2. Зрілі роки Хіткліфа

Наступна зустріч родини Лінтон і Ерншо з Хіткліфом відбувається через багато років, хоча у розповіді Неллі Дін часовий розрив займає лише кілька сторінок. Що ж відбувається за цей час?

Хіндлі продовжує пиячити, паралельно промотуючи у покер усе своє майно. Кетрін зоаджує Хіткліфа і одружується з Лінтоном, обманюючи себе мрією про те, що зможе втримати біля себе і того й іншого. Тільки потім стане зрозуміло: відштовхнувши Хіткліфа вона обрала смерть.

У цей самий час повертається Хіткліф. У минулому простий працівник він з’являється у місцях, де пройшли його дитинство і юність. «Something stirred in the porch; and moving nearer, I distinguished a tall man dressed in dark clothes, with dark face and hair. He leant against the side, and held his fingers on the latch as if intending to open for himself. A ray fell on his features; the cheeks were sallow and half covered with black whiskers, the brows lowering, the eyes deep set and singular. I remembered the eyes» [1, 106].

Неллі перша зустрічає Хіткліфа івпізнає його по очах. Цей пронизливий, спопеляючий, диявольський погляд з-під темних густих брів неможливо забути. Ці очі, що вже у дитинстві стали такими, не змінились. Завважує служниця й інші зміни. «…I was amazed more than ever to behold the transformation of Heathcliff. He had grown a tall, athletic, well-formed man, beside whom my master seemed quite slender and youth-like. His upright carriage suggested the idea of his having been in the army. His countenance was much older in expression and decision of feature than Mr. Linton’s; it looked intelligent, and retained no marks of former degradation. A half-civilized ferocity lurked yet in the depressed brows and eyes full of black fire, but it was subdued, and his manner was even dignified-quite divested of roughness, though too stern for grace» [1, 109].

З постави та манери поведінки Хітрліфа Неллі робить висновок, що була пророблена величезна праця, перш ніж з малого дикуна виріс досить поважний джентльмен. Пряма постава, стримані манери – все у його зовнішності каже про високе походження. Єдина річ. Що все-таки може виказати Хіткліфа - його злість, що може інколи промайнути у віддзеркаленні темних очей.

Минуле Хіткліфа залишається невідомим і зображується лише у здогадках Неллі та інших героїв роману. До кінця самої книги читач не дізнається про те, де жив увесь цей час Хіткліф, як так швидко заробив свій статок. Бронте залишає це, сподіваючись на вмілу уяву читачів.

З моменту повернення Хіткліфа усі спроби Кетрін змиритись з розміреним життям зазнають поразки. Тепер у відносинах Хіткліфа і Кетрін немає місця для ніжності, вони безпощадно знущаються один з одного. Але поруч з Хіткліфом Кетрін не будує ніяких ілюзій щодо Лінтона. Закоханих зближує зневага до цінностей Мису Шпаків.

Хіткліф навідує Кетрін рідко, як гість, але у його товаристві вона може знаходитись годинами. Та навіть можливе повернення кохання юності не може зсунути Хіткліфа з наміченого шляху помсти. Трактування образу головного героя не представляє одностороннього розвитку однієї пристрасті чи почуття. Тип його більш глибокий і повнокровний, т. я. одразу видно соціальну визначеність його вчинків, дій і самих обставин, що формують його душу. Помста Хіткліфа отримує певну ціль: відплата за розтоптане кохання пов’язана з боротьбою проти сильних світу цього. Знаряддями такої боротьби він обирає цінності цих людей: гроші й шлюб з розрахунку.

Марно Кетрін, яка зрозуміла підступний замисел Хіткліфа намагається пояснити Ізабеллі, що за людина її обранець: «Tell her what heathcliff is – an unreclaimed creature, without refinement, without cultivation, an arid wilderness of furze and whinstone. I’d as soon put that little canary into the park on a winter’s day, as recommend you to bestow your heart on him…Pray don’t image that he conceals depths of benevolence and affection beneath a stern exterior. He’s not a rough diamond, a pearl-containing oyster of a rustic. He’s a fierce, pitiless, wolfish man…he would crush you as a sparrow’s egg, Isabella, if he found you a troublesome charge. Avarice is growing with him a besetting sin» [1, 116]. Навіть вмовлянні Неллі не допомагають: Ізабелла сліпо вірить негіднику і тікає з ним.

Відбувається перший жорстокий і потворний акт помсти – Хіткліф одружується з Ізабеллою. Цей чинок настільки аморальний та жахливий, що читач остаточно стверджується у Хіткліфі, як у негативному герої. Пристрасті розпалюються.

Хіткліф здобуває інстинкт хижака і б’ючись за вищу свободу ві сам того не знаючи стає правовірним слугою того суспільства, де панує брехня, обман і продажність. Тут Бронте вдається чудово схарактеризувати Хіткліфа. Оточуючі весь час підкреслюють його безжалісну «вовчу натуру», жорстокість, самотність і понурість. «Rough as a saw-edge and hard as a whinstone…» [1, 49], «…he is a fierce, pitiless, wolfish man…» [1, 165], «r. Heathcliff, grim and saturnine…» [1, 224].

Та згодом доля завдає Хіткліфу нищівного удару: Кетрін божеволіє. На мить читачу здається, що життя Хіткліфа втрачає усілякий сенс. Але це не так. Хіткліф часто навідується до Кетрін, не звертаючи уваги на його хворобу. Та сцена смерті Кетрін дивує навіть найпрозорливіших читачів, автор надає їй неймовірну моральну силу. Хіткліф, який застає Ктрін на смертному одрі, безпощадний до неї, морально безпощадний. Замість слів утіхи, розкаяння і кохання, він з холодною відвертістю розповідає помираючій свою оцінку її вчинків. «You teach me now how cruel you've been - cruel and false. Why did you despise me? Why did you betray your own heart, Cathy? I have not one word of comfort. You deserve this. You have killed yourself. Yes, you may kiss me, and cry; and wring out my kisses and tears: they'll blight you - they'll damn you. You loved me - what right had you to leave me? What right - answer me - for the poor fancy you felt for Linton? Because misery, and degradation, and death, and nothing that God or Satan could inflict would have parted us, you, of your own will did it. I have no broken your heart - you have broken it; and in breaking it, you have broken mine. So much the worse for me that I am strong. Do I want to live? What kind of living will it be when you - Oh, God! would you like to lie with your soul in the grave?» [1, 173].

Монолог пронизаний жорстокістю і безкомпромісністю. У світовій літературі монологи з такою силою емоційного впливу можна перелічити на пальцях. Жорстокість носить тут не садистський і не романтичний характер. Відносини Кетрін і Хіткліфа, що прагнуть до людяності і глибини, мають пройти крізь випробування, якому піддає їх Хіткліф. Уся напівправда, усяка спроба обійти болючі питання, або пом’якшити їх, зіпсувала би усю справу і була б недостойна героїв цієї книги. Хіткліф знає, що єдина річ, що може душевний спокій Кетрін – це повне і до кінця усвідомлене розуміння існуючого між ними зв’язку. Завдяки монологу Хіткліфа ми розуміємо, що кохання цих двох людей є важливішим і сильнішим ніж смерть. «They were silent-their faces hid against each other, and washed by each other’s tears. At least, I suppose the weeping was on both sides; as it seemed Heathcliff could weep on a great occasion like this» [1, 173].

У тій частині книги, що розповідає про події після смерті Кетрін, Хіткліф продовжує свою помсту, що почалась з одруження на Ізабеллі. Це найбільш важка для розуміння частина роману. Саме у цей час Хіткліф остаточно відвергає всі нормальні людські емоції: «I have no pity! I have no pity! The more the worms writhe, the more I yearn to crush out their entrails! It is a moral teething, and I grind with greater energy, in proportion to the increase of pain» [1, 165]. Він перетворюється у справжнє породження пекла. Те, як він відноситься до Ізабелли, Гертина, Кеті, свого власного сина, не кажучи вже про Хіндлі, вражає читачів своєю неймовірною жорстокістю і нелюдяністю. Місцями навіть здається, що Хіткліф шліфує свою майстерність, вишукуючи все витонченіші жорстокості, все новіші способи приниження людської гідності своїх жертв. І не зважаючи на все це, на всі злодіяння Хіткліфа, читач напротязі усієї книги відноситься до головного героя двояко. З одного боку - це мерзотник, якого вже давно час вивести на чисту воду; але з іншого боку – ми все ще співчуваємо Хіткліфу, уявляючи наскільки життя цієї людини є важким.

Як же нам зрозуміти таку двоякість? Невже і ми, читачі. Трохи з’їхали з глузду і співчуваємо психопату? На мою думку, ключ до розуміння цієї поведінки слід шукати у самій помсті Хіткліфа. Це не ненависть божевільної людини, а ненависть моральна. Адже Хіткліф знищує своїх ворогів їх власною зброєю, повертає проти них їх власні норми поведінки, виграє за їхніми власними правилами гри. Його зброя – гроші і шлюб з розрахунку. Хіткліф підчиняє собі Ерншо і Лінтонів за допомогою грошей, як це найчастіше роблять люди їх класу. Так він викупає Грозовий Перевал через заборгованість Хіндлі, перетворюючи минулого власника у довіку п’яний і безсилий непотріб. Одружившись же з Ізабеллою і потім під примусом одруживши власного сина з Кеті Лінтон, він досягає того, що усе майно обох сімей переходить до його рук. «…and I want the triumph of seeing MY descendant fairly lord of their estates; my child hiring their children to till their fathers' lands for wages. That is the sole consideration which can make me endure the whelp : I despise him for himself, and hate him for the memories he revives!» [1, 218]. Ми усе ще ненавидимо і співчуваємо головному Герою водночас, адже розуміємо, що вдавшись до методів своїх кривдників, Хіткліф сам став одним із них.

Здавалось би, усе зроблено, помста зчинила і на цьому уже можна поставити крапку в романі. Залишившись з таким негативним кінцем, твір, на мою думку, і так би став всесвітньо відомим. Але ні, «Грозовий Перевал», цей геніальний витвір мистецтва не обривається на цій печальній ноті. Останнє слово про Хіткліфа ще не сказане.