47.Теорії аграрного, індустріального, постіндустріального і технотронного суспільства

В основу розчленовування усесвітньої історії на доіндустріальне (аграрне), індустріальне (капіталістичне і соціалістичне), постіндустріальне (Д. Белл і ін.) і технотронне (З. Бжезінський) суспільство кладеться рівень техніки виробництва, а також галузевий і професійний розподіл праці: при цьому зменшується значення суспільних стосунків, власності і класової боротьби.

Аграрне суспільство — поняття, що характеризує доіндустріальну стадію розвитку суспільства (від виникнення продуктивного господарства до промислового перевороту). Використовуються також синоніми "традиційне" та "селянське суспільство". Поняття А.С. почало активно вживатися у 1950-1960-ті рр. в наслідок поширення концепції індустріального суспільства. Принципи громадського життя, що були властиві А.С. (традиційні звичаї, релігійні цінності та ін.), відстоювались деякими напрямками консерватизму, в гаслах східноєвропейського аграризму, інших традиціоналістських напрямах.

Індустріальне суспільство — поняття, що означає стадію суспільного розвитку, що займає місце між аграрним суспільством та постіндустріальним суспільством. Для І.С. властиві розвинута та складна система розподілу праці за умов його сильної спеціалізації, масове виробництво товарів на широкий ринок, машинізація і автоматизація виробництва і управління, науково-технічна революція. Результатом цих процесів є високий розвиток засобів транспорту і комунікацій, висока ступінь мобільності населення і урбанізації, якісні зрушення в структурах національного споживання. В І.С. основні характеристики великої промисловості та моделі розвитку, що задаються ними, стають визначними для соціального спілкування в суспільстві в цілому і для більшої частини населення. Теорія І.С. була сформульована в двох варіантах: французьким соціальним філософом Р.Ароном в лекціях в Сорбонні у 1956-1959 рр. та американським економістом і політологом У.Ростоу в книзі "Стадії економічного зростання" (1960). Теорія І.С. зводить соціальний прогрес до переходу від відсталого, аграрного, докапіталістичного супільства до передового, індустріального, капіталістичного суспільства із масовим ринковим виробництвом та демократичним ладом. В основі цього переходу лежить процес послідовних технічних нововведень у виробництві, який багато в чому пояснюється збігом випадкових обставин у сполученні з різними психологічними мотивами діяльності (націоналізмом, протестантською етикою, духом підприємництва, особистими амбіціями та ін.). Теорія І.С. вплинула на формування теорії постіндустріального суспільства та масового суспільства теорії.

Постіндустріальне суспільство- позначення нової стадії суспільного розвитку, нібито наступною за індустріальним капіталістичним суспільством. Концепція «П. о.» є подальшим розвитком популярних в 60-х рр. теорій «індустріального суспільства» французького соціолога Р. Арона і «стадій економічного зростання» американського соціолога В. Ростоу . Найбільш видні її представники — Д. Белл, М. Кан, З. Бжезінський (США), Ж. Ж. Серван-Шрейбер і А. Турен (Франція).. В цілому концепція «П. о.» претендує на роль загальносоціологічній теорії поступального розвитку людства.

В концепції «П. о.» затверджується, що залежно від рівня техніки в суспільстві послідовно переважають «первинна» сфера економічної діяльності (сільське господарство), «вторинна» (промисловість), а нині воно вступає в «третинну» сферу послуг, де провідної ролі набувають наука і освіта. Кожною з цих трьох стадій властиві специфічні форми соціальної організації (церква і армія — в аграрному суспільстві, корпорація — в індустріальному, університети — в постіндустріальному), а також пануюча роль певного стану (священиків і феодалів, бізнесменів, учених і професорів фахівців). Ця концепція фактично намагається увічнити антагоністичні суспільні стосунки, бо в «П. о.» зберігаються соціальна неоднорідність, нерівність і відчуження особи, ділення на правлячу, технократичну еліту і керовані маси населення, приватна власність і політичні конфлікти.

Як визначальні риси «технотронного суспільства» Бжезинський називає: переважання сфери послуг, розвиток індивідуальних здібностей людини, доступність освіти, заміну мотиву нагромадження особистого багатства «моральним імпера-тивом використання науки в інтересах людини», ліквідацію «персоналізації» економічної влади, тобто втрату власниками капіталу позицій в управлінні виробництвом. Цю роль відіграє «еліта технотронного суспільства», тобто організатори виробництва та вчені, що утворюють «верхівку панівного класу».

У «технотронному суспільстві» соціальні конфлікти виникають лише в доіндустріальному секторі, але їх завжди можна усунути, збільшуючи доходи осіб цього сектора. Це не становить проблеми, оскільки «американське суспільство в цілому досягло небаченого достатку, що стосується всіх класів».

48. Закони та рушійні сили історії,проблема сенсу історії. Історичний процес.

Рушійними силами розвитку суспільства у соціальній філософії вважають різні суспільні явища: об’єктивні суспільні суперечності, розвиток продуктивних сил, способу виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов’язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об’єктивними та суб’єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Але рушійні сили розвитку суспільства пов’язані насамперед з діяльністю людей.

Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності.

Серед трактувань сенсу історії, що співіснують нині у значенні основних, можна виокремити: агностичне (К.Ясперс), віталістське (В.Віндельбанд, Г.Ріккерт), антиісторицистське (К.Поппер, А.Данто), екуменічне (А.Дж.Тойнбі), екзистенціалістське (М.Гайдегер, Ж.П.Сартр, А.Камю), герменевтичне (М.Гайдегер, Х.-Г.Гадамер, П.Рікьор), анти раціоналістичне (Т.В.Адорно, М.Хоркхаймер, П.Фейєрабенд), телеологічне (М.Бердяєв, Ж.Мартен), комунікативне (Ю.Габермас, К.Ясперс, К.О.Апель).

Спочатку проблема сенсу історії ставиться переважно як питання про сенс історії людства загалом. Потім здійснюється переглпостановки даної проблеми з акцентом на відповідне суспільство, культуру та людину цього суспільства чи культури.

Сенс історії не зводиться лише до розвитку суб’єкта історичної життєдіяльності. Він має охоплювати, як мінімум чотири параметри цієї життєдіяльності: по-перше, самопізнання чи само ідентифікацію суб’єкта історії, спрямовану на формування його автентичного самоусвідомлення своєї неповторності; по-друге, розвиток тих своїх сильних сутнісних сил, що зумовлюють не тільки соціальну типовість суб’єкта, а й його нетиповість, унікальність; по-третє, пошук і вибір саме свого осередку в структурі масштабної цілісної історичної системи, який. З одного боку, робить можливою ефективну реалізацію суб’єктом саме його здатностей, з іншого – якомога повніше відповідає запитам означеної системи щодо даного суб’єкта; по-четверте, сенс історії має охоплювати автентичну та повноцінну самореалізацію суб’єкта і історичному процесі.

Історичний процес являє собою процес становлення, функціонування, розвитку людської сутності, який, тим самим, здійснюється в діалектиці систем потреб та видів діяльності, а точніше, в діалектиці закону підвищення потреб та закону підвищення діяльності. Діяльність набуває значення не лише способу задоволення потреб, а й передумови нових, більш досконалих потреб. Безперервний прогрес у задоволенні самих потреб, у вдосконаленні засобів та шляхів його задоволення зумовив підвищення продуктивності праці, що, в свою чергу, спричинило зміни в середині первісної общини, а відтак викликало й відчуження.