49. 2. Проблема періодизації людської історії: формаційний, цивілізаційний підходи

Формаційний та цивілізаційний підходи до аналізу суспільства. У сучасній соціальній філософії існують два підходи до розуміння суспільного розвитку – формаційний та цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу. Тобто, це питання про те, чи є суспільний розвиток прогресом, чи він є історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов’язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес.

ФОРМАЦІЙНИЙ ПІДХІД вирішує цю проблему так: історія є прогресом, сходженням від менш розвиненої до більш досконалої формації. На відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії не передбачає заданого сценарію майбутнього розвитку, заперечує наявність закономірностей історії. Коротко проаналізуємо сутність цих підходів.ФОРМАЦІЙНА ТЕОРІЯ базується на розумінні суспільства як соціально-економічної системи, в ній вирішальна роль відводиться економічному фактору. Згідно з формаційним підходом, СПОСІБ ВИРОБНИЦТВА визначає все багатоманіття суспільних зв’язків і відносин. Основними елементами суспільно-економічної формації є БАЗИС і НАДБУДОВА. Базис – це сукупність виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства, від нього залежать всі інші суспільні відносини. Базис визначає характер і зміст НАДБУДОВИ, тобто ідеологічних, політичних, правових та інших відносин та ідей, організацій та установ, через які здійснюються ці відносини.

В основі ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ПІДХОДУ, який заперечує й водночас доповнює формаційний підхід, – перетворення історії людства в глобальну, загальнолюдську історію. Якщо раніше вона була історією окремих племен, народів, країн, регіонів, культур, то сьогодні ми є свідками створення планетарної цивілізації. Але термін “ЦИВІЛІЗАЦІЯ” є багатогранним, він не має однозначного і чіткого визначення: цивілізацію іноді ототожнюють з поняттям “культура”, про що буде мова в наступному розділі; часто під цим поняттям розуміють більш високий відносно варварства рівень розвитку суспільства, пов’язаний з високим рівнем розвитку техніки і технології. Отже, на відміну від формаційного підходу, який базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, цивілізаційний підхід фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства – матеріально-економічній, культурній, політичній, моральній.

3. Напрямки,представники та тенденції сучасної неокласичної філософії ХІХ – ХХ ст.

Однією з провідних течій сучасної світової філософії, безперечно, є позитивна філософія, яка своїм джерелом має класичний позитивізм XIX ст., і в наш час представлена неопозитивізмом та постпозитивізмом.

Неопозитивізм (або третій позитивізм) виник у 20-х роках XX ст. і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції.

Позитивізм як філософський напрямок заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання, з погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Філософія має бути скасована і замінена або безпосередньо конкрет-ними науками, або ж вченням про взаємовідношення між науками, про їх логічну структуру, мову тощо.

Впливовою в західній філософії течія позитивізму об'єднувала школу першого історичного позитивізму XIX ст. О.Конта, Д.Ст.Мілля, Г.Спенсера, і школу другого позитивізму (кінець XIX — початок XX ст.) — емпіріокритицизму Е. Маха, Р.Авенаріуса і школу неопозитивізму "Віденського гуртка" М.Шліка, Р.Карнапа, О.Непрата та ін. у 20—30-х роках XX ст., і школу американського, насамперед "логічного емпіризму" в 40-50—60-х роках XX ст.Ідеї Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806—1873) та Герберта Спенсера (1820— 1903). Погляди останніх стали тією початковою формою позитивістської філософії, яку назвали "першим позитивізмом". В кінці XIX ст. ідеї позитивізму Конта, Мілля, Спенсера розвивали представники емпіріокритицизму — Ернст Мах (1838—1916) та Ріхард Авенаріус (1843—1896), а в XX ст. виникає неопозитивізм та постпозитивізм.

4. Схоластика — філософське вчен­ня, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною ме­тодикою та формально-логічними проблемами.

Теорія суспільного договору – теорія, за якою люди віддають частину свої суверенних прав уряду держави або іншому органу влади для того, щоб підтримувати порядок у суспільстві, тобто згода тих, ким правлять, на певні правила, за якими здійснюється правління. Серед визначних прихильників теорії суспільного договору були філософи Томас Гоббс, Джон Локк, Жан-Жак Руссо та інші.

Дуалізм - світогляд, який вихідними вважає два рівноправні та протилежні начала (матерію і дух. світле і темне).

Білет 27.

1. . Філософія як мудрість та наука, образ життя та система знань

Філософія як мудрість, що спрямована на пізнання найбільш загального, “сутнісного і вічного”, дає змогу розкривати закономірні зв’язки. Мудрість, таким чином, є важливою ознакою філософії, котра осмислює дійсність на основі пізнання найбільш загальних зв’язків, причин, тенденцій розвитку та їх практичного (предметного) використання.

Отже, філософія як мудрість з’ясовує найбільш загальні, фундаментальні проблеми існування світу; першоначала і першопричини буття; вона спрямована на пізнання загальних, усталених, необхідних зв’язків між сутностями – закономірних зв’язків..

Чи є філософія однією з наук ? На перший погляд, відповідь здається однозначно позитивною, адже займаються філософією високоосвічені люди, вчені, вона має має свій предмет вивчення, свої закони й категорії. Проте філософія відрізняється від інших наук – вона не вивчає якусь певну сферу світу чи галузь людської діяльності, а шукає такі знання, які знадобляються науковцям різного фаху в їх творчих пошуках.

Філософія виступає як знання, максимальною мірою позбавлене чуттєвої конкретності, вона є знання загального.

Отже, певна схожість пов’язана передусім з теоретичною формою їх змісту. Ця схожість виявляється також у націленості обидвох гілок людського осягання світу на пізнання загального.

З цією схожостю філософії і науки пов’язана і їхня розбіжність – принципово різна орієнтованість на це загальне. “Наука “схоплює” загальне як таке, саме по собі, безвідносно до людських інтересів і оцінок – і в цьому плані наука репрезентує, так би мовити, “незацікавлене”, “байдуже” знання. Що ж до філософії, то вона обов’язково враховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль.

Філософію як ситему знань треба розглядати на прикладі соціальної філософії. Будь-яке соціальне знання має «під собою» певну філософію, хоч і не завжди у явному, відкритому вигляді. Виявляючи ці зв’язки, ми й будуємо певну «філософію», з’ясовуємо сенс, призначення І соціальних знань. Однак не все теоретичне знання є власне філософським. Водночас і філософія є не лише теоретичним знанням.

Можна окреслити таку ієрархію соціального знання. Найширшим шаром є буденні знання, практичні у вужчому значенні слова. Над ними містяться знання наукові — теоретичні знання, які класифікують, обґрунтовують та об’єднують буденні знання у межах окремих соціальних і гуманітарних дисциплін. Найвищий щабель ієрархії обіймає філософське знання.

2. 24, 25. Час Простір Рух

Простір і час — це філософські категорії, за допомогою яких познача­ються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реаль­ними, чи це тільки абстракції (феномени свідомості). ГЛейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір — це ім'я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Іменем час позначається тривалість і послідовність процесів. Реально ж простору і часу немає, їх неможливо виміряти. акі філософи як Дж.Берклі і Д.Юм розглядали простір і час як фор­ми індивідуальної свідомості, І. Кант — як апріорні форми чуттєвого спо­глядання, Г.Гегель — як категорії абсолютного духа (це — ідеалістичні концепції), І.Ньютон — як вмістилища. Простір і час мисляться Ньюто­ном як реальності, але вони ніяким чином не "взаємодіють" із матерією, існують самі по собі. Це — метафізичне розуміння простору і часу.

Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, пси­хологічний, художній і філософський зміст простору і часу. Історична еволюція поглядів на простір і час пов'язана з практич­ною, суспільно-історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час циклічно відтворює пори року, то в межах релігійного світосприйняття час набуває стріло-видної форми: відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності. Узагальнюючи історико-філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід вказати на велику кількість їхніх визначень, нео­сяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпотетичність. Значна частина дослідників простору і часу (темпоралістів) солідарна в тому, що простір — це така форма існування матерії, її атри­бут, яка характеризується співіснуванням об'єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурністю та іншими ознаками. Час — це внутрішньо пов'язана з простором і рухом об'єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами і темпами, від­окремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів. Матеріалізм підкреслює об'єктивний характер простору і часу, невіддільність від руху матерії: матерія рухається у просторі і часі. Простір і час, матерія і рух невіддільні. Ця ідея отримала підтвердження у су­часній фізиці.

Рух — це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Джерело руху — сама матерія. Матерії притаманна здатність до само­руху. Рух матерії — це процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною зміни конкретних якісних станів.

3. У 16-17 століттях філософія інтенсивно розвивалася поза межами університетів, звільнившись від тісних рамок схоластики і зв'язку з теологією. Томас Гоббс, на якого найбільший вплив мали Платон і Аристотель, сам здійснив грандіозний вплив на подальшу політичну філософію.

У теорії пізнання для філософії Нового часу характерне протистояння раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм, найвизначнішими прихильниками якого були Бенедикт Спіноза, Рене Декарт, Готфрід Лейбніц, притримується думки про те, що основою для пізнання є розум, логічне мислення. Емпіризм, представлений у ці часи Френсісом Беконом, Джоржем Берклі, Томасом Гоббсом, Джоном Локком, Девідом Г'юмом, вважає, що джерелом будь-якого знання є передусім досвід.

Один із найяскравіших представників епохи, Френсіс Бекон став родоначальником емпіризму, вважав, що вища мета науки полягає у забезпеченні панування людини над природою. На противагу йому Рене Декарт, основоположник раціоналізму, прагнув розробити універсальний метод для всіх наук. Характерна риса вчення Декарта — дуалізм субстанцій. Бенедикт Спіноза дотримувався пантеїстичних поглядів і протиставив дуалізму Декарта матеріалістичний монізм, за що був відлучений від іудаїзму. Джон Локк розвинув сенсуалістичну теорію пізнання. Ідеї суб'єктивного ідеалізму у різних варіаціях пропонували Джордж Берклі і Девід Юм. Об'єктивно-ідеалістичне вчення розробив Готфрид Лейбніц, який висловив ряд глибоких діалектичних ідей.

4. Логос — у давньогрецькій філософії — світовий розум, закон (Геракліт);

у неоплатоніків і гностиків — думка і слово Бога.

Натурфілософія - філософія природи, тлумачення природи, розглянутій в її цілісності. Першооснова природознавства та фізики.

Білет 28

1. . Істина в філософії, науці та релігії

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істи­ни. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як мате­ріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики. Це визначення істини визнавали такі різні за своїми філософськими поглядами мисли­телі, як Ф.Аквінський і П.Гольбах, Г.Гегель і Л .Фейєрбах, а також К.Маркс та його послідовники. Різняться їхні погляди і* в питанні про характер відображуваної реальності та про механізм відповідності.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через яви­ще; по-друге, пізнання та його результат — істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина — це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.

Абсолютні й відносні характеристики істини. Об'єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою тісно пов'язана інша фундаментальна характеристика істини – абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною характеристикою істини – її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпаки) так само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного ґрунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність – заблудження.Розглянемо діалектичну взаємодію абсолютності й відносності істини на простому історичному прикладі. Як уже зазначалося, в античному й феодальному суспільстві люди були твердо переконані в тому, що земна поверхня є площиною. Сьогодні ми кажемо, що це – заблудження. Одже, як вже підкреслювалося, істина не є «байдужим відображенням» всього існуючого, вона є відображенням реального світу як «поля потреб і інтересів» людини.Істина ніколи не постає «істиною-результатом», вона – і в цьому її чи не найголовніша характеристика – завжди є істиною-процесом.

2. Суспільне виробництво — процес, завдяки якому люди (суспільство), використовуючи речовини і сили природи, суспільні відносини і соціальні сили, свої духовні багатства та здібності, відтворюють власне і суспільне життя.

Виробництво вносить в аморфне життя людей-збирачів продуктів природи чітку організованість, забезпечує структуризацію суспільства. Ця структура охоплює такі категорії людей:

— зайняті у сфері виробництва матеріальних благ, без яких суспільство існувати не може. Ця група є визначальною у суспільстві на всіх етапах історичного розвитку виробництва; — технічні керівники процесу виробництва. Необхідність у них постала у зв´язку з упровадженням машин і механізмів й існує дотепер; — категорія людей, які забезпечують стабільність зовнішніх умов виробництва, охорону і захист виробників, процесу і продукту їхньої праці (адміністративні, судові, законодавчі органи й установи); — зайняті у невиробничій сфері (охорона праці, здоров´я, освіта, побутове обслуговування, пасажирський транспорт тощо); — категорія людей, що забезпечують обмін продуктами виробництва (торгівля, фінансово-кредитна система, транспорт, зв´язок, реклама тощо); — учені, необхідність в яких обумовлена розвитком наукового виробництва.

Усі ці групи людей мають безпосереднє відношення до процесу суспільного виробництва, відтворення суспільного буття, яке здійснюється шляхом створення необхідних продуктів (матеріальних засобів виробництва і предметів споживання, нових форм суспільних відносин, продуктів духовності й інформації, нових суспільних якостей індивідів).

Суспільне виробництво існує на всіх етапах розвитку людської спільноти, воно властиве всім історичним епохам, оскільки люди, які створюють матеріальні блага і духовні цінності та нові форми суспільних відносин, неодмінно вступають у певні взаємозв´язки і взаємовідносини. Завжди й у всіх своїх виявах воно є суспільним, розгалудженою системою, що передбачає наявність таких важливих структурних елементів, своєрідних підсистем (виробництв):

— матеріальне виробництво, яке забезпечує вітальні людські потреби, предметні умови людського життя; — виробництво необхідних соціальних умов існування людей, тобто виробництва форм спілкування; — духовне виробництво, яке є основою формування власне людського в людині — духовності, її шляху до самовдосконалення і саморозвитку.

Усі складові суспільного виробництва перебувають у постійній взаємодії, особливості якої визначаються законом суспільно-історичної виробничої домінанти, згідно з яким на певному щаблі суспільного розвитку домінує відповідна складова виробництва, надаючи іншим його складовим особливих ознак.

Суспільне виробництво інколи ототожнюють з матеріальним виробництвом. Цієї позиції дотримується передусім марксизм, в тлумаченні якого суспільне виробництво постає переважно як процес створення і розвитку суспільства, основна рушійна сила історії. Особливого значення він надає матеріальним виробничим відносинам.

Виробничі відносини — відносини між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

Матеріальні виробничі відносини марксизм розглядає як об´єктивний критерій періодизації суспільного розвитку, відмежування нижчого його ступеня від вищого, вичленування загального (наявного у різних країнах і в різних народів, які перебувають на одному щаблі суспільного розвитку).

3. . Філософія постмодернізму

Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Поняття " постмодернізм " ( або " постмодерн " ) позначає ситуацію в культурній самосвідомості країн Заходу, що склалася в кінці XX сторіччя . Дослівно цей термін означає " післясучасність ". В російській мові поняття " модерну " означає певну епоху кінця XIX - початки XX століття. Модернізмом називали авангардні течії, що заперечували реалізм як обмеження творчос ті певними рамками і затверджували принципово інші цінності, спрямовані в майбутнє . Це доводить зв'язок модернізму, постмодернізму як певних стадій розвитку. Модернізм маніфестував новаторські напрями на початку XX століття, які, втративши деякий епатаж, стають вже традиційними . Тому в даний час не утихають суперечки про те, чи існує постмодернізм як самостійний феномен або ж це законне продовження і розвиток модернізму .Загалом і в цілому епоха модернізму прагнула відкриття загальних наукових законів розвитку природи і суспільства і їх використовуванню в діяльності людства . Її представників об'єднувала віра в соціальний і науковий прогрес і встановлення на цій основі панування людини над природою, соціальної справедливості і гуманізму .Поширення в сучасній філософії поняття постмодернізм свідчить про певну незадоволеності існуючим станом справ у багатьох сферах культури, мистецтва і самої філософії. З моменту своєї появи він розглядався як феномен мистецтва філософії Франції, але вже з 70-х років стає фактом європейської культури. У рамках постмодерну поняттям "модерн" позначається мислення нового часу, осмислюють процес наукової, релігійної та філософської еволюції, що почалася в Європі з XVII століття. У вузькому сенсі модернізм - художнє літературне протягом кінця XIX - початку ХХ століття. Мова йде про множинність форм раціональності в рамках мистецтва, мистецтва філософії. Сама ідея множинності, плюралізму, в цілому відповідаючи многоразлічію, багатозначності дійсності, для думки багато важче, ніж ідея однозначності. Мабуть, ця обставина послужила однією з причин для її полегшеного однозначного тлумачення як високості, еклектики, тотального експерименту без кордонів, що забуває про яку-небудь функціональності. Всілякі цитати, дратівливі комбінації кольорів, звуків, фарб, гібриди утворень старих художніх форм замигтіли у всіх галузях мистецтва від музики до кінематографа. Так зрозумілий пост-модерн експертами-теоретиками оцінювався як чергову кризу мистецтва і культури, і тільки італійський письменник і філософ Умберто Еко у післямові до свого твору "Ім'я троянди" в 1980 році аргументує принципи постмодерністського світовідчуття.

4. Світогляд — система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу.

У філософії, скептицизм означає одну з наступних позицій:

• (принципову) обмеженість знання,

• отримання інформації про дійсність через сумніви та постійні перевірки чи експерименти,

• брак певності в існуванні позитивних мотивівдля людських вчинків (цинізм).

У класичній філософії, скептицизм означає вчення 'Οι Σκεπτικοί, філософіської школи, представники якої стверджували, що вони не «заявляють нічого, але лише висловлюють власну думку». У цьому сенсі, філософський скептицизм — філософська позиція уникнення того, щоб постулювати остаточну істину. Застосований до себе, скептицизм поставив би під сумнів, чи є скептицизм прийнятною позицією взагалі.

Волюнтар́изм (лат. voluntas — воля) — течія в психології і філософії, що визнає волю особливою, надприродною силою, що лежить в основі психіки і буття в цілому. Теорія, згідно з якою воля є першоосновою і творцем дійсності, основним фактором у психічному житті людини всупереч розумові; соціально-політична діяльність, яка, нехтуючи об'єктивними законами історичного розвитку, керується суб'єктивними бажаннями й довільними рішеннями осіб, які її здійснюють.

Білєт 29

1. Матерія як філософська категорія

Якщо для філософів стародавнього світу матерія — це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожен предмет (тіло) складається з матерії та форми як духовного першопочатку, то для Р.Декарта (XVII ст.) матерія — це складова частинка предмета (тіла), а саме: тіло разом з формою. Оскільки предметів, тіл — безліч, то матерія — це сукупність тіл, предметів, які містяться у Всесвіті. Декарт розкриває зміст поняття матерії за допомогою трьох категорій: субстанції, атрибута і аксиденсу. При цьому під субстанцією він розуміє самоіснуюче буття — самостійне, самодіяльне: під атрибутом — невід'ємні, загальні, універсальні риси даної субстанції, а під аксиденсом — довільні, випадкові, необов'язкові риси субстанції. Матерія як філософська категорія — не закостеніла, незмінна форма або вмістилище всього існуючого у світі. Вона визначає найбільш суттєві властивості об'єктивно-реального буття світу — пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, системна упорядкованість та інше.

Системність в організації матерії — не тільки її фундаментальна властивість, вона також визначає методологію сучасного наукового пізнання структурних рівнів матерії: неорганічний (мікро-, макро-, мегасвіти); органічний (організмений, підорганізмений, понадорганізмений); соціальний (особистість, родина, плем'я, народність, нація, клас, суспільство, людство).

Отже, поняття матерії проходить складний шлях, постійно уточнюється, поглиблюється, збагачується новими властивостями, відображає рівень розвитку пізнання людиною світу. Матеріальність світу, як зазначає Ф.Енгельс, доводиться не парою фокусницьких фраз, а довгим і важким розвитком філософії та природознавства.

Поширене визначення матерії як філософської категорії для означення об'єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, відображається нашими відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них, певною мірою є обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому онтологічний зміст.

Справді, якщо не зосереджуватися тільки на гносеологічному визначенні матерії, а розглядати її, враховуючи розвиток сучасної науки і філософії, то можна виокремити:

1. Онтологічні складові: а) рух та його форми; б) простір; в) час;

г) детермінація.

2. Гносеологічні принципи: а) пізнаваність; б) об'єктивність;

в) реальність.

Таким чином, узагальнене визначення категорії "матерія" має базуватися на тому, що це — об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо чи опосередковано пізнаване людиною.

2. Філософія економіки - область знання, у сучасному світі, що опинилась в досить драматичному положенні. Знамення часу - стрімка прагматизація, технологізація не обійшли стороною й економічну науку: усе більш помітно судження її предметного поля, у результаті чого вона починає інший раз виглядає як якийсь специфічний набір банківських прописів. Складається враження, що реальне завдання сучасної економіки лежить не стільки в області фундаментальної науки, скільки в сфері універсальних технологій і стратегій поводження в умовах обмеженості й суперечливості нашого знання про глибини економічного космосу. Цей дефіцит особливо відчуємо в переломні моменти історії, коли рушаться багато устояних парадигм, і стає ясно, що економіка (поряд з політикою, ідеологією) є феномен культури.

Філософія економіки - розгляд економіки з філософської точки зору, особливо дослідження цінностей економічного фактора у зв'язку з культурою взагалі, а також зв'язків між загальними світоглядними принципами й економічними теоріями якої-небудь епохи.

Поза всяким сумнівом - економістові, як і будь-якій людині, важливі світоглядні філософські узагальнення про сучасні взаємини природи й суспільства, необхідності відновлення й збереження біосфери - Колиски й Будинку людства, переходу його на нову модель цивілізаційного розвитку.

Але для економіста глибоке розуміння імперативу виживання людства особливо важливо. Адже невтримний ріст техногенних виробництв є першим фундаментальним фактором руйнування біосфери в силу швидкого зростання енергоспоживання, споживання чистої первинної продукції бойовиська, прісної води, скорочення біорізноманіття, площі залесених територій і т.п., а також збільшення обсягу шкідливих відходів.

Гроші - це досягнення нашої цивілізації завжди викликали багато суперечок. Бути багатим - це добре або погано? Що є грошима? Безліч людей висловлювалися із цього приводу. 1) Гроші не найважливіша річ у світі. Любов головніша. По щастю, я люблю гроші. Мейсон) 5) Абсолютно не важливо, який у вас колір шкіри... Єдиний колір, що має значення, - зелений. (Family Guy) 6) Єдиний спосіб не думати про гроші - володіти ними. (Едіт Вартон) 7) Якщо ви хочете знати, що Бог думає про гроші, просто погляньте на тих людей, яким Він дає гроші. (Старовинна Ірландська приказка)

3. Романтична тенденція в українській філософії актуа-лізує проблеми “людина - нація”, “нація - світ”, запо-чатковує філософію національної ідеї, яка охоплює всі фор-ми рефлексії над ідеєю нації, сутністю і сенсом існування українського народу, усвідомлення ним своєї “самості”, на-лежності до конкретної етнічної єдності.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. українська на-ціональна ідея, зародження якої сягає ще язичницьких часів, духовної культури Київської Русі, стає теоретично усвідомленою, буттєвою. Тому розвиток української фі-лософської думки цього часу відбувався в органічній єд-ності зі складним і суперечливим процесом пробудження національної самосвідомості, прагненням українського на-роду національно і політично самовизначитись. Об'єдна-на національною ідеєю, українська філософія є складним проблемним полем різних методологічних підходів, сві-тоглядних принципів, духовних цінностей, стратегічних і тактичних прийомів на шляху до реалізації національної мети: утворення і розбудови Української держави.

Серед такого складного світоглядно-політичного спле-тіння виокремлюються прибічники позитивістської орі-єнтації, що апелюють до врахування реальних обставин, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь: Михайло Драгоманов (1841-1895), Іван Франко (1856-1916), Ми-хайло Грушевський (1866-1934). Михайло Драгоманов - складна й суперечлива постать в інтелектуальній історії українського народу. Для одних він - “ідеолог” вільної України, взірець досконалості, а для інших - ідеолог укра-їнського соціалізму, символ “духовної руїни”.

Світогляд його справді складний, не позбавлений ек-лектизму - суміші ліберально-демократичних, соціаліс-тичних й українських патріотичних елементів з позитивіст-ським філософським підґрунтям. Основою його теоретич-но-аналітичних пошуків є ідея безупинного людського поступу, мета якого - досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб з обмеженням до мінімуму еле-ментів примусу, усуненням авторитарних рис у суспіль-ному житті. Драгоманов відстоював пріоритет громадянсь-ких прав і вільних політичних установ над соціально-кла-совими інтересами та універсальних людських цінностей - над винятково національними потребами.

Драгоманов був переконаний, що національність є не-обхідним будівельним матеріалом усього людства

Іван Франко - людина багатогранного таланту й енциклопедичного інтелекту. Поет і прозаїк, громадський діяч і політик, науковий дослідник проблем історії й тео-рії літератури, етнографії й фольклору, політичної й еко-номічної історії, філософії, досконалий знавець німецької, польської, російської мов, - він спрямовував усе своє над-бання на “народне відродження”, розвій української нації, збагачення української духовної культури. Франко був пе-реконаний, що будь-які розмови та дії, які ніби стоять над національним, які є “чистими” стосовно проблеми нації, насправді “або фарисейство людей, що інтернаціональни-ми ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчудження від рідної нації”.

Розквіт нації, її прогрес у межах самостійного держав-ного утворення є основою основ суспільного життя. Але щоб ідеал національної самостійності, за Франком, став чинником цінності, він має бути не лише усвідомлений розумом, а й відчутий серцем. Цьому мусять бути підпо-рядковані усі наявні сили і засоби суспільства.

І. Франко, як і М. Драгоманов, актуалізував завдання загальнокультурного розвитку українського народу, про-будження його національної самосвідомості, що неможли-во “без власних шкіл і без виробленої освітньої традиції”, “без популярного і вищого письменства”, “без преси, яка б могла ясно держати і систематично боронити стяг націо-нальності”.

Другу групу фундаторів національної ідеї становлять прибічники радикальної форми націо-налізму - так званого інтегрального націоналізму, в осно-ві якого ідея формування нового типу українця, беззастере-жно відданого нації та справі незалежної державності, їх шлях до національної мети - шлях свідомого українства, для якого Україна - не засіб, а мета, самодостатня цінність, яка мусить забезпечити на своєму ґрунті реалізацію всіх, зокрема й найвищих духовних потреб. Яскравими носіями цієї орієнтації були Іван Нечуй-Левицький (1838-1918), Борис Грінченко (1863-1910), Микола Міхновський (1873 - 1924), Юрій Липа (1900-1944) і “апостол українського се-паратизму” Дмитро Донцов (1883-1973).

Для Д. Донцова націоналізм - це внутрішньо, органі-чно притаманне народові прагнення зберегти свою непо-вторну індивідуальність та духовність, тобто захистити й утвердити свою самобутність, своє осібне українське “Я”. Це - світоглядний, українотворний, будівничий націона-лізм і аж ніяк не руйнівний. Він поклав початок новому типу української людини - “людини нового духу”, що не лише “знає”, “яка мета нації? ”, “як здобути свою мету? ”, але й “хоче” і здатна “довершити цей процес”, реалізувати поставлену мету.

Широко апелюючи до філософських ідей Шопенгауера, Фіхте, Гартмана, Зіммеля, Ніцше, Донцов обґрунту-вав основні положення власної політичної філософії - ін-тегрального націоналізму

Цю точку зору поділяв і відомий український політич-ний діяч, філософ історії В'ячеслав Липинський (1882 - 1931), думки якого часто були джерелом інтелектуально-го натхнення, ідейною основою філософії Д. Донцова. Щоправда, їхні позиції, не зважаючи на типологічну бли-зькість загальнофілософських засад (за словами 0.Наза-рука, “не будь предмета, нема тіні”), були принципово відмінні. В. Липинський - автор специфічної історіософ-ської концепції, він репрезентує консервативно-анархічне крило прибічників української національної ідеї, куди на-лежать Осип Назарук (1883-1940), Степан Томашівсь-кий (1875-1930), Іван Лисяк-Рудницький (1919-1984).

Стрижнем теоретичних пошуків В. Липинського є про-блема держави і влади. На його думку, розвиток, здат-ність до життя і відмирання кожної держави залежать від форми її організації, устрою, що, в свою чергу, визна-чається рівнем взаємовідносин між “провідною верствою” і “народом”.

4. Емпіризм — філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію).

Простір — одна з основних ознак матеріальності речей; форми існування матерії, що фіксує 'їх протяжність і порядок розташування. Субстанційна концепція простору і часу (Ньютон) визнає можливість існування їх без матерії, реляційна (Лейбніц, Ейнштейн) вважає, що простір і час є характеристиками матерії, які без неї не існують. Простір взаємопов'язаний з часом, визначається через час і навпаки. Якісно відмінним структурним рівням матерії притаманні якісно відмінні просторово-часові характеристики.

Час — одне з основних понять фізикиіфілософії, одна з координатпростору-часу, вздовж якої протягнутісвітові лініїфізичних (матеріальних) тіл.

Як філософська категоріячас, вочевидь, є невід'ємниматрибутомсвіту, він почався із народженням світу й зникне, коли світ добіжить кінця.

Білєт №30

1.Рівні наукового пізнання: емпіричний та теоретичний. Чуттєве, емпіричне та теоретичне пізнання ЕМПІРИЧНЕ І ТЕОРЕТИЧНЕ - поняття, за допомогою яких сучасна методологія науки позначає гетерогенні системи наукового знання і сполучені типи науково-дослідної діяльності. Їх складна взаємодія обумовлює функціонування тієї чи тієї наукової дисципліни як єдиного цілого, що розвивається.

Чуттєвим пізнанням називають діяльність, яка полягає в формуванні чуттєвого образу за допомогою органів чуття (зору, слуху, дотику тощо) у трьох зв'язаних формах: відчуття, споглядання, уявлення. При цьому відчуттям називають подразнення органів чуття, які дозволяють вирізнять властивості речей; сприйняттям - образ предмета, який складається з синтезу окремих відчуттів; уявленням - чуттєво-наочний образ предмета, який справляв на органи чуття свій безпосередній вплив у минулому.

Емпіричний - це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з досвіду /зі спостережень та експериментів/, підданого деякій раціональній обробці, тобто сформульованого певною мовою. Характерною особливістю емпіричного пізнавального рівня є те, що він включає в себе безпосередній контакт дослідника з предметом за допомогою органів відчуттів або приладів, що їх подовжують; дає знання зовнішніх, видимих зв'язків між явищами. Вершиною емпіричного пізнання є фіксація повторення явищ без пояснення причин.

Здебільшого виокремлюють три види емпіричного дослідження (чи емпіричної перевірки): спостереження, вимірювання, експеримент. Іноді вимірювання та експеримент об'єднують в понятті дослід.

Теоретичний (від грец. Θεορία — розгляд, дослідження) рівень пізнання — це, по-перше, логічне узагальнення практичного досвіду людей, по-друге, протилежні емпіричним методам наукові методи пізнання.

Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстракцій, спеціальні й загальні теорії. Перевага теоретичного знання в тому, що воно дає знання сутності, загального закону і може передбачити майбутнє.

2. Однозначної відповіді на питання про походження людини (антропогенез) немає. Тому існують різні варіанти його розгляду.

Езотеричні уявлення про походження людини є найбільш давніми (див. праці О.П.Блаватської, О.І.Реріх та ін.). Езотеризм (таємне знання, яке довірялось тільки посвяченим) стверджує, що непізнаваємою першоосновою світу є Безособовий Принцип, Абсолют, непроявлені і проявлені стани якого циклічно чергуються. Проявлений стан — “Видох Абсолюту”, тобто його зовнішнє самовизначення починається з появи природи і одухотворених, але нерозумних передлюдських істот. Ці істоти, переходячи з одного плану в інший (астральний, ефірний), поступово втрачають духовність і нарощують, разом з розумністю, цілісність, речовинну тілесність. Так продовжується до тих пір, доки вони не досягають найбільш щільного, нашого фізичного плану, людської організації. Після цього починається лінія сходження на більш високі плани духовності, пов’язана з втратою щільної матеріальності. Цикл завершується “Вдихом Абсолюту” — зникненням проявленого Космосу.

Християнська точка зору дається у Біблії як божественне відкриття. Людина є створінням (креацією) Бога із земного матеріалу. Вона — недосконалий образ і подоба Бога, бо впала у гріх. Лише самовіддана любов і жертовність допоможуть людині здобути справжню віру і досконалість.

Натуралістична позиція репрезентована теорією еволюції Ч.Дарвіна, згідно з якою людина є безпосереднім нащадком однієї з гілок вищих приматів. Однак до цього часу неясно як і коли виникла людина, чому певний вид приматів еволюціонував таким образом. Теорію еволюції в певному сенсі доповнює трудова теорія походження людини (антропосоціогенез), яка стверджує, що праця, свідомість і мова з’явилися практично одночасово і стали визначальними чинниками виникнення людини. Відкритим залишається питання про походження самих цих чинників.

Соціокультурна версія антропогенезу розроблялася Е.Кассірером. Смисл антропогенезу, за Кассірером, визначається формуванням людини як символічної тварини. Спочатку, наслідуючи тварин, людина пробувала пристосуватися до навколишнього природного середовища. Але зовнішні подразники сприймалися нею не безпосередньо як у тварин, а опосередковано, піддавалися розумовій обробці. Знаряддями такої обробки є символи, в яких закріплюються різні стандарти поведінки. Людина виникає, коли стає творцем символів, створюючи свій символічний світ: світ міфів, мови, мистецтва, науки. Вона живе і розвивається не просто у фізичному, природному середовищі, а перш за все у світі цих символічних феноменів, які належать до сфери культури.

3. “ФІЛОСОФІЯ СЕРЦЯ” В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРНІЙ ТРАДИЦІЇ

    Багатьом національним культурам притаманна філософська система або вчення, що найбільше характеризує її своєрідність та унікальність у світі. Таким філософським вченням, яке виражає специфіку української національної культури і філософії, є “філософія серця”. Найбільш яскраве відбраження вона знайшла у Григорія Сковороди та філософії Памфіла Юркевича. Памфіл Юркевич, зокрема, відводить серцю особливе місце в своїх філософських пошуках, вважаючи його осередком усіх сутнісних сил людини. “Філософія серця” з'являється як філософська основа українського романтизму та знаходить своє відображення у працях Михайла Максимовича, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка.     Чимало дослідників розглядали проблему “філософії серця” та її місце в філософії та культурі України. Н.Кохан визначає “філософію серця” як парадигму українського менталітету. Дуже багато наукових робіт присвячено розгляду “філософії серця” П.Юркевича.

    Вчені по-різному оцінюють цю філософію. Але незаперечним залишається те, що вона мала великий вплив на розвиток української філософії та культури, і найцікавішого розвитку набула у філософському доробку П.Юркевича. Що ж уявляє собою ця філософія і чому вона викликала й викликає таке неодностайне ставлення до себе? Головною рисою української національної психології є емоціоналізм – надання високої оцінки відчуттям, своєрідне бачення природи, так би мовити, злиття з нею. Образ серця як центру емоційного життя людини ми віднаходимо вже в українців Княжої доби, він прослідковується в народних піснях, казках, приказках. Києво-руська культура формувалася у творчому діалозі візантійського християнства та слов'янської міфології, вже тоді виявляється тенденція, що трактує серце як орган розуміння, як центр, що зводить воєдино думку, волю та віру. У “Слові про закон і Благодать” Іларіон писав, що коли князь Володимир задумав увести Християнство на Русі, в нього в серці “засіяв розум” [3, 137].     Уже після прийняття християнства серце починає переважно розглядатися як орган, яким ми сприймаємо Бога і через який Бог спілкується з людиною, а також як центр морального життя і духовності. Звідси, власне, і виникнення проблеми співвідношення віри та розуму, бо саме серце починає розумітися як носій чогось втаємниченого, віри. Отже, серце виступає тут як загальнохристиянський символ. Розгляд серця під таким кутом зору зустрічається в багатьох пам’ятках нашої давнини. Так, наприклад, увага авторів “Києво-Печерського патерика” зосереджена на зображенні внутрішнього морального життя людини, її відчуттів і прагнень, які пов’язані із серцем, через яке до неї мовить Бог.     Проте найбільшого теоретичного обґрунтування “філософія серця” набула в творчості Памфіла Юркевича. Саме через етичну проблематику “філософії серця” він виходить на одну з центральних проблем в українській філософії взагалом та в українській академічній філософії зокрема – проблему співвідношення розуму і віри.     У Г.Сковороди “філософія серця” розглядає людину як центр Всесвіту. Поняття “серця” тлумачиться ним не лише як емоційна сфера, а й як символ духовного життя людини. Взагалі, духовний світ людини є основним об'єктом дослідження мислителя. У понятті “серця” філософ розмежовує матеріальне і духовне начало, підкреслюючи, що тільки духовне, внутрішнє, моральне вдосконалення приведе людину до щастя. З вченням про серце пов'язана етична концепція філософа, за якою серце є найважливішою моральною цінністю і основою щастя людини, яке можливе, коли серце “чисте” і “світле”. Життя людини – це процес безперервного духовного розвитку, засобом якого є самопізнання. Лише вдивляючись у середину себе, в своє серце, людина стає здатною до такого самопізнання. Саме з цією спроможністю людини пов’язана ідея “сродної праці” Сковороди [3, 420]. “Сродною” є та праця, яка “лягає нам на серце”.     Сутність концепції Сковороди полягає в тому, що, розглядаючи людину як “мікрокосм”, він розділяє її на “внутрішню” та “зовнішню”, ставлячи при цьому “чисте серце” в центр цієї “істинної”, “внутрішньої” людини і навіть ототожнюючи з ним. Проблема серця в його роботах нероздільно пов’язана з проблемою Богопізнання. Тому шлях пізнання свого серця – це шлях до осягнення трансцендентного. Серце у Сковороди – це крапка, центр людської душі, яка не існує ніде в світі, але водночас воно є усюди, в усій людській істоті.     4. Феномен (грец. phainomenon — те, що з'являється) — в буденній мові —унікальне явище; у філософії — чуттєві дані, взяті безпосередньо, як самі по собі. Наприклад, для художника яскравий захід сонця є Ф., і він сприймає його як самоданість. Для вченого — це явище, за яким приховується певна закономірність, сутність.

Раціоналізм (пат. rationatis —розумний) —філософський напрям, який визнає центральну роль в аналізі розуму, мислення.

Ноумен (від грец.νους — розум) — філософський термін, яким позначається річ або подія як незалежні від наших відчуттів.

Термін «ноумен» зазвичай використовується у філософії на противагу терміну «феномен», як явище, дане нам черезвідчуття. Але ноумен це не реальний об'єкт, що викликає феномен, а об'єкт нашогорозуму, відомий нам черезуяву.