- •15.Сутність етико - філософського вчення Конфуція
- •Філософські вчення даосизму, легізму, моїзму.
- •17. Загальна характеристика античної філософії: школи, проблематика, тенденції розвитку.
- •18. Філософія мілетської школи: Фалес, Анаксимандр, Анаксимен
- •19. Філософське вчення Геракліта Ефеського
- •20. Філософське вчення Піфагора про числа.
- •21. Апорії Зенона Елейського в контексті проблеми руху
- •22. Філософський метод Сократа. Софісти й софістика.
- •23. Атомістична філософія Левкіппа й Демокрита
- •24. Вчення Платона про ідеї.
- •27. Філософія епохи еллінізму: епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм.
- •28. Специфіка середньовічної західноєвропейської філософії: періодизація, основна проблематика
- •30. Середньовічна схоластика (Альберт Великий й Тома Аквінський)
- •31. Філософська концепція Томи Аквінського.
- •32.Проблема поняття і речі в філософії реалізму і номіналізму
- •33. Проблема віри й розуму, людини і природи в середньовічної філософії
- •36. Німецька класична філософія: основні ідеї та спрямованість
- •37. Пантеїзм н. Кузанського.
- •38. Емпірична філософія ф. Бекона.
- •39. Філософія раціоналізму р. Декарта.
- •40. Проблема субстанції у філософії Нового часу (р.Декарт, б.Спіноза, Лейбніц).
- •41. Філософська система г.С. Сковорода.
- •42. Філософські ідеї і. Канта.
- •44. Проблема раціонального і їрраціонального в Західній філософії XIX-XX ст..
- •45. Філософські погляди а.Шопенгауера
- •46. Матеріалістична філософія л.Фейєрбаха.
- •47. Філософсько-етичне вчення Сковороди. Вчення про щастя. Концепція спорідненої праці.
- •48. Філософія серця п. Юркевича.
- •49. Філософське вчення ф. Ніцше.
- •50. Філософія екзистенціалізму.
- •51. Філософія неопозитивізму.
- •52. Психоаналіз 3. Фрейда й неофрейдизм.
- •54. Філософські уявлення про свідомість в історії філософії. Свідомість й позасвідомі форми психічної діяльності.
- •55.Свідомість, спілкування, мова, мовлення.
- •56.Проблема свободи й необхідності у філософії.
- •57. Цивілізація і культура .
- •58. Етика як практична філософія.
39. Філософія раціоналізму р. Декарта.
Філософ Рене Декарт (1596–1650) стояв біля витоків раціоналістичній традиції. Декарт одержав базову освіту в єзуїтською колегіїЛа-флеш. Він рано почав сумніватися у цінності книжкової вченості, оскільки, на його думку, в багатьох наук відсутня надійне підставу. Залишивши книжки, він почав подорожувати. Хоча Декарт був католиком, але свого часу він брав за протестантів у Тридцятирічній війні. У віці 23 років під час перебування на зимових міських квартирах у Німеччини воно сформулював основні ідеї свого методу. Через десять років, він перейшов до Голландію, щоб у світу і спокої займатися дослідженнями. У 1649 р. поїхав до Стокгольма до королеві Кристині. Шведська зима виявилася надто для нього суворої, занедужало і помер лютому 1650 р.
Його основні твори включають «Міркування про методі» (1637) і «>Метафизические роздуми» (1647), «Почала філософії», «Правила керівництво розуму». Декарт є основоположником раціоналізму (від ratio – розум) – філософського напрями, представники якого є основним джерелом знання вважали розум. Раціоналізм – протилежністьемпиризма. Якщо філософія мусить бути дедуктивної системою типуЕвклидовой геометрії, тоді необхідно знайти істинні передумови (аксіоми). Якщо передумови не є очевидними і сумнівними, то висновки (теореми) дедуктивної системи мають мало цінності. Але як знайти абсолютно очевидні і певні передумови для дедуктивної філософської системи? Відповісти це питання дозволяє методичне сумнів. Воно є способом винятку всіх положень, посеред яких ми можемо логічно сумніватися, і законним способом пошуку положень, які логічно безсумнівні. Саме через такі безперечні становища ми можемо використати передумовою істинної філософії. Методичне сумнів є засобом (методом) винятку всіх тверджень, які може бути передумовами дедуктивної філософської системи. Декарт стверджує, що з нього такою ж самоочевидною, як власне існування й наявність свідомості, є існування мислячого буття (душі) і протяжного буття (матерії). Декарт вводить вчення про речі мислячої (душі) і речі протяжної (матерії) як єдино існуючих (крім Бога) двох фундаментально різних феномени. Душа є лише мислячої, але з протяжної. Матерія є лише протяжної, але з мислячої. Матерія розуміється з допомогою лише механіки (>механико-материалистическая картина світу), тоді як душа вільна та раціональніша.
40. Проблема субстанції у філософії Нового часу (р.Декарт, б.Спіноза, Лейбніц).
Під субстанцією при цьому розуміється те, "...що існує саме в собі і представляється саме через себе, тобто те, уявлення про що не має потреби в уявленні іншої речі, з якої воно повинне було б утворитися" [1, с. 351]. Таке розуміння субстанції відрізняється від її розуміння Аристотелем, що під субстанцією розумів окремі речі, предмети, наприклад зелені дерева або чотирикутні столи, на противагу їхнім властивостям "зелений" і "чотирикутний". Відрізняється воно і від розуміння субстанції середньовічною філософією, у якій проводиться чітка границя між буттям Бога і буттям світу речей, і проблема субстанції розглядається через це розходження. У філософських системах Декарта, Спінози, Лейбніца Бог, хоча і грає надзвичайно важливу роль, але проблема субстанції перенесена в площину розгляду природи. Декарт при цьому виходить із існування двох субстанцій: тілесної і мислячої. "...Протяжність у довжину, ширину і глибину є природою тілесної субстанції, мислення ж є природою субстанції мислячої", - пише Декарт [3, с. 335]. Крім того, Декарт говорить про те, що "...ім'я "субстанція" неоднозначно відповідає Богові і його створінням...", тому що "...субстанцією, яка зовсім не потребує нічого іншого, може бути тільки одна, а саме - Бог. Можливість же існування всіх інших субстанцій ми можемо осягнути лише при сприянні Бога" [3, с. 334]. Інше розуміння субстанції ми знаходимо у Спінози, що у своїй "Етиці" приділяє значну увагу цій проблемі. Спіноза вважає, що не може існувати двох субстанцій. Субстанція може бути тільки одна, оскільки вона містить у собі всю повноту буття, вона вічна в часі і не обмежена в просторі. Поруч із субстанцією не може бути нічого іншого. Спіноза спростовує подвійність Декарта й у першому і в другому значенні. Бог і природа, на думку Спінози, збігаються, це одне й те саме. Бог не створював природу, вона вічна. Спіноза розвиває послідовно пантеїстичну позицію, ототожнюючи природу і Бога, за що і піддавався гонінням з боку іудаїстської і християнської церков. Заперечує він і декартовий поділ субстанції на тілесну і мислячу. Протяжність і мислення є не двома субстанціями, а атрибутами (атрибут - невід'ємна властивість, сутність субстанції) єдиної субстанції. Субстанція взагалі має нескінченну кількість атрибутів, і пізнати їх усі ми ніколи не зможемо (інакше ми б визначили Бога), але нам досить знати два зазначені атрибути, що дають можливість нам знати субстанцію і судити про неї, хоча наше знання і буде обмеженим. Безпосередньо субстанція нам дана у вигляді модусів, тобто конкретних речей і розумових процесів. Модус - це те, "що існує в іншому і уявляється через це інше" [1, с. 351].