2. Період до реформ 60-х років хіх століття

В історії університетської правової думки України є визначні віхи. Вона має свої особливості, однак її не можна розглядати у відриві від процесу розвитку правознавства в Росії, взятого загалом, і від правових шкіл та доктрин західних країн.

Історія правових вчень в Україні підтверджує той факт, що розвиток теорії права в одній країні, поза контекстом всесвітньої історії і досягненнями правової думки інших країн, взагалі неможливий, бо інакше це спричинює вузький, обмежений підхід у визначенні загальнолюдських проблем права.

Потрібно зазначити, що в світовій юридичній думці дореволюційна правова наука України залишила помітний слід, хоча не завжди була належно оцінена в спеціальній літературі. Тому не можна не погодитися з відомим російським вченим С.С. Алєксєєвим, який вважав, що необхідно звернути особливу увагу на те позитивне, що досягнуте російською правовою думкою кінця минулого і початку ХХ ст. Багато тогочасних розробок збагатили науку і навіть перевершили західноєвропейський рівень.

Університетська юридична наука ХІХ – початку ХХ ст. відіграла значну роль у становленні й розвитку правової думки в Україні. Тому всі фундаментальні напрацювання в галузі теорії права нерозривно пов’язані з університетською юридичною наукою, зокрема з роботами видатних професорів Київського університету, хоча ми мало знаємо про їхні наукові доробки, ідеї, погляди і особливості підходу до розгляду правових проблем.

Розробка саме цієї теми дозволить виявити нові аспекти в історії правової думки, наступність правових концепцій, зіткнення різних думок, поглибити вивчення сучасних правових проблем, простежити становлення й розвиток теорії права в Київському університеті, оцінивши внесок кожного теоретика.

В Україні першими навчальними закладами, де вивчалося право, були Харківський і Київський університети. Київський університет було засновано при Імператорі Миколі І на заміну Волинського ліцею в Кременці. Спочатку він називався Імператорським університетом Святого Володимира, а 5 березня 1939 р. йому було присвоєно ім’я Т.Г. Шевченка. Київський університет було засновано 8 листопада 1833 р. Урочисте відкриття відбулося 15 липня 1834р. У повідомленні про урочисте відкриття Київського університету зазначалося: «15-ий день липня 1834 року означено визначною в літописах Вітчизни і наук подією. Там, де колись рівноапостольний Володимир осяяв свій народ святим хрещенням, вказав йому шлях до вічного спасіння, зараз, через вісім століть, відкрито шлях до вічного спасіння, зараз, через вісім століть, відкрито під його ім’ям і захистом храм вищих людських знань на користь жителів Західної Росії». Заняття в Київському університеті почалися 28 серпня 1834 року.

Відкриття юридичного факультету в 1835 р. у Київському університеті було великою подією. Це пояснювалося необхідністю підготовки кваліфікованих кадрів для практичної роботи в судах та інших державних органах. Із семи кафедр, що планувалося відкрити на факультеті, п’ять призначалося для викладання російського законодавства і дві – для вивчення римського і міжнародного права. Для об’єднання цих юридичних наук запропоновано було викладати загальний для них вступ, який називався «енциклопедія законодавства».

На факультеті вже в дореформений період ХІХ ст. працювали видатні професори-юристи, які заклали не тільки основи викладання юридичних дисциплін і погляди на проблеми права, але й мали великий вплив на подальший їх розвиток в Україні та Росії. Їхні ідеї стали підґрунтям для подальших наукових теоретико-правових розробок. Більше того, як згадується в історичній літературі, «Київський юридичний факультет виник з елементів, які ознаменували повний переворот в історії правознавства в Росії».

Проте основою юридичного факультету стали російські за своїм походженням професори. Так, у 1826 р. для проведення кодифікації законодавства було створено відділення Власної Канцелярії Імператора на чолі з графом М.М. Сперанським. Він розумів, що втілення нового законодавства в практику можливе виключно за допомогою молодих і освічених юристів, які навчались у дусі цього законодавства. Справа в тому, що у Росії до того часу вивчалося не діюче в повному обсязі право, а несистематизовані й суперечливі узаконення, які були створені ще за часів царювання Олексія Михайловича. Крім цього, в університетах України і Росії вивчалися деякі елементи теорії права, що були побудовані в основному на римському і німецькому праві.

Слід зауважити, що багато студентів, відряджених до Німеччини, відрізнялися великою працьовитістю і завзятістю у вивченні й осмисленні юридичної науки. Серед них особливо виділявся К.О. Неволін – фундатор нової науки правознавства не тільки в Україні, а й у Росії. Він заклав підґрунтя для багатьох поколінь юристів Київського, а пізніше й Санкт-Петербурзького університетів, де в силу об’єктивних обставин продовжив свою наукову і викладацьку діяльність.

Професори Берлінського університету високо оцінювали старанність направлених до них студентів у дослідженні й вивченні правових проблем. Частину з них після закінчення навчання було направлено на юридичний факультет Київського університету, де також виникла потреба у фахівцях у галузі правознавства. Так, С.О. Богородський працював на кафедрі законів благочинства і благоустрою, С.М. Орнатський – на кафедрі цивільних законів, В.А. Незабитовський – міжнародного права.

Важливо також зазначити, що, повернувшись з Німеччини, молоді вчені намагалися вивести українську і російську юридичну науки на один рівень з європейською. Тому результатом їхньої плідної праці стала розробка багатьох оригінальних ідей і підходів. Так, К.О. Неволін, читаючи енциклопедію права, використовував історико-філософський підхід, а також давав порівняльний аналіз зарубіжного законодавства. Він, як і інші професори юридичного факультету Київського університету, при викладанні навчальних дисциплін широко застосовував прогресивну методику європейських університетів, що полягала, зокрема, у ретельному підборі й аналізі першоджерел. Вчений спрямовував саме на вивчення першоджерел, а не на підручник, оскільки, на його думку, «вивчення законів із книг дуже легко може відволікати нас від вивчення джерел; ми скоро починаємо думку письменника плутати з самим законом і перестаємо звертатись до останнього, а від того, втрачаємо ту користь, яку міг би нам надати власний розгляд джерел законодавства». Особливу увагу звертає К.О. Неволін на аналіз правозастосовної практики – як вітчизняної, так і зарубіжної. Це свідчить про високий кваліфікаційний рівень професорів Київського університету в галузі теорії права, а також інших дисциплін, що не могло не вплинути на великий контингент випускників юристів-теоретиків і практичних працівників.

Необхідно звернути увагу на те, що розвиток правової науки в Київському університеті, як і в університетах Росії, нерозривно пов’язаний з дією університетських статутів. У зв’язку з цим можна виділити дореформений і післяреформений періоди ХІХ століття. У свою чергу, дореформений можна розділити на три етапи.

До першого етапу слід віднести 1833-1842 рр. – дію першого університетського статуту. В грудні 1833 р. було затверджено статут і штат Київського університету строком на чотири роки, тобто до закінчення повного університетського циклу, але у 1838 р. цей термін його дії було продовжено ще на чотири роки. У цей період у 1835 р. видано загальний статут імператорських російських університетів, що не поширювалися на Київський університет, але був джерелом для вирішення деяких питань у випадках, не прямо передбачених статутом 1833 р. Основним приводом до перегляду університетських статутів, як вважає В.А. Воробйов, були не потреби університетського життя, а загальні політичні події і пов’язані з ними студентські заворушення.

Важливо зазначити, що за статутом 1833 р. відбулося оновлення російських університетів, оскільки в кінці 20-х років ХІХ ст. університети опинилися в занепаді через нестачу викладачів. Відповідно до цього статуту, на юридичному факультеті Київського університету вивчалися: енциклопедія законознавства; основні закони та установи Російської імперії; російські цивільні закони як загальні, так і особливі, зокрема кредитне, торгівельне, фабричне законодавство та звичаєве право; російські кримінальні закони; закони благочинства; закони про державні зобов’язання і фінанси; римське право та його історія.