Vііі. Лекція: міжвоєнний період в історії українського народу (1921-1939 рр.)

1. Становлення, розвиток та утвердження радянської форми державності.

2. Суперечливий характер політичного і економічного розвитку Наддніпрянської України у 20-30-х роках.

3. Здійснення форсованої індустріалізації. Колективізація у сільському господарстві Наддніпрянської України, її методи та соціально-економічні наслідки.

1. На початку 20-х років Україна займала територію у 450 тисяч квадратних кілометрів. Тут Проживало 25,5 мільйона чоловік, у тому числі лише 4,6 – міських жителів.

Відповідно до Ризького мирного договору (березень 1921 р.) Польща визнала незалежність Української РСР. Водночас до Польщі відійшли західні області України та Білорусії. У цей же час було узаконено включення до складу Чехословаччини Закарпаття, Румунії – Північної Буковини.

Радянська Росія й Українська РСР спільно вели боротьбу за встановлення дипломатичних та економічних зв’язків з капіталістичними країнами. Протягом 1920-1921 рр. були встановлені дипломатичні відносини між УРСР і Литвою, Латвією, Польщею. 2 січня 1922 р. делегація УРСР, очолювана М.В. Фрунзе, підписала в Анкарі договір про дружбу й братерство між Україною й Туреччиною. Торговельні угоди були укладені між УРСР і Чехословаччиною, Австрією, Німеччиною.

У другій половині 20-х років представники Української РСР брали участь у підписанні договорів СРСР про нейтралітет і ненапад з Туреччиною, Афганістаном, Литвою, Німеччиною.

В січні 1922 р., представники радянських республік, в тому числі УСРР, підписали протокол про передачу РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Фактично наркомат закордонних справ РСФРР почав виконувати функції загальнофедеративної структури.

Всесоюзний з’їзд Рад, на якому був завізований союзний договір, відбувся 30 грудня 1922 р. Прийняті документи трактувались з позиції сталінської ідеї автономізації. Народні комісаріати зовнішньої торгівлі, військово-морських та закордонних справ, шляхів сполучень, пошти й телеграфу утворюються лише при РНК СРСР як союзні комісаріати. Комісаріати фінансів, народного господарства, праці та робітничо-селянської інспекції оголошувалися союзно-республіканськими. Обмежувалися права республік у бюджетних і господарських принципах. Сталін і його прихильники внесли принципи централізованого унітаризму до Конституції СРСР 1924 р., що остаточно позбавило республіки прав самостійно вирішувати проблеми політичного, економічного і культурного розвитку.

На початку 20-х в Україні діяли 14 політичних партій. Усі партії мали свої власні програми і статути. Їх керівні центри знаходилися на території України. КП(б)У була складовою невід’ємною частиною ленінської більшовицької партії на правах обласної організації. У своїй діяльності вона керувалася програмою і статутом РКП(б), рішенням її з’їздів, конференцій, пленумів ЦК.

У такому ж плані діяли владні органи України: у своїй діяльності вони керувалися законами та нормативними актами Російської Федерації. У їх структурі значне місце займали управління ДПУ.

В 20-х роках більшовицька партія вела цілеспрямовану кампанію на дискредитацію інших політичних партій. Вони зображувалися як вороги українського народу.

Протягом 1920-1924 рр. в Україні були ліквідовані усі політичні партії, крім КП(б)У, яка була складовою частиною ленінської більшовицької партії і відповідно здійснювала її програму, використовувала форми і методи її діяльності.

Таким чином КП(б)У застосовуючи жорстокі заходи щодо своїх політичних опонентів, стала єдиною партією в УСРР.

На початку 20-х рр. було проведено ряд реформ, були укрупнені волості та повіти, здійснено перехід до районів і округів. Населення України було багатонаціональним. У процесі перебудови системи державного управління здійснювались заходи, спрямовані на розвиток автономних формувань. У жовтні 1924 р. у складі УСРР була створена автономна Молдавська республіка, кілька німецьких, болгарських, польських, єврейських національних районів.

Здійснювався курс на “коренізацію”, який передбачав збільшення питомої ваги українців у партійних і державних органах, підготовку національних кадрів робітничого класу та інтелігенції. Складовою частиною цього курсу була українізація.

В результаті проведених урядом України заходів в республіці, де 80% населення становили українці, в кінці 20-х рр. в більшості шкіл, технікумів і інститутів навчання велося українською мовою, майже 75% місцевих державних установ і організацій вели діловодство українською мовою.

2. У березні 1921 р. Х з’їзд Російської комуністичної партії (більшовиків) проголосив курс на проведення нової економічної політики. Суть нової економічної політики полягає в заміні продовольчої розкладки продовольчим податком. Для селян був заздалегідь установлений податком мінімум. Решта виробленого продукту могла реалізовуватись на розсуд власника. Це були прогресивні нововведення, які мали сприяти економічному розвитку країни. Нова економічна політика своїм внутрішнім змістом була розрахована на сільське господарство.

В Україні розподілялася земля, націоналізована у 1918 р. Центральною Радою. Тимчасово відкладалась колективізація сільського господарства. Колишнім власникам повертались відібрані після 1917 р. невеликі виробництва, заохочувались іноземні капіталовкладення. В Україні з’явилось чимало приватних закладів. Дозволялось брати в оренду націоналізовані раніше підприємства. Великі підприємства, банки, транспорт, зовнішня торгівля не міняли форм власності. Державні підприємства переводились на господарський розрахунок. Ліквідовувалась зрівнялівка в оплаті праці.

У селянських господарствах України частково зросла продуктивність праці, розширились площі оброблюваних земель, покращувалось виробництво предметів споживання. На цьому тлі відставала важка промисловість, якої не торкнулась викликана непом реорганізація.

В промисловості почав діяти госпрозрахунок. В умовах непу главки скасовувалися, а підприємства об’єднувалися в трести. Створення трестів було засобом здійснення переходу промисловості на госпрозрахунок. Промисловість, і особливо важка індустрія, у відбудовний період повинні були йти назустріч селянину, допомогти переходу до ринкової економіки.

Трести сприяли зменшенню величезних втрат матеріальних і людських ресурсів за рахунок закриття нерентабельних підприємств і зосередження виробництва на більш рентабельних.

Перебудова в управлінні промисловістю України в перші роки непу була масштабною і рішучою. Здійснився перехід від обов’язкової праці (загальна трудова повинність, трудові мобілізації, трудові армії) до системи вільного найму робочої сили, від безгрошових нарядів-замовлень – до стимулювання випуску необхідної суспільної продукції економічними засобами. Завершувались децентралізація управління підприємствами, переведення їх на госпрозрахунок, організація кредитно-фінансової системи та оптової торгівлі засобами виробництва. Країна, і зокрема Українська СРР, стали на шлях ринкової економіки.

Але на початку 30-х років Сталін та його оточення здійснили крутий поворот від переважно економічних методів управління народним господарством до переважно адміністративно-командних методів управління, що базувалися не на матеріальній заінтересованості, а на примусі.

Примусове вилучення державою хлібних лишків зумовили падіння товарності сільського господарства у 1918-1920 рр. Селяни не були зацікавлені у розвитку виробництва і зменшували посіви. Голод 1921 р. був зумовлений дією природних факторів і умов. Тобто, неврожай став першопричиною лиха.

Скорочення збору зерна різко посилило продовольчий дефіцит. Зернових ресурсів було достатньо на задоволення лише мінімальних продовольчих та фуражних потреб селян. Поповнення запасів зерна за рахунок поставок з Росії не було. У 1921 р. в Росії був ще більший недорід, ніж на Україні.

На початку 1922 р. становище на півдні України стало трагічним. Про це свідчили численні випадки людоїдства. Лише влітку 1922 р. неврожайні губернії України одержали реальну допомогу від держави. У серпні було забезпечено продовольством 58% голодуючих.

В перші роки непу були створені робітничо-військові заготівельні формування, які згодом були перейменовані на військово-продовольчі дружини. Їх завданням, крім вилучення зерна, була популяризація серед селян принципів непу, а також створення радгоспів у колишніх поміщицьких маєтках. У 1922 р. значну допомогу українським селянам надали іноземні організації (2,3 млн. пудів продовольства, з них переважну частину забезпечила Американська адміністрація допомоги).

1992 р. – розмір продподатку з України планувався надмірно високий – 95 млн. пудів, з яких зібрано 80,6 млн. Жодна з голодуючих губерній України не була звільнена від податку.

3. На ХІV з’їзді ВКП (б) у грудні 1925 р. Сталін сформулював головне завдання індустріалізації: перетворення Радянського Союзу з країни, яка ввозить машини і обладнання, в країну, яка буде їх виробляти, щоб СРСР став економічно самостійною державою. Головним питанням на з’їзді була боротьба за владу Сталіна і його прибічників. Насправді ж цей з’їзд лише офіційно закріпив курс на індустріалізацію.

Директиви першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства на 1928/29-1932/33 господарські роки затвердив у грудні 1927 р. ХV з’їзд ВКП (б). Політика перекачування коштів із сфери сільського господарства у сферу індустріалізації (“ножиці цін”) викликала незадоволення селян і вони зірвали хлібозаготівельну кампанію 1927-1928 рр. Скориставшись хлібозаготівельною кризою, Сталін проголосив “стрибок в індустріалізацію” за рахунок вилучення коштів із сільського господарства. Нова економічна політика замінювалася політикою воєнно-комуністичного штурму з продрозкладкою, забороною торгівлі, картковою системою, інфляційним випуском паперових грошей, розоренням заможних селян. Сталін та його оточення прирекли трудящих на тривалі злидні й голод.

Незважаючи на величезні людські втрати і страждання, трудящі України за роки довоєнних п’ятирічок досягли вагомих результатів у створенні високорозвинутої електроенергетики, розвитку паливно-металургійної бази, машинобудування, інших галузей промисловості.

З середини 30-х років все більше капіталовкладень використовувалось на розвиток підприємств, що виробляли засоби виробництва та воєнну продукцію.

Промисловість СРСР поділялася на дві групи: групу “А” (виробництво засобів виробництва) і групу “Б” (виробництво предметів споживання). Перша з них була поставлена у привілейоване становище, група “Б” в умовах дефіциту ресурсів, насамперед фінансових і сировинних, ледве животіла. З ліквідацією ринкових зв’язків між галузями промисловості група “А” відставала від кінцевого споживача, а тому втратила природні стимули розвитку.

Перший п’ятирічний план для України був сприятливим. Вона отримувала понад 20% загальних капіталовкладень, з 1500 підприємств, споруджуваних в СРСР, 400 будувались в Україні. Однак у другій і третій п’ятирічках республіка одержала непропорційно малі капіталовкладення.

Таким чином, індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку. Республіка зайняла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавленням чавуну, четверте місце в світі за видобутком вугілля. Це був подвиг трудящих України та інших республік. Індустріалізація привела до падіння життєвого рівня населення. Відчуження робітничого класу від засобів виробництва й адміністративно-командні методи управління раз і назавжди визначили неефективність промисловості, стали серйозною причиною погіршення демографічної та екологічної ситуацій в Україні.

Курс на суцільну колективізації Сталін оголосив на листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП (б). Комісія на чолі з наркомом землеробства Яковлєвим визначила строк колективізації в основних зернових районах. В Україні планувалося закінчити колективізацію восени 1931 або навесні 1932 р. Тенденція форсування колективізації була підтримана партійними органами на місцях.

У процесі насильницької колективізації використовувались всі засоби адміністративного тиску – аж до репресій і терору. На селянина впливав і страх бути розкуркуленим, і підвищений податок на одноосібні господарства, і зменшення присадибних земельних наділів, і морально-психологічний тиск.

Основною формою організації виробництва на селі Сталін визначив колгосп, заявивши, що це також тип кооперації, до того ж найдосконаліший.

Колективізація розглядалася як засіб розв’язання хлібозаготівельних криз, причиною яких була природна реакція ринку на спроби запровадити нееквівалентний обмін між містом і селом (через так звані “ножиці цін”). Сталін вважав, що досить ліквідувати ринок, і проблема заготівельних криз сама собою вичерпається, оскільки селянину нікуди буде податися.

Питання про долю куркуля вирішили апаратним шляхом в комісії під головуванням Яковлєва. Комісія висловилася за перехід у районах “суспільної колективізації” до політики ліквідації “куркульства” як класу. Цей висновок Сталін вперше оголосив на Всесоюзній нараді аграрників-марксистів 27 грудня 1930 р.

Тих, хто чинив найвпертіший опір колективізації, масово вивозили в табори примусової праці на Північ або до Сибіру. Найпоширенішою формою була депортація. Сотні тисяч селян разом із сім’ями виганяли з домівок, саджали в товарні вагони й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, Урал, до Казахстану. Всього за роки суцільної колективізації в Україні експропріювали 200 тис. селянських господарств.

Одночасно з колективізацією розгорталася мережа машинно-тракторних станцій. Наприкінці 1932 р. в Україні 592 МТС обслуговували майже половину колгоспів.

Восени 1932 р. почалася найжорстокіша трагедія в Україні - голод.

Повідомлення про голод в СРСР з’явилося в західних газетах в останній декаді березня 1933 р. Однак допомога з-за кордону не пропускалася, затримувалася на митницях.

Таким чином, голодомор 1932-1933 рр. був наслідком спроби здійснити соціалістичні перетворення воєнно-комуністичними методами. Примусова колективізація і продрозкладка, штучний голодомор привели до глибокої деградації сільськогосподарського виробництва, що дорого обійшлося українському народу.

У 1937 р. колективізація завершилась. Колгоспний лад, що виник внаслідок соціально-економічних перетворень, являв собою одну з головних підвалин командної економіки, економічний фундамент тоталітарного режиму. Перетворення селянина в колгоспника означало, по суті, позбавлення його власності на засоби виробництва. Колгоспи перетворилися в одержавлені підприємства, а колгоспники – у найману робочу силу. Колгоспники не мали паспортів, що юридично прив’язувало їх до колгоспу, надавало праці примусового характеру. Тому лише перед війною вдалося подолати падіння продуктивних сил сільського господарства. У 1940 р. в Україні налічувалося 27,5 тис. колгоспників і 929 радгоспів. Вони здали державі хліб відповідно 488 млн. і 116,7 млн. пудів. Незважаючи на зростання заготівель сільгосппродукції, зростаючі потреби в ній не задовольнялися.

ІХ. ЛЕКЦІЯ: УКРАЇНА У РОКИ ДРУГОЇ

СВІТОВОЇ ТА ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВОЄН.

1. Українське питання в міжнародній політиці напередодні другої світової війни. Возз’єднання українських земель.

2. Вклад українського народу в боротьбу проти гітлерівських військ у 1941-1945 роках.

3. Наслідки другої світової війни для України.

1. Серед багатьох чинників, що призвели до Другої світової війни, вирішальне значення мали дві дипломатичні угоди, які безпосередньо вплинули на Україну.

29-30 вересня 1938 р. в Мюнхені відбулася конференція глав урядів Німеччини, Італії, Англії та Франції. З метою умиротворення Гітлера мюнхенська угода задовольняла вимогу фашистського уряду Німеччини про передачу їй Судетської області. 1 жовтня 1938 р. Німеччина загарбала цю область, а 15 березня наступного року – всю Чехословаччину. Замість Чехословаччини з’явилися протекторат Богемія і Моравія та маріонеткова Словацька республіка. 15 березня 1939 р. на засіданні сейму, вибори до якого перед цим відбулися, було проголошено утворення самостійної Карпатської України. Її президентом було обрано А. Волошина. Та тільки-но народившись, Карпатська Україна перестала існувати. Її загарбала Угорщина, яка стала союзницею Німеччини.

З початком Другої світової війни пов’язана друга угода – підписаний 23 серпня 1939 р. радянсько-німецький пакт про ненапад на 10 років. За таємним територіальним протоколом (додатково до пакту) передбачався поділ сфер інтересів обох держав. Окремим пунктом таємного протоколу встановлювалося: “У разі територіально-політичних змін в областях, що входять до складу Польської держави, кордон сфер інтересів Німеччини та СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нарев, Вісла, Сан”. Радянська сторона заявляла також про свою заінтересованість у Бессарабії. По суті, почався поділ Європи між двома могутніми імперіями.

Радянсько-німецький договір мав для України двояке значення. Позитивним було те, що він започаткував реальне возз’єднання українських земель. Але методи цього возз’єднання і наслідки були негативними.

Маючи гарантії нейтралітету Радянського Союзу, 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. Зв’язані з Польщею договірним зобов’язанням Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Почалася Друга світова війна. В цих умовах, реалізуючи пакт Молотова-Ріббентропа і таємний протокол, радянські війська 17 вересня вступили на територію Західної України і Західної Білорусії.

22 жовтня 1939 р. в Західній Україні відбулися вибори до Народних зборів. На основі їх звернення до Верховної Ради СРСР Західна Україна увійшла до складу СРСР і возз’єдналася з Українською РСР. У складі України з’явилося шість нових областей – Волинська, Рівненська, Станіславська (нині Івано-Франківська) і Тернопільська. Їх загальна територія становила 88 тис. кв. км, на якій проживало 8 млн. чол., з них 7,5 млн. українців.

Якщо величезна більшість західних українців потрапила під радянську владу, то 550 тисяч українців Лемківщини і Холмщини на східних окраїнах Польщі ввійшли до німецької окупаційної зони. Становище їх було тяжким і безправним. Цей регіон називався Генеральним губернаторством на чолі з генерал-губернатором Франком.

Наступним кроком у реалізації статей радянсько-німецьких договорів, що безпосередньо стосувалися України, було вирішення проблеми Бессарабії. У червні 1940 р., виходячи з домовленості про “розмежування сфер”, радянський уряд ультимативно зажадав повернення Румунією Бессарабії і передачі частини Буковини. 28 червня 1940 р. радянські війська перейшли кордон через річку Дністер. А 2 серпня VІІ сесія Верховної Ради СРСР прийняла Закон про включення до складу Української РСР Північної Буковини, Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії. Ті райони Бессарабії, в яких переважало молдавське населення, та Молдавська АРСР були об’єднані в складі новоутвореної Молдавської РСР.

2. Друга світова війна була жорстоким випробуванням для українського народу, як і для народів, втягнутих у її криваву орбіту. Роль українського народу у розгромі німецького фашизму важко переоцінити. Його частка в економічному потенціалі СРСР була дуже вагомою. У 1940 р. Українська РСР виплавляла 64,7% чавуну, 48,8% сталі, видобувала 67,7% залізної руди, 50,5% вугілля, виробляла 67,5% паровозів, 67,5% металургійного устаткування, 70% цукру від обсягу загальносоюзного виробництва. Вже через тиждень після початку війни на потреби фронту працювали всі підприємства тилу. З наближенням воєнної небезпеки на схід було евакуйовано устаткування понад 550 великих підприємств України. Майже половину всіх потужностей, введених в дію у східних районах України в 1942 р., становило обладнання, евакуйоване з України. Вчені, які працювали в складі Академії наук республіки, внесли вагомий вклад у зміцнення Червоної Армії. Швидкісне автоматичне зварювання вперше запровадив на танкових заводах колектив Інституту електрозварювання на чолі з академіком Є.О. Патоном. Завдяки цьому значно зріс випуск найкращих у той час танків Т-34 і КВ, інших видів зброї.

Після вигнання фашистських окупантів з районів і областей України, працюючи вдень і вночі, долаючи втому, терплячи нестатки, робітники і колгоспники відбудовували фабрики і заводи, електростанції і МТС, міста і села. На кінець війни поновила роботу половина підприємств республіки, які працювали у довоєнний період.

Незважаючи на всі труднощі, селяни республіки згідно з планом здали державі у 1943-1945 рр. 825 млн. пудів хліба. Крім того, старими насильницькими методами з села було одержано зерна ще таку кількість.

У роки Великої Вітчизняної війни кожний п’ятий воїн був з України. За мужність і відвагу в боях проти загарбників понад 2070 українців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, понад 2,5 млн. – нагороджені орденами і медалями. На окупованій ворогом території України діяло 45 партизанських з’єднань та близько 2-х тис. загонів, які нараховували майже 180 тис. чоловік. Багато українців билися проти фашизму в лавах Опору.

У квітні 1941 р. на території захопленої і сплюндрованої Польщі було сформовано український батальйон “Солов’ї”, у німецькому відповіднику “Нахтігаль”. Командували ним двоє членів вермахту, а заступником був сотник Р. Шухевич. Потім було організовано і другий батальйон – “Роланд”. Німці планували використати їх в диверсійних цілях, а ОУН-Б сподівалася, що вони стануть серцевиною майбутньої української армії.

Німецький напад на СРСР став нагодою для здійснення заздалегідь підготовлених українських планів. У ніч з 29 на 30 червня батальйон “Нахтігаль” увійшов до Львова. При його підтримці ОУН-Б, без погодження з німцями, вранці 30 червня проголосила по радіо встановлення Української держави. Головою уряду став Я. Стецько, членами уряду С. Бандера, М. Лебідь, В. Горбовий, В. Стахів та ін. Оунівці розраховували, що німецьке військове командування підтримає їх дії й не піде на конфронтацію з українцями з самого початку війни. Але Берлін мав, як виявилось, зовсім інші плани. Фашисти стали на шлях перетворення України в колонію.

Спочатку гестапо заарештувало Бандеру. Потім кинуло за грати Стецька та інших членів уряду. У Львові, Кракові було також заарештовано 300 активістів ОУН та 2 тис. рядових членів. Всіх їх помістили в таборах Заксенхаузен і Аушвіц. Бандера знаходився у в’язниці до осені 1944 р.

Отже, німці поставилися до українського визвольного руху вкрай негативно. Ідея незалежності України була остаточно похована. Жодної надії на порозуміння з окупантами не лишилося. В цих умовах бандерівці вдалися до збройної боротьби – як проти німців, так і проти радянської влади.

Керівництво взяв на себе один з найближчих співпрацівників Бандери – М. Лебідь, який уникнув арешту. У проводі ОУН важливу роль відігравали І. Климів-Легенда, І. Гриньох і Дарія Ребет. З їх ініціативи було започатковане творення відділів української повстанської армії (УПА). Народилась УПА на Волині восени 1942 р. на основі об’єднання декількох загонів. На Третьому Надзвичайному Зборі (серпень 1943 р.) була вироблена програма ОУН. Тоді ж збір прийняв рішення призначити Р. Шухевича (псевдонім Тарас Чупринка) командиром УПА. Метою ОУН-УПА була боротьба за незалежну Україну.

Україна втратила мільйони людей. Ми і по сьогоднішній день не знаємо більш-менш точної ціни Перемоги. Історики називають цифри – 7 млн., 20 млн., 27 млн., 37 млн. і навіть 47-48 млн. загиблих у цій війні. Більш вірогідну цифру допоможе встановити поіменна Книга Пам’яті.

3. Головним підсумком війни був розгром союзниками збройних сил держав “вісі” та їх сателітів, що становили загрозу подальшому існуванню світової цивілізації.

Величезними були людські втрати. Так, за даними генерального штабу російської армії на усіх фронтах протягом війни згинули 8827500 чоловік. Але незалежні експерти вважають і цю цифру заниженою і виходять з того, що в бойових операціях армія, внутрішні і прикордонні війська, партизанські загони втратили забитими, померлими від ран і пропалими безвісті щонайменше 22 млн. чоловік.

Про матеріальні збитки, завдані війною народам Європи та України, зокрема, годі й говорити. Війна полишила по собі тисячі кілометрів зруйнованих залізниць, заводів, фабрик, підірваних залізничних та автодорожніх мостів, сотні тисяч мінованих або захаращених залишками бойових полів.

За роки війни від мирної творчої праці були відсторонені мільйони рук трударів, вчених, вчителів… До збройних сил СРСР було мобілізовано 30,5 млн. чоловік, що становило 33% чоловічого населення країни.

Злочином проти людства була, зрозуміло, й атомна навала на японські міста Хіросіму й Нагасакі.

Друга світова війна значною мірою змінила не тільки геополітичну карту світу, але й долю цілих народів, зокрема депортованих і тих, що були піддані масовому геноциду.

Одним з результатів війни стало посилення ролі у світі двох наддержав – США й СРСР. Біполярність світу призвела до невтримної гонки озброєнь, що продовжувалася аж до самого краху СРСР і політичної системи протистояння протилежних таборів.

Х. ЛЕКЦІЯ: УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 40-х - 80-х років ХХ ст.

1. Особливості відбудови народного господарства в Україні.

2. Економічні реформи 50-х - 60-х років та причини їх згортання.

3. Наростання кризових явищ у соціально-економічному розвитку і політичному житті України у 70 – 80-х роках.

1. Україна зазнала дуже великих втрат за роки війни, її економіка була майже повністю зруйнована. Проте найстрашнішими були людські втрати – понад 15 млн. чол. Труднощі посилювалися також голодом, викликаним посухою 1946 р. Та сталінським режимом, який вивозив в цей час хліб до Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Болгарії та інших країн.

В серпні 1946 р. VІІІ сесією Верховної Ради УРСР було прийнято “Закон про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства Української РСР на 1946-1950 рр.”. Особлива увага приділялася відродженню важкої промисловості і залізничного транспорту, вугільної промисловості республіки.

У 1945-1946 рр. Україна одержала устаткування десятків заводів, демонтованих у радянській зоні окупації Німеччини. Почало прибувати й устаткування підприємств, евакуйованих свого часу з України.

Освоювався у промисловому плані західний регіон України. В 1945-1946 рр. У Львові стали до ладу електроламповий, інструментальний заводи, завод сільськогосподарських машин та ін. У 1949 р. На території західних областей діяло 2500 великих і середніх підприємств.

У повоєнні роки в Україні було відбудовано і здано в експлуатацію 22 доменні, 43 мартенівські печі і 46 прокатних станів, реконструйовано основні потужності чорної металургії Донбасу й Придніпров’я. Стали до ладу 500 великих підприємств.

До початку 50-х років сільське господарство республіки було збитковим. Зменшилися посівні площі та поголів’я худоби, знизилася урожайність. Не маючи прибутку з колгоспної праці, селянин жив переважно із свого присадибного господарства.

Не вистачало спеціалістів. Кількість робітників і службовців в Україні у 1945 р. (порівняно з 1940 р.) скоротилася на третину. Тому на початковому етапі відбудови широко використовувалася примусова праця як німецьких військовополонених, так і радянських людей шляхом трудових мобілізацій. Лише в останні роки четвертої п’ятирічки у промисловість прийшло 350 тис. колишніх воїнів. Поступово підвищувалася питома вага двох непримусових форм поновлення робочою силою ключових промислових об’єктів – добровільного набору і громадського призову. Загалом протягом четвертої п’ятирічки за комсомольськими путівками на відбудову промисловості й транспорту було направлено 678 тис. юнаків та дівчат. У 1950 р. чисельність робітників і службовців, зайнятих у народному господарстві республіки, досягла 6,9 млн., тобто на 724 тис. більше, ніж працювало їх у передвоєнному 1940 році.

З 1946 р. В Україні почався процес об’єднання колгоспів у великі господарства. Широких масштабів він набув у 1950 р. Якщо на початку 1950 р. В Україні налічувалося 33653 колгоспи, то після укрупнення, наприкінці 1951 р. – 16506. після проведення колективізації у західних областях України, на Закарпатті та північній Буковині та розкуркулення ряду господарств у східних областях України чисельність колгоспів зросла до більш як 28 тис.

В Західній Україні у післявоєнні роки тривала примусова колективізація, яка була проведена в основному за 1948-1949 рр. Тривало так зване “розкуркулення” і виселення середняків. У східні райони було депортовано 65906 родин.

Поступово становище дещо поліпшилося. На селі з’явилися зразки нової сільськогосподарської техніки, зросла електрифікація. Прискорився процес підготовки кадрів для села, яких на початку 50-х років було в УРСР понад 200 тис.

2. Після смерті Сталіна 5 березня 1953 р. на зміну виснажливому, нераціональному методу керівництва за допомогою терору тимчасово прийшло “колективне керівництво”. У 1953 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний Хрущов. Часи його правління часто називають “відлигою”. Справді, тоді в суспільно-політичному житті відбулося деяке потепління.

Найважливішою справою команди Хрущова була боротьба проти культу особи Сталіна. Після ХХ з’їзду КПРС (1956 р.) політика Сталіна кваліфікувалася як хибна, а нерідко – злочинна. Почалася реабілітація потерпілих, завдяки якій повернуто добре ім’я мільйонам, а серед них – багатьом визначним партійно-державним керівникам, діячам науки і культури.

Однак реформаторська діяльність Хрущова була непослідовною.

Першою важливою реформою “великого десятиріччя” була заміна галузевого управління територіальним. Лютневий (1957 р.) пленум ЦК КПРС, на якому з доповіддю виступив Хрущов, визнав за необхідне ліквідувати галузеві міністерства, окрім деяких, і організувати замість них територіальні ради народного господарства – раднаргоспи. Відповідно до цього рішення в Україні було створено 11 економічних адміністративних районів, очолених раднаргоспами.

Для виправлення становища листопадовий (1964 р.) пленум ЦК КПРС вирішив об’єднати промислові і сільські обласні, крайові партійні організації і радянські органи, а 2 жовтня 1965 р. Верховна Рада прийняла рішення про ліквідацію раднаргоспів. Керівництво промисловістю здійснювали новостворені союзно-республіканські та загальносоюзні міністерства.

Розвиток колгоспно-радгоспного виробництва гальмувала адміністративно-командна система управління сільським господарством, в основі якої лежав примус, а не широке використання принципу матеріальної заінтересованості колгоспів і колгоспників у результатах праці.

Серйозною причиною низьких темпів розвитку зернового господарства в Україні було скорочення посівів під зерновими та їх низька врожайність. Семирічним планом (1959-1965 рр.) передбачалось, наприклад, довести щорічний валовий збір зерна в Україні до 2,1 млрд. пудів, цукрових буряків – до 40,5 млн. т, картоплі – до 30,7 млн. т. Фактично ж середньорічне виробництво зерна в республіці за перші шість років семирічки становило лише 1,6 млрд. пудів, цукрових буряків – 31 млн. т, картоплі 18,2 млн. т.

Реформи кінця 50-х – початку 60-х років не дали бажаних результатів, оскільки їх ініціатори не відмовились від командування в економіці, від тоталітаризму. Більше того, самі вони були продуктом командно-адміністративної системи. Тому замість запланованого скорочення управлінського апарату в 1960-1965 рр. його кількість в Україні зросла більш як на 40 тис. чоловік. Не дали бажаних результатів також заходи щодо удосконалення управління промисловістю і будівництвом, перебудова партійних органів за виробничим принципом.

Проте широкомасштабні заходи, спрямовані на поліпшення вкрай злиденного життя колгоспників, здійснені з ініціативи Хрущова, в основному сприяли розвиткові сільськогосподарського виробництва. Але з 1959 р. знову починається спад у цій важливій галузі народного господарства. Не виправдало себе й перетворення у 1958 р. МТС на РТС (ремонтно-технічні станції). Зросли ціни на запасні частини, мінеральні добрива, пальне та мастила й одночасно знижувалися закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію. Створювалися й штучні труднощі в забезпеченні населення продовольством (обмеження розмірів присадибних ділянок колгоспників, заборона тримати худобу в передмістях, будівництво водосховищ, знищення в Україні традиційних сівозмін тощо).

3. У 1965-1985 рр. генеральними секретарями ЦК КПРС були обрані Брежнєв, Андропов, Черненко, а партійну організацію України очолювали Шелест і Щербицький.

Члени адміністративно-бюрократичного апарату виконавських органів були справжніми хазяями держави, а не народ. Їм були підвладні всі сторони життя суспільства. Самі ж вони перебували поза законом і поза критикою, що створювало сприятливі умови для корупції і користолюбства на всіх рівнях влади.

Незважаючи на те, що відповідно до рішень вересневого (1965 р.) пленуму ЦК КПРС почали запроваджуватися економічні методи управління промисловістю (підприємства переводилися на госпрозрахунок), насправді керівні кола не могли погодитися з тим, щоб самостійність підприємств ставила під загрозу існування бюрократичної системи. Тому після ліквідації раднаргоспів було створено 40 союзних міністерств. Вони підпорядковували собі майже всю економіку союзних республік (наприклад, в Україні – 90% підприємств).

На Україні максимальними темпами йшло видобування корисних копалин. За півтора десятка років було добуто їх стільки, скільки за всі попередні роки Радянської влади. Одночасно зменшувалося виробництво предметів споживання. Країна розвивалася екстенсивно.

І все ж завдяки наполегливій праці робітників, інженерно-технічних працівників, учених, різного роду ініціативам і починам у розвитку паливно-енергетичного комплексу, чорної металургії, машинобудування, хімічної та інших галузей промисловості були позитивні успіхи.

Якщо у 1965 р. Україна видобувала 84% млн. т залізної руди, виробляла 30 млн. т прокату, 3 млн. т сталевих труб, то в 1985 р. – відповідно 120, 38 і 6,7 млн. т.

Промисловість республіки випускала трактори, тракторні плуги, сівалки, бурякозбиральні комбайни. У серпня 1978 р. Херсонський комбайновий завод виготовив першу в СРСР промислову партію самохідних кукурудзозбиральних комбайнів “Херсонець-200”.

Наведені дані стосуються лише кількісних факторів. Що стосується технічної і технологічної сторони промислового виробництва, які визначаються передусім якісними показниками, то в середині 80-х років четверта частина промислової продукції, зокрема машинобудування, відставала від світового технічного рівня.

На Україні без всебічного наукового обґрунтування створювалися “рукотворні моря”, “найбільші в Європі” теплові електростанції, а в густонаселених та маловодних районах України – атомні електростанції, наслідком чого повинна була стати сировинна та екологічна криза.

Негативні процеси вразили також аграрний сектор. Щоб зупинити наростання кризових явищ у сільському господарстві, партійно-державне керівництво союзного та республіканського рівнів на партійних з’їздах і пленумах протягом 1965-1985 рр. розробляло численні заходи, прийняло багато постанов.

В рішеннях і постановах партійних та державних органів йшлося про широкий розвиток хімізації, меліорації земель, про спеціалізацію і концентрацію сільськогосподарського виробництва.

Травневий (1982 р.) пленум ЦК КПРС назвав інтенсифікацію ключем до ефективності сільськогосподарського виробництва. На ньому була прийнята Продовольча програма. Однак, намагання реалізувати Продовольчу програму істотних наслідків не дали, хоч позитивні зрушення в аграрному секторі республіки були. Так, середньорічна врожайність зернових у восьмій п’ятирічці становила 21,4 ц з гектара, валовий збір зернових – 33,3 млн. т, а в одинадцятій п’ятирічці – відповідно 24,3 і 39,3 млн. Але якщо взяти до уваги, що протягом 1965-1985 рр. енергоозброєність праці в сільському господарстві зросла у три рази, посівні площі на зрошуваних землях збільшились майже у три рази, то досягнення у розвитку сільського господарства були незначні. На початку 80-х років налічувалося 40% нерентабельних колгоспів.

Внаслідок різкого погіршення економічного і екологічного становища, здійснення антиукраїнської національної політики, у восьми областях республіки розпочався процес депопуляції (смертність перевищувала народжуваність), тобто йде вимирання української нації. Протягом 70-80-х років в селах республіки з’явилось 129 тисяч хат-пусток.

В умовах панування авторитарно-бюрократичної системи наростання протесту проти порушення громадських, національних, релігійних прав людини стало неминучим.

Найважливіша роль у розвитку національно-визвольного руху, спрямованого на демократизацію суспільно-політичного життя, досягнення незалежності України, належить шістдесятникам.

З наростанням опору адміністративно-командної системи посилились масові репресії в Україні. У 1965-1966 рр. були засуджені до різних строків тюремного ув’язнення брати Горині, І. Світличний, П. Заливаха та ін. Новий спалах масових розправ і арештів інакомислячих розпочався у 1972 р. з обранням на посаду першого секретаря ЦК КП України Щербицького. Жертвами репресій стали Чорновіл, Сверстюк, Світличний, Дзюба, Стус, Осадчий та ін.

В 60-80-роках в Україні зростає організованість національно-визвольного руху, про що свідчила безкомпромісна боротьба шістдесятників за громадянські, національні й релігійні права. Суспільно-політичне життя в період 1965-1985 рр. характеризувалося наростанням протесту проти порушення громадських, національних і релігійних прав людини.

Перебудову радянської системи і особливо її застійної економіки на ефективнішу, потужнішу й продуктивнішу розпочав М. Горбачов, обраний у березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС. Він проголосив новий, демократичний стиль керівництва, створюючи враження більшої доступності і наближеності його режиму до народу, закликаючи до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок в рамках соціалістичного вибору.

Наростання кризового стану в економіці та екології, соціальному і духовному житті радянського суспільства примусило Горбачова та його прибічників шукати нові шляхи соціально-економічного прогресу. Квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС, ХХVІІ з’їзд партії (1986 р.) взяли курс на перебудову і прискорення. Він охоплював економіку, науку і техніку, соціальну та духовну сфери.

Наприкінці 1989 р. почав падати обсяг виробництва, кожне сьоме підприємство в промисловості було збитковим.

Труднощі розвитку народного господарства України полягали також у тому, що плани складалися у Москві. Україна була позбавлена майже всіх прав. 95% її продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування.

Однією з причин кризи в сільському господарстві було те, що при визначенні перспектив його розвитку не враховувалася демографічна ситуація. Сільську місцевість залишила молодь. Утворилася диспропорція між поколіннями хліборобів. Середній вік працюючих у тваринництві становив 52 роки, спеціалістів сільського господарства – 55, механізаторів – 35-40 років.

Одночасно посилювалась в Україні екологічна криза. Застарілі недосконалі технології наносять шкоду всім трьом елементам біосфери – землі, воді, повітрю. 5 млн. гектарів землі (1/12 території республіки) забруднені радіацією, а решта – отруєна відходами хімічної промисловості, нітратами, перенасичена солями важких металів. Україна має найвищий рівень розораних земель – 83%, у той час коли у всіх європейських країнах – 30, у США – 25%.

Однією з чорних дат життя та історії України стало 26 квітня 1986 р. В цей день сталася аварія на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС. Значна частина території УРСР та інших республік Союзу була радіоактивно забруднена.

Після квітня 1985 р. на зміну атмосфері ідеологічного диктату прийшли вільнодумство і гласність, інформаційна відкритість суспільства. В умовах гласності і плюралізму думок почали виникати і взаємодіяти різні політичні течії, прийшли в рух найрізноманітніші групи і верстви населення. За всієї суперечності процесів суспільного розвитку перебудова поклала початок демократичним зрушенням у житті країни.

Демократизація радянського суспільства в період перебудови призвела до наростання та поглиблення внутріпартійної кризи і, в кінцевому підсумку, до ідейно-політичного і організаційного краху КПРС. Цей крах став закономірним наслідком перманентної кризи партії тоталітарного типу, консервативної політики її керівництва. На першому етапі перебудови (1985-1988 рр.), коли більшість населення підтримувала курс на оновлення суспільства, на місцях вдавалися до спроб демократизації внутріпартійних відносин. Однак відсутність концепції радикальної перебудови партії надавала їм косметичного характеру. Характерною особливістю другого етапу перебудови (1989-1991 рр.) було прогресуюче нагромадження та поглиблення кризових явищ у КПРС, падіння її авторитету.

Першою в Україні опозиційною організацією, яка активно поширювала ідеї неминучості розвалу імперії та створення самостійної Української держави, була Українська Хельсінська спілка, заснована влітку 1988 р. у Львові. 29-30 квітня 1990 р. у Києві відбувся з’їзд Хельсінської спілки, на якому було створено Українську республіканську партію. Головою партії з’їзд обрав Л. Лук’яненка. Наприкінці 1990 р. в Україні діяло півтора десятка різних політичних партій.

Фактично легалізацією політичного плюралізму в Україні було створення незалежної масової суспільно-політичної організації – Народного Руху України. Піднесення національного, демократичного руху в Україні характеризувалося також виникненням такого явища як багатопартійність. У січні 1989 р. утворилася Українська Християнсько-демократична партія. Право українського народу на незалежне існування проголосила Українська Національна Партія (жовтень 1989 р.).

ХІ. ЛЕКЦІЯ: УКРАЇНА В УМОВАХ РОЗБУДОВИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ.

1. Проголошення незалежності України - закономірний етап розбудови громадянського суспільства.

2. Концептуальні підходи та етапи розбудови громадянського суспільства в сучасній Україні.

3. Здійснення політичної та економічної реформ в сучасній Україні.

1. Першим важливим кроком на шляху до створення незалежної Української держави була Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990 р. під могутнім тиском Руху, УРП та інших громадсько-політичних організацій. Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що вона засвідчила початок відродження національної самосвідомості українського народу; стала базою конкретної роботи в усіх сферах життєдіяльності суспільства на принципах самостійного державного будівництва; її ідеї зблизили різні за своїми напрямами політичні сили, партії, суспільні рухи, зміцнили надії на досягнення національної згоди і єднання; її прийняття викликало піднесення серед української діаспори; вона створила передумови для вироблення принципів участі України в міжнародному житті.

Дальший поступ до свободи і незалежності України прискорився у зв’язку зі спробою серпневого державного перевороту 1991 р. Скликана 24 серпня позачергова сесія Верховної Ради України проголосила Акт незалежності України, в якому зазначалося, що, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави.

Могутнім імпульсом у боротьбі за незалежність України стали Всеукраїнський референдум і вибори президента України 1 грудня 1991 р. У бюлетень для таємного голосування було включено Акт проголошення незалежності України і питання: “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?” Понад 90% громадян, які брали участь у голосуванні, відповіли: “Так, підтверджую”.

На основі законів “Про Президента Української РСР” та “Про вибори Президента Української РСР”, прийнятих Верховною Радою 5 липня 1991 р., відбулися також президентські вибори, які проходили під знаком боротьби старої партійно-державної бюрократії і національно-демократичної опозиції. Лідером України став Кравчук, котрий одержав 61,59% голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.

Щоб зупинити процес стихійного, хаотичного розпаду існування союзних структур, не допустити пролиття крові, відбулася зустріч в Біловезькій пущі (Білорусь) керівників Білорусі, РРСФР і України. 8 грудня 1991 р. вони підписали “Угоду про створення співдружності незалежних держав"” у першому абзаці якої сказано: “Союз РСР, як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність, припиняє своє існування”.

2. Досвід державотворення в Україні показав, що проголосити незалежну державу і практично створити її в сучасних умовах зовсім не одне й те ж саме. Складність ситуації пояснюється насамперед низьким рівнем загальнонаціональної єдності.

Відродження і становлення незалежної Української держави ускладнюється відсутністю досконалої виборчої системи, певної стабільності соціально-економічної ситуації, розвинутих політичних партій різного спрямування і особливо відсутністю цивілізованого громадянського суспільства. Які ж основні риси громадянського суспільства? Найважливішими ознаками такого суспільства є: свобода та ініціативність особи, які спрямовані на задоволення розумних потреб членів суспільства без шкоди його загальним інтересам; в системі суспільних відносин людина завжди розглядається як мета і ніколи як засіб; послідовний захист прав і свобод людини і громадянина, де громадянське суспільство може діяти як сила, незалежна від держави; власність як основа ініціативної, творчої підприємницької діяльності; активна участь у суспільному житті недержавних самоврядних спільностей (кооперація, громадські організації, професійні, творчі, спортивні, конфесійні об’єднання тощо).

Ми будуємо незалежну, демократичну, правову державу, тобто обрали шлях, який сучасні цивілізовані суспільства вже пройшли. Держава – це сукупність інститутів публічної влади, специфічний інструмент самоврядування та саморегулювання суспільства. Вона включає територію і населення, власне центральне управління, адміністрацію на місцях, суд і судочинство, збройні сили, податки і повинності різних соціальних груп, право на зовнішньополітичну діяльність.

Держава, яка підпорядкована потребам суспільства та визнає право як юридичну форму визначення справедливості, може бути визнана правовою. Серед принципів правової держави слід виділити верховенство закону; рівність усіх перед законом; відповідальність не тільки громадянина перед державою, а й держави перед громадянином; розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Внаслідок цього розподілу всі три гілки влади діють у системі взаємних стримувань і противаг, що не допускає узурпації влади однією з них. За таких умов народ не позбавляється в разі потреби вирішального слова.

3. Непрофесіоналізм парламенту, політичні протистояння між фракціями і групами є однією з причин, які гальмують проведення політико-правових реформ (конституційної, адміністративно-судової, комунальної і регіональної). Головна серед них – конституційна реформа. У 1992 і 1993 роках були опубліковані проекти нової Конституції. Але Верховна Рада не прийняла жодного з варіантів. Вона не погодилась з двопалатною структурою майбутнього парламенту, правом Президента розпускати палати парламенту. Крім того, ліва більшість у Верховній Раді виступила також проти проекту нової Конституції про сильну виконавчу владу, місцеве і регіональне самоврядування тощо. Тобто каменем спотикання була проблема розмежування функцій і повноважень органів законодавчої і виконавчої влади. Ліва більшість хотіла зберегти основи, закладені в Конституції УРСР 1978 р.

Верховна Рада України нового скликання з новообраним 10 липня 1994 р. Президентом Кучмою прийняла рішення про створення нової Конституційної комісії, яка за основу проекту Конституції взяла напрацьовані проекти попередньою комісією і наприкінці 1995 р. подала остаточний варіант до Верховної Ради.

Після парламентських та президентських виборів 1994 р. на найвищому державному рівні почалися розмови про повноцінну адміністративну реформу. Вона має на меті вдосконалити адміністративний апарат, запровадити чітку вертикаль виконавчої влади. Зауважимо, що державний адміністративний апарат поділяється на апарат центральних органів державної влади, місцеву державну адміністрацію та адміністрацію державних підприємств, установ і організацій.

Адміністративна реформа дасть можливість на основі чіткого розмежування функцій і повноважень законодавчої, виконавчої і судової влади забезпечити повне підпорядкування адміністративного апарату виконавчій владі на чолі з Президентом України на принципах централізму і відповідальності. Це забезпечить перехід адміністративного апарату від командно-вольових до переважно правових методів і форм діяльності.

Ключовими елементами судово-правової реформи є заснування системи судових інститутів, необхідних для правової держави. Конституційний суд України (5 березня 1997 р.) – єдиний орган конституційної юрисдикції України, завданням якого є гарантування верховенства Конституції України.

Комунальна і регіональна реформи розпочалися ще до проголошення України незалежною, коли в грудні 1990 р. був прийнятий закон про місцеві Ради народних депутатів і місцеве самоврядування. Фактично закон реалізував ідею “влада Радам”, що призвело до “суверенізації” місцевих Рад аж до сільських і селищних. Хаос, породжений такою самоврядністю місцевих рад, примусив органи законодавчої і виконавчої влади вжити заходів. У березні 1992 р. з’явилася нова редакція закону про місцеві Ради, місцеве регіональне самоврядування, яким ці Ради були обмежені місцевим і регіональним самоврядуванням, а державні функції передавалися представникам Президента України в областях і районах, Києві і Севастополі. Однак у лютому 1994 р. Верховна Рада вирішила повернути місцевим Радам повновладдя. Фактично це означало контрреформу у питаннях місцевої влади. А в 1995 р. знову були засновані державні адміністрації, які очолюють призначені Президентом України голови відповідних Рад. Метою комунальної реформи є становлення ефективної системи місцевого самоврядування в населених пунктах (територіальних колективах), а, можливо, і на рівні сільських районів.

Регіональну реформу Президент Кучма розглядає як один з наріжних каменів своєї діяльності. Суть цієї реформи полягає в утвердженні адміністративної автономії (децентралізації влади) на рівні регіонів: областей, Автономної республіки Крим, міжобласних соціально-економічних об’єднань тощо. Однак ця автономія не повинна порушувати унітарний устрій України.

Назрілі політико-правові реформи в Україні вимагають дальшого реформування партійно-політичної системи. Потрібні політичні партії, здатні завоювати більшість у парламенті (самостійно чи в коаліції). Але система багатопартійності залишається нерозвиненою. На 1 січня 2000 р. в Україні налічувалось 107 політичних партій, більшість яких – нечисленні партії лідерів, а не стійких соціальних груп.

Виникає запитання: чому реформи державної влади недостатньо ефективні?

Одна з причин полягає в тому, що з самого початку реформування в Україні пріоритети були віддані емпіриці. Але метод проб і помилок – це не найкращий спосіб для цілеспрямованого реформування – суспільного життя. Історія вже багато разів довела, що у практиці краще йти від загального до конкретного, а не навпаки. Причиною владної кризи є також ідеологічно-концепційна несумісність фракцій і груп у парламенті та багатьох керівників у структурах виконавської влади. Ефективним інструментом досягнення компромісу на період до схвалення нової Конституції України є підписана 8 червня 1995 р. Конституційна угода.

Перехід від адміністративно-директивної до ринкової економіки, від загальносоюзного економічного комплексу до власної економічної системи не може бути безболісним і короткочасним. Але те, що сталося з економікою України, не має історичних аналогів. На кінець 1994 р. з 50 наявних доменних печей було погашено 23, з 65 мартенівських – 37, з 69 прокатних станів зупинено 39. Загалом за 1994 р. спад промислового виробництва досяг майже 28% порівняно з 8% за 1993 р.

Однією з найсерйозніших причин кризи є вкрай нераціональна структура виробництва. Нинішній економічний потенціал (заводи, фабрики, сільськогосподарські та інші виробництва), було сформовано не як виробничий потенціал республіки, а як частину народногосподарського комплексу колишнього СРСР. В цілому коефіцієнт залежності України від імпорту дорівнює 41%, тоді як навіть у такої залежної від сировини і інтегрованої у світову економіку держави, як Японія, він становить лише 14%.

Другою причиною нинішнього важкого економічного становища в Україні є енергетичні проблеми, які виникли через концентрацію в Україні високоенергетичних виробництв, високу енергоємність промислових і комунальних технологій, низьку виробничу культуру і дисципліну.

ХІІ. ЛЕКЦІЯ: АГРАРНИЙ СЕКТОР ЕКОНОМІКИ – ВАЖЛИВИЙ ЧИННИК РОЗБУДОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА УКРАЇНИ

1. Концептуальні підходи до проблем реформ та шляхи їх проведення в аграрному секторі.

2. Земельна реформа в незалежній Україні.

3. Соціальні та соціально-психологічні аспекти реформ у агропромисловому комплексі.

1. Перехід до ринкових відносин вимагає нових підходів до стратегії аграрної політики, спрямованої на пріоритетність розвитку сільського господарства - серцевини аграрно-промислового комплексу. АПК є найбільшим сектором економіки України. Його частка у валовому продукті становить близько 40%, або 90-95 млрд. крб. у порівнянних цінах 1983 р. За цим показником АПК значно перевищує паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний та хімічно-лісовий комплекси разом узяті. Тут формується 70% товарів народного споживання.

Однак, як раніше, так і в незалежній Україні нехтують інтересами селянства, кризова ситуація в сільському господарстві та в інших галузях АПК поглиблюється.

В основі соціально-економічної концепції повинно бути, перш за все розуміння того, яка держава буде створюватись, на якому політичному і економічному фундаменті, яка ідея держави буде зрозуміла народу і підтримана ним.

У більшості європейських індустріальних країн економічний порядок ґрунтується на неоліберальних теоріях, а їх практичне втілення відомо під назвою соціально-ринкового господарства.

Соціально-ринкове господарство характеризується таким економічним порядком, який ґрунтується на фундаментальній ідеї об’єднання свободи ринкової діяльності з соціальною згодою в суспільстві.

Соціально-ринкова економіка ґрунтується на таких принципах:

1. Споживач самостійно визначає напрямки використання своїх доходів і асортименту товарів, які купує (свобода споживання).

2. Підприємець самостійно приймає рішення про те, що він буде виробляти і постачати на ринок. Він має при цьому шанси на прибуток, але й одночасно наражається на ризик зазнати збитків, якщо його продукція не знаходить попиту на ринку (свобода виробництва)

3. Кожен може оволодіти фахом за своїм вибором і самостійно вибирати робоче місце (свобода вибору фаху).

4. Кожен може вибрати вид промислу і організувати в будь-якому місці підприємство (свобода підприємництва).

5. Держава прагне забезпечити якомога більше свободи і широкий “ігровий” простір, що сприятиме розвитку виробничих сил кожного.

6. Рівновага між попитом і пропозицією на ринку підтримується цінами, визначення яких не повинно знаходитись під прямим державним впливом та під діянням змови окремих виробників (свобода ціноутворення).

За таких умов завдання держави полягає в тому, щоб за допомогою законів і частково безпосереднім адмініструванням створити рамки, в яких можуть розвиватись вільні сили особистості. Вона певною мірою визначає “правила гри” – економічного змагання за результат та контролює їх дотримання.

Головна мета сучасної економічної політики в соціально-ринковому господарстві полягає в тому, щоб підтримувати економічне зростання; забезпечувати високий рівень зайнятості, стабільність рівня цін; підтримувати зовнішній торговельний баланс.

За всіх різних обставин на практиці, немає зовсім чистої ринкової економіки. Ринок завжди доповнюється і обмежується втручанням (регулюванням) з боку діючих спільно підприємств і монополій, політичної влади і різних організацій. Отже, в дійсності, будь-яка економіка є “змішаною” і має риси як планового, так і ринкового господарства.

2. Фундаментом докорінної перебудови системи виробничих відносин на селі повинна стати земельна реформа. Але справа з її проведенням неприпустимо затягується. 18 грудня 1990 р. Верховна Рада України затвердила новий Земельний кодекс і прийняла постанову “Про земельну реформу”, згідно з якою з 15 березня 1991 р. розпочалося реформування земельних відносин в Україні. Як засіб досягнення цієї мети передбачено перерозподіл землі з одночасним наданням її у довічне успадкування та постійне володіння.

З часу оголошення земельної реформи було створено правову основу реформування земельних відносин. Прийнято нову редакцію Земельного кодексу (у зв’язку з запровадженням колективної і приватної власності на землю, закони про селянське (фермерське) господарство, колективне сільськогосподарське підприємство, про плату за землю, Декрет Кабінету Міністрів про приватизацію земельних ділянок.

Однак темпи реформи тривалий час залишалися повільними, її правова база не удосконалювалась.

Найбільш складним завданням земельної реформи є питання приватної власності на землю. Це питання стало предметом гострих політичних баталій.

Важливою складовою сучасної аграрної політики має стати розширення і поглиблення приватизаційних процесів в АПК. Логічним наслідком земельної реформи і приватизації підприємств АПК стане розвиток реальної різноукладності, рівноправного розвитку всіх дозволених форм господарювання.

Перспективним є також розвиток фермерства, особистого підсобного господарства.

Здійснення аграрної реформи, удосконалення виробничих відносин на селі дасть можливість:

- вирощувати таку кількість сільськогосподарської продукції і в такому асортименті, щоб це повністю задовольняло потреби населення України;

- збільшити врожайність вирощуваних культур, яка у нас в декілька разів нижча, ніж у розвинутих країнах;

- підвищити продуктивність праці. Якщо один американський фермер годує 128 співвітчизників, один бельгійський – 137, то один працюючий в сільському господарстві України – 11;

- багаторазово зменшити втрати сільгосппродукції на шляху від поля до споживача.

Земельна реформа має бути гнучкою і багатогранною. Земля повинна мати повновладного власника. Ним можуть бути як колективні господарства, державні підприємства, місцеві органи влади, фермери, так і окремі громадяни. Державна супермонопольна власність на землю виявилася згубною не тільки для селянства і сільського господарства, але й для держави в цілому.

Таким чином, відродження і утвердження Української держави, вихід її з кризи залежить насамперед від того, наскільки успішно оволодіємо ми мистецтвом згуртованості, громадянської єдності.

3. Нові земельні відносини призвели до змін соціального статусу усіх верств сільських жителів.

Станом на 1 січня 1999 р. серед сільських жителів у віці 18 і старше років працівники колгоспів становили 8%; радгоспів – 3,8%; фермери – 0,7%; орендарі – 0,2%; члени колективних сільгосппідприємств – 49,4%; члени акціонерних товариств – 0,7%; працівники культурно-освітніх установ – 3,1%; працівники державних промислових підприємств – 2,3%; працівники органів державної влади та самоврядування – 0,7%; студенти вищих і середніх сільськогосподарських учбових закладів – 0,9%; пенсіонери – 31,2%. Соціальний склад населення свідчив, що вже неправомірно було розглядати українське село як колгоспне та застосовувати по відношенню до селянства поняття “колгоспне”. Працівники аграрного сектора вже виступали як сільськогосподарські товаровиробники. До того ж, у їх складі вже визначилися категорії за характером форм власності та господарювання.

Серед нових організаційно-виробничих структур в аграрному секторі домінують господарські товариства з приватною формою власності на землю і майно. Широкого розвитку набули орендні відносини. Значна кількість власників земельних паїв виявили бажання створити виробничі кооперативи. Зросла кількість селян, які приєднали земельні ділянки, одержані в результаті паювання до своїх підсобних господарств. Ряд громадян здають свої земельні ділянки у заставу.

Відповідно до положень Земельного кодексу Верховна Рада України 22 травня 2003 р. прийняла Закон про землевпорядкування, що встановлює правові й організаційні основи діяльності в сфері землевпорядкування. Закон спрямований на врегулювання відносин, що виникли між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, уповноваженими органами по керуванню земельними ресурсами, юридичними особами і громадянами, по забезпеченню стабільного розвитку землекористування. Він покликаний реалізувати політику держави у відношенні проведення земельної реформи, удосконалення земельних відносин, формування раціональної системи землеволодіння і землекористування. Встановлено, що землевпорядкування проводиться в обов’язковому порядку на землях усіх категорій, незалежно від форм власності, у випадку надання, вилучення, відчуження земельних ділянок, організації нових і упорядкування існуючих об’єктів землевпорядкування.

Певного розвитку набуло підприємництво. У складі жителів сільської місцевості є верстви, які відносяться до середнього класу (працівники мережі заготівельно-збутових кооперативів та кооперативних агроторгових домів, фірмових магазинів, інфраструктури аграрного ринку, зокрема системи кредитних спілок, брокерських контор, що обслуговують сільськогосподарські структури).

ХIІІ. ЛЕКЦІЯ: УКРАЇНА В СУЧАСНОМУ СВІТІ

1. Визнання України на міжнародній арені як суверенної та незалежної держави.

2. Основні напрями зовнішньополітичної діяльності української держави в сучасних умовах.

3. Східна та західна українська діаспора в міждержавних стосунках України.

1. основні підвалини зовнішньої політики були закладені Декларацією про державний суверенітет України, в якій визначався її зовнішньополітичний курс як демократичний і миролюбний. Вперше за всю історію ООН делегація України восени 1990 р. діяла самостійно. Перебуваючи на 45-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, вона налагоджувала дипломатичні зв’язки з представниками багатьох країн світу.

Прийнятий Верховною Радою Акт про державну незалежність був негайно розісланий в Генеральні консульства іноземних країн, розташовані в Києві, постійні представництва республіки за кордоном.

Відповідальним моментом зовнішньополітичної діяльності України стало визнання її державами світового співтовариства. Першою, 2 грудня 1991 р., незалежність України визнала Польща, яка вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Того ж дня уряд Канади заявив, що його країна визнає Україну як незалежну державу. Впродовж місяця після референдуму Україну визнали 57 країн світу, а протягом першого року її існування як незалежної держави – 132 країни. Переважна більшість із них – 92 – встановили з Україною повномасштабні дипломатичні відносини. Верховна Рада 2 липня 1992 р. схвалила “Основні напрямки зовнішньої політики України”. Цей документ визначив основні, базові національні інтереси країни, обґрунтував засади, на яких має реалізуватися зовнішня політика України. У цьому документі накошується, що Україна здійснюватиме відкриту зовнішню політику і прагнутиме до співробітництва з усіма країнами світу, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав. Вона засуджує війну як засіб розв’язання міждержавних конфліктів, не вважає жоден народ своїм ворогом і не має територіальних претензій до інших держав. До кінця 1992 р. Україну визнали вже понад 160 країн світу. З листопада 1990 р. по січень 1993 р. українська дипломатія уклала 35 міжнародних і 88 міжурядових угод на двосторонній основі. Україна стала членом багатьох міжнародних організацій універсального і спеціального характеру.

2. Засади зовнішньої, як і внутрішньої політики визначає Верховна Рада України. Вона покликана надавати у встановлений строк згоду на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсацію міжнародних договорів України, затверджувати рішення про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам і міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснювати контроль за їх використанням.

Президент України представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України. Він приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах та при міжнародних організаціях, приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав.

Кабінет Міністрів України повинен забезпечувати здійснення зовнішньої, як і внутрішньої, політики, зовнішньоекономічну діяльність України. Законодавче визнано, що стратегічною метою України є інтеграція у європейські структури і поглиблення трансатлантичного співробітництва. Україна стала членом Ради Європи, приєдналася до Центральноєвропейської ініціативи, активно підключалась до важливих субрегіональних форм співробітництва в Європі. Ведеться лінія на кардинальне поглиблення співробітництва як з країнами “Великої Сімки” загалом, так і з кожним членом цього авторитетного об’єднання.

При стратегічному виборі на приєднання до процесів європейської інтеграції, твердою і послідовною є лінія України на максимальне розширення і поглиблення дво- та багатосторонніх форм співробітництва як в рамках, так і поза рамками СНД, при забезпеченні принципів взаємовигоди, повазі інтересів одне одного і при дотриманні загальновизнаних норм міжнародного права.

Залишається пріоритетом поглиблення відносин із сусідніми країнами (Польща, Румунія). Провадиться курс на розширення зв’язків з країнами та званого “Третього світу” (регіони Південно-Східної Азії, латинської Америки).

3. З появою незалежної України почався новий етап у її стосунках із світовою українською діаспорою. Як відомо, українці волею історичної долі розсіяні по багатьох країнах світу. За межами нашої держави нині мешкають від 10 до 13 млн. Українців. Поступова деідеологізація суспільно-політичного життя, демократичний характер зовнішньої політики України відкрили широкі можливості для безпосередніх контактів між представниками ядра українського етносу та тих його частин, які мешкають за межами своєї Батьківщини. Важливе значення в консолідації українців, що проживають на різних континентах, відіграли І та ІІ Всесвітні форуми українців, які відбулися у 1992 та 1997 рр. у Києві. відродженню культурної спадщини українців сприяло проведення у 1994 р. У Києві фестивалю “Українці всього світу, єднайтесь!”. За роки української державності зусиллями зарубіжних українців здійснено поважні та ефективні акції на підтримку прогресивних змін у економіці, науці, культурно-освітніх галузях України. Десятки західних фахівців українського походження працюють в Україні як консультанти в галузі державотворення.

22 січня 1996 р. Кабінет Міністрів України затвердив Державну програму “Українська діаспора на період до 2000 року”, яка акумулює державну стратегію і тактику всебічної політичної, дипломатичної, економічної, інформаційної, моральної підтримки українців у інших країнах.

ХІV. ЗАКЛЮЧНА ЛЕКЦІЯ.

1. Сучасний етап розбудови громадянського суспільства.

2. З історії національно-державної символіки України.

3. Україна у ХХ1 ст.

1. Процес розбудови й утвердження суверенної, правової, демократичної, соціально орієнтованої держави органічно пов'язаний із становленням громадянського суспільства в Україні, що передбачає суттєву трансформацію світоглядних орієнтацій та самосвідомості народу. Актуальність громадянського виховання в Україні зумовлюється водночас процесом відродження нації. Для України, яка є поліетнічною державою, громадянське виховання відіграє особливо важливу роль ще й тому, що воно покликане сприяти формуванню соборності України, що є серцевиною української національної ідеї. Саме на базі демократичних цінностей, що мають лежати в основі громадянського виховання, можливе об'єднання різних етносів і регіонів України задля розбудови й вдосконалення суверенної, демократичної держави, громадянського суспільства. Ці процеси вимагають формування громадянської культури. Важливу роль у цьому плані відіграють всі ланки системи освіти загалом і громадянська освіта та виховання, зокрема, особливо у суспільстві перехідному, де вони не тільки підтримують, а й закладають основи демократичної ментальності, формують у громадян ідеї та поняття про права і обов'язки людини, виховують здатність до критичного мислення, уміння відстоювати свої права, інтереси, переконання, усвідомлювати свої обов'язки та виявляти толерантність до поглядів іншої людини, керуватися у вияві соціальної активності демократичними принципами. Оскільки громадянське виховання набуває сьогодні особливого значення, то виникає гостра потреба у визначенні основних засад, цілей, напрямів, змісту, форм і методів громадянського виховання, які цілеспрямовано та ефективно забезпечували б процес розвитку і формування громадянина, тобто особистості, в якій органічно поєднуються високі моральні чесноти, громадянська зрілість, патріотизм, професійна компетентність, самоактивність, творчі начала, потреба у самовдосконаленні, почуття обов'язку й відповідальності перед суспільством, Батьківщиною.

ГРОМАДЯНСТВО – юридичний статус особистості, який надається їй після досягнення відповідного віку або шляхом натуралізації і засвідчується врученням їй відповідного документу. Громадянський статус пов'язаний з отриманням людиною певних юридичних, політичних, економічних та інших прав і накладанням відповідальності за дотримання встановлених у державі порядків.

ГРОМАДЯНСЬКІСТЬ – духовно-моральна цінність, світоглядно-психологічна характеристика людини, що зумовлена її державною самоідентифікацією, усоідомленням належності до конкретної країни. З цим пов'язане більш або менш лояльне ставлення людини до встановлених у державі порядків, законів, інституцій влади, відчуття пласної гідності, знання і повага до прав людини, чеснот громадянського суспільства, готовність та вміння домагатися дотримання власних прав та обов'язків.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО – поняття, що вживається для означення сукупності існуючих у суспільстві відносин, які е державано-політичними, сфери життєдіяльності громади й окремих індивідів, що є цивільною, не казенною, приватною, перебуває поза впливом держави, її директивного регулювання й регламентації. Його існування втілюється у приватному житті громадян, у функціонуванні вільного ринку, у безперешкодному поширенні духовних, релігійних, моральних, національних цінностей, у добровільно сформованих асоціаціях та організаціях громадян в усій різноманітності вільно здійснюваних ними міжособовнх зв'язків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних, тощо).

ГРОМАДЯНСЬКЕ ВИХОВАННЯ – формування громадянськості як інтегративної якості особистості, яка дає можливість людині відчувати себе морально, соціальне, політичне та юридичне дієздатною та захищеною.

ГРОМАДЯНСЬКА КУЛЬТУРА - ставлення індивідів до інституцій держави та настанов влади, їхньої законослухняності та критичної вимогливості. Культура громадянськості, на відміну від культури політичності, належить до царини взаємодії населення, з одного боку, та влади - з іншого, а не до сфери протистояння окремих верств одна з одною. Вона характеризується сприйняттям влади не як предмету боротьби й завоювання, а як об'єкту впливу з приводу захисту інтересів і прав громадян. Громадянська культура виражається у ставленні населення до існуючого порядку, у знанні і визнанні ним суспільних норм, готовності їх дотримуватися. До змісту громадянської культури належать знання людей про їхні права й обов'язки, про влаштування держави, про політичні системи, процедури політичного, зокрема виборчого, процесу.

ГРОМАДЯНСЬКА ОСВІТА - це навчання людей тому, як жити за умов сучасної держави, як дотримуватись її законів, але водночас і не дозволяти владі порушувати їхні права, домагатися від неї здійснення їхніх правомірних потреб, як бути громадянином демократичного суспільства.

ГРОМАДЯНСЬКА ПОЗИЦІЯ - система ціннісних і соціальних орієнтацій та настановлень, які характеризують людину як громадянина країни та суспільства.

2. В умовах утвердження державності виключне значення має узаконення державних символів України. Державним прапором України є стяг з двох горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів; великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менше як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного Герба України є знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України); Державний Гімн України – національний гімн “Ще не вмерла Україна” на музику М. Вербицького зі словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюється законом, що приймається не менше як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Герб – тризуб

Найдавніші археологічні знахідки тризуба на українських землях походять з 1 століття нашої ери. Тризуб був знаком київських князів у давньоруські часи.

Протягом кількох століть тризуб був поширений по всіх князівствах Київської Русі.

Окремі феодальні роди як своє династичне знамено вживали тризуб аж до ХV століття.

Відзнаку у формі тризуба використовували, українські частини в складі австрійської армії – Українські січові стрільці – під час першої світової Війни.

Символіку знаком тризуба використовували бійці Української Галицької Армії під час польсько-української війни 1918-1920 років. Як державний герб УНР тризуб на синьому тлі був схвалений 12 лютого 1918 року Малою радою в Коростені, зображення опубліковано 1 березня 1918 року в Києві та затверджено Центральною Радою 22 березня 1918 року. Автором проектів був художник В.Кричевський. Як герб тризуб залишився і в часи гетьмана (1918 р.), а далі й за Директорії (1918-1920 рр.).

Від часу об’єднання УНР і ЗУНР (акт Соборності України, проголошений у Києві 22 січня 1919 року) державним гербом став золотий тризуб на синьому тлі.

19 лютого 1992 року Верховною Радою України тризуб затверджено як малий герб.

Прапор синьо-жовтий.

Жовто-сині прапори використовували українські січові стрільці. 22 березня 1918 року Центральна Рада в Києві ухвалила Закон про державний прапор Української Народної Республіки, який був жовто-блакитний.

Вибір кольорів був умотивований такими міркуваннями: символами України є чисте небо – символ миру (синій колір) та пшеничне поле – символ достатку (жовтий колір).

Гімн “Ще не вмерла Україна”.

Слова національного гімну “Ще не вмерла Україна” написав у 60-х роках ХІХ століття відомий український поет, етнограф, фольклорист Павло Чубинський (1839-1884 рр.). Поезія, вперше надрукована 1863 року, швидко розійшлася в народі, серед інтелігенції, студентів, гімназистів.

Певний час її навіть приписували Тарасові Шевченку. Музику написав західноукраїнський композитор і диригент Михайло Вербицький (1815-1870 рр.).

З 16 січня 1991 р. “Ще не вмерла Україна” – державний гімн України.

ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА

Ще не вмерла Україна, і слава, і воля,

Ще нам, браття, молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Запануємо і ми, браття, у своїй сторонці.

Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону

В ріднім краю панувати не дамо нікому;

Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,

Ще у нашій Україні доленька наспіє.

А завзяття, праця щира свого ще докаже,

Ще ся воля в Україні піснь гучна розляже,

За Карпати відоб’ється, згомонить степами,

України слава стане поміж ворогами.

Душу, тіло ми положим за нашу свободу.

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Цілі та завдання нового етапу розвитку України на порядок складніші й масштабніші від тих, які вирішувалися в попередні роки. Це має бути період глибоких якісних перетворень у всіх сферах суспільного життя – економічній, соціальній, політичній, духовній. Конкретизувати найважливіші економічні завдання цього етапу можна таким чином:

Створення передумов для набуття Україною повноправного членства в Європейському союзі.

Стрижнем стратегії економічного та соціального розвитку на найближчі десять років має стати створення реальних передумов вирішення основного геополітичного завдання нашої держави – вступу України до Європейського союзу.

Ми вже пройшли певну частину цього шляху. У 1998 р. набула чинності після ратифікації Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським союзом. У 1998 та 2000 рр. Указами Президента України затверджено Стратегію і Програму інтеграції України в ЄС. Важливе значення для становлення відносин між нашою державою та Євросоюзом мало схвалення Європейською Радою у грудні 1999 р. Спільної стратегії ЄС щодо України. Принциповим кроком у зміцненні та розвитку стратегічного партнерства стали п’ятий самміт Україна – ЄС (Ялта, вересень 2001 р.), а також прийняття «Плану дій ЄС у галузі юстиції та внутрішніх справ в Україні» (12 грудня 2001 р.).

Така послідовна робота виводить весь комплекс відносин Україна – ЄС у площину практичної реалізації завдань, пов’язаних із вступом нашої країни до Євросоюзу. На це мають бути спрямовані всі інституційні перетворення, політика економічних, соціальних та гуманітарних реформ. Ідеться про такий комплекс системних перетворень, який би дав можливість нашій державі до кінця 2007 р. претендувати на набуття асоційованого статусу в ЄС, а до 2011 р. – створити реальні (внутрішні) передумови для вступу України в ЄС.

Забезпечення сталого економічного зростання.

Реалізація завдань європейської інтеграції вирішальною мірою залежить від прогресу на головному напрямі – забезпечення сталого зростання та прискореного подолання на цій основі розриву в обсягах ВВП на душу населення між Україною та державами – членами ЄС. За останні роки цей розрив значно зріс і тепер він у кілька разів більший, ніж у Польщі, Чехії та Угорщині.

У такій ситуації необхідно реалізувати стратегію випереджаючого розвитку, яка могла б забезпечити щорічні темпи зростання ВВП в Україні у півтора-два рази вищі, ніж загалом у країнах ЄС. Таке зростання має супроводжуватися глибокими якісними перетвореннями, реалізацією завдань сталого розвитку, що визначаються світовим співтовариством як стратегія існування у ХХІ столітті.

Утвердження інноваційної моделі розвитку.

Україна зможе посісти належне місце в Європі і світі за умови опанування інноваційного шляху розвитку, підвалини якого мають бути закладені в процесі структурної перебудови економіки. Тільки таким чином можна змінити сировинний вектор розвитку економічних процесів, що стихійно формується нині.

Відтак основою стратегічного курсу, його базовим принципом має стати реалізація державної політики, спрямованої на запровадження інноваційної моделі структурної перебудови та зростання економіки, утвердження України, як високотехнологічної держави. наявний інтелектуальний та науково-технічний потенціал дає підстави на це розраховувати. У поєднанні з завданнями європейської інтеграції така мета могла б лягти в основу не лише економічної стратегії держави, а й політичної консолідації нації.

Соціальна переорієнтація економічної політики.

У соціальній сфері головним завданням має стати цілеспрямоване забезпечення надійних передумов реалізації прав та свобод громадян у всіх їх виявах, утвердження середнього класу – основи політичної стабільності та демократизації суспільства, значне обмеження загрозливої диференціації доходів населення та подолання бідності. Ідеться не лише про істотне посилення соціальної спрямованості курсу реформ, а й про її перетворення на важливий інструмент прискорення економічного зростання, зміцнення злагоди і порозуміння в суспільстві. Побудова в Україні соціально орієнтованої економіки європейського типу – визначальний чинник посилення суспільної привабливості реформ, забезпечення їм широкої громадської підтримки, утвердження сучасних європейських стандартів якості життя.

71