Розділ 1 Дохристиянський (язичницький) період історії Київської Русі у світлі її зв’язків з християнською Європою.

Соціокультурний світ – це світ життя певної цивілізації (спільноти, народу, країни тощо ), що поєднує в собі соціальне життя і культуру певного конкретного соціуму (суспільства). Одним із таких самобутніх соціокультурних світів є так звана «княжа доба» в історії України – час існування Київської Русі (з кін. ІХ ст до кін ХІІ ст. та її історичної спадкоємеці (соціокультурних традицій Київської Русі) – Галицько-Волинської Русі впродовж ХІІІ ст – першої пол ХІV ст.

Княжа доба — період історичного розвитку Київської Русі та князівств, що виникли на її землях, де правили різні династії з дому Рюриковичів, деякі українські історики об'єднують під назвою «княжа доба». Термін «княжа доба» неоднозначний, але у всякому разі він добре віддзеркалює визначальний для тієї доби факт, що тодішня давньоукраїнська державність персоніфікувалася в особі володарів — князів: вірність князеві була свідченням лояльності до держави, зміни державного устрою та права здійснювалися князями або від їхнього імені. Втрата суверенного князя сприймалася як втрата державного статусу територією, якою він володів [15, с. 74].

Для більшості істориків України здається очевидним, що княжа доба тривала тільки до підкорення українських земель іноземними державами. Саме після занепаду Києва й феодальної роздробленості Київської Русі на окремі самостійні держави-князівства, об’єднане Романом Мстиславовичем (у 1199р.) Галицько-Волинське князівство продовжило соціокультурні традиції Київської Русі [40, с. 116]. Вважається, що від часу, коли перестало існувати Галицько-Волинське князівство, починається «литовсько-польська доба» або «період іноземного поневолення».

Отже, можемо дати таку характеристику княжої доби:

• дохристиянський (язичницький) період 882р. – до 27 липня (14 серпня) 988р. Київської Русі, в якому засобом задоволення духовних потреб східних слов’ян був анімізм, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків.

• християнський період Київської Русі — (кін. Х- кін. ХІІ. ст.), де у суспільстві з’явиляється релігійна сила яка надавала йому духовної, культурної єдності, також й впливала на все соціально-економічне життя. Хоч з приходом нової релігії вірування предків не зникли безслідно. Під личиною християнства ще протягом століть серед східних слов’ян зберігався релігійний дуалізм, або двовір’я.

• період існування спадкоємиці Київської Русі — Галицько-Волинського князівства (ХІІ ст. – перша пол. XIV ст.) — головного стабілізуючого і організуючого фактору на українських землях, фактично всі інші князівства перебували під її впливом.

Головними історичними передумовами формування Русі внутрішнього характеру слід вважати етнічну спільність слов’янських племен, їхні намагання об’єднати сили для боротьби з кочівниками та Візантією, спільні політичні та економічні інтереси. Виникнення класів і феодальних відносин у слов’ян в епоху раннього Середньовіччя, зумовила переростання їх племінних союзів в державні об’єднання. Відомо, що на середину IX ст. у різних частинах східнослов’янської території сформувалися три великі політичні утворення, відомі в арабських джерелах під назвою Куявії (майбутня Київська Русь) шляхом об’єднання південної частини східнослов’янських племен навколо Києва на чолі з полянами, Славії (об’єднання ільменських слов’ян та окремих неслов’янських народів, майбутня Новгородська земля зі столицею Ладогою) та Арсанії (знаходилася в Приазов’ї та Надчорномор’ї, де пізніше утворилося Тмутороканське князівство). Але довготривале значення в історії мала лише Київська Русь [19, с. 149].

Дедалі більше виходячи з ізоляції, східні слов’яни вступали у нову важливу добу своєї icтopiї. «Союзи союзів», що складалися з кількох союзів племен-князівств, були новими утвореннями і відображали більш високий етап у процесі східнослов’янської консолідації. Приблизно на рубежі VIII—IX ст. придніпровський «союз союзів» Русь переростає у ще сильніше об’єднання — Руська земля, до складу якого входила вже майже половина східних слов’ян. Такий союз, що охоплював територію близько 120 тис. кв. км і простягався на 700 км на північ, був справжньою державою. Початок історії Русі, як державного об’єднання племен пов’язується з легендарною постаттю Кия – засновника Києва.

Першою офіційною історичною згадкою про християнство на Київській Русі можна вважати хозарську місіонерську діяльність Кирила та Мефодія з 843-862 років , яких вислав імператор Михайлом ІІІ. Можливо, поштовхом цієї місії було прийняття Аскольдом християнства після переможного походу на Амастриду в першій пол. ІХ ст. Першим містом їхнього перебування був Херсонес). Коли в 860-х роках Кирило та Мефодій прийшли до Корсуня (Херсонесу) там вони знайшли Євангеліє і Псалтир, написані «руськими буквами», і християн, розмовляючих «по-руськи» (давньоукраїнською мовою).

Слов’янський світ зобов’язаний готам виникненню глаголиці, яку більшість дослідників називають «руськими письменами». Прибувши до Херсонесу, Костянтин (Кирило) знайшов Євангеліє і Псалтир, що були написані цими «руськими письменами» [7, с.124]. За легендою, глаголиця створена у IV ст. і була реакцією на гоніння єретичних варіантів богослужіння, її визначення як «руського» письма характеризує не тільки непростий характер поширення християнства на наших землях, а й спростовує північнонорманську теорію виникнення Русі.

Готська експансія на причорноморські землі у середині III ст., їх аріанська форма християнства, що згодом пускає глибоке коріння серед місцевих етнічних груп, змушує створити писемність, яка могла б сприяти приховуванню єресей. Штучність, вичурність цієї абетки є очевидною, її неслов’янське походження також, але глаголиця стає однією з слов’янських абеток. Існує думка, що саме глаголицею було написано перші тексти договорів між Русю і греками [29, с.167]. 855 року Кирило модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи східнослов’янської мови. Створену Нову азбуку було названо кирилицею. Близькість її до старої азбуки полегшувало оволодіння нею (після 988 р. це письмо широко вже ужиток увійшло).

Аналізуючи історико-культурні умови встановлення і розвитку Київської Русі, доводимо існування широкої картини боротьби місцевих язичницьких сил із зростаючим християнським впливом [24, с. 178]. Київ заходився у вигідному становищі для розвитку, хоч це ускладнювалося безперервним рухом кочових племен із Сходу. Сусідні держави прагнули союзу з Києвом. Особливо зацікавленою в ньому була північна слов’янська держава Славія з центром - Ладогою. Однак, союз із слаборозвинутою Ладогою мало цікавив Київ. А даремно, згодом владу у Ладозі захоплює норманська династія Рюріковичів, подолавши місцевий опір та укріпивши владу Рюрік з воєводою Олегом виношують плани на владу над Києвом, згодом така нагода випадає після смерті Рюріка опікуну його сина Ігоря – Олегу.

На той період Київська Русь знаходилась у складному перехідному етапі від старого общинного ладу до феодальних відносин. Крім того, після вдалого походу князя Аскольда на Константинополь і його вираженням у вигідному договорі для Київської Русі між Візантією, Аскольд приймає хрещення і поширює його на Київській Русі [29, с. 123]. Однак це викликало нарікання з боку племінної аристократії та волхвів – служителів дохристиянського релігійного культу, і призвело до політичної кризи

На фоні цих глибоких внутрішніх процесів в Київській Русі формується консервативна (язичницька) опозиція до влади Аскольда. Завдяки цим опозиційним силам правитель Лагоди – Олег здійснює військову авантюру, в якій гине князь Аскольд. Хоча після вбивства Аскольда у 882 р. християнство втратило значення державної релігії, в очах світу Русь залишалася християнською країною.

Об’єднання двох державних центрів – південного київського та північноільменського знаменувало виникнення загальнослов’янсь-кої, загальноруської держави: «Хай буде Київ матір’ю градам руським», - проголосив Олег. З 882 р. зазвичай і починають відлік історії Київської Русі.

Після смерті Аскольда до влади приходять нові сили, із своєю програмою, методами правління, баченням майбутнього Київській Русі. Тому новоявлений правитель — Олег, всупереч своїм бажанням, виконує волю цих антихристиянських сил, які ж і привели його до влади. Становище нового правителя Києва було не з легких, бо в самій Київській Русі і на міжнародній арені ставилося під сумнів подальше дотримання укладених попередніми правителями договорів [24, с. 144]. Князю довелося укріплювати свою владу на місцях (походи на древлян, уличів, тиверців), тому не пробував уже відновити міжнародні попередні угоди. В іноземних джерелах не має жодної згадки про князя Олега. Це були «темні часи» для Київської Русі». Фактично нам мало відомо, яким чином прийшов до влади Олег і з яких причин він відійшов від неї. Така неуважність літописно-фольклорної традиції свідчить про ворожість до князя Олега, яка була результатом антихристиянської політики.

Таким чином влада перейшла до 39-річного Ігоря Рюріковича. Про часи правління Ігоря також мало відомостей, окрім походів на древлян і печенігів. Після відмови Візантії виконувати умови договору, Ігор здійснює успішний похід на Грецію, результатом якого стає договір 944р. Укладений договір 944 р. дослівно повторював в основній частині договір 874 р., відмінним був лише текст в преамбулі та завершальній частині договору. Суть відмінності полягала у релігійному аспекті, за якою договір 874 р. представляє Київську Русь як християнську державу, а за договором 944 р. народ Русі виступає вже дуалістичним, двовірним. Хоч за договором християни і язичники Русі виступають як дві рівноправні частини населення, але за реальним станом християни мали моральну перевагу. Оскільки не правляча сторона (християни) отримала рівні права із правлячою стороною (язичниками), не маючи фактично отримати це право [6, с. 178].

Присягу складали християни Русі із грецькими послами в Ільїнській церкві. За скупими свідченнями писемних джерел, місцем знаходження Ільїнської церкви був район сучасного Подолу на березі річки Глубочиці, сам безсумнівний факт існування цієї церки засвідчує про існування християнської общини в середині Х ст.

На той час християнський вплив на політику князя Ігоря був більшим, ніж язичницьких сил. Восени під час феодальної війни 945 р. на Древлянській землі був убитий Князь Ігор. На той час його син Святослав був дитиною, тому влада до його повноліття переходить княгині Ользи.

Реальний хід історичних подій показує залежність утвердження християнства у східнослов’янському середовищі від військово-політичних подій. Наприклад, ще на межі VІІІ-ІХ ст. руський правитель Бравлін охрестився після взяття Сурожа і укладення договору з греками. Можливо таким було продовження в 60-80-х роках ІХ ст. переможного походу князя Аскольда на Амастриду. Він уклав вигідний договір з імператорською династією і охрестився. Згодом в 988 р. Володимир Святославович приймає хрещення після походу на Тавриду і взяття Херсонеса. Цілком ймовірно, що князь Ігор з дружиною охрестилися після підписання договору 944 р., укладеного в результаті військових дій. Не виключено, що трагічна смерть князя Ігоря в 945 р. була певним чином спровокована його хрещенням, яке могло бути сприйнятим язичницькою дружиною як віровідступництво.

До виконання державних функцій княгиня Ольга приступила не як повноправна правителька, а як регентша при неповнолітньому синові Святославі. Початок правління княгині Ольги ознаменувався такими яскравими подіями:

• придушення древлянського повстання (945-946 рр.), (спаливши їхню столицю Іскоростень разом з частиною городян);

• проведення адміністративної реформи (955 р.), відсутність якої було причиною саме повстання древлян, суть якої полягала в обмеженні прерогативи місцевої знаті, впорядкування збіру данини (фіксована величина)

• встановлення більш суворого порядоку управління.

• ввела новий адміністративний поділ Русі на області довкола міст, куди київський князь призначав намісників, насамперед своїх синів. Звідси бере початок династичний принцип, що розвинувся пізніше [31, с.162].

За часів Ольги зміцнилась економічна могутність Київської держави, піднісся її міжнародний авторитет. В часи правління княгині Ольги слов’янська дружина в більшості своїй тяжіла до нової релігії – християнства, завдяки чому княгиня відчувала міцність свого становища (навіть при дорослому синові).

Через раптову зміну правителя Київської Русі Візантія могла поставити під сумнів значення підписаного договору. Саме необхідністю врегулювання візантійсько-руських відносин обумовлюється поїздка 946 р. княгині Ольги до Константинополя. Візантійський імператорський престол також змінив правителя. Усунувши узурпатора Романа І, на нього зійшов Костянтин Багрянородний. Княгиня не знайшла підтримки продовження відносин у нового імператора.

Хрещення княгині Ольги — факт історично безсумнівний. Сумнівним постає свідчення, які подаються розпливчасто та суперечать один одному, руськими письмовими джерелами стосовно близьких відносин та хрещення княгині Ольги імператором Констянтином [29, с. 178]. Більш того, в писемних візантійських джерелах описується світа княгині Ольги, в якій уже був присутній священик Григорій, та самий прийом в імператора, який загалом ніс принизливий характер для княгині. Із аналізу руських літописів бачимо свідоме подання хибних свідчень, за якими хрещення переносили на більш пізніший час. Так, лише у «Повісті временних літ» згадується ім’я імператора Констянтина,а в інших літописах (у першій «Новгородській», «Ніконовській», «Твірській» та інших московськх літописах) замість Костянтина подається імператор Іоанн Цімісхія, який в дійсності вступив на престол уже після смерті княгині Ольги. Ще більш запутано подаються свідчення про різних константинопольських патріархів (Феофакла, Полієвкта, Скомодрена, і навіть Фотія, який помер більш як півстоліття до Ольги) [6, с 167]. Все це свідчить про безцеремоне редакторське втручання. Крім того, в жодних візантійських джерелах не згадується про хрещення княгині Ольги, що здається неможливим, коли в руських літописах вказується ім’я хрещеного батька —самого імператора Костянтина. Руським літописцям імпонувало б хрещення княгині константинопольським патріархом. Найбільш вірогідним є хрещення княгинею Ольгою дорослою і сам характер хрещення носив приватний, таємний характер. Оскільки, княгиня Ольга не могла ризикувати офіційно охрестившись, якщо брати до уваги язичницьке її оточення могло сприйняти як віровідступництво.

Ще одним підтвердженням є відсилання посольства до імператора Оттона І в 959 році. Ця спроба зав’язати відносини із «Священною римською імперією» носила глибоку дипломатичну природу, яка мала на меті визначити глибину напруженості русько-візантійських відносин та необхідності пошуку нових перспективних партнерів для Київської Русі [11, с. 79].

Хоч підростав син княгиня Ольга не передавала йому правління державою, це обумовлювалося своєрідним характером Святослава, який не цікавився державними справами, а повністю віддавався військовій справі. В писемних джерелах не згадується сам акт передачі державної влади Святославу. Фактично державними справами займалася княгиня Ольга до самої своєї смерті (969 р.)

Недовге князювання у Києві сина Ольги Святослава (964-972) сповнене майже безперервними походами і битвами. Під час князювання Святослава Давньоруська держава була розширена й зміцнена. Він повернув до складу Київської Русі племінне княжіння в’ятичів, що потрапило під владу хозарів. Для цього йому довелося здійснити похід у межиріччя Оки і Волги. По тому, 968р., Святослав задав поразки Хозарському каганатові. Далі Святослав втрутився у війну між Візантією й Болгарією. Того ж таки 968 р. печеніги раптово напали на Київ. Вчасно попереджений гінцем Святослав спішно повернувся до стольного града й відігнав печенігів. Безперервно воюючи п’ять довгих років, він дещо занедбав державні справи. Однак було б однобічно й неправильно розглядати Святослава виключно як завойовника. Святослав провів адміністративну реформу, перед тим як вирушити в другий і останній похід до Болгарії. Старшого сина Ярополка він посадив своїм намісником у Києві, молодшого Олега – в Овручі, а позашлюбного сина - Володимира він послав правити від свого імені до Новгорода. Цей захід поклав початок державній реформі, в результаті якої вся давньоруська держава опинилася під владою однієї князівської династії. Другий похід Святослава на Болгарію не мав успіху, після якого відносини між Візантією і Русю були остаточно зіпсовані. В результаті поразки під Дорослом в 971 р. був укладений договір між Святославом і Іоанном Цімісхієм, за яким Русь втрачала всі позиції в Причорномор’ї. В договорі не міститься згадка про наявність у складі війська Святослава християн.

Повертаючись додому після війни з Візантією у 972, князь Святослав потрапив у влаштовану ордою печенізького хана Курі засідку й загинув.

Політика Святослава базувалася на ідеї переваги меча і фізичної сили над розумом, християнством. При Святославі на Русі християн не переслідували, але висміювали тих, хто хотів охтеститися. Антихристиянський терор (969-972 рр.) почався вже після смерті княгині Ольги, який, певним чином, був спричинений рядом подій: нашестям печенігів, втратою причорноморських земель, повстаннями на території Болгарії та очевидною перевагою візантійської дипломатії. Святослав прагнув перекласти вину за власні політичні і воєні провали на християн як прибічників візантійської політики. Під час антихристиянського терору були зруйновані церкви, наприклад, збудована княгинею Ольгою Софіївська церква, церква святого Миколая на Аскольдовій могилі [20, с. 133].

Якщо Ольга не змогла навернути до християнської віри свого сина Святослава, то зовсім іншим був стан її онуків, особливо найстаршого з них – Ярополка. Хлопчик виховувався в християнській вірі. Ярополк (972–979) був посаджений на київський престол під час перебування Святослава в походах (ще при житті княгині Ольги). Ярополк відрізнявся від попередніх правителів увагою до духовного життя. Цей правитель нової генерації відновив літописання, яке зникнуло після перевороту 882 р. За свідченнями писемних джерел, Ярополк був слабохарактерним, нерішучим, легко піддавався впливу інших людей, погано орієнтувався в політико-військовій обстановці [9, с. 114].

Після смерті Святослава Київська Русь уперше зазнала того, що згодом розвинеться в хронічну виснажливу політичну недугу: чвари між членами династії Рюриковичів за верховну владу в країні. У сутичці, що спалахнула за право збирати данину, між його синами розпочалася боротьба. Олег і Володимир не бажали визнавати брат верховним князем. У свою чергу Ярополк вирішив приборкати братів і стати єдиновладним володарем Русі. З цією метою він у 977р. вирушив з військом на Овруч. Олег програв йому битву і загинув.

Побоюючись, що його теж спіткає така доля, молодий Володимир вирушив із Новгорода до Швеції. Він набрав на гроші новгородської торгової елітим військо із варягів і в 978 рушив на Київ. У короткій війні між братами Ярополк загинув, і 11 червня 980 року, за свідченням автора середини ХІ ст. Іакова Мніха, Володимир вокняжився в Києві.

Володимир Святославич, позашлюбний син Святослава та ключниці Малуші Любечаніни (сестри відомого згодом Добрині), яка була однією з провідних дам княжого двору; (князював з 980 по 1015 рр.) — один з найвизначніших державних діячів Київської держави. Він значно розширив і зміцнив кордони Київської Русі. У 981 р. здійснив похід на Захід проти польських князів, які намагались захопити руські землі та зайняв Перемишль і Червенські міста. За Володимира до складу Київської держави входили також Закарпатська Русь і Тмутаракань. Воював з вятичами (982 р.), ятвягами (983 р.), радимичами (984 р.), волзькими болгарами (985 р.) і хорватами (993 р.). Для захисту від кочівників (печенігів, чорних клобуків) збудував укріплену лінію з містами-фортецями по р. Стугні, Десні, Ірпені, Трубежі й Сулі. За шість років князювання Володимир здійснив чотири великих походи, у яких вивчав релігію християнських держав, переконуючись, що «його боги» не мають значного психологічного впливу на мораль воїнів, оскільки за давнім звичаєм у кожного з них є свої, окремі боги [25, с. 203].

Близько 988 р. великий князь Володимир провів адміністративну реформу, позбавивши влади місцеву знать (князьків) і замінивши їх великокняжими посадниками, своїми синами й наближеними боярами. На зміну родоплемінному поділу держави прийшов територіальний, що є однією з найважливіших ознак справжньої держави [9, с. 132].

Одним з перших діянь Володимира на престолі було створення нового язичницького пантеону в Києві – замість старого, зруйнованого Ольгою, або її онуком. Володимир вимагав виконання всіх обрядів. Ввів навіть при екстремальних обставинах звичай людських жертв, так підтверджує легенда про Іоанна та Федора. Жертвами, звичайно, насамперед ставали християни. Протихристиянські заходи молодого князя виконувалися не тільки у Києві, але й інших містах, наприклад у Новгороді. Це був останній спалах язичництва.

За літописними даними (Нестора у «Житті Бориса та Гліба») говориться, що князь Володимир охрестився тихо і потаємно в Корсуні (987р.). Ніби чекав слушної нагоди (без гострої опозиції) для охрещення всього народу Русі. Як, язичник і войовничий князь, Володимир не хотів принижуватися перед греками і покірно просити у них хрещення [6, с 189]. Це означало б великому князеві стати васалом грецьких імператорів, від яких князь Володимир був набагато сильнішим.

Сприятлива нагода випала, коли самі греки просили в нього військової допомоги. В 987 р. візантійський полководець Варда Фока повстав проти імператорів і проголосив себе цісарем. Василь ІІ та Константин звернулися до Володимира по допомогу. В передумовах цієї допомоги він поставив шлюб з сестрою цісарів Ганною, а вони як передумову шлюбу — охрещення його.

Володимир вислав цісарям на допомогу 6.000 війська, яке двічі розбило Варду Фоку, а в 989 році самого його взято в полон і страчено. Проте, позбавившись небезпеки, візантійські цісарі не виконали обіцянки. Вони пам’ятали тверду заборону свого діда, Констянтина Порфірородного, який писав: «коли хозари, турки або Русь чи який інший північний або скитський народ... почне просити чи домагатися ... щоб посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у нього дочку за себе або свою дочку віддати за імператора чи його сина — треба відповісти на таке ганебне домагання, що на те є заборона, страшна й непорушна постанова святого й великого Констянтина» [28, с.174].

Тож Володимир, після тривалої облоги, здобув найкращу з візантійських колоній в Криму — Корсунь (Херсонес). Втрата Корсуня — з одного боку, а погроза Володимира, що він піде на Візантію — з другого — примусили цісарів, всупереч забороні, виконати умову й виправити сестру до Корсуня, де її й обвінчано з Володимиром. Після того він повернув те місто Візантії, як віно за дружину.

Володимир вернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мощами святих, трофеями — в тому числі славетною корсунською квадригою. Вернувся як переможець у двох війнах і як зять візантійських цісарів. Це був апогей його слави. Тріюмфатор, єдиновладний володар величезної держави, в ареолі непереможного, під моральним прапором цісарів Другого Риму, він міг наважитися привести свій народ до хреста.

Однак великого подиву викликає мовчання православних джерел у першу чергу візантійських та болгарських, про охрещення величезної держави за Володимира (988 р.). Це дивно тим більше, що свідчення про одруження принцеси Ганни збереглися у візантійських відомостях. Аналогічна картина простежується і у східних джерелах, які визначають Русь ІХ – Х ст. християнською країною. Відсутність в іноземних джерелах відомостей про хрещення Володимиром Русі пояснюється тим, що уперше офіційний акт введення християнства в Київській державі відбувся у 860 р., при Аскольді [22, с. 158].

Наприкінці правління Володимира Святославича, його син Ярослав (близько 983 — 20 лютого 1054) відмовився сплачувати щорічну данину Києву, і виступив проти свого батька походом. Ярослав Володимирович раніше посаджений Володимиром як Ростовський князь (987—1010), а згодом — як Новгородський князь (1010—1034). В хрещенні мав ім'я Георгій (або Юрій — пізніша форма імені Георгій, широко поширена в давньоруській мові, у XI—XII ст). Під час приготування до походу, Володимир помер, а Ярослав, скориставшись нагодою, розпочав братовбивчу війну. Причиною було порушення Володимиром давньоруської традиції (позачергово висунено братів Бориса та Гліба), за якою князівський престол успадковує старший, враховуючи позашлюбних. Таким чином, ініціатором громадянської війни на Русі був саме Ярослав. Хоч, в княжій офіційній історіографії, у результаті братовбивчої війни саме Святополку було приписане вбивство братів Бориса і Гліба [36, с.134].

Після смерті свого батька Володимира Святославовича в 1015 році Ярослав Мудрий в жорстокій боротьбі за київський престол розбив війська Святополка біля Любеча і посів київський великокняжий престол, але 1018 під натиском польських військ короля Болеслава І, яких взяв собі на допомогу Святополк, мусив покинути Київ і утік до Новгорода. Після остаточної перемоги в битві над річкою Альтою 1019 Ярослав Мудрий став київським Великим князем.

Прагнучи об’єднати всі руські землі під своєю владою, Ярослав Володимирович вів боротьбу проти свого брата Мстислава Володимировича, князя тмутороканського і чернігівського. Після битви, яку Ярослав програв, під Лиственом біля Чернігова 1024 р. Ярослав мусив відступити Мстиславові Чернігівщину і всі землі на схід від Дніпра, крім Переяславщини. Згодом, після укладеного 1026 у Городку під Києвом миру, почалося порозуміння і співпраця між братами. Ярослав Мудрий допомагав Мстиславові у боротьбі з касогами і ясами у 1029 р., поширивши свої володіння до Кавказьких гір; а Мстислав — у скріпленні й поширенні держави Ярослава Мудрого на захід від Дніпра. 1030 на півночі Ярослав зайняв землі між Чудським озером і Балтикою і там заснував м. Юріїв, у 1030 — 1031 війська Ярослава і Мстислава відвоювали Червенські міста, які 1018 захопив Болеслав І. Тоді ж Ярослав здобув від Польщі смугу землі між ріками Сяном і Бугом; там збудовано міста Ярослав і Белз [5, с. 97].

В порівнанні в законодавчою діяльністю Володимира, Ярослав залишив свого батька далеко поза собою. Створивши вже куди більш упорядковані суспільно-державні умови, Ярослав міг уже більше уваги присвятити праву — й законодавству [22, с. 86]. Він видав кілька законів, що урегульовували відносини між княжими дружинниками й громадою, упорядкував й зібрав у одну книгу (кодекс) старі закони. Ярославові приписує історія створення збірника законів званого «Руською Правдою», хоча в неї попали закони давніші й пізніші від правління Ярослава. З XIII ст. починаючи ходить у відписах збірник законів прозваний «Суд Ярослава Володимирича». Ярослав мав за життя славу доброго організатора й законодавця.

Під час його правління Київська Русь перетворилася на могутню європейську державу. Було завершено розпочате Володимиром Святим розширення меж столиці Русі — Києва, насипано нові оборонні вали були ще за Володимира Святого (за одним з них прокладено сучасну вулицю Ярославів Вал. Збудовано Золоті ворота, Лядську браму, Жидівські ворота, Георгіївський та Ірининський собори, Софійський собор, в якому згодом було поховано в саркофазі Ярослава Мудрого та його дружину Ірину (Інгігерду-1050). Це був акт порушення задуму собору. Створив бібліотеку Софійського собору. За часів його правління було засновано міста Юр’єв (нині — Тарту), Корсунь, Гюргів (нині — Біла Церква), розбудовано Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Турів, встановлено династичні зв’язки з королівськими дворами Швеції, Норвегії та Франції. Продовжувалося карбування срібних монет.

Останні роки життя Ярослав провів у Вишгороді. По смерті Ярослава Мудрого залишилися п’ять синів, між якими розгорнулась боротьба за владу. Цей період відомий в історіографії як Тріумвірат Ярославичів, з якого почався розпад Київської Русі і через півтора століття вона фактично перестала існувати як єдина держава.

Хоча процес утвердження феодальних відносин у Київській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Давньоруській державі феодалізм зароджувався на основі первіснообщинного ладу, східнослов’янське суспільство перескочило через рабовласницький етап розвитку. По-друге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися традиції приватної власності; по-третє, виникнення та становлення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, господарськи неосвоєної землі. До того ж велика роль торгівлі та міст у життєдіяльності Київської Русі, а також наявність переважно незакабаленого селянства свідчать про те, що ситуація на сході Європи докорінно відрізнялася від становища на Заході. Тому західні історики схильні розглядати Київську Русь скоріше як унікальну й самобутню соціальну систему, а не підводити її під загальну категорію феодальних суспільств [9, с. 145].

Соціальна структура Київської Русі відповідала її економічній системі. До панівного стану входили воєводи (бояри), тисяцькі, соцькі, тивуни, огнищани, сільські старости, міська верхівка. Вільна категорія сільських виробників називалася смердами, Феодально залежним населенням у Київській Русі були рядовичі, закупи та ізгої. Холопи і челядь перебували на становищі рабів.

Основну верству населення Русі становили вільні селяни-смерди й напіввільні закупи, які змушені були відробляти свої борги, але не втрачали громадських прав; позбавлені тих прав були раби, холопи (челядь), яких в Руській державі було небагато. Міщани займалися головним чином торгівлею і ремісництвом. У привілейовану вищу верству населення творили бояри, звичайно власники більших земельних маєтків, і княжа дружина [12, с. 201] .

Власне, орієнтованість на місто, зацікавленість у комерції та рухливість відрізняли бояр Київської Русі від західноєвропейських феодалів. Порівняно з бюргерами Західної Європи тих часів міська знать Київської Русі була далеко могутнішою й численнішою, навіть після того, коли занепад торгівлі у XII ст. призвів до часткового зменшення її ролі. До менш впливових і бідніших городян, яких ще називали «молодшими людьми», належали дрібні торгівці, крамарі, високомайстерні ремісники, зокрема зброярі, каменярі, гончарі, ювеліри, що гуртувалися в ремісничі корпорації (цехи). Найнижчу сходинку соціальної драбини міста займала «чернь» — ті, хто нічого не мали й наймалися на «чорну роботу».

Величезну більшість населення становили селяни, або смерди. Про селян відомо небагато, оскільки історичні джерела зосереджували увагу на вищих класах. Загальновизнаним є факт, що протягом усієї Київської доби більшість селян були відносно незалежними. Проте у XII—XIII ст. із початком лихоліття з'являються ознаки зростаючого закабалення селянства феодалами, що набувало різних форм. Вільний селянин мав право звертатися до суду, переїжджати з місця на місце, передавати землю у спадщину синам.) [24, с.136]. Основним обов’язком смердів була сплата данини та відбування військової повинності (як правило, допоміжного характеру) під час війни. Про безправне становище селян у суспільстві свідчив передбачений «Руською правдою» штраф за вбивство смерда: кровні гроші у цих випадках становили 5 гривень. Для порівняння: за вбивство купця чи молодшого дружинника компенсація родині становила 40, а за вбивство старшого дружинника князя — 80 гривень. На самому низу суспільної піраміди перебували раби, або холопи. Оскільки головним товаром в обміні між Києвом і Константинополем виступали раби, неважко зрозуміти, що рабство на Русі було явищем звичайним, особливо до прийняття християнства. Серед рабів, багато з яких працювали у княжих маєтках, були військовополонені, невільничі діти, закупи, що намагалися втекти від виконання повинності, та інші невдахи. Проте вони могли самі викупити себе на свободу або бути звільненими у винагороду за вірну службу своєму панові.

Окрему значну за розмірами соціальну групу становили служителі церкви. Виключно церкві підлягали парафіяльні священики, диякони з сім’ями, ченці та черниці. Крім того, під захистом церкви перебували ізгої. Так спочатку називали князів, що втратили свою вотчину (часом їх також.називали князями-ізгоями), а пізніше й усіх, хто не вписувався в рамки даної соціальної верстви. До них належали недавно звільнені раби (церква заохочувала до звільнення рабів, вважаючи це за богоугодний вчинок), збанкрутілі купці, сини священиків, яких через неписьменність не допускали до сану [1, с. 35].

В добу піднесення Русі, в кінці Х – першій половині ХІ ст. формується відносно централізована монархія: вся повнота законодавчої, виконавчої, військової та судової влади все більше концентрується в руках князя. В своїй діяльності він спирався на військову підтримку дружини та на місцеву адміністрацію (удільні князі, намісники, посадники та ін.). Дружина являла собою постійне військо, що формувалося на засадах васалітету і складалося зі старшої (бояри, «мужі») та молодшої («отроки», «гридні», «діти боярські») дружин. За службу перші отримували землі, другі – частину військової здобичі або плату.

Боярство було другою, після князів, верствою у ієрархії цього феодального суспільства. Тільки служба князю забезпечувала боярству кар'єру, майновий і соціальний стан, перехід з «менших» у «великі» або, навпаки, взагалі у нижчу верству. Навіть у Галицькій землі, де були найбільш сприятливі умови для розвитку спадкового боярського землеволодіння, боярство залишалося служилою військовою верствою. Доступ до цієї верстви був відкритий для представників нищих верств і залежав від волі князів. З числа боярства заповнювалися уряди тисяцького, соцьких і десяцьких, посадників, воєвод, пізніше уряди двірського, конюшого, мечника, чашника, стольника [13, с.157].

Якщо дружинник до 40-45 років не став боярином або ще раніше за станом здоров’я не міг продовжувати нести ратну службу, він міг перейти у наступну верству — княжих дворян, тобто стати функціонером князівського суду, помічником мечників або вірників, служителем князівського двору (тіуни двірцеві, ключники, сокільничі, ловчі) чи князівської адміністрації (тіуни городові, волочські, сільські, ратайні, вірники, осьменики, ємці, митники, ябетники). Найближчими помічниками князя були призначені ним урядовці — тиуни. Тиуни виконували різні доручення князя, а також керували господарством, мали судові функції. Тиуни мали категорії: тиун огнишний або двірський, що відав двором; тиун конюшний; тиун сільський. Ключники — підручні тиунів. Дітські та отроки знаходилися при дворі князя. Вони виконували різні завдання, що стосувалися судової справи: виконували судові присуди, доставляли на суд звинувачених, були присутні при «муках» (тортури). Отроки походили з рабів-юнаків, а дітські були особами вільного стану. «Ябетники» — урядовці, обов’язком яких були пошуки краденого і злочинців (“сочення”). Гриді — придворні слуги князя. Дітські, отроки, гриді, ябетники, мечники, метальники входили до складу молодшої дружини. Всі вони мали від князя утримання, але разом з тим, виконуючи доручення князя, одержували за свою працю платню безпосередньо від народу (система «кормління»). Бояри і мужі становили дружину старшу. Окремі уряди (городничого, мостівничого, осьменика чи тіуна городового) наближалися до боярських або навіть були рівними їм [15, с. 122].

Культура князівської еліти була відмінною і вищою від культури інших верств населення, але вона істотно впливала на розвиток культури суспільства в цілому. Вплив цей був взаємним. Язичницько-вікінгівський світогляд князівської еліти, який був відірваний від світогляду і культури племен, що ввійшли до складу держави і ставив саму еліту ніби над рештою суспільства, змінився православно-візантійським світоглядом, який став панівним і для решти верств населення. Язичество відійшло у глухі райони і трималося довше хіба серед угро-фінських племен, що опиралися слов'янській асиміляції. Православно-візантійський світогляд в міру ослаблення власне візантійських впливів і посилення впливів католицьких, з відбиттям релігійних суперечок інших конфесій, на українських та білоруських землях трансформувався у християнсько-католицький світогляд, що стало вирішальним фактором у полонізації князівської верстви. За подібних обставин відбулося онімечення поморських князів.

Аналізуючи розвиток соціокультурних відносин східних слов’ян, бачимо загалом подібну еволюцію їх із європейськими народами, хоч із власною специфікою. Так, язичництво давнiх слов’ян мало також свій неповторний варiант. Цю неповторнiсть язичництву давнiх слов’ян додає перетинання в ньому кiлькох вiдносно самостiйних релiгiйних шарiв, на основi яких воно, власне кажучи, i сформувалося. язичництво давнiх слов’ян має витоки з тисячолiтньої iсторiї, протягом якої воно перебувало в процесi постiйних видозмiн [24, с.270]. В цьому і полягає головна особливiсть еволюцiї слов’янського язичництва — впродовж усього перiоду iснування якого рiзноякiснi релiгiйнi нашарування в ньому не асимiлювали, не замiнювали один одного, а спiвiснували, взаємодоповнюючись, змiшуючись один з одним. От чому в слов’янському язичництвi напередоднi хрещення Русi в один той самий час iснував пантеон богiв на рiвнi розвинутого полiїтезму при вiдсутностi сталого культу вшанування головних божеств i окремого жрецького прошарку, а поруч з цим пантеоном — не менш популярний i шанований пантеон нижчих духiв на рiвнi первiсного полiдемонiзму спираючись на автора фундаментального дослідження про язичество древніх слов’ян, академіка Б.О.Рибакова та історичне джерело ХІІ ст. «Слово про ідолів» можна виокремити чотири стадії розвитку, що відповідають певним історичним епохам у слов’янській дохристиянській історії: поклоніння і покладання треб (жертв) «упирям і берегиням», ставлення страв («трапез») Роду й рожаницям; культ Перуна; після запровадження християнства таємні («оттай») поклонінням різним богам, у тому числі й найдревнішим [34, с. 157].

Язичницька культура велику роль зіграла у виховання дітей у східних слов’ян, чітко регламентуючи соціальними механізмами передачі досвіду, у якості яких виступали народні традиції, звичаї, обряди, ритуали та виробничі, моральні й правові форми діяльності, куди діти включалися з раннього віку. Вони передавали дітям зразки конкретної поведінки, вказували, що варто робити, а що не варто, формували у них соціально значимі якості (дисциплінованість, чесність тощо). Виховання ж моралі у дітей, відбувалося завдяки різними засобами впливу, де знаходила свій вияв народна педагогіка східних слов’ян: колискові пісні, загадки, прислів’я, приказки, ігри, хороводи. У них знаходили місце різні настанови, поради, правила поведінки [15, с. 154].

Ідеологічною основою виховання була язичницька релігія. Діти разом з дорослими брали участь у народних святах, залучалися до культової діяльності, вивчали культові пісні і танці. Як продукт творчості народу з’явилося право звичаєве, яке відзначалося консерватизмом і застосовувалося протягом цілих століть. Характерною рисою звичаєвого права була різноманітність самих звичаїв. У кожній провінції були свої особливості.

Найвищим досягненням східних слов’ян у ранньофеодальний період було створення буквенно-звукової графіки письма, яка стала однією з основ виникнення шкільного навчання. Але формуванню азбуки передували тривалі пошуки.

Історичні джерела свідчать, що у IХ-Х ст. східні слов’яни вже використовували буквенно-звукову систему письма, і не тільки в релігійних цілях, а й для потреб торгівлі й ремесла. Такою системою письма була глаголиця. Глаголиця – це азбука, де звуки слов’янської мови передавалися грецькими буквами. Причому, вона була без «устрою», тобто не всі типові звуки слов’янської мови мали відповідні письмові знаки. 855 року Кирило модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи східнослов’янської мови. Створив її Нову азбуку названо кирилицею. Близькість її до старої азбуки полегшувало оволодіння нею. Коли в 860-х роках Кирило та Мефодій прийшли до Корсуня (Херсонесу) там вони знайшли Євангеліє і Псалтир, написані «руськими буквами», і християн, розмовляючих «по-руськи» (давньоукраїнською мовою). Згодом вони переклали книги на кирилицю [10, с. 189].

Найважливішими чинниками, які сприяли зародженню і поширенню у кінці VII-IX ст. писемної культури у східних слов’ян, були:

– становлення феодального способу виробництва;

– піднесення ремесла і торгівлі, особливо зовнішньої;

– зростання міст як центрів економічного, культурного і політичного життя;

– виникнення перших державних утворень. У 882 р. східнослов’янські князівства консолідуються в єдину державу – Київську Русь.

Значними осередками культури були князівські двори, які поєднували функції державної канцелярії з функціями приватної резиденції правителя. Тут відбувалися прийоми посольств, засідала дума чи пани-рада, проходили бенкети і відзначалися свята. У канцеляріях складалися офіційні акти, зберігалося дипломатичне листування, формувалися архіви [37, с. 196]. Тут працювали писці і перекладачі. Рівночасно тут велася вся документація пов'язана з князівською скарбницею і функціонуванням князівського господарства. Тут були музиканти, жонглери і скальди, які у піснях прославляли своїх володарів. Зразком творчості таких скальдів, є, на наш погляд, «Слово о полку Ігоревім». Недаремно як зразок поетичної майстерності в ньому згадується творчість Бояна, скальда, який оспівував подвиги зовсім незначного тмутараканського князя Романа Святославича, при дворі, якого, напевно, служив. При цих дворах перебували лікарі та книжники. Тут проводилися лицарські турніри, організовувалися полювання та інші забави.

Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних був «грецький шлях» («із варяг у греки»), що через Дніпро зв’язував Прибалтику та Причорномор’я. «Шовковий» шлях, який пролягав через Наддніпрянщину, з’єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. «Соляний» та «Залізний» були сполучною ланкою між Кавказом та Прикарпаттям. Русь експортувала хліб, худобу, сіль, хутро, ремісничі вироби. Імпортували тканини, вино, прянощі, ювелірні вироби і т. н. Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, головним чином, римські, з’явилися в II–III ст. З часом східні слов’яни запровадили власну специфічно місцеву грошову одиницю — «куну» (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з’явилася нова лічильна одиниця – гривня, яка в XII ст. дорівнювала 50 кунам.

Серед різноманітних звязків Київської Русі з різними народами та державами (Хозарським каганатом, Волзькою Булгарією, Польщею, Моравією) тощо. Особливо чільне місце займали зв’язки з народами Північної Європи (Скандінавія), з яких бере початок династія Рюріковичів, завдяки важливому торгівельному шляху «з варяг во греки», що привів до організації державного життя на українських землях. Перші українські князі були на ділі начальниками купецьких караван. Заслуга варяжських пришельців зясовується у військовому забезпеченню тих караван і промощенні українській торговлі шляхів на далекий південь і схід, північ і захід [26, с. 168]. А також із Візантією (численні військові походи (860, 874, 907, 944, 1043 р.р.) і їх завершення у вигляді різноманітних договорів ( руські купці користувалисяч привілеями, усталеними русько-візантійськими договорами 911, 944, 971 рр..) З візантійцями воювали Святослав Ігорович і Володимир Великий, але вони до столиці не доходили. Князі брали собі у дружини візантійських принцес. В XI — XII ст. Царгород був також місцем своєрідного заслання, так князь Мстислав Володимирович відправив у 1129 до міста п'ять полоцьких князів разом із їхніми родинами, більшість з них залишилася в Константинополі. Особливу роль Константинополь зіграв у хрещенні київських князів і згодом самої Русі [28, с.157]. Разом із християнством Русь перебрала і візантійську культуру та мистецтво. Розбудова Києва за Володимира Великого та Ярослава Мудрого здійснювалася за константинопольськими зразками. Спорудження й оздоблення церков, зокрема Софії Київської, а також княжих палаців, Золотих Воріт, виконували грецькі майстри та маляри. Та з «Священною римською імперією» (Німеччина). Контакт із якою офіційно почалися з посольства в 959 р. княгині Ольги до імператора Оттона І із проханням вислати на Русь єпископа і священників. Король охоче відгукнувся і висвятили єпископа для Русі, але він невдовзі раптово помер так і не виїхавши. Після чого був освячений новий єпископ Альберт із монастиря із Тріра. Місія Альберта (961 р.) провалилася в негостинному Києві, недовго перебуваючи вирушив додому, але по дорозі помер. Провал місії Альберта був передбачуваним, оскільки в Києві була сильна язичницька опозиція і Руська єпархія підпорядкована Константинополю. Крім того, після прибуття посольства до Оттона І різко міняється розстановка сил у Візантії, помирає імператор Костянтин і на престол вступає його син Роман ІІ. Перед Ольгою відкривається перспектива нормалізації відносин з Константинополем. Отже, місія Альберта в Києві була несвоєчасною.

Згодом після чергово зіпсованих візантійсько-руських відносин походами Святослава, уже Ярополк шукає союзника на Заході. Він відсилає посольство до імператора Оттона І, зміст послання посольства (973 р.) не зберігся для нас. Успішною булла місія Ватикана на Київську Русь (977 р.) на відміну від попередньої місії Альбетра. В очах Ватикану Русь часів Ярополка була християнською країною, а сам її правитель – поборником християнської віри [29, с.159].

Таким чином, підсумовуючи, можемо стверджувати, що Київська Русь ще у дохристиянський період мала тісні зв’язки з різними християнськими країнами Європи. Вона бажала бути незалежною від Царгороду й пошукати собі нового культурно-церковного центра поза ним. Разом з тим, через Болгарію й Македонію приходять в тогочасне давньо-українське мистецтво найранші романські впливи, що були б для нас дивні й незрозумілі, якби наша культура Княжої доби була здана тільки на традиції і впливи Царгороду.

Отже, історико-культурний вплив Київської Русі на розвиток культури світу позначений її державною самобутністю, що виявилась у цілому ряді факторів, а саме:

• – вперше об’єднала всі східнослов’янські племена в одну могутню державу, а також поклала початок державності у багатьох неслов’янських народів (угро-фінських і тюркських народів-сусідів). Не випадково М.С.Грушевський вважав, що «Київська Русь є першою формою української державності»;

• – сприяла прискоренню економічного розвитку (високопродуктивного землеробства і скотарства, ремесел і промислів), створенню багатої матеріальної і духовної культури (виникла писемність, право, бібліотеки, храми і т. п.);

• – відіграла важливу роль у міжнародній торгівлі. У Київській Русі перехрещувалися торговельні шляхи, що йшли із Півночі (Скандинавії) на південь – у Візантію і Середземномор’я, а також із Сходу на Захід (Індії, Китаю, Арабського халіфату товари поступали до Центральної і західної Європи). Багаті руські купці були відомі майже в усьому тогочасному світі;

• – зміцнила обороноздатність східнослов’янського населення, захистивши його від фізичного знищення з боку кочівників;

• – захистила Європу від азіатських орд;

• – підняла авторитет східних слов’ян у Європі, про що свідчать широкі міжнародні зв’язки Київської Русі з Візантією і Германською імперією, Польщею і Угорщиною, Литвою, скандинавськими країнами, які часто були скріплені династичними шлюбами;

• – Київська Русь і її спадкоємиця – Галицько-Волинська держава стали основою формування української народності [42, с. 189].

Свіденнями іноземців, що подорожували по дохристиянській Україні, та й новіші археологічні дослідження вказують, що бурхливий розвиток культури Київської Русі не почався лише від моменту прийняття нею християнства, але має за собою дуже довгу історію й передісторію. Цей стереотип створили давні літописці в своїх писаннях, в яких провели штучну й невірну межу поміж поганською «тьмою» й сліпучою високою культури, що прийшла разом з християнством. «Поганські» вірування являли собою складні динамічні системи в духовному житті Київської Русі, вони не були чимось застиглим, а еволюціонували у бік монотеїстичної релігійності.

В основі розвитку духовної культури Київської Русі знаходилась боротьба між язичництвом і християнською релігією, яка складала головну суть нових суспільних, політичних, культурних перетворень, що відбувалися в досліджуваному регіоні, формувала менталітет українського населення. Специфіка цього процесу полягала в тому, що тут язичницька віра зуміла зберегти свої позиції аж до середини ХІІІ ст. З іншого боку, спорудження на Русі християнських храмів візантійсько-русько-європейської архітектури, заснування чернечих монастирів, численні знахідки християнської культової атрибутики засвідчують про успішну масову християнізацію і остаточну перемогу над язичницькою вірою. Християнська віра сприяла поширенню слов’янської писемності й освіти, мистецтва, місцевого фольклору і літератури, нових культових свят, обрядів і традицій. Всі ці реформації й досягнення консолідували народ й, отже, творили нову матеріальну і духовну культуру.

Історичне значення дохристиянської Київської Русі полягає в тому, що вона органічно акумулювала в собі соціально-економічні, політичні, культурні і духовні досягнення своєї епохи і стала невід’ємною частиною формування української народності і державності, закликавши свої традиції життя для наступних поколінь.