4. Методи кримінально-виконавчого права

Кожній галузі права властивий особливий метод правового ре­гулювання, специфічні риси якого відображені у правовому стату­сі суб’єктів, підставах формування правовідносин, способах ви­значення їх змісту, в юридичних санкціях.

Специфічним методом правового регулювання процесу вико­нання покарання є імперативний метод (метод владного наказу) ґрунтується на вимогах безумовного виконання приписів зако­ну, вироку суду та розпоряджень адміністрації, відповідно до яких відносини між органами і установами виконання покарань та засу­дженими - це відносини субординації, прямого підпорядкування

У літературі з кримінально-виконавчого права вони визнача­ються як примусові відносини, які виникають, головним чином, при реалізації умов відбування покарання, забезпеченні правопо­рядку і безпеки в установах виконання покарань, залученні засу­джених до праці, їх матеріально-побутовому забезпеченні і т.ін.

Цьому методу відповідають певні способи правового регулю­вання - шляхи юридичного впливу, виражені в юридичних нор­мах: позитивне зобов'язання (покладання на суб'єкта обов'язку активно поводитися), заборона (покладання на суб'єкта обов'язку утримуватися від певних дій), примус.

Наприклад, серед позитивних обов'язків, покладених на засу­джених до виправних робіт, можна назвати такі, як: обов'язок до­держуватися встановлених порядку та умов відбування покарання; сумлінно ставитися до праці; з'являтися за викликом до кримінально-виконавчої інспекції; повідомляти кримінально-виконавчу інспек­цію про зміну місця проживання та ін. (ч. 6 ст. 41 КВК України).

Найбільша кількість обов'язків покладена на засуджених до позбавлення волі на певний строк, наприклад: дотримуватися норм, які визначають порядок і умови відбування покарання, роз­порядок дня колонії, правомірних взаємовідносин з іншими засу­дженими, персоналом колонії та іншими особами; утримувати в чистоті і порядку приміщення, дбайливо ставитися до майна коло­нії і предметів, якими вони користуються при виконанні дорученої роботи, здійснювати за ними належний догляд і використовувати їх тільки за призначенням; виконувати всі законні вимоги персо­налу колонії; виконувати необхідні роботи по самообслуговуван­ню, благоустрою колонії; дотримуватися санітарно-гігієнічних норм та ін. (ч. З ст. 107 КВК України).

При імперативному методі регулювання державні органи і установи виконують регулятивно-дозвільну функцію за допомо­гою реалізації суб'єктивних прав кримінально-виконавчих органів на виконання покарання. Проте останнім часом усе більшого зна­чення набуває регулятивно-зобов'язальна функція, яка пов'язана з виконанням посадовими особами покладених на них обов'язків перед суспільством.

Водночас, що стосується заборон у кримінально-виконавчому праві, то вони в основному поширюються на засуджених. Так, протягом строку відбування покарання засудженим до виправних робіт забороняється без дозволу кримінально-виконавчої інспекції звільнятися з роботи за власним бажанням, виїжджати за межі України й т. ін. (ст. 42 КВК України).

Крім цього, ще більше заборон накладається на засуджених до позбавлення волі. Наприклад, їм забороняється: порушувати лінію охорони; спілкуватися із засудженими та іншими особами з пору­шенням встановлених правил ізоляції; придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речо­вини та вироби, заборонені до використання в установі; вживати спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби; грати в настільні та інші ігри з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди; вживати нецен­зурні та жаргонні слова, давати і присвоювати прізвиська й т ін (ч. 4 ст. 107 КВК України). ' '

Як вже зазначалося, імперативний метод кримінально-виконав­чого права виражається не тільки в таких способах правового ре­гулювання, як позитивне зобов'язання та заборона, а й у примусі. Тобто до засуджених за наявних підстав у встановленому законом порядку можуть бути застосовані дисциплінарні та кримінально-правові санкції, а також заходи фізичного впливу, спецзасоби та вогнепальна зброя.

Цей метод вважається основним у кримінально-виконавчому праві.

Наступний метод правового регулювання кримінально-виконавчого права, вже не основний, а другорядний - диспозитивний. При використанні цього методу правове регулювання визна­чається шляхом надання права вибору дій і поведінки суб'єктам кримінально-виконавчих правовідносин. Особливо наочно цей ме­тод виявляється при реалізації засудженими своїх прав.

Основним способом правового регулювання в цьому випадку виступає дозвіл. Засудженому, який володіє суб'єктивними права­ми і свободами, надається можливість вибору: скористатися ними чи ні. Держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтере­си засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту без­пеку (ч. 1 ст. 7 КВК України).

Так, засуджені мають право: на отримання інформації про свої права і обов'язки, порядок і умови виконання та відбування пока­рання; на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності; звертати­ся з пропозиціями, заявами і скаргами у встановленому законом порядку; давати пояснення і вести листування, а також звертатися з пропозиціями, заявами і скаргами рідною мовою; на охорону здоров я; на соціальне забезпечення, у тому числі й на отримання пенсій (ч. 1 ст. 8 КВК України).

Вважаємо, що існуюче однозначне домінування владно-категоричного методу реалізації покарання суперечить сучасним де­мократичним тенденціям держави, не відповідає вимогам між­народної пенітенціарної політики. Тому реалізація норм кримінально-виконавчого права повинна базуватися на комплексі методів, найбільш значимими з яких є: переконання, створення процедур реалізації обов'язків засудженими, стимулювання їх правомірної поведінки, надання допомоги засудженим і звільненим від відбу­вання покарання. І лише останнім методом реалізації норм права повинен бути примус, який починає діяти при неправомірній поведінці засуджених, коли інші (непримусові) методи не спра­цьовують.