3. Забезпечення прав і свобод людини та громадянина головний обов’язок державної влади

Загальна декларацію прав людини, яка була прийнята ООН 10 грудня 1948 року до основного завдання всіх народів і держав віднесла вимогу, щоб кожна людина, кожний орган суспільства і кожна держава, завжди сприяли поважанню прав і свобод людини. Кожна людина повина мати всі права і всі свододи, які проголошені в Декларації [14].

З початку вияснимо, що таке «Права людини». Група провідних вітчизняний вчених у зазначеній сфері М.В. Кравчук, П.М. Рабінович, Ю.І. Римаренко, вважають що права людини – це певні можливості, котрі неохідні для її існування та розвитку в конкренто-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними і рівнини для всіх людей [15, c. 5; 16, с. 84; 17, с. 88].

Інший вітчизняний вчений В.В. Галунько має деще відміну від них точку зору, на зазначену дифініцію: «права людини – це природні, невідємні права кожної людини, які зумовлюються самим фактом її існування в конкретно-історичних умовах, одинакові для всіх людей, оюєктивно визначені досягнутим рівнем розвитку людства та встановлені на рівні міжнародних стандартів [18, с. 141]».

Третій вчений Е.А. Лукашевич вважає, що в сучаних умовах під основними правами людини слідує розуміти права, які знахолдяться в контитуції держави та міжнародно-правових документах по правах людини [19, c. 222].

На наш погляд, позиція перших вчених являється найбільш вивішеною, не знаходить особливого заперечення і розуміння «права людини» другим автором, разом з тим визначення треього автора підлягає обгрунтованій критиці.

Так, наприклад, якщо в конституції визначеною держави не прописано природне право людини вільно брати участь у культурному житті суспільства, або хоча і прописано, але вихолощено іншими нормативно-правовими актами то получається, що дана країна не порушує права людини. Таке розуміння права людини останім автором являється не тільки науково не вивішеним, а й практично шкідливим. Так як опираючись на нього корумповані органи державної влади (їх посадові особи) зможуть порушувати права своїх громадян.

Е.А. Лукашевич в послідуючому дещо виправив наведене твердження: «Якщо яке небуть основне право людини не увійшло до контитуції держави, то воно повинно бути признанним в даній державі незалежно від контитуційного визнання [19, c. 222]». Таке доповнення зм’якчує його неправильну позицію, хоча не виправляє її у цілому. Так, як і за допомогою інших законів та підзаконих актів державна влада буде спроможна сама порушувати права людини та не захищати їх на своїй території від інших осіб.

Відповідно автор підтримує точку зору М.В. Кравчука, П.М. Рабіновича, Ю.І. Римаренка і вважає, що права людини – це природні, невідємні права кожної людини, які зумовлюються самим фактом її існування в конкретно-історичних умовах, одинакові для всіх людей, оюєктивно визначені досягнутим рівнем розвитку людства та встановлені на рівні міжнародних стандартів.

З метою забезпечення прав і свобод людини незалежно від стану вітчизняного законодавства, світова спільнота розробила та затвердила низку міжнародних актів. До яких відносяться: Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1949 року; Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 року; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року; Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод, прийнята Радою Європи в 1950 році; Європейська соціальна хартія (Турін, 1961 року); Заключний Акт наради з безпеки і співробітництва в Європі, підписаний у Хельсінкі у 1975 році та деякі інші.

І хоча Україна, як і будь-яка інша країна, регламентує забезпечує прав й особистих свобод за допомогою норм національного права, але вище зазначені міжнародні акти мають на її території правову силу: по-перше, деякі із них ратифіковані Україною, відповідно являються нормами прямої дії; по-друге, після прийняття в 2004 році Верховною Радою України Закону України «Про ратифікацію європейської угоди про осіб, які беруть участь у процесі Європейського суду з прав людини», будь-який громадянин, який вважає, що його права і свободи порушені, після вичерпання всіх вітчизняних засобів оскарження має право звернутись в зазначений суд з позовом проти України. Європейський суд з прав людини про розгляді позову досліджує істину з позиції зазначених міжнародних нормативних актів [20].

Все викладене дозволяє стверджувати, що у сфері забезпечення прав і свобод людини та громадянина головний обов’язок державної влади полягає у наступному.

По-перше, законодавча влада повинна приймати тільки ті закони, які пройшли експертизу на відповідність їх міжнародним стандартам та ратифікувати всі міжнародно-правові акти у сфері дотримання прав людини.

По-друге, виконавча влада зобов’язана захищати права і свободи людей та не допускати таких порушень своїми органами та посадовими особами.

По-третє, приймаючи судові рішення судова влада України користується виключно вітчизняним та ратифікованими міжнародними актами також їй необхідно враховувати вимоги останніх в сфері захисту прав і свобод людини.

Отже, головним обов’язком державної влади є забезпечення прав і свобод людини, яка здійснюється шляхом адаптації вітчизняних нормативно-правових актів до міжнародних стандартів та забезпечення захисту людей від протиправних посягань влади та інших осіб.