2.2 Науковий шлях: Микола Іванович Пілянкевич

Довгі роки науковий доробок М. Пілянкевича залишався маловідомим і майже забутим. 

М. Ренненкампф, проаналізувавши його лекційний курс з історії філософського права , свідчив, що він написаний головним чином на основі творів Раумера, Шталя, Варкеринга й особливо Росбаха, також за допомогою французьких творів Лерміньє, Демірона та статей з історії філософії права в Німеччині, Шотландії, Франції. 

Проте саме завдяки зусиллям професора Ранненкампфа, котрий з дозволу рідного брата Миколи Івановича опублікував найважливішу частину спадку вченого, ім’я цієї безумовно талановитої людини із драматичною долею залишиться на скрижалях університетської історії.

3. Післяреформений період і до 1917 року

У 50-ті ХІХ ст. роки економічна відсталість України й Росії ставала дедалі помітнішою. Поразка у Кримській війні 1853-1856 рр. підштовхнула царизм до проведення реформ. Після скасування у 1861 р. кріпацтва Україна вступила в післяреформений період свого розвитку. Це був рубіж, що поклав початок новому етапу розвитку всіх сфер життя країни. Услід за скасуванням кріпацтва було проведено низку інших реформ у галузі суду, освіти, місцевого управління. Однією з найбільш послідовних реформ була судова реформа, що мала створити систему судових органів, яка відповідала б умовам розвитку капіталістичних відносин. Ця реформа, як зазначає В.Д. Бабкін, проголосила безстановість судоустрою, ввела змагальність, гласність, виборність мирових суддів, право обвинуваченого на захист, рівність сторін перед судом. Вона відкривала широке поле діяльності для юридичної науки, ставлячи перед нею нові завдання для юридичної науки, ставлячи перед нею нові завдання в галузі права, суду, кодифікації та ін. Реформи 60-х років ХІХ ст. посилили необхідність у високоосвічених спеціалістах, у першу чергу в юристах для роботи в державних установах.

Поряд із змінами в галузі економіки та політики серйозні зміни відбувалися і в юридичній науці Київського університету.

Режим Миколи І зазнав поразки. Новий цар Олександр ІІ виявляв спочатку до питання освіти цілковиту байдужість і ухилявся від будь-яких нововведень. Однак сам історичний розвиток підштовхував царський уряд до необхідності переглянути програму викладання в навчальних закладах, особливо вищого рівня. Самодержавство вимушене було змінити своє ставлення до університетів і надати їм певну самостійність.

Період після реформ 60-х років у Київському університеті, зокрема на юридичному факультеті, відзначений підвищенням творчої активності вчених, виходом у світ фундаментальних праць у галузі права. Але головна особливість юридичної науки того часу полягала в новаторському перегляді й переоцінці застарілих теорій і напрямів.

Під тиском передової громадськості царизм вимушений був приступити до розробки нового університетського статуту, оскільки старі не тільки не відповідали вимогам часу, а, навпаки, гальмували подальший розвиток університетської діяльності в галузі науки, викладання і підготовки практичних працівників.

Хоча перегляд статуту почався ще в 1858 р., однак тільки після студентських заворушень, що відбулися майже у всіх університетах восени 1861 р. було створено національну комісію для підготовки проекту нового статуту.

Потрібно зазначити, що статут 1863 р. був загальним для Московського, Петербурзького, Харківського, Казанського і Київського університетів. Він значно збільшив кількість кафедр на юридичному факультеті, що було пов’язано з подальшим розвитком і диференціацією правових наук. Новий статут, незважаючи на його непослідовність, створив більш сприятливі умови для розвитку і посилення наукової і викладацької діяльності.

Юридичний факультет отримав можливість для перебудови наукової і викладацької роботи відповідно до вимог часу. Так, «за статутом 1863 року самим університетом було надано на розсуд їх рад вибирати на три роки для нагляду за студентами або проректора, або ж інспектора з числа сторонніх осіб».

Надавши професорам ширші права в сфері внутрішнього самоврядування новий статут позбавив студентів тих прав, якими вони користувалися раніше.

Статут забороняв створення студентських організацій, зборів. «Принципом нового статуту в сфері студентства, - писав пізніше професор юридичного факультету Київського університету О. В. Романович – Славатинський, - було повна заборона якої-небудь солідарності і єднання між студентами, які повинні були вважати себеокремими слухачами – сепаратними одиницями, що випадково зустрілися в стінах університету, між якими не повинно було бути нічого спільного» . Все це було однією з причин відновлення вже в 1868-1869 навчальному році масового студентського руху.

Не можна не помітити, що викладацька робота в Київському університеті на юридичному факультеті, в порівнянні з дореформеним періодом, значно поліпшилася. Професорсько – викладацький склад юридичного факультету юридичного факультету в 60-70-ті роки поповнився талановитими вченими-правознавцями, що сприяло підвищенню рівня викладання юридичної науки.

Згідно зі статутом 1863 р. на юридичному факультеті передбачалося 13 кафедр із 13-ма професорами і 6-ма доцентами. Відповідно викладалися такі правові дисципліни: енциклопедія права(юридичних та політичних наук, історія філософії права); історія найважливіших іноземних законодавств (давніх і нових); історія руського права; історія слов’янських законодавств; римське право ; державне право найважливіших іноземних держав.

Якщо в перші роки існування юридичного факультету К.О. Неволін підготував повний курс з енциклопедії законознавства, то саме після введення статуту 1863 р. майже на всіх кафедрах було видано повні курси наук. Так, на кафедрі енциклопедії права двічі видано «Очерки юридической энциклопедии» М.К. Реннекампфа. Статут 1863 р. передбачав створення на юридичному факультеті кафедри енциклопедії та історії філософії права. На цій кафедрі викладалися енциклопедія права й історія філософії права.

Однак у такому вигляді статут проіснував не дуже довго – усього 3-4 роки. У зв’язку з революційним рухом почалися обмеження університетської автономії, і було порушено питання про перегляд статуту 1863 р.

У 1884 р. видано ще більш реакційний університетський статут у порівнянні з колишнім. Він повністю позбавляв університет автономії і ставив під контроль з боку міністерства. Внутрішнє життя університету регламентувалося численними міністерськими інструкціями і правилами.

Вчена рада і факультети були настільки обмеженими у прийнятті рішень щодо управління, що не могли без дозволу перенести лекції з однієї години на іншу. В цей час велику роль відігравав опікун університету, який мав право скликати раду, призначати декана факультету, спостерігати за викладанням професорів.

Тому професори юридичного факультету Київського університету, як і інших університетів України й Росії, за статутом 1884 р. були позбавлені будь-якої академічної свободи і самостійності.

Статутом було передбачено обмеження у професорів прав, якими вони користувалися за попередніми університетськими статутами. Вся їх наукова і викладацька діяльність підлягала ретельному нагляду з боку міністерства, опікуна, ректора. Це негативно позначилося на діяльності юридичного факультету, однак сталися й позитивні зрушення.

Аналізуючи викладацьку й наукову діяльність професорів юридичного факультету Київського університету в галузі права потрібно підкреслити той цікавий факт, що їх діяльність мала найбільший підйом у період до університетських статутів 1833 і 1863 років.

З дією першого статуту пов’язане відкриття юридичного факультету в Київському університеті, де таким великим вченим, як К. О. Неволіну, М.Д. Іванішеву, Г.М. Даниловичу, випала честь першопроходців обґрунтування наукового правознавства в Україні та Росії і створення енциклопедії законознавства та дослідження слов’янського законознавства.