IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)
.pdfюридичної думки свідчить той факт, що при визначенні покарання робилися спроби ураховувати наявність злої волі з боку особи, яка завдала комусь певної шкоди.
Володіння Ісина і Ларси не виходили за межі Дворіччя. Безпосередніми сусідами Ісина були: на північному заході держава Марі, розташована у середній течії р. Євфрату, і на північному сході держава Ешнунна, розташована в долині р. Діяли — притоки р. Тигру. На цих територіях проводилися численні археологічні дослідження, результатом яких стали відомості про історію і культуру Передньої Азії початку II тис. до н. е.
Ми більше знаємо про суспільні відносини, що склалися в Ешнунні, завдяки тому, що було знайдено збірник або частину збірника законів царя цієї держави Біланами (початок XX ст. до н. е.). На відміну від законів Ісина і Ларси вони були викладені не шумерською, а аккадською мовою, тобто мовою перших семітських племен, які оселилися у Дворіччі та на суміжних з ним територіях. Від законів Біланами збереглося близько 60 статей найрізноманітнішого змісту . Наприклад, перші дві статті висвітлюють питання визначення ціни на різні товари, причому у першій статті її мірилом є срібло, а в другій — зерно. У кількох статтях йдеться про різні форми найму, а також про захист власності мушкенумів (представники вільного, але неповноправного населення) і визначення їх місця у суспільстві. Статті, що стосуються угод, пов'язаних з наданням позики, свідчать про значний розвиток у. той час лихварства. Як й в інших давньосхідних законах, значне місце у законах Біланами посідають статті, присвячені вирішенню різних питань сімейного права.
Закони Біланами не дуже відрізняються від інших правових пам'яток Дворіччя, що дійшли до нас. В Ешнунні, як і в Ісині та Ларсі, крадіжка або переховування раба каралися не стратою, а накладенням на винного штрафу. За таких умов великі рабовласники могли ризикувати, викрадаючи рабів у дрібних рабовласників. У законодавстві Ешнунни почали згладжуватися відмінності між повноправними громадянами (уявляється, що це були аморейські завойовники) і мушкенумами («підкореними», «покірними» особами; існують різні тлумачення терміна «мушкенум». Так, за заподіяння повноправними громадянами тілесних ушкоджень на них, як і на мушкенумів, накладався лише штраф. Щоправда, на півдні — в Ісині та Ларсі — термін «підкорений» поступово зник, а в Ешнунні, хоч і зберігся, майже втратив своє первісне значення. Зрівняння правового становища завойовників і мушкенумів було зумовлене, звичайно, давністю завоювання Ешнунн и і поступовим злиттям аморітів з місцевим аккадським населенням.
Ешнунна, як і її західний сусід — царство Марі, брала участь v тій жорстокій боротьбі держав Дворіччя, що зрештою заверш илася утворенням могутньої держави царя Хаммурапі — Вавилонії, я к а дістала назву від її головного міста Вавилона, розмінованого у північній частині Дворіччя, на Євфраті. Назва міста «Бабилі» (Вавилон) означає «Врата бога».
Як самостійний центр Вавилон досить пізно з'явився на іс-іоричній арені. Тому у списку царських династій, складеному ліпописцями династії Ісина, не йдеться про жодну вавилонську династію. Вперше Вавилон згадується у легенді про Саргона — паря Аккада, якого згідно з нею боги покарали за заподіяне цьому місту зло. Збереглася легенда й про кару, понесену найвизначнішим представником III династії Ура Шульги за пограбування храму Мардука — бога Вавилона. За часів III династії Ура Вавилон, напевно, почав відігравати значну роль. Адже у документах він згадується поряд з такими містами, як Умма, К и ш , Сіппар.
Близько 1895 р. до н. е. новим завойовникам (аморей ським племенам) вдалося захопити північну частину Ісину і створити самостійну державу, столицею якої і став Вавилон. Однак протяо м приблизно століття вона не відігравала значної ролі. Проте н а початок XVIII ст. до н. е. Ісин, ослаблений відпадінням Вавилона, втратив колишнє значення, а Ларса у 1834 р. до н. е. була завойована еламітами. Північ Дворіччя була підкорена Ас-
10
сирією, яка поставила у залежність від себе деякі області Аккада, зокрема міста Марі та Ешнунна. Цими обставинами скористався вавилонський цар Хаммурапі (1792—1750 рр. до н. є.) Щоб розв'язати собі руки у боротьбі за панування у Дворіччі, Хаммурапі, як здається, тимчасово визнав свою залежність від ассирійського царя Шамшиадада І.
Однак вже на сьомому році свого царювання Хаммурапі, якому надав допомогу Римсін — представник еламської династії в Ларсі, з царями якої він підтримував дружні стосунки, завоював Урук та Ісин. Спорудивши на дев'ятому році свого правління канал «Хаммурапі -достаток», що мав неабияке господарське значення, він намагався примирити населення захоплених територій зі своєю владою. Досягши перших значних успіхів, Хаммурапі почав остерігатися ассирійського царя Шамшиадада І та його союзників — степових племен і тому розпочав завоювання північних прикордонних територій.
Після смерті Шамшиадада І Хаммурапі сприяв вигнанню його сина з Марі. З допомогою Хаммурапі престол своїх предків знову зайняв представник давнього царського дому Марі — Зимрилім. Розпочався новий розквіт Марі, яка з успіхом відбивала набіги степових племен і вторгнення військ Ешнунни. Торговельні зв'язки Марі сягали далекого Криту. Хаммурапі став союзником Зимриліма. Вони називали один одного братами. Зимрилім мав своїх постійних представників при дворі вавилонського царя, проте останній часто звертався з листами безпосередньо як до самого Зимриліма, так і до його сановників. У своїй зовнішній політиці обидва царі зазвичай діяли узгоджено.
Становище Хаммурапі, який захопив на півдні Ісин та Урук, а на півночі спирався на союз із Марі, було надзвичайно міцним. Вже тоді (на 15—16-му році свого царювання) він був одним із наймогутніших правителів Дворіччя.
Однак невдовзі відносини Хаммурапі з правителем Ларси Римсіном погіршилися, що поставило вавилонського царя у скрутне становище. Внаслідок відпадіння північних областей і відторгнення північної прикордонної смуги у Вавилонії загострилася політична ситуація. Зібравши сили для рішучого удару, Хаммурапі на 30-му році свого царювання розпочав наступ на ворогів. Він здобув перемогу над своїми північними сусідами, очолюваними Ешнунною, і розбив військо Елама, який намагався їм допомогти. На 31-му році свого правління (1762 р. до н. е.) Хаммурапі напав на свого головного супротивника — Римсіна, захопивши його столицю Ларсу.
Посилення могутності вавилонського царя викликало велике занепокоєння у його союзника Зимриліма, внаслідок чого пін ухилився від надання допомоги Хаммурапі. Після перемоги над Ешнунною війська Хаммурапі вторгайся на територію царства Зимриліма. На 33 -му році свого правління він підкорив царство Марі та області, які підтримували його. Небажання Зимриліма миритися з підлеглим становищем мало для нього тяжкі наслідки. На 35-му році свого царювання Хаммурапі розгромив Марі, зруйнувавши розкішний палац Зимриліма. У наступні роки вавилонський цар підкорив територію вздовж течії Тигру, включаючи Ашшур.
Об'єднавши основну і найважливішу частину долини Тигру та Євфрату, Хаммурапі став господарем торговельних шляхів на схід, північ і захід. Його вплив поширився на значні території Еламу, усі області Малої Азії та Сирії, що мали торговельні зв'язки з Марі, хеттський племінний союз, фінікійську державу Угарит, Палестину. Цілком імовірно, що Вавилонія за часів Хаммурапі або його найближчих спадкоємців мала торговельні зв'язки й з Єгиптом.
Суспільний лад. На початку II тис. до н. е. у Дворіччі продовжували вдосконалюватися знаряддя виробництва, збагачувався трудовий досвід людей, поліпшувалися їх трудові навички. Розмивалася і вдосконалювалася іригаційна система. Ще більша, ніж у Єгипті, потреба у чіткому визначенні часу настання повені на Євфраті та Тигрі створювала передумови для розвитку астрономії. Іригаційні роботи потребували і поглиблення деяких математичних знань, наприклад, у галузі обчислення обсягу зем-іекопних робіт і кількості необхідної для цього робочої сили.
11
Техніка використання іригаційної системи досягла високого рівня досконалості: для зрошення полів, до яких вода у період попоні не доходила, були створені вдосконалені водопідйомні споруди. Більш досконалою стала землеробська техніка. Треба вважати, що приблизно у той час набув поширення плуг із ворон-кою, в яку засипалося зерно для сівби, хоча за деякими відомостями він застосовувався ще за часів правління представників ІІІ династії Ура. Кінь вже був відомий як свійська тварина.
Основним матеріалом для виготовлення знарядь праці та зброї стала бронза (залізо використовувалось ще дуже рідко). Це сприяло розвитку сільського господарства, яке продовжува-ііо відігравати провідну роль в економіці Вавилонії.
Поряд із сільськогосподарською технікою продовжувала розвиватися й технічна база різних ремесел, вдосконалювалась
23
майстерність ремісників. Так, у законах Хаммурапі фігурують представники десяти видів ремесел, зокрема цегельники, ткачі, ковалі, теслярі, суднобудівники, будівельники. Створювалися передумови для розвитку знань у галузі хімії. До нас дійшли невеликі фрагменти тексту, де йдеться про те, як виготовляти підроблені прикраси.
Набули розвитку торгівля та товарообмін. Зросла роль тамкарів — торгових агентів царя. Вони вже мали помічників, які займалися роздрібною торгівлею і супроводжували каравани з різними товарами. Продовжувало розвиватися грошове господарство Причому мірилом ціни стало переважно срібло. Не ТІЛЬКИ ремісники, а й деякі категорії сільськогосподарських працівників, які наймалися на роботу на тривалий час, отримували заробітну плату сріблом. Про наявність великої кількосі срібла у торговому обігу свідчить досить невисокий відсоток за надання позики
— 20%. Незважаючи на те, що закони Хаммурапі передбачали такий же відсоток за надання позики зернові, на практиці ця настанова не виконувалась: у багатьох випадках він був вищим, що зумовлювалось коливанням цін на зерно у різні періоди сільськогосподарського року.
Значення позик і процентів у господарському житті Вавилонії дістало відображення не тільки у діловому, а й у навчальному письмі того часу. Так, у серії табличок із характерною назвою «Харрахубуллу» («процентна позика») фігурують викладені шумерською мовою такі правові терміни, пов'язані з наданням позики, як «боргове зобов'язання», «процентна позика», «безпроцентна позика», «дарунок», які супроводжуються їх перекладом на аккадську мову. Про обчислення боргових процентів йдеться у задачах, наведених у математичних текстах.
У документах того часу є численні свідчення укладення лихварських угод. Так, з документів, що стосуються жриць-затвор-ниць храму бога Сонця — Шамаша у місті Сиппарі, випливає, що ці дохристиянські «черниці» через своїх родичів — батьків і братів — скуповували землю, здавали її в оренду, давали гроші під проценти, купували рабів тощо. У стародавньому м. Киші були лихварі, які надавали позику сріблом і зерном під заставу полів, скуповували будинки, сади тощо.
Найпідприємливіші представники лихварського капіталу проживали, у містах Уруці та Ларсі. Так, в Уруці знайдено частину архіву двох братів, які за якихось 20 років скупили за безцінь понад 40 будинків і земельних ділянок. Розкопки, прове дені у Ларсі, засвідчили появу нового типу роботодавця, який відрізнявся від його попередників тим, що скуповував рабів не н а чужині, а у своєму місті, тобто своїх співгромадян. Наприклад, два работорговці, які згадуються у знайденому тексті, шляхом здійснення лихварських операцій перетворювали своїх співвітчизників у рабів-боржників, а потім передавали їх у найм тим, хто потребував робочої сили, переважно багатим ремісникам, які мали власні майстерні.
Зазначене вище є свідченням безроздільного панування рабовласницької знаті у Ларсі за часів правління Римсіна. Так, вищезгадані работорговці, здаючи у найм своїх рабів -боржників, закріплювали за собою право на відшкодування вартості цих осіб не тільки у тому разі, коли після
12
втечі рабів було невідоме їх місцезнаходження, а й тоді, коли вони втікали до господарства царя, храму чи знатної особи. Мабуть, у той час великі рабовласники мали таку силу, що могли безкарно використовувати у своєму господарстві працю рабів утікачів.
Урозглядуваний період почастішали випадки продажу батьками своїх н и м Існувало навіть, прислів'я: «Сильна людина живе руками своїми, а слабка — ціною своїх дітей», Розвиток товарообміну, грошового господарства і лихварства прискорював розшарування сільських общин, про що свідчать тексти зі скаргами їх представників на своїх старійшин. На чолі общини поряд з радою із найзнатніших общинників стояла вже не виборна особа, а царський чиновник, який, зрозуміло, не був зацікавлений у захисті рядових членів общини від посягань з боку можновладців.
Умежах общин окремі заможні общинники ставали дедалі самостійнішими. Будь -яких прав контролю за майном окремих членів общини у неї, ймовірно, вже не було, оскільки земля могла здаватися в оренду, передаватися у спадщину і продаватися без будь -яких обмежень з боку общини. У джерелах, що збереглися, немає згадок про общинне випасання худоби.
Звичайно, не можна вести мову про повне зруйнування сільських общин. Проте, безперечно, усі наведені вище відомості вказують на розклад общинного ладу, який вже не міг захистити представників сільських общин від пригнічення з боку великих рабовласників.
Рівень життя вавилонян майже не відрізнявся від рівня житія населення Шумера та Аккада. Щоправда, будинки заможних осіб мали вже два поверхи і дерев'яну галерею навколо внут - рішнього дворика. Проте більшість осель являли собою маленькі споруди з сирцевої цегли з пласким дахом і глухими стінами. Незважаючи на те, що у багатьох будинках ще у III тис. до н. е. почали з'являтися ліжка, табуретки, столики, навіть сім'я дрібного рабовласника часто мала лише одне ліжко. Не тільки раби, а й молодші члени сім'ї спали на циновках або на голій підлозі. Дерев'яні двері вважалися цінним рухомим майном і вивозилися у разі продажу будинку.
Свідченням багатства був металевий посуд, запаси ячменю і пшениці; окремі багачі мали срібні злитки. Більшість населення жила у злиднях, відчувала постійний голод. Сім'ї були невеликі, оскільки хвороби косили дітей. Умови праці дещо поліпшилися, зокрема, як вишиться, стало більше водопідйомних споруд, але й вони, мабуть, були примітивними пристроями, обслуговування яких потребувало каторжної за своєю тяжкістю праці.
Історики не мають поки що будь-яких джерел, які свідчили б про опір народних мас їх поневоленню великими рабовласниками. Однак непрямим доказом наявності такого опору можна вважати спроби дещо обмежити лихварство й уповільнити процес закабаления вільного населення, що дістали відображення у законах Хаммурапі. Вавилонські царі змушені були дещо стримувати розвиток боргового рабства, оскільки це призводило до зменшення кількості населення, яке сплачувало податок, і чисельності ополчення, що складалося з вільних землеробів.
Укінцевому підсумку розвиток боргового рабства послаблював владу вавилонських царів, а отже, й могутність Вавилонії в цілому.
Державний устрій. Перші осередки людської цивілізації з'явилися на Близькому Сході, насамперед у Палестині, близько X тис. до н. е. Там же набагато раніше, ніж в інших стародавніх країнах, виникли і політичні утворення, які об'єднували людей системою владних, правових і адміністративних відносин. У IV—І тис. до н. е. спочатку на Близькому Сході, а потім у Північній Індії, Китаї, Південно-Східній Азії виникли перші держави, що розвивалися майже однаково.
Давньосхідна державність сформувалася в остаточному вигляді не відразу. Державнополітичний розвиток стародавніх країн розпочався з виникненням номів — адміністративногосподарських об'єднань общин, що почали втрачати родовий характер. Справжнє оформлення інститутів влади відбувалося у період державної централізації (досить відносної в умовах ста - родавнього суспільства). Тоді виникли самостійні системи адміністрації, судів, фінансів,
13
підпорядковані державним потребам, утвердилась монархія — перша відома історії форма правління. У стародавніх імперіях влада і управління остаточно втратили історичні зв'язки з родовим ладом і клановим управлінням.
Давньосхідне суспільство і найбільші стародавні цивілізації (Шумеру, Еламу, Єгипту, Вавилонії, Індії, Китаю тощо) виникли здебільшого завдяки зручним для проживання і ведення землеробства басейнам Тигру, Євфрату, Нілу, Гангу, Хуанхе. Можливість освоєння лише досить вузьких територій на берегах річок зумовила високу густоту населення у давньосхідних державах. Залежність від великих річок та їх водних режимів зробила особливо важливою в житті давньосхідних народів організаційно-господарську функцію держави, включаючи регулярну організацію масових іригаційних робіт. Внаслідок цього соціальні відносини у давньосхідних державах формувалися здебільшого за умов панування державної власності на землю. Основна маса населений була залежною від держави, яка прагнула задля задоволення власних інтересів зберігати та зміцнювати общинний
уклад життя. Це, у свою чергу, зумовило вкрай повільне формування у праві принципів індивідуальної свободи, що закріплювали економічну самостійність
людей. Право виникало і як результат боротьби за «ідеальне минуле» родових часів — епохи рівності та справедливості.
Нівелювання соціальних протиріч, згладжування протистояння багатства та бідності, приниження і знатності стало одним із найважливіших політичних мотивів зміцнення загальнодержавної влади. Це було і однією з найважливіших передумов підкресленої значущості давньосхідної державності, майже необмежених повноважень стародавніх властителів, владі яких не намагалися чинити перешкод. Доля не тільки рабів, які стали помітним елементом давньосхідного господарства з II тис. до п. е., а й іншого населення повністю залежала від держави. За таких соціальних, а деякою мірою навіть соціально-психологічних, умов важливою ознакою давньосхідної державності стала її надмірна консервативність. Маючи сумніви щодо справедливості окремих правителів, члени жодного давньосхідного суспільства не мали сумнівів щодо законності існуючого порядку.
У Месопотамії найбільш ранньою формою державної організації були міста -держави. Треба, однак, мати на увазі умовність відмінностей між деякими міськими і сільськими общинами, оскільки міські жителі також займались землеробством і
користувались усіма правами членів общини. Не випадково і місто, і село в аккадській мові мали одну назву — ур.
На чолі перших месопотамських міст-держав стояли прави-тель-цар, який називався енсі («голова роду», «той, що закладає храм») або лугаль («велика людина», «господар», «пан»). У містах проводилися общинні збори і засідання рад старійшин. Ці органи не тільки обирали і у деяких випадках зміщали правителів, а й визначали обсяг повноважень останніх, наділяючи їх більшими чи меншими правами у військовій і законодавчій сферах. Лугаль, певно, і відрізнявся від енсі більшими військовими повноваженнями. Общинні збори виконували законодавчі, фінансові (встановлення цін, будь-яких зборів), судові функції та функції, пов'язані з підтриманням порядку. Правитель міста відав іригаційним, храмовим та іншим будівництвом, стояв на чолі війська, головував у раді старійшин чи у народних зборах.
Посилення царської влади за часів Саргона і його спадкоємців, що продовжувалося у період правління царів III династії Ура, чому сприяли їх переможні війни, було закономірним явищем, зумовленим необхідністю об'єднання общин, централізованого і раціонального використання іригаційно-водного господарства. За цих умов виник новий тип правителя — лугаль-гегемон, влада якого виходила за межі окремого міста і тому не могла бути обмежена общинними органами. Влада правителів почала набувати спадкового характеру, а адміністративний апарат і
14
цар — уособлювати єдність великих територій. Місцеві енсі були зведені до становища чиновників, царю підпорядковувалася храмова адміністрація.
Посиленню централістських тенденцій сприяло панівне на той час уявлення про божественний характер влади, нібито дарованої царям небесами. Усі ца рі династії Ура, крім першого, Ур-Намму, супроводжували написання своїх імен посиланнями на того або іншого бога, підкреслюючи тим самим нібито свою обраність, наділеність особливою царственістю богами, що мало підносити їх над усіма людьми. Царственість втілювалась в особливих атрибутах — одязі, діадемі, жезлі тощо.
Найвищого ступеня концентрації царська влада досягла у Давньовавилонському царстві, в якому утвердився один з різновидів східної монархії. Хаммурапі мав формально необмежені законодавчі повноваження. Він очолював великий управлінський апарат. Про це свідчать близько 60 наказів Хаммурапі, що збереглися донині, адресовані його намісникам у містах і окремих областях, а також воєначальникам, послам: про звільнення і призначення чиновників, проведення перепису населення, будівництво каналів, стягнення податків.
Як й в інших давньосхідних державах, у руках царя були зосереджені широкі господарські функції: управління іригаційним господарством, будівництвом храмів, регулюванням цін на товари, ставок винагороди, виплачуваної ремісникам, лікарям, будівельникам. За правління Хаммурапі купці були перетворені на царських агентів. З широким розвитком лихварства була пов'язана діяльність наділених особливими повноваженнями царських чиновників — державних контролерів.
Країна була поділена на області, що перебували під управ лінням царських чиновників, які несли відповідальність за збирання податків, підтримання порядку і скликання ополчення, а також здійснювали контроль за діяльністю голів общин.
Однак владу давньовавилонських царів не можна беззастережно вважати деспотичною. І за часів правління Хаммурапі продовжували існувати такі общинні органи управління, як ради старійшин, общинні збори. Незважаючи на те, що їх повноваження були значною мірою урізані, вони зберігали деякі адміністративні, фінансові та судові функції, а також функції, пов'язані з підтриманням порядку: вирішували спільно з представниками царської влади спірні питання між общинниками і власниками одержаних від царя наділів, розподіляли податки, визначали розміри зборів тощо.
Деякі найдавніші і найважливіші міста Вавилонії (Ніппур, Сіппар, Вавилон) мали особливий юридичний статус, оскільки розглядалися як такі, що перебувають під захистом місцевого божества. Жителі цих міст могли звільнятися від сплати податків, відбування трудової повинності, несення військової служби.
Мабуть, вавилонські царі не змогли повною мірою подолати опір деяких селянських общин і племен. Судячи з законів Хаммурапі, вони добре усвідомлювали небезпеку, яка виходила від смут і заколотів. Задля підтримання політичної стабільності царі змушені були надавати певні привілеї (звільняти від сплати податків і несення військової служби, відбування трудової повинності) не тільки своїм слугам, великим землевласникам, а й деяким вождям племен, храмам.
Відносини між центральною владою і храмами також були складними і суперечливими. Храми, спираючись на власне велике землеволодіння і значну кількість залежних від них осіб, 29прагнули до економічної незалежності. Лише за часів Хаммурапі їх адміністративна і господарська діяльність майже повністю була підпорядкована цареві.
Хаммурапі звався «богом царів, які знають мудрість», «коханим богині Іштар», але не був божеством і навіть верховним жрецем. Він, наприклад, міг увійти до храму лише під час святкування Нового року, коли там щорічно повторювався обряд його коронації, прийняття ним від бога Мардука царської влади. Міжцарюванням вважалися роки, коли цього не відбувалося.
15
Коронація надавала правителю статус людини, яка може царювати, проте не робила з нього бога. Великий завдяки своїй владі порівняно з підкореними ним народами цар з огляду на його людську природу відповідно до месопотамської теології залишався підвладним природі та богам, які її уособлювали.
Судовий устрій. У Давньовавилонському царстві провідне місце у здійсненні правосуддя належало храмовим і общинним судам. Судовими органами були ради храмів, общинні збори або колегії общинних судів, що спеціально виділялися ними. У найдавніших джерелах згадуються і царські суди. Так, ще в шумерському місті-державі Лагаші існував особливий верховний суддя — один із впливових сановників правителя.
Наслідком посилення царської влади стало обмеження судових повноважень общин і храмів. Колегіальні суди, як і раніше, складалися з членів ради старійшин, однак управляти ними почали голови общин. Цим судам не були підсудні царські особи, вони не могли розглядати справи, що стосувалися царського майна. Царські суди за часів Хаммурапі існували в усіх великих містах. Вони розглядали здебільшого справи царських осіб. Проте цар не був ні вищою касаційною, ні апеляційною інстанцією. Він мав право помилування в разі винесення смертного вироку. До нього надходили скарги на судову тяганину, зловживання суддів, відмову у здійсненні правосуддя. Скарги передавалися царем відповідним адміністративним або судовим органам: общинним чи царським. Причому будь-яке рішення цих органів було в принципі остаточним. Царські намісники майже всюди могли здійснювати виклик до суду, розшук та арешт злочинців.
Поряд із посадою царського судці, як свідчать джерела, існували судові посади оповісників, поліцейських і судових виконавців, гонців та писарів. Не втратили повністю судових повноважень і храми. Їм належала важлива роль у прийнятті клятв, засвідченні законності угод, у процедурі ордалії — «божого суду», який вважався важливим засобом встановлення істини.
Судові рішення у свідомості вавилонян здавна пов'язувалися з уявленнями про справедливість. Богиня справедливості Кітту вважалася донькою всемогутнього бога Сонця Шамаша, їй присвячувалися спеціальні храми. Однак вавилонські судді часто зловживали своїм становищем. Про це свідчить, зокрема, § 5 законів Хаммурапі, де передбачене покарання судді, який змінив своє рішення після того, як воно було записане у спеціальному докум енті на глиняній табличці з печаткою. Такий суддя повинен був сплатити суму позову, поданого у цій судовій справі, у 12-кратному розмірі, а також мав бути на зборах піднятий зі свого суддівського крісла і не повинен був повертатися і засідати з суддями в суді.
У Нововавилонському царстві до храмової ради, яка виконувала судові функції, включалися представники народних зборів міст, на території яких були розташовані святилища.
Армія. Посиленню царської влади у шумерських містах-державах сприяла наявність у їх правителів певної військової сили, яка спочатку складалася з осіб, залежних від храму чи його правителя особисто. Створення постійної армії, протиставлення її общинному ополченню було важливим свідченням зміцнення царської влади.
Перетворенню Саргона на володаря могутньої держави значною мірою сприяло постійне військо, яке він створив із малоземельних землевласників -общинників, які отримували додатковий наділ за свою службу із царських земель. Саргон стверджував, що в нього була постійна армія, яка налічувала 5400 воїнів.
За часів Хаммурапі відбувається остаточне відокремлення постійної армії від общинного землеволодіння. Воїн (редум, ба-їрум) отримує наділ царської землі, що забезпечує не тільки його самого, а й його сім'ю. Військові наділи повністю виключались з обігу, будь-яка угода, пов'язана з землею воїна, вважалася нікчемною. Навіть потрапивши у полон, він зберігав право на земельний наділ, на частину останнього зберігалося право його малолітнього сина (статті 27—29 законів
16
Хаммурапі). Воїн, який з метою ухилення від несення служби кидав наділ, не втрачав права на нього протягом року за умови повернення до виконання своїх обов'язків.
З метою зміцнення боєздатності війська і армійської дисципліни закони Хаммурапі встановлювали жорстоке покарання для воїнів, які порушували царський наказ про виступ у похід,
а також для військових начальників, які використовували у своїх цілях майно воїнів або віддавали їх у найм. Служба воїнів вважалась «вічною». На відміну від Вавилонії в Ассирії досить заможний воїн міг виставити замість себе замісника з бідняків. При цьому він зобов'язувався забезпечувати свого замісника харчами за умови, що його сім'я працюватиме на нього. Ця система «замісництва» свідчила про високий ступінь знищення землеробів у Ассирії.
УВавилонії професіональні воїни виконували поліцейські функції. Водночас не втратило значення і общинне ополчення, яке скликалося під час здійснення великих військових походів. Крім лучників і важкоозбросної піхоти, особливе місце посідали загони колісниці. Давньовавилонські джерела, наприклад, повідомляють про те, що їх командири за воїнські доблесті винагороджувалися царем землями, звільнялися від сплати податків та виконання інших повинностей.
2.Право за законами Хаммурапі
2.1.Загальна характеристика законів Хаммурапі. їх структура
У1901 р. французька археологічна експедиція, розкопуючи м. Сузи в Еламі (на схід від Вавилона), виявила базальтовий стовп, з усіх боків вкритий клинописом. Ця унікальна знахідка була відкриттям найдавнішого у світі зводу законів, укладеного за часів царювання Хаммурапі.
Природно, що для Вавилонії було неприйнятним право Шумера, започатковане законодавчою діяльністю царів III династії Ура. Необхідність створення зводу законів для своєї держави усвідомлював вже другий цар І вавилонської династії Сумулаї-лу, про закони якого згадується у документах його спадкоємців.
Хаммурапі у своїх законах намагався сформувати і закріпити суспільний лад держави, панівною силою в якій мали бути дрібні та середні рабовласники. Свідченням того, якого великого значення надавав Хаммурапі своїй законодавчій діяльності, є те, що він розпочав її ще на початку свого правління: другий рік його царювання названий роком, коли він дав право країні. Щоправда, цей ранній збірник законів не дійшов до нас; відомі науці закони Хаммурапі були розроблені наприкінці його царювання.
Ці закони були увічнені на великому чорному базальтовому стовпі. Зверху на лицьовому боці стовпа зображений цар, який стоїть перед богом Сонця Шамашем — покровителем суду.
Нижче наведено текст законів, що заповнює обидва боки стовпа. Він має три частини. Перша частина — це великий вступ, в якому Хаммурапі проголошує, що боги передали йому царство я того, щоб «сильний не пригноблював слабкого». Далі йде перелік благодіянь, вчинених Хаммурапі для міст своєї держа-ви. Серед них згадуються міста крайнього півдня на чолі з Лар-сою, а також міста, розташовані уздовж середньої течії Євфрату і Тигру, зокрема Марі, Ашшур, Ніневія. Отже, базальтовий стовп із законами Хаммурапі був зведений вже після перемоги Хаммурапі над Римсіном і підкорення земель уздовж середньої течії Євфрату і Тигру, тобто на початку 30 -х років його правління. Можна припустити, що копії законів були виготовлені для всіх великих міст його царства. Після вступу йдуть статті законів, які завершуються докладним висновком.
Пам'ятка збереглася у цілому добре. Лише статті останніх стовпчиків лицьового боку стовпа стерті. Вочевидь, це було зроблено за велінням еламського царя, який перевіз після сво-го вторгнення у Дворіччя цю пам'ятку з Вавилонії до С у з и , де вона і була знайдена. На підставі слідів, що збереглися, можна встановити, що на вискобленому місці було 35 статей. А загалом
17
пам' я т к а мас 282 статті. Завдяки копіям, знайденим у роз-копаних стародавніх бібліотеках Ніневії, Ніппура, Вавилона тощо, можна відновити більшу частину знищених статей.
Закони Хаммурапі охоплюють численні правові питання, пов'язані з життям вавилонського суспільства. Перші п'ять ста-і и (їх нумерація встановлена сучасними вченими) присвячені судочинству. Статті 6—13 визначають покарання за вчинення Крадіжки і способи її виявлення. Статті 14—20 спрямовані про-і н викрадення дітей і рабів та переховування рабів-утікачів. У цих статтях визначено також розмір винагороди за спіймання раба-утікача. В статтях 21—25 розглядаються різні випадки грабежу. Статті 26—41 регулюють обов'язки і права воїнів, причому особливо детально висвітлюються питання їх землеволодінн я . Статті 42—47 визначають права і обов'язки осіб, які орендують землю. Наступні п'ять статей (48—52) встановлюють межі права лихваря на врожай заставленого йому поля.
Статті 53—56 передбачають покарання за недбале використання іригаційної системи. Статті 57' і 58 захищають власників полів від шкоди, заподіяної стадами. Статті 59—66 вирішують різні питання, пов'язані з володінням садами, в тому числі питання про право лихваря на врожай із саду його боржника. Наступні статті, які містяться у пошкоджених стовпчиках тексту,
присвячені частково питанням володіння будинками і будівельними ділянками, частково різним видам лихварства. У статтях 100—107 йдеться про тамкарів та їх помічників. Корчми, що були водночас і вертепами, розглядаються у статтях 108—111.
Праву зберігання і борговому праву, пов'язаному із забезпеченням позики одним із членів сім'ї боржника, присвячені статті 112—126. Значне місце (статті 127—195) посідає сімейне право. Статті 196—225 встановлюють розмір покарання за тілесні ушкодження. Статті 226 та 227 оберігають рабовласника від умисного знищення тавра на належному йому рабі. Питання, пов'язані з працею архітекторів і суднобудівників, розглядаються у статтях 228—235. Різні види найму детально описані у статтях 236-277.
Законодавство Хаммурапі, як і законодавство Ісина, Ларси та Ешнунни, не містить вказівок на втручання богів. Виняток становлять лише статті 2 і 132, які допускають застосування до особи, звинувачуваної у чаклунстві, чи до заміжньої жінки, звинувачуваної у перелюбстві, «божого суду». В далекому минулому беруть свій початок положення про покарання за тілесні ушкодження згідно з принципом «око за око, зуб за зуб». Закони Хаммурапі поширили застосування цього принципу на лікарів (за тілесні ушкодження, заподіяні невдалою операцією) і на будівельників (за зведення технічно недосконалої споруди). Якщо, наприклад, під час обвалу будинку гинув його власник, страчували будівельника, а якщо його син, — сина будівельника.
Закони Хаммурапі треба визнати однією з найвизначніших пам'яток правової думки давньосхідного суспільства. Це перший відомий світовій історії детально викладений звід законів, у якому освячувались рабовласницький лад і приватна власність.
Вивчення законів Хаммурапі разом із царськими і приватними листами, що збереглися донині, а також приватноправовими документами того часу дає можливість визначити суспільний устрій Вавилонії і водночас спрямованість заходів царської влади. Держава шляхом встановлення суворих покарань захищала рабовласників від непокірних рабів. За тілесне ушкодження, заподіяне чужому рабу, передбачалося, як і за таке ж ушкодження чужої худоби, відшкодування збитків його власнику. Винний у вбивстві раба замість нього мав віддавати його власнику іншого раба. Раби, як і худоба, могли продаватися без будь-яких обмежень. Сімейний стан раба при цьому до уваги не брався. Закон був спрямований лише на те, щоб захистити покупця від обману з боку продавця.
Законодавство захищало рабовласників від викрадення рабів та переховування рабів - утікачів. Смертна кара загрожувала не тільки викрадачеві, а й тому, хто переховував раба. Жорстоке покарання передбачалося також за знищення знака рабства на рабі. У рабовласницькій
18
сім'ї налічувалося зазвичай від двох до п'яти рабів, проте мали місце випадки, коли їх кількість сягала кількох десятків. Приватноправові документи свідчать про різноманітні угоди, пов'язані з рабами: їх купівлю, дарування, найм, передачу у спадщину. Раби поповнювалися за рахунок «злочинців», військовополонених, осіб, куплених на сусідніх територіях. Середня ціна раба становила 150—250 г срібла.
2.2. Правове становище окремих груп населення за законами Хаммурапі (авілумів, мушкенумів, тамкарів, редумів, баїрумів, селян, рабів)
Закони Хаммурапі виходили з визнання того, що особи не є однаковими за своїми юридичними можливостями, правами та обов'язками щодо держави та одна до одної. Ця відмінність передбачалася або діставала спеціальне закріплення, оскільки правовий устрій суспільства був становим. Хоча, звичайно, чітких меж між категоріями населення не було, усі вони — більшою, меншою чи незначною мірою — мали правоздатність у галузі як майнових, так і особистих прав.
Цілком повноправною особою (суб'єктом права) вважався самостійний чоловік-господар, глава патріархальної родини. Він міг належати до вільних общинників, бути власником наданої йому общинної землі, мати усі права, пов'язані з майновими і сімейними відносинами. Таку особ у закони називали аві-лумом («людина», «син чоловіка»). До іншої категорії загалом повноправних і вільних людей належав мушкенум («той, що падає ниц», «бити чолом», тобто той хто йшов слугувати).
Мушкенуми були власниками ділянок землі, переданої їм на певних умовах з царського (державного) фонду. Авілуми в основному сповідували звичаєве право.
Закони регулювали лише загальні для усіх або дуже своєрідні ситуації. Мушкенуми ж були предметом особливого піклування з боку царської юстиції. На умовних соціальних сходах вони стояли дещо відокремлено від авілумів: закони «дешевше» оцінювали їх майно, заподіяні їм тілесні ушкодження тощо. Од-пак земельна власність мушкенумів охоронялася поряд із хра-
мовою і палацовою. У разі розлучення з дружиною вони сплачували лише третину суми, яку мали сплачувати у такому разі повноправні общинники. Вочевидь, це було пов'язане з тим, що мушкенуми були одноосібниками, тоді як авілуми зберігали зв'язки з общиною і могли розраховувати на підтримку сусідів і родичів у разі виникнення конфліктів.
Інакше кажучи, дві категорії вільних — авілуми і мушкенуми у майнових відносинах захищалися законами Хаммурапі однаково, а їх тілесні ушкодження — по-різному. Підтвердженням того, що закони Хаммурапі захищали майно цих двох категорій вільних однаково, с § 15: «Якщо людина виведе за міські ворота раба палацу, чи рабиню палацу, чи раба мушкенума, чи рабиню мушкенума, її належить вбити»1. Уважно прочитавши цю статтю, бачимо, що незважаючи на те, що вона мала продемонструвати бажання законодавця захистити майно авілума і мушкенума однаково, в ній взагалі немає згадки про авілума. Як це розуміти? Щоб зрозуміти це, потрібно згадати, що закони Хаммурапі належать до перших кодифікацій звичаєвого права. А зі звичаєвого права населення знало, що майно авілума мало такий самий правовий статус, як і майно палацу.
Таким чином, ми бачимо, що за викрадення раба, хоч у палацу, а отже і у авілума, хоч у мушкенума крадія належало вбити, тобто у цьому випадку майно захищалося однаково.
Але чому використовується словосполучення «у цьому випадку»? Відповідь на це питання міститься у § 8 законів Хаммурапі: «Якщо людина вкраде або вола, або вівцю, або віслюка, або свиню, або човна, то, якщо це боже або палацове, вона може віддати це у 30 -кратному розмірі, а якщо це належить мушкенуму, вона може відшкодувати це у 10 -кратному розмірі, якщо ж крадієві немає чим віддати, його належить вбити».
19