IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)

Немає сумніву, що інститут приданого у встановленій законами Хаммурапі формі запроваджував вільний шлюб. Адже у невільному шлюбі дружина не могла б мати права власності. Разом з тим і укладення у Вавилонії шлюбу на підставі укладен ня договору купівліпродажу нареченої могло мати лише обрядовий характер.

Крім інституту внесеного майна дружини (siriktu), у законах Хаммурапі йдеться про майно дружини, подароване чоловіком. Воно відрізняється від приданого (tirhatu) та від внесеного май на (siriktu) і має особливу назву — nudunu. § 150: «Якщо чоловік подарує своїй дружині поле, сад, будинок чи рухоме майно і видасть їй документ із печаткою, то після його смерті її діти не можуть вимагати від неї нічого через суд; мати може віддати те, що залишиться після неї, своєму синові, якого любить; брату вона не повинна віддавати»1.

Оскільки дарування оформлялося письмово, зазначене майно можна називати записаним дружині майном. Якщо застосо-

Див.: Хрестоматия по-всеобщей истории государства и права. — М., 1973. — С. 18.

вувати термінологію Руської правди, це майно можна було б називати покладеним майном. Наявність інституту записаного (покладеного) майна дружини свідчить про те, що вона мала право навіть на майно чоловіка. А це могло мати місце лише на перехідній стадії розвитку майнових відносин подружжя, а саме: під час переходу від вільного шлюбу до шлюбу у власному розумінні цього слова, коли дружина з чужої для сім'ї чоловіка людини ставала її членом. А таке становище дружини у сім'ї чоловіка несумісне з її купівлею як речі та заснованим на цьому невільним шлюбом.

Свідченням підвищення правового статусу заміжньої жінки у законах Хаммурапі є закріплення у них положення про те, що вона також мала отримувати прожиткову частку. Відповідно до цих законів якщо чоловік не записав дружині майна, вона могла користуватися своїм внесеним майном і жити в домі чоловіка.

Дружина визнавалася опікункою своїх малолітніх дітей і як така набувала права користування усім майном, яке залишалося після померлого чоловіка. Отже, вона посідала в сім'ї

чоловіка досить почесне становище. Тому батьківська влада після смерті батька здійснювалася матір'ю1.

Нарешті, треба зазначити, що за законами Хаммурапі мож на було включати до шлюбного договору положення про те, що дружина не відповідає за боргами чоловіка, що виникли у ньо го до укладення шлюбу, а чоловік — за такими самими боргами дружини. За борги, що виникли за час шлюбу, була встановлена спільна відповідальність подружжя (§ 151: «Якщо жінка, живучи в домі чоловіка, договором зобов'яже свого чоловіка, щоб позикодавці її чоловіка не затримували її, і примусить його видати їй документ [відносно цього], то, якщо цей чоловік мав на собі борг до взяття [заміж] цієї жінки, його позикодавці не можуть затримувати його дружину. Так само, якщо ця жінка мала на собі борг до того, як вона вступила в дім чоловіка, її позикодавці не можуть затримати її чоловіка»2; § 152: «Якщо у них утвориться борг після того, як ця жінка вступить в дім чоловіка, — вони разом відповідають перед тамкарем»)3.

Усі ці положення були б зайвими при невільному шлюбі, що виникав шляхом придбання дружини як речі. Водночас поло

1 Див.: Синайский В. И. Личное и имущественное положение замужней женщины в гражданском праве. — Юрьев, 1910. — С. 75. 2 Див.: Хрестоматія з історії держави і

права зарубіжних країн. — К., 1998. — T. 1. — С. 22. 1 Див.: Там само.

ження про спільну відповідальність подружжя за боргами, що виникли у період шлюбу, свідчить вже на користь деякої спільності майна подружжя. Принцип же спільності майна обов'яз-

30

ково припускає деяку рівність подружжя, зокрема визнання за дружиною не тільки майнової; а й особистої правоздатності.

Усе вищевикладепе передбачає майнову правоздатність заміжньої жінки, вказує на її почесне становище у сім'ї чоловіка як дружини, матері, вдови і тому суперечить думці про існуван ня у Вавилонії системи її придбання як речі, шляхом укладення угоди, пов'язаної з купівлею-продажем.

Але якщо за часів Хаммурапі купівля нареченої не була дій сною угодою, пов'язаною з купівлею-продажем, постає запитання: чому у його законах був інститут приданого? А тому, що придане слугувало неустойкою за невиконання шлюбного договору.

§159: «Якщо чоловік принесе шлюбний дар в дім свого тестя, віддасть викупну плату, |але] зверне очі на іншу жінку [і] скаже своєму тестеві: «Я не візьму твоєї дочки», — батько дівчини може забрати все принесене йому».

§160: «Якщо чоловік принесе в дім свого тестя шлюбний дар і віддасть викупну плату, а потім батько дівчини скаже: «Я не віддам тобі моєї дочки», — він повинен повернути в подвійному розмірі все принесене йому».

§161: «Якщо чоловік принесе в дім свого тестя шлюбний дар, віддасть викупну плату, [а потім) його друг зведе на нього наклеп і тесть скаже хазяїнові жінки: «Ти не візьмеш моєї дочки»,

—він повинен повернути все принесене йому в подвійному розмірі; а його жінку його друг не може взяти заміж»1.

Чоловік зобов'язаний був сплатити відпущеній ним бездітній жінці суму, що дорівнювала приданому — ціні нареченої. Отже, цей інститут стримував чоловіка від занадто легкого при - пинення шлюбу. А дружина отримувала при цьому деякі засоби для подальшого існування.

§137: «Якщо чоловік вирішить відринути наложницю, яка народила йому дітей, чи божу жону, яка дала йому дітей, то слід повернути цій жінці її посаг і дати їй частину поля, саду і [ру - хомого] майна, щоб вона могла виростити своїх дітей. Коли вона виростить дітей, слід видати їй з усього даного її дітям частину, рівну частині одного спадкоємця; її може взяти [заміж] любимий нею чоловік».

1 Див.: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К., 1998. — С. 22..

§138: «Якщо чоловік вирішить відринути свою [першу] дружину, яка не народила йому

дітей, то він повинен віддати їй все срібло її викупної плати і повернути їй посаг, принесений нею

здому її батька, і може відринути її».

§139: «Якщо викупної плати не було, то він повинен дати їй як розвідну плату одну міну срібла».

У разі поділу спадщини між братами неодружений брат отримував як свою частку надлишок у розмірі приданого (ціни нареченої). Нарешті, слід зазначити, що придане не було за часів Хаммурапі ціною жінки. Це була плата за право мати від неї дітей. Тому тесть повертав своєму зятеві придане, якщо дочка помирала бездітною. Отже, шлюбний договір був, так би мовити, угодою, пов'язаною з наймом, а не з купівлею-продажем жінки.

Із вищезазначеного випливає, що: 1) купівля-продаж нареченої була обрядом, а не дійсною угодою, пов'язаною з купівлею-продажем; 2) ціна нареченої не була удаваною. Інакше кажучи, інститут приданого не був за часів правління Хаммурапі таким, що зовсім віджив, мертвим і лише обрядовим інститутом.

Підстави для розлучення за законами Хаммурапі. Зазвичай беруть статистику перших часів після видання закону про більшу чи меншу свободу розлучення, дивляться на голу циф ру збільшеної кількості формальних розлучень і роблять з цього хибні висновки. А чому б не проаналізувати зворотну статистику, наслідки заборони розлучення? Тоді б ми побачили, що свобода розлучення збільшує (у досить здоровій формі) кількість шлюбів, що вона, як це на

перший погляд не парадоксально, зміцнює і оздоровлює шлюбні відносини і сприяє їх

31

збереженню, зменшує кількість подружніх зрад і позашлюбних дітей, робить більш людяними відносини між подружжям1.

Правильність цієї думки можна проілюструвати одним давнім прикладом. Біля входу до Агри, одного з міст Індостану, вже багато віків висить дошка з таким написом: «У перший рік царювання царя Газифа суди прийняли 1200 рішень про добровільне розлучення. Обурений цією кількістю, цар заборонив розлучення. Результати наступного року — на 2000 шлюбів менше, на 3000 подружніх зрад більше. 300 дружин закопані живими в землю за отруєння чоловіків, 75 чоловіків страчено за

1 Див.: Гойхбарг А. Г. Сравнительное семейное право. — М., 1927. — С. 69.

умертвіння своїх дружин. Наляканий цими результатами цар наказав відновити розлучення»1.

Питання про потрібність чи непотрібність розлучень перед законодавцями царя Хаммурапі не стояло. Вони однозначно були за розлучення.

У законах Хаммурапі с норми, спрямовані на ослаблення влади чоловіка над дружиною. На особливу увагу заслуговує § 142: «Якщо дружина зненавидить свого чоловіка і скаже йому «Не чіпай мене», то треба дослідити цю справу серед її сусідів. Якщо вона доброчесна і безпорочна, а її чоловік ходить з дому і дуже ганьбить її, то ця жінка є невинуватою; вона може узяти своє придане- і піти до дому свого батька». Відповідно до цього параграфа якщо буде доведено, що чоловік не має статевих зносин з дружиною ВИКЛЮЧНО зі своєї вини, то дружина може взяти своє внесене майно і повернутися до дому свого батька. В основу цієї норми було покладено не тільки особисті інтереси дружини, а й інтереси її сім'ї. Адже ми знаємо, що у разі смерті бездітної дружини її батько зобов'язаний був повернути чоловікові плату за неї (ціну нареченої). Вочевидь, батько не ніс відповідальності за неналежне виконання шлюбного договору його дочкою у тому разі, якшо чоловік зневажав її. Необхідністю додержання інтересів сім'ї пояснюється і той факт, що у законах Хаммурапі є положення про усунення і заміщення дружини.

Отже, дружина охоронялася від неправомірних дій з боку чоловіка. Чоловік зобов'язаний був поводитися з дружиною як належить, інакше вона могла повернутися у свою сім'ю, забравши з собою своє майно. Певно, з цим підвищеним особистим становищем заміжньої вавилонянки не узгоджується зміст § 117: «Якщо чоловік має на собі борг і віддасть — за срібло або віддасть у боргову кабалу свою дружину, свого сина або свою дочку, то вони повинні служити у домі їх покупця чи позикодавця три роки; на четвертий рік їх належить відпустити на волю». Згідно з цим параграфом з волі чоловіка його дружина і діти мали відробляти борги не більше трьох років. При цьому у законах Хаммурапі йдеться про продаж дружини, сина і дочки за борг чи про віддання їх у боргову кабалу.

Деякі дослідники вважають, що § 117 законів Хаммурапі передбачає віддання дружини в особистий найм, а не її продаж. На наш погляд, цей параграф швидше за все є пережитком, що зберігся, від невільного шлюбу. Адже, як зазначалося вище, у

1 Див.: Гойхбарг А. Г. Сравнительное семейное право. — М., 1927. — С. 69.

шлюбних договорах особливо обумовлювалося те, що чоловік і дружина не відповідають за боргами, які кожен з них мав до укладення шлюбу. Отже, ні чоловік, ні дружина у такому разі не могли потрапити у боргову кабалу один за одного (§ 151). І навпаки, обидва з подружжя несли відповідальність за боргами, що виникали після укладення шлюбу (§ 152).

Таким чином, порівняння § 117, 151 і 152 свідчить про те, що віддання дружини у кабалу було можливе у таких випадках:

1) коли дружина не знімала з себе відповідальності за боргами чоловіка, що виникли до укладення шлюбу; 2) коли чоловік закріплював у шлюбному договорі своє небажання сплачувати борги дружини, що виникли до укладення шлюбу; 3) коли згід но зі шлюбним договором

32

відповідальність за спільні борги чоловіка і дружини, що виникли за час перебування їх у шлюбі, була взаємною. Звідси зрозуміло, що дружина віддавалася чоловіком у боргову кабалу тоді, коли вона не убезпечувала себе від цього шляхом укладення шлюбного договору. Шлюбний дого вір визначав не тільки майнове, а й особисте становище у сім'ї заміжньої жінки. Він визначав її права1.

Узаконах Хаммурапі зазначені тр и фактори, які дозволяли дружині розлучатися з чоловіком:

1)перелюбство чоловіка;

2) залишення ним дому і місцевості проживання; 3) фізична неможливість виконання чоловіком подружніх обов'язків.

Постає запитання: чи захищали закони Хаммурапі заміжню жінку від нестерпного подружнього життя, тобто чи дотримував він своєї обіцянки захищати слабких (у даному разі жінку) від утисків з боку сильних (у даному разі її чоловіка)? На це запитання можна дати ствердну відповідь. Відомо, що у більшості законів народів світу, включаючи Цивільний кодекс Наполеона, закріплені юридичні перешкоди розлученню, ініційованому дружиною. Хаммурапі ж вирішував інше завдання, ніж Наполеон. Йому потрібно було розрядити соціальну напруженість у Месопотамії. Щоб з'ясувати, як він цього досягав, розгляньмо параграфи законів.

§134: «Якщо чоловік буде взятий у полон і в його домі не залишилося засобів до існування, то його дружина може увійти у дім іншого; ця жінка не є винною».

Аналіз цього параграфа показує, що Хаммурапі знав про нелегке становище жінки, яка втратила годувальника, і щоб не

Див.: Синайский В. И. Личное и имущественное положение замужней женщины в гражданском праве. — Юрьев, 1910. — С. 83.

примножувати її горя неможливістю прогодувати дітей, він законодавчо дозволяв їй «увійти

удім іншого». Хтось може вигукнути: «O témpora, о mores!»1. Так, Хаммурапі у цій ситуації з погляду моралі виглядає не найкращим чином — чоловіка відправив на війну, можна сказати, з його волі той опинився у полоні, а дружину, рятуючи під голодної смерті, відправляє до іншого. І все ж, на нашу думку, це більше, ніж нічого.

§135: «Якщо чоловік буде взятий у полон та у його домі не буде засобів до існування і тому

його дружина увійде у дім іншого і народить дітей, а потім її чоловік повернеться до своєї общини, то ця жінка повинна повернутися до свого першого чоловіка; діти йдуть за їх батьками»2.

Цей параграф допомагає жінці позбутися ностальгії за першим чоловіком. Адже якщо вона увійшла в дім нелюба, вибирати не доводилось. Але слово «повинна» захищає інтереси воїна, який повернувся. Він повинен знати, що б з ним не трапилось на війні, після повернення додому усе його залишиться за ним.

§144: «Якщо чоловік візьме заміж безплідну жінку, ця безплідна жінка дасть своєму

чоловікові рабиню і створить таким чином дітей, а цей чоловік матиме намір взяти собі наложни - цю, то цього не належить дозволяти цьому чоловікові, він не може взяти наложницю»3.

Ця настанова своєрідно вирішує питання бездітності дружини не шляхом розлучення, а тимчасовою заміною її рабинею. Більш того, не чоловік сам бере собі рабиню, а дружина йому її дає («ця безплідна жінка дасть своєму чоловікові рабиню»). Ці тонкощі у такій делікатній справі не обійдені увагою законодавця. З тексту випливає, що дружина мала давати чоловіку рабиню не для любовних утіх, а для народження дітей.

§145: «Якщо чоловік візьме заміж безплідну жінку, вона не дасть йому змоги мати дітей і він не матиме намір узяти собі наложницю, то цей чоловік може узяти собі наложницю і ввес ти її

усвій дім; ця наложниця не повинна урівнюватися з безплідною дружиною».

Отже, знову закон стає на захист заміжньої жінки, навіть дуже ревнивої. Він дозволяє чоловікові взяти наложницю для народження дітей, позбавляючи сім'ю підстав (безпліддя дружи

1 О часи, о нрави!

33

2Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1973. — С. 17.

3Див.: Там само. — С. 18.

ни) для розлучення. Більш того, ця настанова регламентує правове становище наложниці («ця наложниця не повинна урівнюватися з безплідною дружиною»)1.

§146: «Якщо чоловік візьме заміж безплідну жінку, вона дасть своєму чоловікові рабиню і та народить дітей, а потім ця рабиня прирівнюватиме себе до своєї господині, то, оскільки вона народила дітей, її господиня не може віддати її за срібло; вона може накласти на неї знак рабства і зарахувати до інших рабинь».

§147: «Якщо вона [рабиня] не народила дітей, її господиня може віддати її за срібло». Останні два параграфи дуже точно регламентують становище рабині, яка у разі

недотримання закону може бути зарахована до інших рабинь або, якщо не народила дітей, — продана.

§ 129: «Якщо дружину чоловіка застануть лежачою з іншим чоловіком, то їх належить зв'язати і кинути у воду. Якщо господар дружини збереже життя своїй дружині, то й цар збереже життя свому рабу».

Ця стаття своєю санкцією не залишає альтернативи звичайного розлучення, оскільки написано: «Якщо господар дружини збереже життя своїй дружині...», збереже — означає пробачить їй зраду, отже, вона залишиться у статусі дружини. А якщо господар не збереже життя своєї дружини, то їх втоплять. Отже, закон питання покарання за невірність залишає на розсуд чо - ловіка, він лише визначає санкцію.

2.5. Злочини і покарання Кримінальне право за законами Хаммурапі засновувало свої вимоги на двох принципах: 1)

кapaєтьcя те, що порушує встановлений традицією порядок; 2) карається те, що завдало шко ди людині чи її підвладному. Відповідно кримінальному стягненню міг піддаватися будь-хто, хоча міра цієї відповідальності залежала і від соціального становища злочинця, і від станового статусу потерпілого. Злочин, скоєний рабом, розцінювався законами як більш тяжкий, ніж така ж дія, вчинена вільним. Злочин, скоєний стосовно мушкенума, карався у меншій мірі, ніж стосовно общинників. Водночас образа людини «вищої за становищем» мала наслідком покарання і більш тяжке за формою, і до того ж ганебне для того, хто образив. Траплялися випадки, коли за злочин відповідала уся община (наприклад, якщо на

1Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1973. — С. 18.

землях сталося пограбування чи вбивство, а конкретного злочинця не знайдено або община його не видає).

Правова думка Месопотамії не досягла такого рівня розвитку, за якого було б можливим закріплення у законодавстві общинних принципів кримінального права, абстрактно сформульованих норм, що стосуються таких понять, як форма вини, обставини, які обтяжують або пом'якшують покарання, співучасть, замах та ін. Проте певні згадки про ці поняття є в законах Хаммурапі: наприклад, розуміння різниці між умисним і неумисним злочином, про що свідчать наступні параграфи (§ 206: «Якщо людина вдарить людину у бійці і нанесе їй рану, то ця люд ина повинна поклястися: «Я вдарив його неумисно», а також сплатити за лікаря»; § 207: «Якщо та помре від її побоїв, то вона повинна поклястися, а якщо потерпілий будь-хто з людей, вона повинна відважити 1/2 міни срібла»)1.

Співучасть може виявлятися у формі недоносительства, про що свідчить § 109: «Якщо в будинку корчемниці змовляються злочинці і вона не схопить цих злочинців і не приведе у палац, то цю корчемницю належить вбити»2, або переховування, про що свідчить § 16: «Якщо людина приховає у своєму будинку втікача-раба або рабиню, які належать палацу або мушкенуму і не виведе їх на поклик оповісника, то господаря будинку належить вбити»3. Що стосується обставин,

34

які обтяжують злочин, то нанесення у бійці побоїв, які спричинили смерть вільної людини, каралося штрафом, сума якого визначалася залежно від того, ким був потерпілий: авілум чи муш - кенум. Ця норма була винятком із загального правила звича євого права: убивство людини, умисне чи неумисне, карається смертю злочинця або його родича. Неумисне нанесення рани під час бійки за законами Хаммурапі звільняло від покарання вільну людину.

З особливою жорстокістю — негайним спаленням — каралася крадіжка під час пожежі, про що свідчить § 25: «Якщо в будинку людини спалахне вогонь Г людина, яка прийшла погасити його, зверне свій погляд на майно господаря будинку і візьме собі що-небудь із майна господаря будинку,то цю людину належить кинути у цей вогонь»4, співучасть жінки в убивстві свого чоловіка, про що свідчить § 153: «Якщо дружина дозво-

1Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1984. — С. 22.

2Див.: Там само. — С. 17.

3Див.: Там само. — С. 13.

4Див.: Там само. — С. 14.

лить умертвити свого чоловіка через іншого чоловіка, то цю жінку належить посадити на

кіл»1.

Водночас правові джерела Месопотамії свідчать про закріплення архаїчних норм первіснообщинного ладу, самосуд, про що свідчить § 129: «Якщо дружину чоловіка застануть лежачою з іншим чоловіком, то їх належить зв'язати і кинути у воду. Як що господар дружини збереже життя своїй дружині, то й цар збереже життя свому рабу». Ця стаття, як бачимо, не передбачає судового розгляду2. Про колективну общинну відповідальність свідчить § 23: «Якщо грабіжник не буде схоплений, то пограбована людина має клятвенно показати перед богом усе, що зникло в неї, а община й рабіанум3, на землі й у межах якої здійснено грабіж, повинні відшкодувати їй те, що в неї зникло»4. Про об'єктивне ставлення за провину, тобто покарання без вини, свідчать § 229: «Якщо будівельник побудує будинок і виконає свою роботу неякісно, в результаті чого цей будинок завалиться і спричинить смерть його господаря, то такого буді - вельника належить вбити» і § 230: «Якщо він спричинить смерть сина господаря будинку, то належить вбити сина цього будівельника»5.

Загальна риса месопотамського законодавства — його жорстокість, що було характерним для законів Хаммурапі, в яких близько 30 злочинів каралися смертною карою, яка застосовувалась і за принципом таліону не тільки у разі умислу злочинця, а й з необережності. Смертна кара передбачалася у формі спалення, втоплення, садіння на кіл, застосовувалися калічницькі покарання: відтинаня рук, пальців, відрізання,язика, у тому числі за принципом таліону (око за око, зуб за зуб), якщо потерпілий і злочинець були рівними за соціальним становищем. Ці покарання мали місце поряд з іншими: оберненням у рабство, вигнанням з общини і сім'ї, штрафом (композицією), примусовою працею, тавруванням, биттям палицями тощо.

Штраф у вигляді стягнення багатократної вартості викраденого був рівнозначним страті. Завідома непосильність таких штрафів, як, наприклад,30-кратна вартість викраденого з палацу чи храму вола, тури та ін., призводила до неминучої

1Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1984. — С. 19.

2Див.: Там само. — С 18.

3Рабіанум — староста общини.

4Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1984. — С. 14.

5Див.: Там само. — С. 23.

смерті злочинця. Розмір штрафу (як і тяжкість калічницьких покарань) залежав від соціального становища злочинця і потерпілого.

35

Якщо зробити спробу якось систематизувати усі склади злочинів, що закріплені у законах Хаммурапі, то слід виділити насамперед так звані ЗЛОЧИНИ ПРОТИ особи. Це — умисне чи неумисне вбивство (вбивство дружиною чоловіка) (§ 153: «Якщо дружина дозволить умертвити свого чоловіка через іншого чоловіка, то цю жінку належить посадити на кіл»)1; невдала операція лікаря, що спричинила смерть хворого (§ 218: «Якщо лікар зробить ЛЮДИНІ тяжкий надріз бронзовим ножем і спричинить смерті, цієї людини чи зніме більмо людині бронзовим ножем і ушкодить око людини, то йому належить відрізати пальці»)2; доведення до смерті голодом боржника в будинку кредитора (§ 116: «Якщо заставник помре в будинку того, хто взяв у заставу, від побоїв чи поганого поводження, то господар заставника повинен викрити свого тамкара; якщо особою, взятою в заставу, є син людини, то належить вбити його сина, а якщо — раб людини, то він має відважити 1/3 міни срібла. При цьому він втрачає усе, що дав у борг»)3; тілесні ушкодження (§ 196: «Якщо людина ушкодить око будь-кого з людей, то належить ушкодити її око»; § 197: «Якщо вона зламає кістку людини, то належить зламати її кістку»; § 198: «Якщо вона ушкодить око мушкенума чи зламає кістку мушкенума, то вона має відважити одну міну срібла»)4; образа словом (§ 127: «Якщо людина простягне палець5 проти ентума чи дружини людини і не доведе звинувачення, то цю людину належить повергнути перед суддями, а також поголити їй скроні»6)7; дією (§ 130: «Якщо чоловік зґвалтує дружину людини, яка ще не займана і живе у будинку свого батька8, і ляже на її ложе, а його схоплять, то цього чоловіка належить вбити: ця жінка звільняється від відповідальності»)9; лжесвідчення (§ 1: «Якщо людина почне викривати під клятвою людину, звинувачуючи її у вбивстві, і не доведе

1Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1984. — С. 19.

2Див.: Там само. — С. 23.

3Див.: Там само. — С. 17.

4Див.: Там само. — С. 22.

s Тобто звинуватить у поганій поведінці.

6Тобто вибрити знак рабства.

7Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1984. — С. 18.

8Вочевидь йдеться про дівчину, яку ще не віддали заміж, але вже пообіцяли, і можливо, навіть за яку наречений вже сплатив. 9 Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства

иправа. — М., 1973. — С. 17.

цього, то того, хто викриває, належить вбити»; § 2: «Якщо людина звинуватить людину в чаклунстві і не доведе цього, то звинувачений у чаклунстві має піти до Ріки і кинутися в неї1. Якщо Ріка оволодіє ним, то той, хто викривав його, може забрати його будинок; а якщо Ріка цю людину очистить і вона залишиться неушкодженою, то того, хто звинувачував її у чаклунстві, належить убити; людина, яка кинулася у Ріку, отримує будинок того, хто звинувачував її»; § 3: «Якщо людина виступить у судовій справі для свідчення про злочин і не доведе сказаних нею слів, то, якщо ця судова справа стосується життя, цю людину належить вбити»; § 4: «Якщо ж вона виступила для свідчення у судовій справі про хліб чи срібло, то вона має нести покарання, що передбачене у такій судовій справі»)2; наклеп (§ 131: «Якщо дружину опорочить під клятвою її чоловік, а лежачою з іншим чоловіком її не застали, то вона має поклястися перед богом і може повернутися у свій дім»)3.

Іншу групу становили злочини проти власності. Крадії і перекупники краденого у приватних осіб суворо каралися, але особливо охоронялася, про що вже йшлося вище, власність палацу чи храму. Всупереч загальному правилу, такий склад злочину, як посягання на власність палацу чи храму, був сформульований у § 6 законів Хаммурапі в абстрактній формі: «Якщо людина вкраде надбання бога або палацу, то цю людину належить убити; а також того, хто прийме з її рук вкрадене, належить убити»4.

36

До майнових злочинів, крім крадіжки і грабежу, належали зняття з раба знаків рабства, про що свідчать § 226: «Якщо цирульник без відома господаря раба зголить рабський знак не свого раба, то цьому цирульнику належить відрізати пальці» і § 227: «Якщо людина обмане цирульника і той зголить рабський знак не свого раба, то цю людину належить вбити і закопати у його воротах; цирульник має поклястися: «Я зголив неумисно», і бути звільненим від відповідальності»5; пошкодження і знищення чужого майна, зокрема затоплення через недбалість чужого поля водою зі свого арика чи греблі, про що свідчать § 53: «Якщо людина полінується укріпити греблю свого поля, і внаслідок того, що гребля не була укріплена нею, в йо

1Вочевидь йдеться про випробування водою; різновид ордалії (суду божого).

2Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1984. — С. 12.

3Див.: Там само. — С. 18.

4Див.: Там само. — С. 12.

5Див.: Там само.

го греблі станеться прорив, а водою буде затоплена оброблена земля общини, то людина, в греблі якої стався прорив, повинна відшкодувати хліб, який вона знищила » і § 54: «Якщо вона не може відшкодувати хліб, то належить віддати її та її рухоме майно за срібло, і це срібло мають поділити між собою люди обробленої землі общини, хліб яких знесла вода»1.

Третя група — це злочини проти сімейних устроїв: крово-змішування, невірність дружини, про що свідчить § 129: «Якщо дружину чоловіка застануть лежачою з іншим чоловіком, то їх належить зв'язати і кинути у воду. Якщо господар дружини збереже життя своїй дружині, то й цар збереже життя своєму рабу»; її розбещена поведінка, про що свідчать § 143: «Якщо вона недоброчесна, ходить з дому, розоряє свій дім, ганьбить свого чоловіка — цю жінку слід кинути у воду»2 і § 130: «Якщо чоловік зґвалтує дружину людини, яка ще не займана і живе у будинку свого батька, і ляже на її ложе, а його схоплять, то цього чоловіка належить вбити; ця жінка звільняється від відповідальності»; викрадення і підміна дитини, про що зазначається у § 14: «Якщо людина вкраде малолітнього сина людини, то її належить вбити»3; а також втеча жінки від чоловіка; переховування втікачки; вивезення заміжньої жінки тощо. Визначаючи покарання за цю групу злочинів, враховували не тільки соціальне становище злочинця і потерпілого, а й їх стать, сімейний стан.

Тема 2. Суспільно-політичний устрій і право Стародавньої Індії

1.Історичні умови виникнення рабовласницької держави і права в Індії та основні джерела для вивчення цього періоду («Веди», матеріали епічних оповідей «Махабхарати» і «Рамаяни»).

2.Державний устрій в імперії маурьїв.

3.Основні риси права Стародавньої Індії.

3.1. Загальна характеристика законів Ману.

3.2. Регулювання майнових відносин за законами Ману.

1 Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. — М., 1984. — С. 16. 2 Див.: Там само. — С. 19.

3 Див.: Там само. — С. 13.

3.3. Регулювання шлюбно-сімейних відносин за законами Ману. 3.4. Злочини і покарання за законами Ману.

3.5. Судовий процес за законами Ману.

1. Історичні умови виникнення рабовласницької держави і права в Індії та основні джерела для вивчення цього періоду («Веди», матеріали епічних

оповідей «Махабхарати» і «Рамаяни»)

Дані сучасної науки свідчать про важливе історичне значення у давні часи однієї з найбільших країн світу — Індії, дозволяють установити витоки її цивілізації. Вже у другій

37

половині III тис. до н.е. в Індії існувало рабовласницьке суспільство, відомою була писемність, було досягнуто відносно високого рівня культури.

Назва «Індія» походить від назви найбільшої річки на північному заході цієї країни. Давні індійці називали її Сіндху; це слово у давніх персів звучало — Хінду, а у давніх греків — Індос. Країну, розташовану в басейні цієї річки і на схід від неї, у Європі вже в давні часи називали Індією (мовою хінді — Бхарат). У самих же давніх індійців загальноприйнятої назви для цієї країни не було.

Розкопки в долині Інду свідчать, що тут вже у III—II тис. до н. е. існувала яскрава і самобутня цивілізація. У 20-х роках XX ст. тут було виявлено кілька поселень міського типу, що мали деякі схожі риси. Культура цих поселень була названа культурою Хараппи, від імені населеного пункту в провінції Пенджаб, поблизу якого було знайдене перше з цих міських поселень. Розкопки проводилися також у Мохенджо-Даро (провінція Сінд), археологічне вивчення якого дало найбільш значні результати.

Розквіт культури Хараппи припадає на кінець III тис. до н. е. Попередні етапи їх розвитку майже невідомі, оскільки найнижчі культурні шари основних поселень ще не досліджені. Можна припустити лише, що на початок III тис. до н.е. вже почався процес господарського освоєння долини Інду.

В Індії у другій половині II тис. до н. е. водночас із занепадом давньої цивілізації в долині Інду виникають і розвиваються класові суспільства в долині Гангу і на територіях, що прилягають до неї на півдні і південному заході. Розглядуваний період відзначався новими великими досягненнями у галузі виробництва і створенням визначних пам'яток духовної культури.

Розвиток продуктивних сил сприяв докорінній зміні суспільних відносин. Ці зміни полягали в тому, що орна земля почала переходити у власність окремих сімей, причому племінна верхівка захоплювана найбільші й найкращі ділянки. Військовополонених вже не знищували, а перетворювали на рабів. Навіть у Рігведі згадується інколи велика кількість рабів. Общинна верхівка, яка дедалі більше збагачувалася, почала поневолювати збіднілих общинників. Подальше поглиблення нерівності приз вело до поділу суспільства на класи — рабів та рабовласників. Володіння рабами стало одним із найважливіших показників багатства і високого становища у суспільстві.

Терміном для позначення раба стало слово «даса», основне значення якого було спочатку «ворог», «чужий». Походження цього терміна, безперечно, вказувало на те, що першими рабами були військовополонені. Рабство поступово набувало дедалі більшого поширення, кількість рабів зростала. Обернення військовополонених у рабство стало звичним явищем. Існувало, певно, і боргове рабство, проте воно мало місце дуже рідко. Іноді збіднілі вільні продавали у рабство своїх дітей або самих себе. Діти рабинь вважалися рабами, втім, якщо вони були народжені від господаря, то часто нічим не відрізнялися за своїм становищем від інших його дітей.

Даних про застосування праці рабів небагато. Найчастіше раби згадуються як домашні слуги, проте це пояснюється, певно, характером джерел (релігійна література, епос).

Раби перебували у становищі, що мало відрізнялося від становища домашньої худоби. Їх продавали, дарували, передавали разом з іншим майном як придане. Вони передавалися залежними царями як данина. У джерелах залишилися згадки про людські жертвоприношення, причому в жертву приносилися також раби. Слова «раб», «син рабині» вважалися лайливими. Раби виконували найтяжчу роботу, піддавалися побиттю, заковувалися в кайдани тощо.

Виходячи з даних ведичної літератури, у Північній Індії на межі І тис. до н.е. існува ла значна кількість племінних союзів, а також дрібних примітивних держав. Про часті війни індійських племен ведеться ще у Рігведі. Усі члени цього племені іменувалися у гімнах ар'я, що означає «благородний», людей ворожих племен незалежно від їх етнічної приналежності називали

38

дасью або даса, що означає «ворог». Основна частина рядових общинників билася у пішому строю; племінна знать — на колісницях.

З посиленням суспільної нерівності військовий вождь племені (раджа), який раніше обирався зборами і міг бути усунутий ними, поступово підносився над племенем, підкорюючи собі органи племінного управління, у той час, як глави общин відсувалися на другий план, перетворюючись на одну із найнижчих ланок апарату управління у народжуваній державі. Спираючись на родоплемінну аристократію, раджа відтепер мав можливість примусити племінні збори прийняти рішення, яке задовольняє його. В джерелах містяться згадки про криваву боротьбу за цю посаду між представниками знатних і могутніх родів у племені. З часом посада раджі почала успадковуватися. Водночас зростала роль брахманів, які раніше були в общині звичайними виконавцями релігійного ритуалу і магічних обрядів, а тепер поступово перетворювалися на професійних жреців.

Разом з тим органи племінної адміністрації перетворюються на органи панування і пригноблення. Виникає держава з апаратом управління і примусу — з урядом, судом і армією. Пізніше мистецтво державного управління почало називатися данданіті — «наука про покарання». Зайняття найвищих посад у державній адміністрації — царського жреця, збирача податків і данини, скарбничого, астролога, а також командних постів у війську тощо — було привілеєм рабовласницької знаті.

Можна припустити, що ранні держави у долині Гангу виникають у другій половині II тис. до н. е. Більш точне датування на сучасному рівні вивчення історії давньої Індії є неможливим.

Поступово почав визначатися поділ усіх спочатку рівноправних вільних на групи, нерівні за своїм суспільним становищем, правами та обов'язками. Ці суспільні групи називалися варнами1.

Родоплемінна аристократія, яка встановила монополію на раніше виборні посади, становила дві привілейовані варни — брахманів, до якої увійшли знатні жрецькі роди, і кшатріїв, до якої увійшла військова знать. Цим двом варнам протистояла основна маса вільних общинників, що становила третю вар-ну — вайшіїв. У джерелах містяться згадки про боротьбу між брахманами і кшатріями за політичну перевагу, так само, як і

1 Давньоіндійські варни в сучасній науці часто називають не зовсім визначеним терміном «каста». Хоча варни у вже сформованому класовому суспільстві були замкненими суспільними групами, термін «каста» тут не застосовується, шоб не ототожнювати їх із сформованими пізніше джаті, які також вирізнялися суспільною замкненістю, але були іншими за своїм походженням і суттю. Саме джаті були названі португальцями у XVI ст. кастами — словом, що увійшло потім в усі європейські мови.

про опір, який вайшії чинили брахманам та кшатріям, що намагалися поставити племінне управління на службу інтересам багатої меншості.

Дедалі частіші війни і посилення майнової та суспільної нерівності привели до появи великої кількості людей, які не були членами общин. Цих людей називали шудрами. Це були люди, які відбилися від свого племені, нащадки переможених у звичних для того періоду війнах, витіснених з місць, де вони раніше проживали, і позбавлених, таким чином, основного засобу виробництва — землі тощо. У період розквіту первіснообщинного ладу подібні «чужинці» або просто не приймалися в общину і цим були приречені на загибель, або приймалися і ставали рівноправними общинниками. Коли з'явилася суспільна нерівність, чужинці, якщо і приймалися в общину, то рівних із вільними общинниками прав не отримували. Вони не допускалися -до вирішення громадських справ, не брали участі в племінних зборах, так само, як і в племінному культі: вони не проходили обряду посвячення — «другого народження», на яке мали право лише вільні члени общини, яких називали «двічі народженими», на відміну від «один раз народжених» шудр. Шудри становили четверту, найнижчу варну.

39