3. Право власності

Інститут права власності посідає центральне місце в системі цивільного права будь-якої правової системи, в тому числі правової системи України.

У коментованій статті міститься визначення права власності як суб'єктивного права особи на річ (майно). Слід зазначити, що термін «власність» нерідко вживається для позначення приналежності комусь речей. Тобто, власність трактується як присвоєння засобів і продуктів виробництва за допомогою певної суспільної форми, що відображає таке ставлення особи до речі, коли вона вважає річ своєю, за умови, що інші вважають цю річ чужою. Отже, власність характеризується наявністю такої влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними нормами. Власник розпоряджається річчю своєю владою й у своїх інтересах. Для нього річ — своя, для невласників, відповідно, — чужа. Оскільки влада особи (власника) над річчю неможлива без того, щоб інші особи (які не є власниками речі) ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. На одному полюсі цього відношення — власник, що ставиться до речі як до своєї, на іншому — невласники, тобто, усі інші особи, що зобов'язані ставитися до неї як до чужої. Це означає, що вони зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ, а, отже, і на волю власника мати цю річ.

Таким чином, власність — це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками: 1) вони виникають з приводу речей (майна); 2) вони мають вольовий зміст. З першої ознаки випливає, що власність — це завжди майнове відношення. Наявність другої ознаки зумовлює необхідність врахування значення такої категорії як «воля власника», встановлення меж волевиявлення власника.

Відносини власності регулюються різними галузями права. Зокрема, важливе значення мають конституційні норми, які встановлюють форми власності, закріплюють рівність всіх суб'єктів права власності (ст. 13 Конституції України), гарантії права власності і обов'язки власників (ст.ст. 13 і 41 Конституції України). Але чільне місце займають норми цивільного права, котрі визначають зміст права власності, регулюють поведінку власників у цивільному обігу, регламентують порядок за­хисту права власності тощо.

В теорії цивільного права розрізняють право власності в об'єктивному значенні та право власності в суб'єктивному значенні.

Право власності в об'єктивному значенні — це сукупність юридичних норм, що регулюють відносини власності. Ці норми є юридичною підставою існування і реалізації права власності, що належить певному суб'єкту, тобто, права власності в суб'єктивному значенні.

Право власності в суб'єктивному значенні — це право особи володіти, користуватися, розпоряджатися річчю та реалізовувати стосовно неї інші правомочності своєю владою у власному інтересі. Цьому праву власника відповідає обов'язок усіх інших осіб утримува­тися від порушення його правомочностей.

Право власності в суб'єктивному значенні відображає сутність власності як вищої влади особи над річчю. Характерні ознаки права власності як суб'єктивного права: його зміст характеризується сукупністю правомочностей власника, яка включає: право володіння, право користування, право розпорядження майном та ін.; суб'єктом права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин.

Право власності українського народу (ст.. 324 ЦК): земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, природні ресурси континентального шельфу. Права власника від імені народу здійснюють органи державної влади.

Право комунальної власності (власності територіальних громад сіл, селищ, районів у містах, а також об'єкти їх спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад)

Право власності може належати як одній особі (роздільне право власності), так і кільком особам одночасно (спільне право власності).

! Право спільної власності

Зміст права власності охоплюють три правомочності:

• володіння;

• користування;

• розпорядження

Володіння — це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками — індивідами і колективами, фактичне утримання речі сфері господарювання цих осіб.

Користування - це вилучення з речей їх корисних властивостей, які дають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.

Розпорядження — це визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Індивід або колектив здійснює володіння, користування розпорядження речами (матеріальними благами) за своїм інтересом,; незалежно від волі і бажання інших осіб

Право інтелектуальної власності – право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або інший об’єкт права інтелектуальної власності.

Об'єкти права інтелектуальної власності: