12. Стратегії рішення творчих завдань

Стратегія – це форма організації людських взаємодій, що максимально враховує можливості, перспективи, засоби діяльності суб’єктів, труднощі чи конфлікти, які перешкоджають здійсненню співпраці.

Вибір стратегій розв’язання задач суб’єктами залежить від рівня їх розумового розвитку, якостей особистості, цілей досягнення результату, складності та труднощів вирішуваних завдань і т.д. У процесі научіння стратегії виробляються поступово, ефективність їх з віком підвищується.

Стратегію, так само як і стратегіальну тенденцію, не можна ототожнювати з категоріями: «спосіб», «метод», «алгоритм», оскільки вони, на відміну від стратегії, не виключають особистісні характеристики суб’єкта. Вони абстраговані від особистості, не є творчими діями. Для методу аналогізування або комбінування характерне використання копіювальних шаблонних дій.

Типи стратегій: Дж. Брунер виділив 3 типи стратегій:

• Стратегія прийому інформації; (розуміння, усвідомлення інформації)

• Стратегія сканування або парціальна (вивчення інформації, її прийом);

• Стратегія цілісного рішення або цілісна (на підставі всієї отриманої інформації вироблення цілісного рішення).

B. C. Лозниця визначив наступні два типи стратегій:

- Стратегія аналогізування (пошук аналогії);

- Стратегія моделювання (моделювання ситуацій та можливих рішень).

А.М.Петров запропонував такі типи стратегій:

- Стратегія хаотичних проб чи стратегія перебору варіантів (пошук потрібного варіанту рішення задачі);

- Стратегія конструювання (комбінування) структури задачі (опрацювання кожного компонента задачі: складення умови);

- Стратегія реконструювання (перетворення) структури задачі (вироблення можливих варіантів вирішення);

- Стратегія моделювання (моделювання можливих ситуацій та рішень);

- Стратегія універсальна (врахування всіх можливих варіантів рішення задачі).

13. Особливості античної творчості

Специфіка античної культури, як і античного світогляду загалом, полягає в тому, що творчість пов’язували в ній зі скінченним, минущим і мінливим буттям, а не буттям вічним, нескінченним і рівним собі. Творчість при цьому набирає двох форм:

• божественої (акт створення космосу);

• людської (мистецтво, ремесло).

Більшість давніх мислителів були переконані у вічному існуванні космосу. Геракліт розглядав буття як вічні зміни. Елліністи визнавали лише вічно незмінне буття. Демокрит проповідував вічне існування атомів. Аристотель доводив нескінченність часу й тим самим, по суті, заперечував божественний акт творіння. У Платона в його вченні про ерос божественна творчість – момент божественного споглядання.

14. Еволюція психологічних понять у давньогрецьких філософів

Характерною рисою давньогрецької філософії було прагнення зрозуміти сутність психіки людини та її унікальні властивості. Виникнення й розвиток відповідних теорій був пов’язаний як з матеріалістичними, так і з ідеалістичними поглядами, що досить повно освітлені в літературі. Так, завдяки Сократу (470-399 рр. до н.е.), активність психіки людини вперше почала визначатися девізом: «Пізнай самого себе». При цьому мався на увазі не аналіз свідомості як такої, а аналіз цілісної особистості. У цьому плані розум для Сократа, як і для інших давньогрецьких мислителів, представляється єдиним і всемогутнім двигуном й організатором поведінки. Згідно Сократу, людина не досягає щастя не тому, що вона його не хоче, а тому, що не знає, у чому воно полягає.

Пріоритет розуму в житті людини відстоював і Платон (427-347 рр. до н.е.) у своєрідній філософській системі об’єктивного ідеалізму. Розумом, як вважав Платон, пізнаються ідеї, яких немає у видимому світі і які тому недоступні для сприйняття органами почуттів. Вони утворюють справжнє буття – царство вічних і незмінних сутностей. За їх зразком з безформної і пасивної матерії виникли, прагнучи їм наслідувати, почуттєві речі. Чисто специфічні властивості людини – доброту, мудрість – не можна представити наочно в чуттєвій формі. Отже, душа, як основа особистості, неадекватна матеріальним об’єктам. Регуляція ж поведінки людини повинна здійснюватися етичними нормами.

Глибокі роздуми про щиросердечну діяльність людини були висловлені Аристотелем (384-322 рр. до н.е.). У своїй роботі “Про душу” він, прагнучи розкрити біологічні корені душі людини, докладно розглядає її функції, роль душі в життєдіяльності людини й організму. Він піддає детальному аналізу й такі психологічні аспекти як чуттєва здатність, функції уявлень і фантазії, поняття про розум. У працях Аристотеля знайшли місце і чисто практичні сторони активності психіки. Для цього, на його думку, необхідні тренування характеру.

Рушійною силою поведінки людини Аристотель вважав прагнення, що виражає внутрішню активність організму і сполучене з почуттям задоволення або невдоволення. Людина, вчив Аристотель, є те, що вона сама у собі виховує, виробляє характер, завдяки своїм регулярним вчинкам. При поясненні процесу пізнання Аристотель висунув поняття про особливу форму інтелектуальної активності людини, позначеної терміном “нус” (розум). Ця форма як творча активність, що веде до загальних понять, якоюсь мірою протиставлялася іншим і витлумачувалася як те, що, залежачи від тіла, привноситься у психофізичну організацію людини ззовні у вигляді «божественного розуму».