Лекція 2 Географія| за часів раннього та класичного середньовіччя (V—XIV ст|.).

Розкладання рабовласницького ладу і падіння Римської імперії (V ст.) призвели до встановлення в країнах Західної Європи феодального способу виробництва. Натуральне господарство зруйнувало колишніторговельні зв'язки і тим самим сприяло звуженню просторового кругозору. На занепад наукових знань, у тому числі і географії, крімкрім причин соціально-економічного характеру, вплинуло прагнення спростувати античні наукові ідеї кулястості Землі, наявності теплових поясів, можливості існування мешканеців південної півкулі, як такі, що нібито не узгоджуються з Біблією. Яскравим виразником таких поглядів був олександрійський географ і мандрівникмонах Косма Індикоплов (VI ст.), який в книзі «Християнська топографія» висловлював біблейські переконання в тому, що, наприклад, Земля є плоским чотирикутником. Проте, такого роду переконання не були панівними. Погляди Косми критикували вірменські учені VII ст. – А. Шіракаці і анонімний автор «Вірменської географії», а також багато діячів самої християнської церкви (наприклад, Іоанн| Філопон, патріарх Фотій та ін.)

Здійснювалися спроби примирити наукові погляди з біблейськими текстами. В епоху раннього західноєвропейського середньовіччя вельми•популярними були твори| деяких пізньоантичних письменників (Соліна, Марцелліна, Капели, Макробія), в яких висловлювалися ідеї кулястості Землі, її теплових поясів і клімату, а також мовилося про населені материки північної й південної півкуль.

Під впливом науково-теоретичних переконань античності склалася космогеографічна| система багатьох крупних представників культури середньовіччя, таких, як історик Кассіодор (490—575), енциклопедист Беда Поважний (670—735) та ін. Їхні твори були ніби мостом, перекинутим між античною й середньовічною географією.

За доби раннього середньовіччя араби-мусульмани завоювали в VII— VIII ст.величезні| території в Передній Азії, Північній Африці й проникли на Піренейський п-ів|. Їхні війни, широка торгівля і паломництво в священні для мусульман міста Мекку і Медіну вимагали географічних знань, що примусило арабських учених вивчати і перекладати арабською мовою наукові праці античного часусвіту| (зокрема, Аристотеля та Птолемея).

Значний внесок в астрономію, геодезію і географію був зроблений хорезмським| ученим Біруні (973—1048). Він зробив нову спробу вимірювання розмірів Землі| (шляхом визначення кута|, під яким видно лінію горизонту з високої гори); висунув і розвивав думку про геліоцентричну систему світу (задовго до Коперника). Він був одним з тих арабських учених, які виступили|вирушили| проти|супроти| гіпотези Птолемея про замкнутість Індійського океану. Біруні запозичив у античних мислителів вчення про «клімат», згідно з яким розглядав відомі йому країни Азії, Африки і Європи. Самим же «кліматам» Біруні (як і інші середньовічні арабські географи – ібн-Фадлан, ал-Масуді, ал-Бакуві та ін.) надавав сакрального (священного) значення (в наш час розпочалося відродження цього напрямку досліджень завдяки працям української дослідниці з Луганська О.В. Борисової). Арабські географи-мандрівники подорожували, зокрема, територією Руси-України, досліджуючи її природу та населення.

Араби були прекрасними мореплавцями, їх кораблі борознили води Індійського океану від Малайського архіпелагу до східних берегів екваторіальної Африки.

У цю ж епоху особливу роль в пізнанні земної поверхні відіграли| нормани (змешканці| Північної Європи) та новгородці. Нормани в IX в. відкрили й й колонізували| Ісландію, в X в.— Південну Ґренландію, в XI в. вони досягли п-ова| Лабрадор, о-ва| Ньюфаундленд і східних берегів Північної Америки.

У IX ст. У Східній Європі виникла стародавня українська держава – Київська Русь. Найдавніші українські літописи («Літопис Аскольда», «Повість минулих літ»), що дійшли до нас, містять цінні історико-географічні відомості. У XII ст. від Київської Русі відокремилася Новгородська республіка, що оволоділа всіма північними землями до Уралу і деякими територіями за Північним Уралом (Югрой). Новгородці в XII ст. здійснювали плавання по Північному Льодовитому океану («Студеному морю»). Ними були відкриті| острови Нова Земля|, Вайгач берега Кольського п-ова| і шляхи на Шпіцберґен.

Користуючись томом І монографії І.П. Магидовича та В.І. Магидовича, законспектуйте матеріал, що стосується розвитку географії за раннього Середньовіччя (V – ІХ ст.).

У XII—XIV ст|. у Західній Європі намітилося піднесення науки і культури, викликане розвитком ремесел, зростанням м міст, пожвавленням| торгівлі — як сухопутної, так і морської. Розширенню географічних уявлень європейців сприяли хрестові походи XI—XIII ст|. Спілкування з сирійцями|персами й, особливо, з арабами значно збагатило європейську культуру.

Однією з непрямих причин розвитку географічних знань була навала| навала монголів, що захопили Південний Сибір, Центральну Азію, Закавказзя і Східну Європу. Посли Папи Римського і християнських королів направлялися до правителів монголів ізіз| дипломатичними і розвідувальними цілями. Услід за ними на схід спрямовувалися і купці. Ці подорожі дозволили зібрати| важливі відомості географічного характеру про країни Центральної і Східної Азії. Серед мандрівників XIII в., що побували в Китаї (у той час він був під владою монголів), особливе місце посідає посідає венеціанський купець Марко Поло (який перебував у Китаї понад 17 років). Йому вдалося не лише| не лише відвідати країни Азії, але і здійснити морське плавання від берегів Китаю, через Малайський архіпелаг і Індійський океан до Перської затоки. У своїй «Книзі...|» (що вперше побачила світ 1298 р.) Марко Поло описав величезний і багато в чому невідомий європейцям світсвіт|, чим сприяв підвищенню інтересу до торгівлі зі| Сходом. Його географічні відомості знайшли місце відображення на «Каталонській карті світу» (1373) і круговій карті світу Фра-Мауро (1457). На них уперше з'явилися | Японські острови (під назвою «Чипанґо»), острови Малайського архіпелагу, а у Східній Європі – назва «Рóсія» (латинізоване – Русь, тобто – Україна). На відміну від карти Птолемея, Індійський океан зображений незамкненим. У «Книзі...» Марко Поло повідає про природу Паміру, про мусони Індії, про корисні рослини Китаю тощо.

До середини і другої половини XV в. відносяться нові відомості про Індію. Серед мандрівників, що відвідали цю країну, особливо виділяються венеціанський купець Ніколо Конті (він побував в Індії між 1419 і 1444 рр.) і тверський| купець Афанасій Нікітін (його подорож тривалатривала| з 1469 по 1472 р.), що залишив записки під назвою «Хоженіє за три моря».

1492 р. німецький географучений| Мартін Бегайм (1459—1506) виготовив великий глобус, на якому показав розподіл суходолу й моря. Він відродив античну ідею про близькість західних берегів Європи до східних берегів Азії. Такі погляди були властиві і його сучасникові| географові Паоло Тосканеллі.

Спеціальні праці із загального| землезнавства у той час не видавалися, і його окремі питання стисло розглядалися| в творах типу енциклопедій. Серед авторів такого роду можна назвати Вінсента де| Бове (1190—1264), Альберта Великого (1193—1280), англійського філософа Роджера Бекона (1214—1294) і анонімного норвезького автора «Королівського дзеркала» (близько 1230—1260). Ці автори пишуть про кулясту Землю і теплові пояси, спираючись теорію ненаселеності «жаркого поясу», хоча Альберт заперечуваваперечував| цей погляд і, посилаючись на приклад Індії і Ефіопії, доводив придатність тропічних країн для проживання людини. Кулястість Землі| визнавав і знаменитий італійський поет| Відродження Данте Аліґ’єрі (1265— 1321).

Середньовіччя не дало нових ідей у галузі географії і зберегло для майбутнього деякі ідеї античних географів, тим самим підготувавши теоретичні передумови для переходу до ідей епохи Великих географічних відкриттів.

Користуючись монографією І.П. Магидовича та В.І. Магидовича, законспектуйте матеріал, що стосується географічних відкриттів та розвитку географічних знань у добу класичного Середньовіччя (Х – ХV ст.).