23. Співробітництво

Глобалізація виробництва, торгівлі і фінансових ринків сильно взаємопов’язані між собою, а також із політичними рішеннями відносно дерегуляції і ринкової лібералізації. Існує також сильна взаємна взаємозалежність між глобалізацією і розвитком транспорту і комунікаційних технологій. Зростання глобалізації виробництва товарів і послуг підсилилося зниженням витрат завдяки комп’ютерним технологіям, новим засобам зв'язок і транспорту, лібералізації ринків продуктів і ресурсів, а також - проведеним мікроекономічним реформ, що полегшили входження фірм на ринки. Тенденція до глобалізації створила значний попит на комунікаційні технології, і у свою чергу розвиток інформаційних і комунікаційних технологій (IКT) допоміг прискоренню самого процесу глобалізації. Всі ці чинники привели до того, що глобалізація характеризується сьогодні різноманітними видами прикордонної діяльності фірм, високим зростанням міжнародної торгівлі, інвестицій і співробітництва між фірмами задля розробки продукту, виробництва, придбання ресурсів і маркетингу.

З іншого боку, постійне зростання конкурентної боротьби все більше змушує компанії займатися процесом реалізації виробленого продукту не в момент його відвантаження на склад у готовому виді і навіть не в момент початку самого процесу виробництва, а задовго до нього - на стадії, коли визначаються місця його майбутньої реалізації. В цих умовах великі корпорації стають менш жорсткими і ієрархічними, але більш активними у створенні всесвітніх мереж міжфірмового співробітництва, у яких виробництво стає більщ децентралізованим, гнучким і модульним, а влада, фінанси і контроль як і раніше залишаються в руках корпорації.

По суті, багато із великих процвітаючих корпорації світу не є ні розробниками, ні власниками того, що зробило їх могутніми. Те, чому вони зобов'язані своєю величчю, було отримано через механізм співробітництва [Карделл С., 2005]. Традиційна модель поводження ТНК, при якій інноваційні продукти створювалися в основному в країні походження, а потім експортувалися в закордонні філії, поступається місцем більш раціональному територіальному розміщенню дослідницьких робіт з переносом частини розробок у країни, де кращі умови для їхнього проведення, або де є дешеві і досить кваліфіковані кадри. Але, до останнього часу, співробітництво між фірмами, і особливо, горизонтальне і вертикальне співробітництво, або зневажалося або розглядалося винятково як потенційна загроза конкуренції й економічній ефективності. Основним фактором, що змінив це бачення і зробив співробітництво між фірмами у розробці технології більш легітимним, було фактичне зростання частоти створення альянсів між фірмами з метою співробітництва у сфері досліджень і розробок (Hagedoorn і Schakenraad, 1992).

Співробітництво між компаніями можна образно порівняти зі свого роду "романом" між фірмами, що эволюційно проходять всі етапи - від "зустрічі" до "сімейного життя". Професор Гарвардської школи бізнесу Р. Кантер виділяє п'ять основних етапів і форм інтеграції, що зустрічаються в стратегічних альянсах: 1) "стратегічна інтеграція" з постійним контактом вищого керівництва партнерів для вирішення стратегічних питань; 2) "практична інтеграція", заснована на взаємодії середньої ланки менеджерів по вирішенню проблем спільної діяльності; 3) "оперативна інтеграція", що забезпечує взаємний доступ рядових співробітників до загальних інформаційних ресурсів; 4) "міжособистісна інтеграція"; 5) "культурна інтеграція", що припускає взаємне прагнення знаходити шляхи для подолання розходжень у традиціях, мовах і т.д [Мовсесян А., Огнивцев С., 1999].

У цілому розрізняють чотири стратегічні моделі співробітництва фірм, орієнтовані на досягнення принципово різних стратегічних цілей. Іноді визначений тип взаємин між компаніями може служити реалізації декількох цілей подібного роду, але в цьому випадку мова неминуче йде про наявність ряду особливих, самостійних граней корпоративних відносин. Базові ж чотири моделі співробітництва, на думку Карделла, такі [Карделл С., 2005]:

1. Співробітництво по ланцюзі постачань, яким визнається той факт, що надання продуктів або послуг компанії кінцевому споживачеві проходить більш ефективно, коли взаємодія зі стратегічними постачальниками і клієнтами здійснюється в рамках відносин співробітництва.

2. Співробітництво на основі здібностей, при якому знання і досвід, необхідні для реалізації стратегії організації, забезпечуються третьою стороною.

3. Співробітництво на основі пропозиції, яке будується, виходячи з усвідомлення того, що пропозиція необхідного споживачам продукту або послуги можлива тільки в результаті об'єднання ресурсів двох і більше організацій.

4. Конкурентне співробітництво як засіб одержання взаємної вигоди, що базується на концепції ринкової влади М. Портера.

Однією із найпростіших форм співробітництва є створення стратегічних альянсів. Компанії вступають в альянси заради одержання переваг. Одна з них – ефект масштабу або скорочення часу і витрат на освоєння продукції, що досягаються спільними зусиллями в маркетингу, виробництві комплектуючих, або зборці визначених моделей готової продукції. Інша перевага - доступ до місцевих ринків, необхідних технологій, або задоволення вимог уряду країни, у якій діє компанія, про те, щоб фірма, що діє на території країни, належала цій країні. Нарешті, фірми, що мають на озброєнні складні і передові технології, часто прибігають до альянсів, щоб впливати на характер конкуренції в галузі (наприклад, шляхом продажу ліцензій на технологію, що користується широким попитом для досягнення стандартизації). Альянси можуть компенсувати невиграшні моменти в конкуренції, будь то дорогі фактори виробництва або застаріла технологія, причому зберігається незалежність компаній і відпадає необхідність дорогого злиття.

При переважаючій зараз мережній системі організації термінальні ланки сучасних ТНК являють собою, говорячи мовою комп'ютерних мережних технологій, своєрідні "порти", відкриті для приєднання до корпоративної мережі взаємозв'язків нових елементів через механізми “транснаціональних стратегічних альянсів” (ТСА), завдяки яким границі компаній і промислових груп розмиваються або здобувають форму "сузір'їв", що включають пов'язані між собою, але до відомого ступеня незалежні, компанії різних розмірів і галузей [Мовсесян А., Огнивцев С., 1999].

До основних технологічних факторів, що сприяють розширенню співробітництва між фірмами, відносяться: розподіл ризику, пов'язаного з розробкою і використанням нових технологій; прагнення випередити конкурента в комерційному використанні результатів розробок і досліджень; запобігання труднощам, пов'язаним із відмінностями в національних патентних законодавствах; подолання труднощів, пов'язаних з отриманням ліцензій на продаж товару за кордоном; прагнення окупити витрати на проведення дорогих досліджень і розробок; необхідність подолання протекціоністських бар'єрів; прагнення інтегрувати окремі винаходи в рамках нових систем виробничого або споживчого призначення; розробка єдиних стандартів і норм на більш ранніх стадіях розробки процесів або продуктів з метою уникнення необхідності їхнього узгодження на більш пізніх стадіях, що вимагає додаткових витрат.

Однак альянси дорого обходяться в плані стратегічному й організаційному. Узяти хоча б для початку досить реальні проблеми координації діяльності незалежних партнерів, що мають істотні відмінні і навіть суперечні одна одній цілі. Труднощі координаційного порядку ставлять під загрозу одержання переваг від глобальної стратегії. Крім того, сьогоднішні партнери завтра цілком можуть виявитися конкурентами, особливо, це стосується партнерів з більш стійкою або більш динамічною конкурентною перевагою. Японські фірми безліч разів підтверджували цю думку. У довершення усього партнерові дістається частина прибутків фірми, іноді досить солідна. Альянси - річ неміцна і вони можуть розпастися або потерпіти крах. Часто починається все прекрасно, але незабаром альянс розпадається або ж закінчується злиттям компаній. Альянси - часто тимчасова міра, вони поширені в галузях, у яких відбуваються структурні зміни або посилюється конкуренція, а менеджери фірм побоюються, що поодинці вони не справляться. Альянси є результатом непевності фірм у своїх силах і найчастіше зустрічаються у фірм "другого ешелону", що намагаються наздогнати лідерів; спочатку вони дають слабким конкурентам надії зберегти незалежність, але в кінцевому рахунку справа цілком може дійти до продажу фірми або злиття її з іншою. Альянси взагалі - засіб посилення конкурентної переваги, але вони рідко є діючим засобом її створення [Портер М., 1993].

Тому у сучасних умовах зростає значення створення таких різноманітних форм розвитку бізнесу як промислові і інноваційні кластери, інноваційні мережі і системи, які стають засобом не тільки створення конкурентних перевах, але і захисту внутрішнього ринку від впливу ТНК.

З середини 90-х років ХХ століття центральною проблемою управління інноваційними процесами стає розвиток партнерства між фірмами у межах промислових кластерів. Концепція промислових кластерів виникла ще в 19 ст., але реальний політичний інтерес до кластерів з’явився з опублікуванням в 1990 році американським економістом Майклом Портером праці “The Competitive Advantage of Nations” (Національні конкурентні переваги), яка була видана в 1993 році російською мовою. У середині 90-х рр. ХХ ст. уже „сотні американських міст і регіонів розвивають кластерні стратегії... Європейські міста і регіони впроваджують кластерну концепцію ще з більшим ентузіазмом”[Bergman E., Feser E., 1998].

М. Портер визначає промисловий кластер як географічну концентрацію взаємозалежних компаній, спеціалізованих постачальників, постачальників послуг, фірм з пов'язаних галузей, і відповідних інститутів (наприклад університети, агентства стандартів, і торговельні асоціації) у конкретних областях, що конкурують, але також і співробітничають (Портер, М. 1998).

Створення кластерів може принести значні вигоди як бізнесу, так і економіці у цілому. Вони включають [DTI. UK, 2004]: зростання рівня досвіду, що забезпечує компанії більшою глибиною відносин в їхніх ланцюгам постачання і забезпечує потенціал міжфірмового навчання і співробітництва; здатність фірм одержувати разом компліментарні здібності для того, щоб пропонувати виконання великих частин роботи, за отримання якої, як індивідуальні одиниці, вони були б не в змозі конкурувати; реалізацію ефекту масштабу, завдяки більш широкій додатковій спеціалізації виробництва в межах кожної фірми, спільній закупці сировини для отримання оптових знижок, або спільному маркетингу; зміцнення суспільних й інших неформальних зв'язків, що ведуть до створення нових ідей і нових підприємств; поліпшення інформаційних потоків в межах кластера, наприклад, інформація для ринкових аналітиків, яка дозволяє виявити ефективних підприємців і знаходити для них тих, хто забезпечує їм послуги підтримки.

Аналіз промислових кластерів дозволяє не тільки зрозуміти регіональні економічні умови і тенденції. Він сприяє плануванню національних інноваційних систем (НІС) в країнах ОЕСР, а в більшості країн-членів ЄС став основою для вивчення та створення інноваційних кластерів на національному та галузевому рівні. Створення кластерів - один із ключових факторів економічного зростання в районах, містах і регіонах. Проте, прийняття кластерного підходу не є єдиним шляхом стимулювання регіонального економічного зростання. Неформальні мережі, розвиток ланцюгів постачання і поліпшення здібностей робочої сили - усі ці чинники впливають на поліпшення конкурентноздатності і прискорення зростання.

Тому із середини 90-х рр. ХХ ст., поряд із теорією промислових кластерів, набуває поширення концепція інноваційних мереж, як засобу створення та розповсюджується знання. Поява цієї нової форми взаємодії та розвитку бізнесу пов’язана з тим, що сучасні технічні рішення характеризуються зростаючою взаємозалежністю між різнорідними агентами і областями знання. Ні одна фірма не може самостійно розробляти усі необхідні технології, а тому, фірми шукають доступ до зовнішніх джерел знання. У цих умовах інноваційні мережі, на думку А. Пики, отримують суттєве значення як засіб координації процесів промислових досліджень і розробок [Pyka А., 1997].

У дослідженні Департаменту торгівлі і промисловості Великобританії також підкреслюється, що важливими засобами доступу до знання є мережі і співробітництво. Тому підприємці усе більше виходять за межі своїх галузей у пошуках можливостей для співробітництва [DTI. UK, 2000]. Згідно даних „Інноваційного огляду Європейського співтовариства” (CIS) |обзорный|тільки незначна |малое| кількість|несовершеннолетие| фірм і організацій реалізують інновації поодинці, у більшості ж падків у процес створення інновацій утягуєтся|включают| безліч організацій [Lundvall B.-A., Borras S., 1998].

Інноваційні мережі - не база даних, якою користуються споживачі, це комплекс, який у змозі ініціювати синергетический процес. Це не просто географічна область, а організаційна структура, комплексна система підтримки економічної і технологічної взаємозалежності. Ця ідея стає центральною у так званій теорії „економіки, що базується на знаннях” (knowledge-based economy), яка організаційні інновації і взаємодію між учасниками інноваційного процесу розглядає як ключовий фактор зростання компетенції і конкурентоспроможності підприємств, що розвиваються найбільш успішно в мережах, у яких існує інтенсивна взаємодія між виробниками та споживачами знання [OECD, 1996].

Мережі є не тільки засобом координації процесу розподілу ресурсів, але вони також впливають і на їх створення завдяки тому, що в мережах співіснують конкуренція і співробітництво|кооперация| між фірмами й іншими інноваційними одиницями. Зокрема Люндвалл і Борас зосереджуються на цих проблемах, розглядаючи горизонтальне і вертикальне співробітництво між фірмами. Горизонтальне співробітництво|кооперация| між конкуруючими|соревнующимися| фірмами або між фірмами і дослідницькими центрами, на їх думку, останнім часом значно розширилося|чрезвычайно|. Воно зазвичай базується на договірних угодах|согласии| відносно започаткування спільної діялності відносно досліджень і розробок, у той час як комерційна експлуатація результатів здійснюється|исполняется,проводится| незалежно|самостоятельно| кожним партнером|компаньоном|. Вертикальні зв'язки між споживачами|пользователями| і виробниками задля|за| розробки й удосконалення|улучшения| виробів або виробничих процесів стали також більш частими і більш усебічними|объемлющий| за цей період. Зростаюча важливість добірних|селективных,избирательных| взаємин|родства,отношений| між клієнтами|заказчиками| і підрядниками, надаючи|давая| їм більш пряму роль у інноваційному процесі, потребує с|за|творення|формирования| регіонального, національного і міжнародного|интернациональный| виробничого ланцюга. При цьому |так,таким образом|співробітництво|кооперация| між агентами інноваційного процесу здійснюється на фазі досліджень (а в деяких випадках і на стадії розробок)|стадии|, у той час як на заключній стадіїї, виробництві і реалізації продукції, існує конкуренція [Lundvall B.-A., Borras S., 1998].

Таким чином посилена конкуренція на сучасному етапі транснаціоналізації економіки привела до зростання ролі організаційних інновацій і взаємодії між учасниками інноваційного процесу, які стають ключовим фактор зростання компетенції і конкурентоспроможності підприємств, і які розвивається найбільш успішно в інноваційних мережах, у яких існує інтенсивна взаємодія між виробниками та споживачами знання. У свою чергу мережі розглядаються як важливий координаційний інструмент міжфірмової передачі знань та розповсюдження технологічних інновацій, створюючи унікальне організаційне середовище для виникнення синергетичного ефекту від використання сукупності факторів, що впливають на прискорення інноваційного процесу. Жорстка конкуренція між знаннємісткими мережами приводить до ситуації, коли деякі країни й регіони стають добре “підключеними” до найбільш динамічних мереж, тоді як інші залишаються виключеними. Це є проблемою не тільки для країн, що розвиваються, але також для країн і регіонів Європейського Союзу, у яких є ознаки зростаючої розбіжності між регіонами через можливості доступу до бази знань. Тому, розбудова регіональних знаннємістких мереж і з'єднання їх з міжнародними мережами повинна стати основною частиною державної стратегії регіонального розвитку [Lundvall B.-A., Borras S., 1998].

Значення цих проблем особливо зростає в умовах прискорення євро-інтеграційних процесів в Україні. Дослідження цих проблем також викликане необхідністю аналізу чинників, пов’язаних з розробкою і реалізацією „випереджальної” моделі розвитку в умовах формування економіки знань, про формування якої заявлено у Стратегії соціально-економічного розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004-2015 роки.