VII. Лекція: боротьба за відновлення державності українського народу в 1917-1920 рр.

1. Україна в період лютневої революції 1917 року. Заснування Української Центральної Ради.

2. Боротьба за відродження Української держави. Українська Народна Республіка. Західноукраїнська Народна Республіка.

3. Доба Гетьманату і Директорії.

4. Причини поразки та основні уроки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.

1. Більшість політичних партій України обрали шлях розвитку революції в напрямі зміцнення її буржуазно-демократичних завоювань, підтримки економічної, соціальної та воєнної політики Тимчасового уряду.

За кілька днів після повалення самодержавства у Києві представники головних організацій, установ створили Виконавчий комітет як орган Тимчасового уряду. Київська рада робітничих і солдатських депутатів стала центром ліворадикальних сил. Однак, на відміну від Петрограда, на політичний авансцені Києва з’явилася і третя дійова структура: 17 березня українські буржуазні і дрібнобуржуазні партії утворили Центральну Раду. Вона була створена поміркованими ліберальними діячами, членами Товариства українських поступовців, на чолі якого стояли Є. Чикаленко, С. Єфремов, Д. Дорошенко, а також соціал-демократами, керівниками яких були В. Винниченко та С. Петлюра.

Через кілька тижнів приєдналася до Центральної Ради партія соціалістів-революціонерів. Організаторами цієї партії були студенти В. Залізняк, М. Ковалевський, П. Христюк, О. Севрюк та ін. Головою Центральної Ради заочно обрали М. Грушевського.

6 (19) квітня 1917 р. у Києві відбувся Український національний конгрес. На конгрес зібралося 900 депутатів з мандатами та члени різних українських установ Києва – всього 1500 чоловік. Конгрес переобрав Центральну Раду, обрав її головою знову Грушевського, а його заступниками – Єфремова та Винниченка. 28 травня Всеукраїнський селянський з’їзд обрав Раду селянських депутатів та її виконавчий комітет і ухвалив, щоб він увійшов до Центральної Ради. Аналогічні кроки зробили робітничий та військовий з’їзди.

Отже, Центральна Рада стала парламентом України. Вона обрала виконавчий орган під назвою – Комітет Центральної Ради. Згодом він став називатися Малою радою. Наступним кроком в організації державного управління стало створення 15 червня 1917 р. Генерального секретаріату у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря на чолі з Винниченком. За соціальним складом Центральна Рада була буржуазною. Абсолютна більшість у Центральній Раді належала українським есерам та українським есдекам (соціал-демократам), чия платформа була близькою до російського меншовизму.

Поруч з українськими Радами виступали Ради робітничих, а згодом робітничих і солдатських депутатів, засновниками яких були переважно загальноросійські соціалістичні партії есерів і соціал-демократів. Мережа цих Рад була густою тільки на Донбасі та у прифронтовій смузі. У серпні 1917 р. налічувалося 252 Ради, з них 180 – на Донбасі. На початку революції в українських губерніях налічувалося не більше 2 тис. більшовиків, а тому їх вплив на утворення й діяльність Рад залишався обмеженим. До квітня 1917 р. чисельність більшовиків уже перевищувала 10 тис. і вони стали переважати в робітничо-солдатських Радах.

Таким чином, в Україні у 1917 р. виникло три владні структури: представники Тимчасового уряду – губернські комісари, яким підпорядковувались війська, губернські виконавчі комітети та ін.; Ради робітничих і солдатських депутатів, що складалися з більшовиків, меншовиків, есерів та бундівців; Центральна Рада як орган державного будівництва в Україні.

Центральна Рада 10 червня 1917 р. опублікувала Перший Універсал, який проголошував: “Хай Україна буде вільною. Не відриваючись повністю від Росії…, хай українці мають право керувати своїм власним життям на своїй власній землі”.

16 липня 1917 р. Центральна Рада своїм Другим Універсалом заявила, що вона готуватиме проект законів про автономний лад України. Такі кроки розлютили росіян, що проживали в Україні, і Тимчасовий уряд в Петрограді. Тому він відрядив на переговори до Києва делегацію на чолі з Керенським. Проте росіяни, ослаблені катастрофічним провалом наступу в Галичині, змушені були визнати, хоч і з великим застереженням, за Генеральним секретаріатом право на управління п’ятьма губерніями України (Київською, Полтавською, Подільською, Волинською та Чернігівською). Це свідчило, що влада і вплив Центральної Ради досягли високого рівня.

2. Після Жовтневого перевороту 1917 р., коли влада в Петрограді перейшла до рук більшовиків, постало питання: хто візьме владу в Україні.

Дальший розвиток революційних подій зумовлював поступове “полівіння” Центральної Ради. Це знайшло своє відображення в її Третьому Універсалі від 20 листопада 1917 р. Цей акт проголосив скасування приватної власності на землю, ліквідацію поміщицького, удільного, державного (кабінетного) та церковного землеволодіння; встановлював 8-годинний робочий день; забезпечував громадські права: свободу слова, друку, совісті, зборів, спілок, страйків. Та найголовнішим актом було проголошення Української Народної республіки (УНР) у складі Російської Федерації. Універсал також усталив кордони новоствореної держави.

Конфлікт між Центральною Радою і більшовиками став неминучим після кількох політичних поразок більшовиків в Україні. На грудневих виборах до Всеросійських установчих зборів, які більшовики пізніше розігнали, українські партії отримали понад 70% усіх голосів, а більшовики – лише 10%. Ще незавиднішим виявилося їх становище на Всеукраїнському з’їзді Рад, який вони самі організували і сподівалися поставити його під свій контроль. Він розпочав свою роботу в Києві, але, не діставши підтримки у громадськості, мусив перебазуватися до Харкова. 24-25 грудня 1917 р. з’їзд проголосив УНР Радянською державою. Був створений Центральний Виконавчий Комітет, а той сформував перший радянський уряд України – Народний Секретаріат, до складу якого увійшли Артем (Ф.А. Сергєєв), Є.Б. Бош, В.П. Затонський та ін. Деякий час цей уряд працював без постійного голови. 4 березня 1918 р. його головою був обраний М.О. Скрипник, який приїхав в Україну в грудні 1917 р. як представник ЦК РСДРП (б).

Зразу ж після проголошення УНР більшовики почали підготовку до захоплення України. 17 грудня 1917 р. Раднарком РСФРР надсилає Центральній Раді ультиматум, автором якого був Ленін. В ньому Центральна Рада оголошувалась контрреволюційною, а її Генеральний Секретар “урядом зрадників соціалізму”. Центральна Рада не прийняла умов ультиматуму. Після цього почалася нічим не прикрита агресія більшовицької Росії проти демократичної України. Іншими словами, почалася українсько-радянська війна, яку більшовики вели від імені створеного у Харкові уряду.

22 січня у Києві Центральна Рада видала свій Четвертий Універсал, в якому проголошувалося, що УНР розриває зв’язки з більшовицькою Росією і з цього часу вважає себе вільною і незалежною державою. Декларувалася готовність жити “в злагоді й приязні з усіма сусідніми країнами – Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною”. Усі землі, ліси, води, підземні багатства переходили у власність УНР.

І саме того ж дня з Лівобережжя до Києва підійшли більшовицькі частини на чолі з М.Муравйовим. 11 лютого 1918 р. у Києві було проголошено Українську Робітничо-Селянську Республіку з Народним Секретаріатом на чолі, до складу якого входили Є. Бош, Ю. Коцюбинський, В. Затонський та ін. До Києва з Харкова переїхали всі Секретаріати. Влада більшовиків в Україні тривала три тижні.

З 22 грудня 1917 р. по 9 лютого 1918 р. відбулися переговори між Росією з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною – з другого. У цих переговорах Україна мала статус самостійної держави як суб’єкт міжнародного права.

Підписаним 9 лютого 1918 р. договором Центральна рада намагалася врятувати незалежність України, а Німеччина – врятувати свій народ від голоду.

В середині лютого німецько-австрійські війська (450 тис. чол.)почали наступ. Більшовики змушені були залишити територію України, але й Центральна Рада, яка повернулася 2 березня разом з німцями до Києва, не зустріла підтримки. Навесні 1918 р. значна частина українського населення вже втомилася від революції та хаосу. Незадоволення наростало серед імущих класів – заможних селян, дрібних підприємців і бізнесменів, власників заводів, великих землевласників та вищої бюрократії. Крім того, німці й австрійці горіли бажанням відновити в Україні порядок, щоб почати викачування продуктів з її сіл. Тому між 24 і 26 квітня представники цих верств населення таємно погодилися на заміну Центральної Ради консервативним українським урядом на чолі з гетьманом П. Скоропадським.

3. 29 квітня 1918 р. в Києві на скликаному Спілкою землевласників з’їзді, де зібралося майже 6500 делегатів, Скоропадського було проголошено гетьманом. Того ж дня він і його прибічники проголосили утворення “Української держави” (на противагу УНР).

Гетьманський переворот означав не кінець української державності, а зміну форми її правління. На відміну від УНР доби Центральної Ради, в якій державотворчі процеси розвивалися за демократичним сценарієм, Українська держава була авторитарною з монархічними, диктаторськими і республіканськими ознаками. Незважаючи на німецько-австрійську окупацію, певна свобода дій у гетьмана залишалася.

Скоропадський опирався на Союз землевласників та Українську демократично-хліборобську партію (УДХП). Він добився відновлення приватної власності, створення життєздатної системи аграрних відносин, як основи економічного життя України. Тут його погляди співпадали з програмою демократів-хліборобів. Але під тиском свого оточення він змушений був іти на відновлення великопомістного землеволодіння. Головою гетьманського кабінету міністрів став полтавський поміщик Ф. Лизогуб.

10 червня 1918 р. делегація УНДС відвідала начальника німецького генштабу в Києві з метою домовитись про заміну гетьманського кабінету міністрів. Головою Українського національного союзу у вересні 1918 р. став Винниченко. Другою опозиційною силою проти уряду Скоропадського виступив Всеукраїнський союз земств на чолі з Петлюрою.

Щодо партії більшовиків, то у травні 1918 р. в Україні кількість комуністів не перевищувала й тисячі.

Гетьманський уряд досяг значних успіхів у сфері державного будівництва. Уряд Скоропадського заснував банки, запровадив українську грошову одиницю, відновив залізничний рух. Велике значення мали судові реформи, заходи щодо оформлення автокефалії української православної церкви, прийняття багатьох нових законів. Гетьман активно сприяв розвиткові української культури. Заснування Академії наук, національної бібліотеки, історичного музею, галереї мистецтв, українізація школи всіх ступенів.

Для керівництва антигетьманським повстанням була обрана Директорія з п’яти чоловік (В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, О. Андрієвський, А. Макаренко). Штаб повстання знаходився у Білій Церкві. На бік Директорії перейшли кращі частини Січових стрільців, а також дивізія сірожупанників. 16 листопада Директорія домовилась з Великою солдатською Радою, яка утворилася в окупаційних військах, про нейтралітет і на другий день почала повстання. Повстанська армія 18 листопада розбила гетьманські війська під Мотовилівкою. 21-го німецький гарнізон залишив Київ, а 14 грудня оволоділи ним війська Директорії.

Представники соціалістичних партій на початку грудня 1918 р. ухвалили, що найвища влада в Україні повинна належати Директорії, а законодавча – “Трудовому конгресові”, обраному трудовим населенням, без участі поміщиків та капіталістів”. Отже, штаб, який керував антигетьманським повстанням, перетворився в верховну владу в формі диктатури. В ній неухильно зростав авторитет і вплив Петлюри. Директорія відмінила назву “Українська держава”, замінивши її назвою “УНР”, але не погодилась відновити Центральну Раду.

Становище нової влади було дуже тяжким. Армія Директорії, яка кілька тижнів тому налічувала понад 100 тис. чоловік, зменшилась до 25 тис. чоловік. А в цей час Україна була затиснута з півдня Антантою, а з півночі більшовиками. Появу Директорії Антанта зустріла вороже. Вона підтримувала білогвардійський табір і вважала Українську державу “витівкою німців”. Активізували у цей час наступальні дії також більшовики.

3 січня 1919 р. більшовицькі війська увійшли в Харків, а з ними – Тимчасовий робітничо-селянський уряд, утворений у Москві 28 листопада 1918 р. Одночасно з наступом на Харків відбулося просування радянських військ на Київ, який вони захопили 5 лютого. Взимку 1919 р. радянська влада була відновлена на переважній частині території України. 14 лютого уряд України, очолюваний Х. Раковським, переїхав із Харкова до Києва.

В таких умовах відбулася важлива подія. 22 січня 1919 р. Західноукраїнська Народна Республіка, яка виникла на руїнах Австро-Угорської монархії, і УНР об’єдналися в одну державу. На Софіївській площі в Києві було проголошено, що “однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної Української – ЗУНР (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і наддніпрянська Велика Україна”. ЗУНР перейменовувалася у Західну область УНР.

Становище в Україні ускладнювалося також відсутністю єдності в політичних партіях.

Під натиском переважаючих сил більшовиків Директорія 2 лютого 1919 р. переїхала з Києва до Вінниці. Винниченко вийшов зі складу Директорії і виїхав за кордон, Петлюра узяв на себе обов’язки голови Директорії і вийшов з партії соціал-демократів.

Вкрай негативна реакція українського села на заходи воєнного комунізму, репресії і терор позбавили більшовиків соціальної опори в масах. Не пройшло й півроку, як радянський лад в Україні упав під ударами армії Денікіна й під тиском антибільшовицьких селянських повстань.

Спочатку українське населення зустрічало денікінські війська прихильно. А потім виявилось, що терор, грабежі, насильства денікінців перевершили більшовицькі.

6 листопада 1919 р. генерал М.Тарнавський підписав з Денікіним договір, за яким галицька армія перейшла у повне розпорядження командування збройних сил Півдня Росії. За таких умов президент ЗУНР Петрушевич виїхав до Відня, члени директорії Ф. Швець і А. Макаренко – за кордон. 15 листопада 1919 р. Директорія припинила свою діяльність, Петлюра виїхав до Варшави.

А в цей час армія Денікіна терпіла поразку за поразкою у боротьбі з Радянською Росією. На початку грудня 1919 р. більшовики знову зайняли Київ, оволоділи багатьма районами України.

На основі військової конвенції у травні 1920 р. почався спільний похід в Україну об’єднаних сил Польщі і УНР. 7 травня польська армія вступила до Києва, але знаходилася там недовго. Побоюючись бути відрізаною від Польщі армією Будьонного, вона залишила місто. 18 березня 1921 р. у Ризі між Польщею і Радянською Росією був підписаний мирний договір. Польща визнавала РСФРР. Наддніпрянська Україна, Східна Волинь залишались під владою Росії, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, з 1923 р. й Галичина – Польщі. Крім того, Буковину захопила Румунія, а Закарпаття – Чехія.

4. Під час визвольних змагань зазнало суттєвих змін геополітичне становище України. Якщо до Першої світової війни етнічна територія України була розподілена між двома імперіями – Російською та Австро-Угорською, то з завершенням революції вона була розшматована між чотирма державами – Польщею, Румунією, Чехословаччиною та новоутвореною імперією під назвою СРСР.

Революція 1917 р. Захопила українську націю несформованою, скаліченою структурно і духовно. Не сформованість української нації, а звідси і відсутність національної єдності звужувало її соціальну базу.

Автономістсько-федералістська та самостійницька концепції національного державотворення в означений період були на озброєнні політичних сил і, проповідуючи їх, вони розкололи національно-визвольний рух на дві нерівноцінні частини, які боролися одна з однією. Це негативно вплинуло на кінцевий результат всієї національно-визвольної боротьби.

Українській революції надзвичайно бракувало кадрів професійних політиків. За деякими винятками українські політичні лідери були високими професіоналами у відповідних галузях наукових знань, водночас мало зв’язаних з політичною і державною роботою (М. Грушевський – за фахом історик, В. Винниченко – письменник, С. Петлюра - журналіст). Такі політичні провідники не могли займатися розбудовою держави, а тільки постійно вели суперечки про шляхи її побудови.

Громадянська війна – одна з головних причин поразки визвольних змагань 1917 – 1920 рр. Адже конфлікт між УНР і радянським урядом України, між УНР і гетьманською Українською Державою – це конфлікт не різних територіальних об’єднань, а різних систем, устроїв та ідеологій, що боролися між собою за володіння однією і тією самою етнічною українською територією.

Українська влада не зрозуміла також і важливості створення власних збройних сил, здатних відстояти революційні завоювання у боротьбі проти інтервенції інших держав.

У кінцевому підсумку треба підкреслити, що Українська революція, хоча й зазнала поразки, започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію української державності.