43. Роль соціального партнерства у вирішенні трудових спорів

44. Міжнародний досвід соціального партнерства. Моделі соціального партнерства.

Соціальне партнерство в розвинутих краiнах виконує 2 основних функцii: забезпечує соціальну злагоду в країні та сприяє досягненню окремих угод в конкретних галузях. Укладання угод здiйснюється вiдповiдно до норм Рекомендацii МОП 1951 р. Принципи соціального партнерства в краiнах Заходу є пiдтримка та змiцнення ринкової конкуренції, вiдмова вiд монополiзму та вирiшення соціальних проблем прямим державним або приватним контролем над ринком. Але головна роль у пiдприємцiв i профспiлок. Уряд лише їх iнiцiатор, органiзатор, посередник, консультант. Можна виокремити такi форми: консультацii, переговори, укладання колективних договорiв та угод (генеральна угода, галузева угода,регiональна угода), спiльне розв’язання колективних трудових спорiв, органiзацiя примирних процедур, участь у роботi органiв соціального партнерства, розгляд та вирiшення претензiй та розбiжностей, контроль за виконанням спiльних домовленостей. Iснують й iншi форми, зокрема на виробничому рiвнi – участь працiвників в управлiннi виробництвом, у корпоративних правових дiях (розподiл прибуткiв, доходiв вiд власностi тощо), в управлiннi коштами обов’язкового соціального страхування та соціального забезпечення.

На практиці виділяють дві моделі соціального партнерства.

Трипартизм — це модель соціального партнерства, яка припускає трибічну співпрацю між працівниками, роботодавцями та державою па регіональному, загальнодержавному та територіальному рівнях.

Біпартизм — це двостороння модель соціального партнерства, що використовується переважно на галузевому рівні та на рівні підприємств.

45. Нормативно-правова база забезпечення моніторингу ринку праці в Україні.

Нормативно-правовою базою для проведення моніторингу соціально-трудової сфери є: Конституція України, Укази Президента України, Постанови ВРУ та КМУ, Кодекс законів про працю України (КЗпП), Закони України “Про зайнятість населення”, “Про колективні договори і угоди”, “Про оплату праці”, “Про порядок розгляду трудових спорів”, “Про інформацію” та інші нормативно-правові акти, що регулюють трудові відносини.

Всі перелічені документи регулюють трудові відносини та надають певні гарантії держави у цій сфері. Вони опосередковано вказують на необхідність постійного відстеження стану трудової сфери в країні для контролю та своєчасного реагування на відповідні негативні процеси. Конституція України як головний закон країни гарантує наступне:

Ст. 43. – Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Ст. 48. – Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Право людини на працю та її гідну оплату гарантовано не тільки Конституцією України, а й іншими загальнодержавними та міжнародними правовими актами. Зокрема, Загальною декларацією прав людини (ст. 23) затвердженою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, Європейською соціальною хартією (ст. 1, 4) від 3 травня 1996 року та ін. Таким чином, держава взяла на себе зобов’язання забезпечити певні гарантії та ефективний розвиток в галузі трудових відносин в Україні, в тому числі щодо оплати праці.

Так, ст. 8 КЗпП України говорить, що держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм та гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно з переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України, а також шляхом оподаткування доходів працівників.

До мінімальних державних гарантій згідно з КЗпП України також належать: норми оплати праці (за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час;) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад;), а також гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на іншу роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах, тощо.

Серед перелічених у ст. 10 Закону України “Про державну службу” основних обов’язків державних службовців є недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина. З цією метою державні службовці мають право “одержувати від державних органів, підприємств, установ та організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції”. Разом з тим, в обов’язки державних службовців входить збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов’язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно із законом не підлягає розголошенню.

Правові основи інформаційної діяльності в Україні закладено в Законі України “Про інформацію”. Під інформацією цей Закон розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. Дія цього закону поширюється на інформаційні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації.