду з найсильнішими тоді з руських князівств – Володимиро-Суздальським. Однак західні сусіди завважили, що для них безпосередня монгольська загроза вже минула і відмовилися від боротьби, а Північно-Східна Русь в 1252 р. зазнала нищівного привентивного удару Орди. Володимиро-суздальський князь Андрій втратив стіл і мусив рятуватись втечею до Швеції. Однак це не спинило Данила Галицького. Порівняно з іншими руськими князями він був набагато тісніше пов’язаний з Європою, і тому почав активно діяти, щоб організувати там міжнародний політичний та військовий союз проти татар. Задля цього князь й погодився на унію православної та католицької церкви. Але переконавшись у нездатності Риму організувати хрестовий похід проти Золотої Орди, Данило 1257 року припинив стосунки з Папською Курією і розіриває угоду про унію. Він вже власними силами вів боротьбу проти ординців. Взаємини холмського двора з Римом мали політичний характер.

У 1254 р. помер папа Інокентій IV, який у контактах зі східнослов'янським світом займав досить гнучку позицію. Наступник Інокентія Олександр IV (1254-1261 рр.) проводив більш жорстку, навіть ворожу, тактику щодо Русі. У березні 1255 р. новий папа Олександр IV, під приводом непоступливості Данила в релігійних питаннях, відмовився від обіцянок своїх попередників мати Русь під захистом «престолу святого Петра» й почав намовляти литовського короля Міндовга напасти на володіння Данила. Зрозуміло, що вже наступного року Романович повністю припинив контакти з папською курією [36, с. 172]. Вже 25 січня 1260 р. Олександр IV закликав рицарів Тевтонського ордену до походу проти монголів і передав їм усі руські землі, які вони завоюють під час походу. 21 березня та 8 квітня папа повторив цей заклик у листах до магістра Гартмуда фон Грюнбаха.

Данило проводив також на Австрійське герцогство активну зовнішню політику. Союзникові Данила, австрійському герцогові Фрідрихові II Войовничому, що був останнім з роду Бабенбергів, залишилася одна тільи братаниця Гертруда. Герцогство Австрії обняв її чоловік Герман. Та небаром Герман помер і австрійські барони закликали на престіл чеського королевича Отокара, що проти нього виступив угорський король Беля разом з королем Данилом. За ціну пограничних австрійських земель, згодився Беля одружити Гертруду з сином Данила Романом і допомогти йому здобути й закріпити австрійський престіл.

Весною 1252 р. відбулося подружжя сина Данила Романа з Гертрудою а одночасно почалася широка боротьба за австрійський престіл. Але угорсько-галицька коаліція не отримала перемогу. Беля, захопивши австрійське пограниччя, допомагав Роману Даниловича нещиро. Роман залишився майже сам у боротьбі з Отокаром і, не хотячи піти з ним на угоду, був примушений тікати з обложеного Гімбурга. Ця спроба була невдалою (в результаті тривалої боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів). Данило, занятий татарською небезпекою, не міг як слід підтримати сина й на тому закінчилася його смілива спроба заволодіти австрійським престолом. Згодом Роман відмовився від наміру не тільки про правління Австрією сином Романом, а й про свою жінку Гертруду, усю надію спрямував на Литву, одружившись з дочкою князя Гліба Волковийського і так зійшов з ширшого політичного життя [38, с. 176].

Що стосується питання взаємовідносин християн східної та західної традиції на землях Галицько-Волинського князівства, то нам із джерел відомо про присутність латинників у Київській Русі ще навіть до її офіційної християнізації. Згодом були засновані окремі монастирі, храми та парохії латинського обряду. Однак єрархічні структури починають з'являтися щойно після того, як українські землі опиняються під владою Польщі та Литви. Зокрема, вже король Казимир III (правив до 1370 р.) пропонував папі Климентію VI заснувати у підкореній ним Червоній Русі окрему Латинську митрополію з сімома єпископськими катедрами. Цей намір вдалося частково реалізувати у 1375 р., коли буллою папи Григорія XI (1370-1378) «Debitum pastoralis officii» було канонічно засновано Галицьку римо-католицьку архиєпархію та вікарні єпископства у Володимирі, Перемишлі й Холмі, де передбачалося, згідно з постановами IV Латеранського собору (1412), усунути від церковної влади «схизматицьких наставників», а вірних східної тридиції підпорядкувати юрисдикції латинських ординаріїв.

Казимир ІІІ був обережний у поширенні католицизму, бо боротьба за українські землі з литовським князем Любартом, котрий князював на Волині, відновлювалася, і боярство, яке мало вплив у Галичині, для захисту своїх православних прав і вольностей кликало татар. Розуміючи це, Казимир шляхом колонізації галицьких земель поляками й німцями, католицького віросповідання, утверджував у Галичині католицизм. Саме за Казимира засновано католицькі єпископські кафедри в Перемишлі, Галичі, Холмі, Володимирі. Це було номінальне призначення, бо католицькі біскупи, номіновані на ці кафедри, замешкували в Німеччині й Англії як помічні єпископи при тамтешніх католицьких єпископствах. Водночас слід зазначити, що Казимир під кінець свого життя добився від Візантії незалежного для Галичини православного митрополита [6, с. 184].

Візантія перестала в цих умовах бути грізним супротивником Русі-України, яким була раніше. Нові обставини — політичні й церковні — підштовхували український православний народ під церковний протекторат Константинопольського патріарха й під політичний протекторат Литовської держави. Ця держава своїм федеративним устроєм давала змогу українському народу зберігати рештки своєї державності в Литовській державі, а на церковно-культурному полі навіть стати учителем литовських можновладців, оскільки на широких просторах Середнього Подніпров'я й Волині впродовж майже всього XIV ст. православна церква перебувала під владою литовських князів, що сповідували язичництво [28, с.241].

Загалом становлення єпархіяльної мережі латинників усюди, окрім Галицької архиєпархії, відбувалося паралельно до існуючих давніх єпископств візантійсько-слов'янської традиції. Тобто на наших землях чи не вперше в історії закріпився феномен, який тепер у канонічному праві називають «подвійною єрархією», коли всупереч давньоцерковному правилу «одне місто - один єпископ» архипастирську відповідальність на одній і тій самій території здійснювали два архиєреї різних обрядів. Латинська Церква, займаючи привілейоване становище і користуючись підтримкою державної влади, ніколи не визнавала легітимности й рівноправности єрархічних структур східної традиції. Руських єпископів у кращому випадку вважали вікаріями для окремого обряду, але не повноправними ординаріями. У тогочасних офіційних документах їх навіть називали не episcopus, а vladice, священиків - не parochus, а popones, а храми - не ecclesia, а synagoga. Така термінологія відображає сприйняття усього східного як чогось другорядного, меншевартісного. В основі ж такого трактування лежала офіційна римська доктрина «вищости латинського обряду».

Ситуація докорінно змінилася після переходу західноукраїнських земель під владу Габсбургів. Австрійські правителі визнали канонічну самостійність єпархій східної традиції та юридично «урівняли» їх предстоятелів і душпастирів в усіх правах із латинниками, а, отже, й визнали їхню юрисдикцію на певній території. Однак, з точки зору католицького церковного права, ця проблема ще довго залишалася невирішеною.

Різноманітність культурного і духовного життя в часи середньовіччя сприяла приїзду до Львова різних релігійних орденів. Крім того, під опікою польської латино-католицької держави на Галицьку Русь рушили домініканці й францисканці, закладаючи всюди густу мережу своїх монастирів [1, с. 153].

Бернардинці (францисканці-обсерванти) (Ordo Fratrum Minorum Regularis Observantiae) - римо-католицький орден мендикантського (жебрацького) типу. Початки францисканців пов’язані з діяльністю св. Франциска Асизького (1181/ 1182-1226). До Львова бернардинці прибули 1460 на запрошення Андрія зі Спрови Одровонжа, воєводи руського.

У другій половині XIII сторіччя осіли у Львові і домініканці - найвпливовіший на той час орден. Орден домініканців, або «братів проповідників» був заснований у 1215 р. Домініком був покликаний розгорнути боротьбу проти середньовічної єресі, насамперед проти альбігойців — учасників єретичного руху XII—XIII ст. у Франції, спрямованого проти панівного становища католицької церкви в економічному й духовному житті середньовічного міста [8. с. 92].

У XIII ст. інтенсивно провадять ченці Домініканського ордену місіонерську діяльність на території Галицько-Волинського князівства, але без жодних наслідків. А вже у 1381 році домініканці привезли у Львів інквізицію, котра перебувала в їхніх руках до 1570 року а потім перейшла до єзуїтів.

Їхня діяльність булла скерована лише те католицьке населення, яке з’явилося на території Київської Русі вже в XIV ст. в містах, яким українські та литовські князі надавали німецьке (Магдебурзьке) право. В цих містах католики (німці, поляки та ін.) перебували в упривілейованому положенні в порівнянні з руськими (православними).

Окремі сакральні чинники князівської влади, зокрема недоторканість княжого життя, пережили язичеську епоху. До того як князівська влада не взяла на себе поширення і оборону християнства, нова релігія не змогла перемогти язичество. Але віддавши перевагу візантійському православ'ю з його контролем світської влади над церквою, князі не тільки сприяли швидкій перемозі християнства, але й взяли діяльність церкви під свій контроль. Церква так і не змогла добитися помітного впливу на політику князів. Марно митрополити намагалися змусити князів прийняти участь у церковному протистоянні. Князі продовжували одружуватися з католиками, коли це було політично вигідно. Зв'язки з католицьким світом не розривалися і навіть під тиском князів відбувалися переговори з питань церковного примирення. Поставлення єпископів і, почасти, самих митрополитів, цілком залежало від волі князів. Галицько-волинські князі мали вплив на церковну організацію. Лише з їхньої санкції Київський митрополит призначав єпископів. З 1303 р. в Галичі було засновано власну митрополію. Та вона існувала недовго. Сама релігійність останніх не була глибокою. Князі були переконані, що для спасіння достатньо збудувати храм або пожертвувати щось істотне на церкву чи внести руту на поминання душі

З часів Владислава Ягайла католицька церква отримала можливість проведення відкритої пропаганди на всіх землях, що перебували під впливом Польщі та Литви. Цей фактор підкріплювався і тим, що при наданні урядів перевагу отримували католики. Гедиміновичі, які з політичних міркувань приймали православ'я, так само легко стали переходити у католицьку віру. За ними пішли і Рюриковичі, чому сприяли також змішані шлюби. Цей процес став особливо інтенсивним з ліквідацією уділів. Більшість князівських родин прийняла католицьку релігію і незабаром повністю перейшла у польське етнічне середовище, чому сприяв і ряд інших факторів.

Склалися певні традиції шлюбної політики усередині окремих гілок Рюриковичів. Наприклад, перша Галицька династія найчастіше шукала угод з Ольговичами. їх шлюбні зв'язки з Мономаховичами були викликані екстремальними ситуаціями і встановлювалися з ініціативи останніх. З цієї ж причини галицькі князі одружувалися з представниками династії Арпадовичів і майже не мали зв'язків з П'ястами. Зовсім протилежними були династичні зв'язки Волинських Мономаховичів. Але як тільки ця династія утвердилася у Галицькій землі, вона змушена була виступити продовжувачами династичної політики своїх попередників [20, с. 176]. Прикладом вдалого політичного маневрування може служити династична політика городенських князів та Ольговичів. В цілому ж до 1240 р. шлюбна політика Рюриковичів в основному була підпорядкована інтересам Київської Русі і земель, які входили до її складу.

До середини XV ст. шлюби князів з представниками нетитулованої знаті залишалися дуже рідкими. Вигаснення нащадків Ярослава Осмомисла у Галицькій землі покликали до боротьби за Галицьку спадщину князів інших гілок, які мали до того легітимні, з точки зору права успадкування, підстави.

Піддаючись впливу католицького Заходу відбувалася трансформація князівсько-дружинної ідеології в ідеологію сарматизму, із захопленням латинською літературою, ренесансними ідеями, що проникали разом з нею, нарешті перемогою католицького світогляду і неспроможністю поствізантійського православ’я захистити свої позиції привели до масового спольщення князівського середовища. Спольщені Рюриковичі і Гедиміновичі, які відстоювали свої права володарів, втратили опору і мотивацію своїх вчинків і спричинилися врешті до руйнації і падіння самої Речі Посполитої, патріотами якої виступали. Незначна частина князів пробувала шукати виходу у прийнятті протестантських конфесій. Інші емігрували у Московську державу, де зберегли вірність православ’ю, але зрусифікувалися. Ті Рюриковичі і Гедиміновичі, які зберегли вірність православ’ю, перейшовши на службу у Московську державу і прийнявши менталітет тамтешньої знаті (тобто відмовившись від прав володарів і, врешті, зрусифікувавшись), стали опорою її правителів і спричинилися до підняття могутності цієї держави. Український і білоруський народи втратили свою правлячу еліту.

Географічне положення й безпосередні зв’язки Галицько-Волинського князівства з європейським Заходом, спричиняють до помітного ослаблення старих, візантійських традицій до нових, романських а з годом готичних форм в образотворчому мистецтві [4, с. 86], (додаток 2). Нові стилеві елементи мистецтва проникають поступово; потрапляючи на грунт з високо розвинутою культурою, вони приймаються не безумовно й некритично, як це є звичайно буває в культурно нерозвинених країнах. Навпаки, українські архітекти, різьб’ярі й малярі, засвоюють нові мистецькі ідеї будучи уже підготовлені для їх органічного втілення в своїй творчості.

Кам'яне зодчество у Галицько-Волинському князівстві було дуже поширеним. Міські забудови, оборонні і церковні споруди виконувались досвідченими будівничими. Археологічні розкопки відкрили багато нових і цікавих матеріалів про архітектуру й мистецтво в Галицько-волинській державі. В Галицько-Волинському князівстві розвивались архітектура, живопис, художні ремесла. Кріпосні, оборонні і культові споруди в головних містах виконувались у традиціях візантійської та місцевої народної архітектури. В кінці XI століття в архітектурі спостерігаються значні романські впливи, особливо в Галичі і Володимирі на Волині. Наприклад, звичайний тип церков (так званих тринефних), видовжується в напрямку схід-захід через прибудову третьої пари стовпів. Такі церкви в середині мають шість пілонів, сюди належать церкви Володимира, Галича, Холма та інших міст. Вони складені переважно з тесаного каміння, їх покриття, обробка фасадів з двома вежами, портали, капітелі, поліхромне різьблення, вітражі мають виразний романський стиль. Такою, наприклад, є церква святого Пантелеймона в Галичі (1200р. ), яка має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі. В центрі староукраїнської культури Галичі було знайдено понад 30 фундаментів різних будов тринавних церков і однієї ротонди, що вказують на переплетення східних, західних і місцевих архітектурних традицій [15, с. 146].

Розглядаючи памятники києво-чернігівського, і частково й волинського будівництва, бачимо, що всі вони мали суто-візантійський характер, хоча й не без романських елементів, так у конструкції як і зовнішній декорації. Будували їх зразу «грецькі» майстри, хоча під тим іменем неслід розуміти греків у етнографічному змислі. Греками були будівничі наших перших церков по приналежности до кола візантійської, тобто грецької, чи пак східньо-римської культури. По національностй могли вони бути вірменами, грузинами, македонцями, болгарами, тощо. «Греками» іноді називали польські хроніки руських мистців, що будували й декорували польські костели в XIII—XV ст. на тлі західньо-європейського (романо-готичного) мистецтва мали їхні твори «грецький», тобто візантійський характер.

Так звана «галицька архітектурна школа», яка найбільше розвинулася уже в XII і XIII ст. у Галичі. В історії середньовічного мистецтва, творить ця школа окрему, архітектонічну групу, окрему від східно-української (київо-чернигівської) й від інших, найбільше наближених до неї груп — російської (суздальської) й південно-словянської. Для неї було властивим стильове підкреслення середньовічного будівництва упоєднанні візантійській традиції з новою романською в живу й оригінальну цілісніть.

Романські впливи були незначними на Київську Русь і торкнулися тільки Галицької і Волинської земель, готична революція XII ст. торкнулася значної більшості земель, прояви її найбільш помітні у військовій сфері (зміна фортефікації, поява арбалета і метальної артилерії). Для більш пізнього періоду (рубежу XIII-XIV ст.) можна назвати і мистецькі пам'ятки. Ренесанс був не тільки наслідком італійських впливів, головним чином краківського гуртка Джан Марії Падовано, але й результатом знайомства з університетами Європи і гуманістичною літературою через поширення італійської мови [1, с. 149].

Один з найцікавіших періодів історії готичної архітектури України - кінець XIV - перша половина XV століття. На західних землях, які менше за інші потерпіли від монголо-татарської навали, тоді зростають міста, розвиваються ремесла й торгівля. В українські міста прибуває багато поселенців, переважно німців, які принесли в мистецтво, а зокрема в архітектуру, нові стильові форми. Серед культових споруд переважали католицькі костели. Вирішальну роль у формуванні нового готичного стилю відіграв Львівський катедральний костел. Його заклали на початку 60-х років XIV століття, а завершили в основному в 80-х роках наступного. Серед будівничих цього храму відомі Нічко, Йоахім Гром, Амброзій Рабіш; одним із найтурботливіших опікунів будови в міських актах названо Петра Штехера. Об'ємну композицію костелу витворено завдяки двом головним складовим: пресбітеріуму (вівтарній частині) та корпусу нав (власне молитовній залі) [2, с. 231]. Розквіт катедральної готики в Україні припадає на часи правління короля Владислава II Ягайла (1386-1434).

Збереглися готичні церкви і в селах Сокирниця, Крайниково, Данилово, Олександрівка Хустського р-ну справляють незабутнє враження. Готичні церкви в селах Діброва, Нересниця Тячівського району. По долинах річок Ріки та Тереблі готичний стиль заходить в села Негровець, Репинне, Сухий, Рекіти, Тюшка, Обляска, Сойми, Кужбиї Міжгірського району, а також в Івашковиця, Локіть Іршавського району та Новоселиця Виноградівський району. У 1930-х роках дві готичні церкви з сіл Нижнє Селище та Холмовець перевезено в Чехію.Закарпатські готичні церкви багато в чому подібні до готичних храмів та дзвіниць румунського і угорського Потисся.

У Галицько-Волинському князівстві високого рівня розвитку набув живопис. Українське живописне мистецтво, як доводить, академік Айналов, виникло ще в дохристиянську добу. Істотний вплив на його розвиток зробив стиль візантійського живопису, який панував у ті часи не лише в старокиївській державі, але й по всій Європі. Візантійський живопис, як відомо, виріс на грунті античного, який у своїй основі був реалістичним (додаток 5). Християнський живопис порвав з реалістичними традиціями і перейшов до стилізованої декоративності, замість життєдіяльності стверджував аскетизм. Саме в цьому варіанті християнський живопис прийшов з Візантії в Україну [15, с. 84]. Його характерною рисою було те, що окремі постаті розміщувались на картині в небесній гармонії, а не в життєвому безладді. Це був досить високий рівень живописного мистецтва, але прийшов він у Стародавню Русь у дещо видозмінених формах, зокрема, у формі монументального мистецтва, тобто декоративного малювання на стінах, і в формі книжкових мініатюр (малюнків і початкових літер у текстах книг) (додаток 6). Монументальне мистецтво теж зазнало певних змін, зокрема в техніці малювання. Воно прийшло в Україну у формі стінного розпису та у вигляді мозаїки. Стінний розпис живописцями був названий фресками. Отже, монументальне мистецтво ділиться на мозаїку і фрески. У Галицько-Волинському князівстві оздоблення інтер'єрів давньоруських палаців, храмів, княжих дворів здійснювалось мозаїками, фресками, різьбленим каменем, іконами. Видатною пам’яткою живопису тих часів є мініатюри в літописах і художнє оздоблення книг. Дослідники характеризують XII століття як початок самостійної художньої творчості в Україні [2, с. 312].

Синтетичним, візантійсько-романським було будівництво й різьба старого Перемишля, Холму, Галича Львова (додаток 3, 4). Те саме можна сказати про пам’ятники західньо-української мініятури й ужиткового та декоративного мистецтва, тобто золотарства (Молотівський скарб) та геральдики й сфрагістики (печатка Юрія Львовича з познаками готицьких елементів). Про західньо-українське малярство, при поганому стані збережених пам’ятників, зможемо говорити на основі збережених руських творів, які збереглися в XIV—XV ст. на польських етнографічних землях [1, с. 153].

Галицько-Волинське князівство мало тісні культурні взаємозв'язки з країнами Західної Європи, що виявлялися в активній торгівлі, дипломатичних стосунках, різних політичних переговорах та взаємних візитах. Західні князі неодноразово відвідували Володимир, Холм, Галич, а галицькі та волинські князі в свою чергу не раз бували в столицях західних держав. Події культурного і політичного життя у Галицько-Волинському князівстві знаходили широкий відгук у хроніках західних держав. У той же час в Галицько-волинському літописі розповідається про події в країнах Західної Європи. Взаємовпливи культур формували атмосферу міжнародної довіри та мирних взаємовідносин у жорстоку феодальну епоху воєн і розбою. На заході Галицько-волинська Русь була форпостом східнослов'янської духовності. Різні сфери її культури, зокрема такі як освіта, мистецтво, філософія, література, розвивалися під впливом західної та східної культур. Через такі культурні центри, як Володимир, Холм, Галич і Львів культурні впливи давньоруських земель надходили до східних слов'ян в Угорщину і держави Центральної Європи [24, с. 173]. У той же час Галицько-Волинські землі зазнавали істотних культурних впливів своїх західних сусідів; засвоєні духовні і матеріальні цінності передавались іншим землям Стародавньої Русі. Але основа культури Галицько-волинського князівства була українська, спільна з іншими князівствами Стародавньої Русі. Князівські міжусобиці та напади різних завойовників впливали на культуру Галицько-Волинського князівства, але не змогли призупинити розвитку культурного процесу. Грунтуючись на принципах єдності культури старокиївської держави, культура західного князівства продовжувала розвиватись в умовах феодальної роздрібненості, втілюючи ідею єдності давньоукраїнських земель. За своїм ідейним змістом та художніми якостями ця культура була на рівні культур середньовічної Європи, а в окремих випадках перевищувала їх. Цим самим вона сприяла закріпленню історичних традицій Київської Русі, примножувала багатющу скарбницю традицій української культури [1, с. 217]

Як бачимо будучи безпосерднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло важливу роль у вітчизняній історії. Протягом другої половини XIII — першої половини XIV ст. головним стабілізуючим і організуючим фактором на українських землях була саме Галицько-Волинська держава, фактично всі інші князівства перебували під її впливом. За свого розквіту воно об’єднувало до дев’яноста відсотків українських земель, що свого часу були в складі Давньоруської держави. Після занепаду Києва, Галичина і Волинь стали центром політичного і соціально-економічного життя цих територій, вагомим чинником який захищав давньоукраїнське населення від асиміляції сусідніми етносами, сприяв консолідації та усвідомленню власної самобутності. Таким чином Галицько-Волинська держава позитивно впливала на процес формування українського народу, що, почавшись за Київської Русі, розгортався далі. В цьому розумінні Галицько-Волинське князівство було першою українською державою [24, с. 253].

Боротьба за збереження і відновлення цієї держави тривала і після вигаснення другої Галицької династії аж до 1387 р. Однак Галицько-Волинське князівство так і не змогло забезпечити політичну консолідацю всієї Південної Русі. Знищення Києва як історичного центру тяжіння давньоруських земель спричинилося до того, що вони опинилися в сфері впливу сусідних держав і втратили перспективи незалежного розвитку. Однак завойовники не змогли остаточно знищити історичні та культурні традиції народу, як і його самого. Спадщина Київської Русі, гідним продовженна Галицько-Волинською Русю, стала тією базою, на якій розвинулась Русь – Україна в епоху пізнього середньовіччя.

Роблячи висновок, можемо стверджувати про те, що роль і значення Галицько-Волинської держави були дуже великі. Вона оберігала Русь від передчасного поневолення та асиміляції з боку Польщі і в той час зупинила процес створення нової слов’яно-фінської держави на північному сході. Галицько-Волинська держава виконала дуже важливу роль — бути містком єднання між Русю і Західною Європою. Вона відкрила широкий шлях західноєвропейським культурним впливам на Русь, зберігаючи кращі традиції руської культури. Вона на століття продовжила і розвинула державно-правові традиції Київської Русі, сприяла розширенню контактів з Європейським Заходом та подоланню однобічності візантійських впливів, гідно представляла східне слов’янство на міжнародній арені.