Розвиток самосвідомості

Самосвідомість це продукт розвитку. Однак, зачаток свідомості з'являється вже у немовляти, коли він починає розрізняти відчуття, викликані зовнішніми предметами, і відчуття, викликані власним тілом.

Стадії (або етапи) розвитку самосвідомості:

• Відкриття «Я» відбувається у віці 1 року.

• До 2-м 3-м рокам людина починає відокремлювати результат своїх дій від дій інших і чітко усвідомлює себе як діяча.

• До 7-и років формується здатність оцінювати себе (самооцінка).

• Підлітковий і юнацький вік — етап активного самопізнання, пошуку себе, свого стилю. Завершується період формування соціально-моральних оцінок.

На формування самосвідомості впливають:

• Оцінки оточуючих і статус у групі однолітків.

• Співвідношення «Я-реальне» і «Я-ідеальне».

• Оцінка результатів своєї діяльності.

18) Людська діяльність — процес(процеси)активноївзаємодіїсуб'єктаз об'єктом, під час якогосуб'єктзадовольняє будь-які своїпотреби, досягає мети. Діяльністю можна назвати будь-яку активністьлюдини, якій вона сама надає деякий сенс. Діяльність характеризує свідому сторонуособистостілюдини (на відміну відповедінки).

Приміром, якщо людина йде по пустелі і потіє від спеки, це не діяльність, це рефлекторна дія. Але якщо ця людина — актор, що знімається в рекламі дезодоранту, і в даній сцені він повинен спітніти, тому що так написано в сценарії, потіння стає для нього цілком осмисленим дією і тому перетворюється в діяльність.

Діяльність можна розділити на етапи. Можна виділити в якості етапів

• Процес залучення в діяльність,

• Процес цілепокладання

• Процес проектування дій,

• Процес здійснення дій,

• Процес аналізу результатів дій і порівняння їх з поставленими цілями.

Число і зміст етапів, які різні дослідники виділяють в діяльності, визначається виключно завданнями і цілями дослідника. Моделі діяльності в цьому випадку будуються з міркувань зручності, корисності і достатності.

Першим в радянській психології автором і розробником різнорівневої концепції організації поведінки,Психології діяльності,психології особистостіі психологічної теорії розвитку суб'єкта в діяльності і вспілкуванні, яка розвивалася пізнішеС. Л. Рубінштейном,В. С. МерліноміА. М. Леонтьєвим, бувМ. Я. Басов.

19) Діяльність, залежно від того, що є її предметом, якого роду цінності нею створюються, поділяється на матеріальну й духовну. Жорсткого характеру цей поділ не має; йдеться про те, що саме є головним, переважаючим у даному виді діяльності.

Види практичної діяльності розрізняються за своїми об'єктами (тобто за тим, на шо, на які предмети спрямована діяльність); за сферами, в яких вона здійснюється, і відповідно, - за її способами; за місцем і роллю в житті суспільства. Можна виділити такі види.

Матеріальне виробництво - цілеспрямований вплив суспільства на природу з метою одержання потрібних людям матеріальних цінностей, які задовольняють їхні потреби.

Соціально - перетворююча, зокрема політична діяльність - вплив людей на саме суспільство, його системи, структури, установи, відносини з метою їх збереження, вдосконалення або зміни. В останньому випадку ця діяльність може набути характеру соціальної революції.

Науковий експеримент - підпорядкований духовним, пізнавальним завданням, але сам собою становить ряд предметно-практичних дій.

Естетична діяльність - творчість за законами краси; продуктами якої є твори мистецтва. Тут також духовний момент є провідним.

Крім того, можна назвати управлінську, адміністративну, навчально-виховну, релігійну (культову) діяльності, а також побутову практику.

Різноманітність видів практичної діяльності, врешті, лежить в основі різноманітності типів суспільних відносин.

Практика протиставляється теорії лише відносно. Проте і теорія, тобто раціональне, розумне пізнання, і власне споглядання - інтелектуальне, філософське, естетичне, релігійне - це теж вид діяльності, тільки її предметом є не матеріальні, а ідеальні "об'єкти": поняття, образи, уявлення.

Форми чуттєвого споглядання і раціонально-теоретичної, розумової діяльності мають практичне походження; вони склалися спочатку в процесі трудової діяльності.

Розрізняють діяльність стереотипну, відповідно до заданого зразка, за встановленими правилами, і творчу. Остання виходить за межі наявних стереотипів і правил, її результатом є поява справді нового. Саме вона виявляє і реалізує такі можливості, які самі собою не здійснюються.

У своєму розвитку людська діяльність проходить наступні аспекти прогресивного перетворення: 1) філіпченкове розвиток системи діяльності людини; 2) включення людини в різні види діяльності в процесі його індивідуального розвитку; 3) зміни, відбуваються всередині окремих видів діяльності по мірі їх розвитку; 4) диференціацію діяльностей, в процесі якої з одних діяльностей рожда-ютсядругіе за рахунок відокремлення і перетворення окремих дій в самостійні види діяч-<ності.

У процесі розвитку діяльності відбуваються її внутрішні перетворення: 1) діяльність збагачується новим предметним змістом; 2) у діяльності з'являються нові засоби реалізації, які прискорюють її перебіг і удосконалюють результати; 3) у процесі розвитку діяльності відбувається автоматизація окремих "операцій та інших компонентів діяльності;

20) Психічні пізнавальні процеси: відчуття, сприйняття, увага, представлення, уява, пам'ять, мислення, мова - виступають як найважливіші компоненти будь-якої людської діяльності. Для того, щоб задовольняти свої потреби, спілкуватися, грати, вчитися і працювати, людина повинна сприймати світ, звертати увагу на ті або інші моменти або компоненти діяльності, представляти те, що йому треба зробити, запам'ятовувати, обмірковувати, висловлювати судження. Отже, без участі цих психічних процесів людська діяльність неможлива, вони виступають як її невід'ємні внутрішні моменти.

Але виявляється, що психічні процеси не просто беруть участь в діяльності, вони в ній розвиваються і самі є особливі види діяльності.

Сприйняття в процесі практичної діяльності придбаває свої найважливіші людські якості. У діяльності формуються його основні види: сприйняття глибини, напряму і швидкості руху, часу і простору. Практичне маніпулювання дитини з об'ємними, довколишніми і видаленими предметами відкриває йому той факт, що предмети і простір мають певні виміри : ширину, висоту, глибину. В результаті чоловік навчається сприймати і оцінювати форми. Стежачі рухи руки і ока, що супроводжуються координованими скороченнями певних груп м'язів, сприяють становленню сприйняття руху і його напряму. Зміни швидкості рухомих об'єктів автоматично відтворюються в прискореннях і уповільненнях скорочень певних груп м'язів, і це навчає органи чуття сприйняттю швидкості.

Уява теж пов'язана з діяльністю. По-перше, людина не в змозі представити або уявити таке, що коли-небудь не виступало в досвіді, не було елементом, предметом, умовою або моментом якої-небудь діяльності. Фактура уяви є віддзеркалення, хоча і не буквальне, досвіду практичної діяльності.

Ще більшою мірою це відноситься до пам'яті, причому до двох її основних процесів одночасно: до запам'ятовування і відтворення. Запам'ятовування здійснюється в діяльності і само представляє особливого роду мнемическую діяльність, яка містить дії і операції, спрямовані на підготовку матеріалу до кращого його запам'ятовування. Це - структуризація, осмислення, асоціювання матеріалу з відомими фактами, включення різноманітних предметів і рухів в процес запам'ятовування і тому подібне

Пригадування також припускає виконання певних дій, спрямованих на те, щоб вчасно і точно згадати збережений в пам'яті матеріал.

Мислення у ряді своїх форм ідентично практичній діяльності. У розвиненіших формах - образній і логічній - деятельностный момент виступає в нім у вигляді внутрішніх, розумових дій і операцій. Мова також є особливого роду діяльність, так що часто, характеризуючи її, користуються словосполученням "мовна діяльність".

Всяка діяльність - це з'єднання внутрішніх і зовнішніх, психічних і поведінкових дій і операцій.

Таким чином, в сучасній вітчизняній психології діяльність використовується як пояснювальний принцип і як психологічна категорія. У першому сенсі діяльність є чинник психічного розвитку, в другому - це спосіб людської активності, що реалізовується з різних причин і з різними цілями. Діяльність має певну структуру і видову змістовність. З різною мірою виразності виділяється наступний ланцюжок структурних компонентів діяльності : Потреба - Мотив - Мета - Завдання - Умови - Дія - Операція. Ці компоненти пов'язані внутрішніми стосунками і перетвореннями, що виникають в ході розвитку діяльності.

Згідно А.Н. Леонтьеву, розрізняють діяльності зовнішню і внутрішню. У цивілізованому суспільстві спостерігаються усе більш тісне переплетення і зближення зовнішньою і внутрішньою деятельностей: фізична праця усе більш интеллектуализируется, а пізнавальна діяльність дослідника може наповнюватися процесами, які по своїй формі є зовнішніми діями.

У історичному плані людська діяльність виникає як діяльність спільна, з якої пізніше виділяється діяльність індивідуальна. Освоєння індивідуальної діяльності здійснюється шляхом формування навичок, умінь і звичок.

Знання механізмів діяльності служить її успішнішому освоєнню.

21) Знання — це теоретично узагальнений суспільно-історичний досвід, результат оволодіння людиною дійсності, її пізнання.

Знання та дія тісно переплетені. Дії з предметами дають одночасно знання про їхні властивості та про можливість використання цих предметів. Зустрічаючись з незнайомими предметами, ми прагнемо перш за все одержати знання про те, як з ними обходитись, як їх використовувати. Якщо ми маємо справу з новим технічним пристроєм, то насамперед знайомимося з інструкцією щодо його використання. На підставі інструкції рухи закарбовуються у вигляді рухових уявлень. Однак рухів зазвичай буває недостатньо для правильного обходження з предметом. Необхідні певні теоретичні знання про деякі властивості пристрою, про закономірності та особливості явищ, що пов'язані з ним. Ці знання можна набути з спеціальної літератури і використати їх, працюючи з пристроєм.

Знання підіймають діяльність на вищий рівень усвідомленості, підвищують упевненість людини в правильності її виконання. Виконання діяльності неможливе без знань.

Крім знань, необхідними компонентами діяльності є вміння та навички. Співвідношення цих компонентів тлумачиться психологами неоднозначно: одні дослідники вважають, що навички передують умінням, інші вважають, що уміння виникають раніше навичок.

Крім того, неоднозначно тлумачиться і поняття вміння. Так, уміння інколи зводять до знання певної справи, розуміння послідовності її виконання. Однак це ще не є вміння, а лише передумова для його виникнення. Так, і першокласник, і старшокласник уміють читати, але це якісно відмінні вміння за їх психологічною структурою. Тому слід розрізняти елементарні вміння, які йдуть відразу за знаннями і першим досвідом дій, і вміння, які виявляються як майстерність у виконанні діяльності, яка виникає після вироблення навички. Елементарні вміння — це дії, що виникають на грунті знань у результаті наслідування діям або самостійних спроб і помилок в обходженні з предметом. Вони можуть виникати на засадах наслідування, із випадкових знань. Уміння — майстерність виникає на підґрунті вже вироблених навичок і широкого кола знань. Таким чином, необхідною внутрішньою умовою вміння є певна вправність у виконанні тих дій, з яких складається дана діяльність.

Отже, уміння — це заснована на знаннях і навичках готовність людини успішно виконувати певну діяльність. Уміння являють собою свідомо контрольовані частини діяльності, щонайменше в головних проміжних пунктах і кінцевій меті.

Існування великої кількості видів діяльності зумовлює існування відповідної кількості вмінь. Ці вміння мають як спільні риси (те, що необхідно для будь-якого виду діяльності: уміння бути уважним, планувати та контролювати діяльність тощо), так і відмінні особливості, що зумовлюються змістом того чи іншого виду діяльності.

Оскільки діяльність складається з різноманітних дій, то й уміння її виконувати складається з низки окремих умінь. Чим складнішою є діяльність, чим досконалішими є механізми та пристрої, якими необхідно керувати, тим більшою майстерністю повинні характеризуватися вміння людини.

Навичка — це дія, сформована шляхом повторення і характеризується високою мірою осягнення і відсутністю поелементної свідомої регуляції і контролю.

Навички є компонентами свідомої діяльності людини, які виконуються повністю автоматично. Якщо під дією розуміти частину діяльності, що має чітко поставлену свідому мету, то навичкою також можна назвати автоматизований компонент дії.

У результаті неодноразового виконання одних і тих самих рухів людина має можливість виконувати певну дію як єдиний цілеспрямований акт, не ставлячи перед собою спеціальної мети свідомо підбирати для неї способи її виконання, не зосереджуючи спеціально уваги на виконанні окремих операцій.

Завдяки тому, що деякі дії закріплюються у вигляді навичок і переходять у план автоматизованих актів, свідома діяльність людини звільняється від необхідності регулювати відносно елементарні акти, а спрямовується на виконання складніших завдань.

22) Мотив тісно пов'язаний з метою, тому що він є спонукою або устремлінням досягнути її. Але мотиви можуть відділятися від цілей та переміщатися на саму діяльність (гра, робота "з любові до мистецтва") або на один з її результатів. Мотиви людської діяльності дуже багатогранні, поза як випливають з різних потреб та інтересів, які формуються у людини в процесі суспільного життя.

Мотиви людської діяльності можуть бути різноманітними: органічні, функціональні, матеріальні, соціальні, духовні.

Тип мотиву характеризується домінуючим видом діяльності. Мотиви поділяються на потенційні та актуальні Розрізняються вони між собою в міру включення у структуру діяльності.

Існує цікава теорія А. Адлера (1870-1937), згідно з якою провідним мотивом людської діяльності є "природжене прагнення до зверхності, до влади". Він вважав, що джерелом даного прагнення є почуття неповноцінності, притаманне кожній людині, та намагання компенсувати свої слабкості і розвивати неповноцінні функції. Безпосередньо своєю діяльністю та "вчинками" людина прагне піднести себе в очах оточуючих та у власному уявленні про себе.

Наступною ланкою схеми діяльності виступає спосіб її виконання. Він залежить від цілей та мотивів і, враховуючи їх, виконується відповідними навичками та вміннями.

Завершальна підструктура діяльності - це її результат, основною особливістю якого є його відповідність цілі.

Всі структурні компоненти діяльності виступають у різних формах свого прояву, у свідомості особистості та її поведінці.

23) Психомоторика - механізм, система, функція, які, зливаючись у цілісність, утворюють функціональний орган. Психомоторика - дійовий орган людини. Це орган людини, а не тіла. Протягом майже всієї історії діяльності людей психомоторика і її функції були і залишаються нині здебільшого засобом створення другої природи людини — культури. У тому числі і таких предметів, які є носіями духовних надбань людства, - живописних полотен, скульптур, архітектури, техніки, технологій тощо. Лише в дії індивідуальність людини стає дійсною. Те, що людина зробила, створила, вчинила, є її характерною ознакою - її мірою. Ідея про універсальність структурно-анатомічних функцій людського тіла переконливо доведена Р. Декартом: душа і тіло людини - дві особливі субстанції - дві незмінні основи людини. Що ж ми маємо? 1. Безтілесну душу. Тіло - місце, де перебуває душа. 2. Бездушне тіло: що душа накаже, те тіло й робить; вони різні і навіть до акту "з'єднання" існують окремо одне від одного. З того часу парадигма Р. Декарта оволоділа умами не лише філософів, а й психологів майже всіх напрямів. Ось що значить сила авторитету. Цьому повірили всі, крім Б. Спінози. На відміну від Р. Декарта, захопленого методом аналізу, Б. Спіноза підійшов до цієї проблеми з другого боку - користувався принципом цілісності і всюди відшукував її знаки - гармонію. Аналіз без синтезу властивостей у цілісність він не визнавав. Тіло без душі - це мертв'як. Жива людина - не просто одухотворене тіло, вона - вершина розвитку природи. Через людину природа не тільки мислить сама себе. Найголовніше: людина - це інструмент, яким природа перетворює себе в більш досконалі форми, гармонізує себе. Звідси випливає: мислення як властивість душі і живий рух як властивість тіла - це не дві різні субстанції (за Р. Декартом), а два атрибути, тобто дві властивості притаманних людині душі і мислячого тіла. Отже, у будь-якому живому русі з одного боку - мислення і з другого - рух людини злиті в одну, неподільну єдність. Майже через два з половиною століття І. М. Сеченов назвав цю цілісність душі і тіла психомоторикою. Він зазначив, що життєвими потребами (дискомфортом) зумовлюється виникнення бажань - думки, яка і викликає рух. 1 підкреслив: бажання буде тоді мотивом — дієвою думкою, або метою, а рух — дією, або засобом досягнення мети, коли людина здійснює довільний рух. Живий, доцільний рух відбувається слідом за бажанням разом з відомостями про уявні наслідки цього руху. Без бажання або імпульсу -думки - рух був би взагалі безглуздим. І. М. Сеченов висловив гіпотезу, яка тепер підтверджена експериментально і покладена в основу теорії психічної регуляції рухів: у рухах дітей коріняться елементи думки. Відмітною особливістю людських рухів і дій, як ми вже знаємо, є їх свідомий і цілеспрямований характер. Діючи, людина пізнає світ, а пізнаючи його - теж діє. Багато елементарних форм рухів рук, ніг, голови і тулуба, а також комбінованих систем рухових дій людина заучує в дитинстві. Історично склалося так, що рухи, рухові дії, психомоторна творчість людини і її механізми - психомоторика - випали з поля зору психології. Для багатьох було цілком зрозумілим: рухи - суто механічне явище, і вони перебувають за рубежами психології, обмеженої внутрішнім світом суб'єктивних фактів.

24) На питання, що таке особистість, психологи відповідають по-різному, і в різноманітності їх відповідей, а почасти і в розходженні думок на цей рахунок проявляється складність самого феномена особистості. Кожне з визначень особи, наявних у літературі (якщо воно включене в розроблену теорію і підкріплене дослідженнями), заслуговує на те, щоб врахувати його у пошуках глобального визначення особистості.

Особистість найчастіше визначають як людини в сукупності його соціальних, придбаних якостей. Це означає, що до особових не належать такі особливості людини, які генотипически або фізіологічно обумовлені, ніяк не залежать від життя в суспільстві. У багатьох визначеннях особи підкреслюється, що до особових не належать психологічні якості людини, що характеризують його пізнавальні процеси або індивідуальний стиль діяльності, за винятком тих, які проявляються в стосунках до людей, в суспільстві. У поняття «особистість» зазвичай включають такі властивості, які є більш-менш стійкими і свідчать про індивідуальність людини, визначаючи його значимі для людей вчинки.

Отже, що ж таке особистість, якщо мати на увазі зазначені обмеження? Особистість — це людина, узятий в системі таких його психологічних характеристик, що соціально обумовлені, виявляються в суспільних за природою зв'язках і стосунках, є стійкими, визначають моральні вчинки людини , що мають істотне значення для нього самого і оточуючих.

Поряд з поняттями «людина», «особистість» в науці нерідко вживаються терміни «індивід», «індивідуальність» (рис. 56). Їх відмінність від поняття «особистість» полягає в наступному.

Якщо поняття «людина» включає в себе сукупність усіх людських якостей, властивих людям, незалежно від того, присутні чи відсутні вони у даної конкретної людини, то поняття «індивід» характеризує саме його і додатково включає такі психологічні і біологічні властивості, які поряд з особистісними також йому притаманні. Крім того, в поняття «індивід» входять як якості, що відрізняють дану людину від інших людей, так і загальні для нього і багатьох інших людей властивості.

Індивідуальність - це найвужче за змістом поняття з усіх обговорюваних. Воно містить в собі лише ті індивідуальна і особистісні властивості людини, таке їх поєднання, яке дану людину відрізняє від інших людей.

Розглянемо структуру особистості. У неї зазвичай включаються здібності, темперамент, характер, вольові якості, емоції, мотивація, соціальні установки. Всі ці якості докладно будуть розглядатися у відповідних розділах, а тут ми обмежимося тільки загальними їх визначеннями.

Здібності розуміються як індивідуально стійкі властивості людини, що визначають його успіхи в різних видах діяльності. Темперамент включає якості, від яких залежать реакції людини на інших людей і соціальні обставини. Характер містить якості, що визначають вчинки людини відносно інших людей. Вольові якості охоплюють кілька спеціальних особистісних властивостей, що впливають на прагнення людини до досягнення поставлених цілей. Емоції і мотивація - це, відповідно, переживання і спонукання до діяльності, а соціальні установки - переконання і відносини людей.

25) З думкою про те, що особистістю людина не народжується, а стає, згодні зараз більшість психологів. Проте їх точки зору на те, яким законам підкоряється розвиток особистості, значно розходяться. Ці розбіжності стосуються розуміння рушійних сил розвитку, зокрема значення суспільства і різних соціальних груп для розвитку особистості, закономірностей і етапів розвитку, наявності, специфіки і ролі в цьому процесі криз розвитку особистості, можливостей прискорення процесу розвитку та інших питань.

Психоаналітична теорія розуміє розвиток як адаптацію біологічної природи людини до життя в суспільстві, вироблення у нього захисних механізмів і узгоджених зі «Над-Я» способів задоволення потреб. Теорія рис засновує своє уявлення про розвиток на тому, що всі риси особистості формуються прижиттєво, і розглядає процес їх зародження, перетворення та стабілізації як підкоряється іншим, небіологічних законам. Теорія соціального навчання представляє процес розвитку особистості крізь призму формування певних способів міжособистісної взаємодії людей. Гуманістична та інші феноменологічні теорії трактують його як процес становлення «Я».

В останні десятиліття посилюється тенденція до інтегрованого, цілісного розгляду особистості з позицій різних теорій і підходів, і тут намічається також інтегративна концепція розвитку, яка бере до уваги узгоджене, системне формування і взаємозалежне перетворення всіх тих сторін особистості, акцент на які робився в руслі різних підходів і теорій. Однією з таких концепцій стала теорія, що належить американському психологу Е. Еріксон, в якій, більш ніж в інших, дана тенденція виявилася вираженою.

Е. Еріксон у своїх поглядах на розвиток дотримувався так званого епігенетичного принципу: генетичної обумовленості стадій, які в своєму особистісному розвитку обов'язково проходить людина від народження до кінця своїх днів. Найбільш істотний внесок Е. Еріксона в теорію особистісного розвитку полягає у виділенні та описі восьми життєвих психологічних криз, неминуче наступаючих у кожної людини:

1. Криза довіри - недовіри (протягом першого року життя).

2. Автономія в протилежність сумнівам і сором (у віці близько 2-3 років).

3. Поява ініціативності в противагу почуттю вини (приблизно від 3 до 6 років).

4. Працьовитість на противагу комплексу неповноцінності (вік від 7 до 12 років).

5. Особистісне самовизначення на противагу індивідуальної сірості і конформізму (від 12 до 18 років).

6. Інтимність і товариськість на противагу особистісної психологічної ізольованості (близько 20 років).

7. Турбота про виховання нового покоління в противагу «зануренню в себе» (між 30 і 60 роками).

8. Задоволеність прожитим життям на противагу відчаю (старше 60 років).

Становлення особистості в концепції Еріксона розуміється як зміна етапів, на кожному з яких відбувається якісне перетворення внутрішнього світу людини і радикальна зміна його відносин з окружаюшіх людьми. В результаті цього він як особистість набуває щось нове, характерне саме для даного етапу розвитку і зберігається у нього (принаймні у вигляді помітних слідів) протягом усього життя.

Самі особистісні новоутворення, по Е. Еріксон, виникають не на порожньому місці - їх поява на певній стадії підготовлено всім процесом попереднього розвитку особистості. Нове в ній може виникнути і утвердитися, лише коли минулого вже були створені відповідні психологічні та поведінкові умови.

Формуючись і розвиваючись як особистість, людина набуває не тільки позитивні якості, але й недоліки. Детально представити в єдиній теорії всілякі варіанти індивідуального особистісного розвитку по всіляких сполученням позитивних і негативних новоутворень практично неможливо. Маючи на увазі цю трудність, Е. Еріксон зобразив у своїй концепції тільки дві крайні лінії особистісного розвитку: нормальну і аномальну. У чистому вигляді вони в житті майже не зустрічаються, але зате вміщують в себе всілякі проміжні, варіанти особистісного розвитку людини

Е. Еріксон виділив вісім стадій розвитку, один до одного співвідносить з описаними вище кризами вікового розвитку. На першій стадії розвиток дитини визначається майже виключно спілкуванням з ним дорослих людей, в першу чергу матері. На цій стадії вже можуть виникнути передумови до прояву в майбутньому прагнення до людей або відсторонення від них.

Друга стадія визначає формування у дитини таких особистісних якостей, як самостійність і впевненість у собі. Їх становлення також значною мірою залежить від характеру спілкування і звернення дорослих з дитиною.

Зауважимо, що до трьох років дитина вже набуває певні особистісні форми поведінки, і тут Е. Еріксон розмірковує в згоді з даними експериментальних досліджень. Можна сперечатися про правомірність відомості всього розвитку саме до спілкування та поводження з дитиною з боку дорослих (дослідження доводять важливу роль у цьому процесі предметної спільної діяльності), але той факт, що дитина трирічного віку вже поводиться як маленька особистість, майже не піддається сумніву.

Третя і четверта стадії розвитку, по Е. Еріксон, також в цілому збігаються з уявленнями Д. Б. Ельконіна та інших вітчизняних психологів. У даній концепції, як у вже розглянутих нами, підкреслюється значення навчальної та трудової діяльності для психічного розвитку дитини в ці роки. Відмінність поглядів наших вчених від позицій, на яких стоїть Е. Еріксон, полягає тільки в тому, що він акцентує увагу на формуванні так операціональних і пізнавальних умінь і навичок, а якостей особистості, пов'язаних з відповідними видами діяльності: ініціативності, активності та працьовитості (на позитивному полюсі розвитку), пасивності, небажання трудитися і комплексу неповноцінності щодо трудових, інтелектуальних здібностей (на негативному полюсі розвитку).

Наступні стадії особистісного розвитку в теоріях вітчизняних психологів не представлені. Але цілком можна погодитися з тим, що придбання нових життєвих і соціальних ролей змушує людину по-новому дивитися на багато речей, і в цьому, мабуть, полягає основний момент особистісного розвитку в старшому віці, наступному за юністю.

Разом з тим викликає заперечення лінія аномального розвитку особистості, окреслена Е. Еріксон для цих віків. Вона явно виглядає патологічно, між тим як це розвиток може набувати й інші форми. Очевидно, що на систему поглядів Е. Еріксона зробили сильний вплив психоаналіз і клінічна практика.

Крім того, на кожній з-виділених їм стадій розвитку автор вказує лише на окремі моменти, що пояснюють його хід, і тільки на деякі особистісні новоутворення, характерні для відповідного віку. Без належної уваги, наприклад, на ранніх стадіях дитячого розвитку залишилося засвоєння і використання дитиною мови, причому в основному тільки в аномальних формах.

Проте значна частка життєвої правди в даній концепції міститься, а головне, вона дозволяє уявити собі важливе значення періоду дитинства у всьому процесі особистісного розвитку людини.

На закінчення відзначимо особливу позицію з питання про особистісному розвитку, яку займає Е. Фромм. Представляється, що він дав філософськи найбільш правильне трактування цілей і задач особистісного розвитку людини в умовах сучасного демократичного суспільства. Демократія, писав він, - це система, яка не на словах, а на ділі створює економічні, політичні та культурні умови для повноцінного розвитку індивіда як особистості. Розвиток особистості - це визнання і реалізація унікальних можливостей, наявних у кожної людини. Люди, вважав автор, народжуються рівними, але різними. Повага самобутності людини, культивування його унікальності, відповідне його природу і сообразное вищим моральним, духовним цінностям, - найважливіше завдання виховання.

Особистість повинна розвиватися вільно, і свобода її розвитку на практиці означає непідвладність будь вищій силі або цілі, крім самовдосконалення особистості.Індивідом як особистістю не повинна маніпулювати ніяка зовнішня сила, будь то держава або колектив.

26) Особистість — це людина, узятий в системі таких його психологічних характеристик, що соціально обумовлені, виявляються в суспільних за природою зв'язках і стосунках, є стійкими, визначають моральні вчинки людини , що мають істотне значення для нього самого і оточуючих.

Поряд з поняттями «людина», «особистість» в науці нерідко вживаються терміни «індивід», «індивідуальність» (рис. 56). Їх відмінність від поняття «особистість» полягає в наступному.

Якщо поняття «людина» включає в себе сукупність усіх людських якостей, властивих людям, незалежно від того, присутні чи відсутні вони у даної конкретної людини, то поняття «індивід» характеризує саме його і додатково включає такі психологічні і біологічні властивості, які поряд з особистісними також йому притаманні. Крім того, в поняття «індивід» входять як якості, що відрізняють дану людину від інших людей, так і загальні для нього і багатьох інших людей властивості.

Індивідуальність - це найвужче за змістом поняття з усіх обговорюваних. Воно містить в собі лише ті індивідуальна і особистісні властивості людини, таке їх поєднання, яке дану людину відрізняє від інших людей.

27) Спрямованість особистості — це сукупність стійких мотивів, які орієнтують діяльність особистості, і відносно незалежних від конкретних ситуацій.

Спрямованість особистості є соціально зумовленою і формується шляхом виховання. Вона включає ієрархічно пов'язані між собою форми:

— потяг - найпростіша біологічна форма спрямованості;

— бажання — усвідомлена потреба і потяг до чогось певного;

— прагнення — це бажання при включенні вольового компонента;

— інтерес — пізнавальна форма спрямованості на певний предмет;

— схильність — це інтерес при включенні вольового компонента;

— ідеал — предметна мета, конкретизована в образі чи уявленні;

— світогляд — це система філософських, етичних, естетичних, природничо-наукових та інших поглядів на навколишній світ;

— переконання — вища форма спрямованості, яка розуміється як система мотивів особистості, які спонукають її чинити відповідно до своїх поглядів, принципів, світогляду.

Як відзначалося вище, мотиви можуть бути усвідомлюваними і неусвідомлюваними. У спрямованості особистості провідна роль належить усвідомлюваним мотивам. Потребнісно-мотиваційна сфера лише частково характеризує спрямованість особистості, є фундаментом, на якому формуються життєві цілі особистості.

Слід розрізняти цілі діяльності і життєві цілі. Протягом життя людина виконує велику кількість діяльностей, реалізуючи в кожній з них певну мету. Життєва мета виступає інтегратором окремих цілей, пов'язаних з певними діяльностями. Реалізація окремих цілей є разом з тим окремою реалізацією загальної життєвої мети особистості. З життєвими цілями пов'язаний і рівень домагань особистості. У життєвих цілях виявляється усвідомлена „концепція власного майбутнього". Усвідомлення особистістю не тільки мети, але й реальності її здійснення розглядається як перспектива особистості.

28) Поняття особистість - різноманітна. Воно характеризує "надприродну", соціальну властивість людини. З одного боку, цим визначається конкретний індивід як суб'єкт діяльності, з іншого - розуміється соціальна властивість індивіда як сукупність соціальних рис, характеристик, які інтегрувалися в процесі суспільної взаємодії.

Соціологію цікавлять і внутрішні детермінанти (фактори) соціальної поведінки. До них, перш за все, належать: потреби, інтереси, цінності. Люди в своїй життєдіяльності прагнуть забезпечити умови, засоби існування, реалізацію потреб, інтересів, цінностей.

Коли нам чогось не вистачає, ми відчуваємо потребу в чомусь, але водночас перебуваємо у залежності від цього чогось. Саме тому вважається, що потреба - стан живої істоти, який виражає його залежність від того, що і становить умову його існування. Задоволення потреби - процес повернення організму в стан рівноваги.

Потреби - це ті форми взаємодії людини зі світом (духовні чи матеріальні), необхідність яких обумовлена особливостями відтворення і розвитку її біологічної, психологічної, соціальної визначеності, і які тою чи іншою мірою відчуваються, усвідомлюються людиною. Потреби демонструють протиріччя між необхідним і наявним. Це - потреба в чомусь, необхідність чогось, що забезпечує її існування, збереження. Це – рухома сила людської активності, причина багатьох наших дій.

Першим, хто розібрався в структурі потреб, виявив їх роль та значення, був американський психолог А. Маслоу. Послідовність та задоволення потреб та їх ієрархію можна відтворити в такій схемі:

Кожна група потреб по-своєму виявляються у людини, з різною силою та інтенсивністю. Якщо природні потреби (нижчі) притаманні всім людям в рівній мірі, то вищі (штучні) - в неоднаковій. У цілому, вищі потреби сильніше диференціюють людей, розрізняють одного від другого, ніж нижчі, природні. Де починаються вищі потреби, там, власне кажучи, починається формування особистості. В результаті виникає двоспрямований процес: потреби керують людиною, а вона формує їх зміст. Чим вищі запити особи, тим складніший процес формування потреб.

Наступний елемент, котрий виявляє сутність природи особистості, є інтерес. Інтерес - це усвідомлення потреб особистості. Це спрямованість дій індивіда залежно від можливості задоволення тієї чи іншої потреби, одна із рушійних сил поведінки та діяльності особи. Разом із потребами інтереси становлять основу цінності.

Цінність виступає як закріплене ставлення людини (ідеї, уявлення, переживання, установки) до елементів навколишнього світу, які визначають вибір засобів і методів діяльності і їх застосування в соціальній практиці. Цінностями можуть виступати предмети людських прагнень, устремлінь, бажань, а також процеси, явища, ідеї. Вони виявляються у формі ідеалу (абстрактне уявлення), в елементах матеріальної та духовної культури, соціальних цінностях. Кожній людині притаманна індивідуальна ієрархія особистих цінностей, що дозволяє говорити про таке поняття, як шкала цінностей. Все це пов'язує духовну культуру суспільства з духовним світом людини. Цінності та потреби тісно взаємопов'язані. Це - два боки єдиного цілого. Якщо потреби - це спонукальна сила, яка коріниться всередині людини, то цінність визначає ті об'єкти, котрі задовольняють цю потребу. Соціологія виділяє, а також застосовує кілька типів інтересів особистості:

■ інтерес-ставлення;

■ інтерес-дія (як практичний вияв інтересу шляхом участі людини у певному виді діяльності);

■ інтерес-установка (сформоване при довготривалій дії спрямоване ставлення);

■ інтерес-орієнтація (виділення одного інтересу як головного із ряду інших).

Ставлення людини до інтересів та цінностей характеризують мотиви (мотивація). Вони характеризують людину насамперед як суб'єкта. Це - усвідомлена потреба особи у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності.

Мотив, на відміну від потреби, – з'ясована причина поведінки, осмислена дія. усвідомлені наміри.

29) Самооцінка - оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей та місця серед інших людей

Самооцінка має комплексний характер, оскільки розповсюджується на різні появи особистості - інтелект, зовнішні дані, успішність у спілкуванні тощо. Вона також є динамічною, так як може змінюватись впродовж життя.

Залежно від того, як самооцінка, що має суб'єктивний характер, співвідноситься з реальними проявами людини, вона поділяється на види:

Рис. 3.2.7. Види самооцінки

Адекватна самооцінка - та, що відповідає реальності. Неадекватна самооцінка - коли людина себе неправильно оцінює.

Неадекватна, в свою чергу, може бути завищеною - для неї характерна переоцінка людиною своїх позитивних якостей та заниженою, яка проявляється через применшення своїх переваг або (і) перебільшення недоліків. Саме неадекватно занижена самооцінка значно важче піддається психологічній корекції через свою злитість з комплексом неповноцінності особистості.

Самооцінка значною мірою виявляється не стільки в тому, що людина думає або говорить про себе, скільки в її ставленні до досягнень інших. Людина із завищеною самооцінкою охоче критикує без достатніх підстав зроблене іншими людьми. Неадекватна самооцінка ускладнює життя не лише тим, кому вона властива, а й оточуючим. Конфліктні ситуації, в яких опиняється людина, зазвичай є результатом неправильної самооцінки.

Як компонент самосвідомості самооцінка теж не є вродженою, а поступово формується в онтогенезі людини, вперше проявляючись в дошкільному віці. На її формування в особистості суттєво впливають наступні механізми:

1 - механізм характерний як провідний для дітей дошкільного віку,

2 - для молодших школярів,

3 - для осіб підліткового та юнацького віку,

4 - для людей дорослого віку

1) емоційна реакція значимих дорослих:

- ступінь їх любові, прийняття дитини,

- прояв уваги до дитини, спілкування з нею, переважаюче ставлення до дитини, оцінка її вчинків;

2) успішність шкільного навчання та ставлення педагогів до дитини;

3) успішність спілкування з ровесниками, наявність дружніх та романтичних взаємин;

4) співвідношення власних досягнень людини з планами та порівняння з досягненнями інших значимих людей.