18. Психологічні особливості вивчення особи, яка підозрюється у скоєнні злочину.

Психологічні особливості людини, яка підозрюється у скоєнні злочину, в будь-якому віці — у значній мірі продукт її онтологічного (прижиттєвого) розвитку. Психологічні особливості особистості – результат життєвого досвіду людини, яка вчинила злочин, що є інтегральним результатом усієї сукупності умов, способу життя, власної активності. Тому, отримавши інформацію про життя людини, можна із значною часткою вірогідності припустити наявність у неї психологічних особливостей, що вплинули на прийняття рішення про вчинення певного виду злочину. Затримання особи за підозрою у вчиненні злочину, обрання щодо неї запобіжного заходу або винесення постанови про притягнення як обвинуваченого пов´язане з різкими змінами у її житті, соціальному статусі, із значним звуженням її соціально-рольових функцій, зі зрушеннями у психіці, що посилюються умовами ізоляції. Затримання або притягнення як обвинуваченого викликають в одних людей підвищений рівень тривожності, почуття відчаю, безвиході, повної залежності від осіб, які ведуть провадження у кримінальній справі, а в інших — почуття озлобленості, агресивності, активну протидію правосуддю. Психологічні особливості конкретного підозрюваного (обвинуваченого) визначають найефективніші заходи по його викриттю у вчиненні злочину, одержання правдивих показань, досягнення завдань розслідування. Найповніше це реалізується в ході допиту, який найчастіше відбувається в умовах конфліктної ситуації, що передбачає наявність психологічної боротьби. Це ставить високі вимоги до особистості та психологічної підготовки слідчого при його проведенні: володіння способами психологічного впливу та психологічного захисту.

До основних психологічних дій, що проводяться слідчим при допиті підозрюваного (обвинуваченого), належать: 1) діагностика конфліктної ситуації допиту, психологічний аналіз форми психологічного захисту особистості та методів, що нею використовуються, попереднє планування тактики допиту; 2) психологічний аналіз та оцінка ставлення особи до події злочину, його наслідків, своєї ролі у ньому, до потерпілого, слідчого; 3) психологічний аналіз та оцінка основних особистісних характеристик: загальної та соціальної спрямованості, ціннісних орієнтацій, настанов, мотивів, поглядів, переконань; 4) вибір лінії поведінки, комунікативної позиції, засобів та методів психологічного впливу, нейтралізації психологічної протидії; 5) оперативний аналіз та оцінка невербальних реакцій; 6) використання спеціальних психологічних прийомів для діагностики завідомо неправдивих показань, спроб ввести слідство в оману; 7) використання спеціальних психологічних прийомів для переформування настанов, поглядів, ціннісних орієнтирів на позитивні; 8) використання тактико-психологічних прийомів схиляння до визнання своєї вини; 9) застосування тактико-психологічних прийомів та методів пред´явлення доказів; 10) використання спеціальних прийомів та методів допиту для схиляння до визнання своєї вини за відсутності достатніх доказів.

19.девіантна поведінка

Девіантна поведінка, що розуміється як порушення соціальних норм, придбало в останні роки масовий характер і поставило цю проблему в центр уваги соціологів, соціальних психологів, медиків, працівників правоохоронних органів.

Пояснити причини, умови і фактори, що детермінують це соціальне явище, стала насущною задачею. Її розгляд припускає пошук відповідей на ряд фундаментальних питань, серед яких питання про сутність категорії «норма» (соціальна норма) і про відхилення від неї. У стабільно функціонуючому і суспільстві, яке стрімко розвивається, відповідь на це питання більш-менш ясне. Соціальна норма – це необхідний і відносно стійкий елемент соціальної практики, що виконує роль інструмента соціального регулювання і контролю. «Соціальна норма, - відзначає Я.І. Гілинський, - визначає історично сформовану в конкретному суспільстві межу, міру, інтервал припустимого (дозволеного чи обов'язкового) поводження, діяльності людей, соціальних груп, соціальних організацій».

Соціальна норма знаходить своє втілення (підтримку) у законах, традиціях, звичаях, тобто у всьому тому, що стало звичкою, міцно ввійшло в побут, у спосіб життя більшості населення, підтримується суспільною думкою, відіграє роль «природного регулятора» суспільних і міжособистісних відносин. Англійський мислитель Клайв С. Льюїс схильний бачити в моральних нормах свого роду «інструкції», «що забезпечують правильну роботу людської машини».

Але в реформованому суспільстві, де зруйновані одні норми і не створені навіть на рівні теорії інші, проблема формування, тлумачення і застосування норми стає надзвичайно складною справою. Можна зрозуміти повну гіркоту висловлювання А. Солженіцина: «Яка це реформа, якщо результат її – презирство до праці і відраза до неї, якщо праця стала ганебним, а шахрайство стало доблесним. [3]

Звичайно, українське суспільство не може довго залишатися в такому положенні. Девіантна поведінка значної маси населення втілює сьогодні найбільш небезпечні для країни руйнівні тенденції.

1. Поняття девіації. Предмет та об’єкт соціології девіації

Під девіантною (лат. Deviatio – відхилення) поведінкою слід розуміти: 1) вчинок, дії людини, що не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам); 2) соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, які не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).

У першому значенні девіантна поведінка переважно предмет психології, педагогіки, психіатрії. В другому значенні – предмет соціології і соціальної психології. Зрозуміло, таке дисциплінарне розмежування відносне.

Вихідним для розуміння відхилень служить поняття «норма».

У теорії організації склалося єдине – для природних і суспільних наук – розуміння норми як межі, міри припустимого (з метою збереження і зміни системи). Для фізичних і біологічних систем – це припустимі межі структурних і функціональних змін, при яких забезпечується схоронність об'єкта і не виникає перешкод для його розвитку. Це – природна (адаптивна) норма, що відбиває об'єктивні закономірності збереження і зміни системи.

Спеціальні соціологічні теорії досліджують окремі соціальні феномени як підсистеми конкретної суспільної системи, залежності об'єкта вивчення від соціального цілого і взаємозв'язку з іншими соціальними процесами (підсистемами).

Предметом подібних теорій можуть виступати соціальні явища й інститути у визначеній сфері суспільного буття (праця, політика, побут, дозвілля) чи ж «наскрізні», властивим різним сферам.

Функціонально частки соціологічні теорії служать методологією пізнання окремих соціологічних процесів, спільностей, інститутів і методологічною основою емпіричних досліджень.

Як було сказано раніше, під девіантною (лат. Deviatio – відхилення) поведінкою слід розуміти: 1) вчинок, дії людини, що не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам); 2) соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, які не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).[4]

У першому значенні девіантна поведінка переважно предмет психології, педагогіки, психіатрії. В другому значенні – предмет соціології і соціальної психології. Зрозуміло, таке дисциплінарне розмежування

Об’єктами дослідження виступають різні види відхилень:

Культурні і психічні відхилення. Соціологів цікавлять насамперед культурні відхилення, тобто відхилення даної соціальної спільності від норм культури. Психологів же цікавлять психічні відхилення від норм особистісної організації: психози, неврози і так далі. Люди часто намагаються зв'язувати культурні відхилення з психічними. Наприклад, сексуальні відхилення, алкоголізм, наркоманія і багато інших відхилень у соціальному поводженні зв'язують з особистісною дезорганізацією, інакше кажучи з психічними відхиленнями. Однак особистісна дезорганізація далеко не єдина причина поводження, що відхиляється. Звичайно психічно ненормальні особистості цілком виконують усі правила і норми, прийняті в суспільстві, і, навпаки, для особистостей, психічно цілком нормальних, бувають характерні дуже серйозні відхилення. Питання про тім, чому це відбувається, цікавить як соціологів, так і психологів.

Індивідуальні і групові відхилення

індивідуальні, коли окремий індивід відкидає норми своєї субкультури;

групове, розглянуте як конформне поводження члена девіантної групи стосовно її субкультури (наприклад, підлітки з важких родин, що проводять велику частину свого життя в підвалах. "Підвальне життя" здається їм нормальною, у них існує свій "підвальний" моральний кодекс, свої закони і культурні комплекси. У даному випадку в наявності групове відхилення від домінуючої культури, тому що підлітки живуть відповідно до норм власної субкультури).

Первинне і вторинне відхилення. Під первинним відхиленням мається на увазі поводження особистості, що відхиляється, що у цілому відповідає культурним нормам, прийнятим у суспільстві. У даному випадку чинені індивідом відхилення так незначні і терпимі, що він соціально не кваліфікується девіантом і не вважає себе таким. Для нього і для навколишніх відхилення виглядає просто маленькою витівкою, чи ексцентричністю на худий кінець помилкою.

Вторинним відхилення називають відхилення від існуючих у групі норм, що соціально визначається як девіантне.

2. Основні концепції девіантної поведінки

Соціальна норма визначає історично сформований у конкретному суспільстві межу, міру, інтервал припустимого (дозволеного чи обов'язкового) поводження, діяльності людей, соціальних груп, соціальних організацій. У відмінності від природних норм фізичних і біологічних процесів соціальні норми складаються як результат адекватного чи перекрученого відображення у свідомості і вчинках людей об'єктивних закономірностей функціонування суспільства. Тому вони або відповідають законам суспільного розвитку, будучи «природними», або недостатньо адекватні їм, а інколи вступають у протиріччя через перекручений – класово обмежене, релігійне, суб'єктивістське, міфологізоване – відображення об'єктивних закономірностей. У такому випадку аномальною стає «норма», «нормальні» же відхилення від її.

Ось чому соціальні відхилення можуть мати для суспільства різні значення. Позитивні служать засобом прогресивного розвитку системи, підвищення рівня її організованості, подолання застарілих, консервативних чи реакційних стандартів поведінки. Це – соціальна творчість: наукове, технічне, художнє, суспільно-політичне. Негативні – дизфункціональні, дезорганізують систему, підриваючи часом її основи. Це – соціальна патологія: злочинність, алкоголізм, наркоманія, проституція, суїцид.

Границі між позитивним і негативним девіантної поведінки мінливі в часі і просторі соціумів. Крім того, одночасно існують різні «нормативні субкультури» (від наукових співтовариств і художньої «богеми» до співтовариств наркоманів і злочинців).

Соціальна норма знаходить своє втілення (підтримку) у законах, традиціях, звичаях, тобто у всьому тому, що стало звичкою, міцно ввійшло в побут, у спосіб життя більшості населення, підтримується суспільною думкою, відіграє роль «природного регулятора» суспільних і міжособистісних відносин. Англійський мислитель Клайв С. Льюїс схильний бачити в моральних нормах свого роду «інструкції», «що забезпечують правильну роботу людської машини».

Але в реформованому суспільстві, де зруйновані одні норми і не створені навіть на рівні теорії інші, проблема формування, тлумачення і застосування норми стає надзвичайно складною справою.

Усвідомлення неминучості відхилень у поводженні частини людей не виключає необхідності постійної боротьби суспільства з різними формами соціальної патології. Під соціальним контролем у широкому соціологічному змісті розуміється вся сукупність засобів і методів впливу суспільства на небажані (відхиляючі) форми поводження з метою їхній елімінування чи мінімізації.

3. Причини виникнення девіантної поведінки

та шляхи її подолання

У соціології девіантної поведінки виділяються кілька напрямків, що пояснюють причини виникнення такої поведінки. Так, Р. Мертон, використовуючи висунуте Е. Дюркгеймом поняття «аномія» (стан суспільства, коли старі норми і цінності вже не відповідають реальним відносинам, а нові ще не затвердилися), причиною поводження, що відхиляється, вважає непогодженість між цілями, висунутими суспільством, і засобами, що воно пропонує для їхнього досягнення. Інший напрямок склався в рамках теорії конфлікту. Відповідно до цієї крапки зору, культурні зразки поводження є що відхиляються, якщо вони засновані на нормах іншої культури. Наприклад, злочинець розглядається як носій визначеної субкультури, конфліктної стосовно пануючого в даному суспільстві типу культури.

У сучасній вітчизняній соціології безсумнівний інтерес представляє позиція Я.І. Гілінського, що вважає джерелом девіації наявність у суспільстві соціальної нерівності, високої ступеня розходжень у можливостях задоволення потреб для різних соціальних груп. Кожна з позицій має право на існування, тому що дає зріз реально діючих суспільних відносин. У той же час їхніх авторів поєднує прагнення знайти єдине джерело причинності для різних форм девіацій.

Загальною закономірністю поводження, що відхиляється, виступає факт щодо стійкого взаємозв'язку між різними формами девіацій. Ці взаємозв'язки можуть носити вид індукції декількох форм соціальної патології, коли одне явище підсилює інше. Приміром, алкоголізм сприяє посиленню хуліганства. В інших випадках, навпаки, установлена зворотна кореляційна залежність (рівні убивств і самогубств). [5]

Висновок

Отже, ми визначили, що девіантна (відхиляюча) поведінка - це поведінка індивіда чи групи, що не відповідає загальноприйнятим нормам, у результаті чого ці норми ними порушуються. Девіантна поведінка - наслідок невдалого процесу соціалізації особистості: у результаті порушення процесів ідентифікації й індивідуалізації людини, такий індивід легко впадає в стан «соціальної дезорганізації», коли культурні норми, цінності і соціальні взаємозв'язки відсутні, слабшають чи суперечать один одному. Такий стан називається аномією і є основною причиною поведінки, яка відхиляється.

З огляду на те, що девіантна поведінка може приймати самі різні форми (як негативні, так і позитивні), необхідно вивчати дане явище, виявляючи диференційований підхід.

Поведінка, яка відхиляється, часто служить підставою, початком існування загальноприйнятих культурних норм. Без неї було б важко адаптувати культуру до зміни суспільних потреб. Разом з тим питання про те, у якому ступені повинна бути поширена поведінка, що відхиляється, і які її види корисні, а саме головне - терпимі для суспільства, дотепер практично не розв’язані. Якщо розглядати будь-які області людської діяльності: політику, управління, етику, то не можна цілком виразно відповісти на це питання (наприклад, які норми краще: сприйняті нами республіканські культурні чи норми старі монархічні, сучасні норми етикету чи норми етикету наших батьків і дідів?). Задовільну відповідь на ці питання дати важко. Разом з тим не усі форми девіантної поведінки вимагають настільки детального аналізу. Кримінальна поведінка, сексуальні відхилення, алкоголізм і наркоманія не можуть привести до появи корисних для суспільства нових культурних зразків. Варто визнати, що гнітюче число соціальних відхилень відіграє деструктивну роль у розвитку суспільства. І тільки деякі нечисленні відхилення можна вважати корисними. Одна з задач соціологів - розпізнавати і відбирати корисні культурні зразки в поведінці індивідів, що відхиляється, і груп.