3.2. Варіантність мовленнєвих одиниць

В літературному мовленні функціонує величезна кількість паралельних, варіантних форм, які відіграють важливу роль у цілеспрямованому доборі мовленнєвих засобів і, в кінцевому підсумку, в мовній еволюції. Варіювання спостерігається на рівні слів і словосполучень, як між літературними одиницями, так і між літературними і позалітературними мовними одиницями.

Варіанти слів. У словах розрізняються фонетичні і граматичні варіанти.

Фонетичні варіанти, в свою чергу, поділяються на орфоепічні, акцентологічні і фонематичні. Орфоепічні варіанти в українському мовленні зустрічаються досить рідко, а якщо й мають місце, то це здебільшого є відбитком діалектних явищ (м’яка вимова [ч] на півдні України, трохи пом’якшена вимова [л] перед [о], [е], [и] на Полтавщині та ін.). В українському мовленні, на відміну, наприклад, від російського, дуже поширені акцентологічні варіанти: апо́строф – апостро́ф; за́вжди – завжди́; мая́чити – маячи́ти; опові́дач – оповіда́ч; убра́ння – убрання́; ура́зливий – уразли́вий; яли́нковий – ялинко́вий; си́віти – сиві́ти. Ще більше варіантів наголосу знаходимо у відмінкових формах іменників. Порівняно невелику групу складають фонематичні варіанти слів, частина яких тісно пов’язана з орфографією: хоч – хоча; від – од; щоб – щоби; над – наді; з - із - зі; в – у – ув – уві; оксюморон - оксиморон; дать – дати.

Морфологічні варіанти слів пов’язані зі зміною їх частин, що мають граматичне значення: зал – зала; латинь – латина; спазм – спазма; апарату – апарата; дружний – дружній; птах – птаха. Найбільшу кількість варіантів зустрічаємо у відмінкових закінченнях іменників і набагато менше – у формах прикметників, прислівників та дієслів.

Варіанти словосполучень. На синтаксичному рівні варіантами слід вважати такі словосполучення, котрі є тотожними в граматичному значенні, але розрізняються граматичним оформленням залежного компонента (пам’ятник Шевченка - пам’ятник Шевченку; чекати автобус – чекати автобуса – чекати на автобус; іти полем – іти по полю – іти через поле; круглий сирота – кругла сирота). У варіантах словосполучень лексичні компоненти, як правило, збігаються. Лише в окремих випадках зустрічаються варіанти з різними залежними компонентами (договір про взаємодопомогу – договір на поставку товарів; працювати на пошті – працювати в школі; жити на Кавказі – жити в Україні (зовсім недавно було „на Україні”).

Виникаючи у мовленні, варіанти змагаються між собою за чільне місце в мові. При завершенні цієї боротьби можливими є два виходи: 1) з пари тотожних, дублетних варіантів одна форма перемагає іншу, яка поступово усувається з ужитку (джере́ло – джерело́; знаме́но – знамено́, а також безліч русизмів, які пішли з мовлення); 2) обидва варіанти залишаються в мовленні, поділяючи між собою семантичні або стилістичні ознаки (ро́звідка – розві́дка; а́дрес – адре́са).

У процесі мовного розвитку кількість і якість варіантів безперервно змінюються. Чим вищою є мовна культура суспільства, тим менше варіантних форм зустрічається у мовленні.

4. ПРАВИЛЬНІСТЬ МОВЛЕННЯ: ВИМОВА, НАГОЛОС

4.1. Про комунікативні якості мовлення

Основною соціальною функцією мовлення є комунікативна функція, що використовується абсолютно в усіх сферах людської діяльності. Для оптимального задоволення потреб функціонування, мовлення повинно мати певні якості – назвемо їх комунікативними.

Вибір мовленнєвих засобів та їхня організація в кожному стилі мови і стилі мовлення визначаються перш за все комунікативними завданнями, цілеспрямованістю мовлення, а також особливостями мислення та психіки людини, її загальноосвітнім і культурно-естетичним рівнем, соціальним середовищем та ін. Внаслідок своєрідного сполучення і проявлення названих вище чинників формуються конкретні вимоги до мовлення, як, наприклад, вимога точності, логічної впорядкованості, виразності, стислості. Ці та інші вимоги, реалізовані у мовленні, перетворюються на його якості, вибудовуючись у певну систему.

Ще за античних часів теоретики ораторського мистецтва і поетики цікавились властивостями літературного мовлення. Вже тоді було визначена більшість тих якостей, що вживаються сьогодні в лінгвостилістиці та культурі мовлення. Аристотель, наприклад, основною якістю мовлення вважав ясність, підкоряючи їй інші якості, серед котрих називав доречність і правдоподібність. Класик риторики Теофаст виокремлював чотири „достоїнства мовлення”: чистоту, ясність, відповідність того, що говорять, тому, хто говорить (тобто доречність), і красу, яка поділяється на приємність і пишність (величавість). Ісократ і Теодект називали ясність, стислість і правдоподібність. А Діоген Вавілонський писав: „Достоїнств мовлення п’ять: чистота еллінського мовлення, ясність, стислість, доречність, краса. Чистота еллінського мовлення полягає в позбавленому помилок засобі вираження, в побутовому мовленні, але обробленому, а не випадковому. Ясність є засіб вираження, який подає думку так, щоб її можна було легше пізнати. Стислість є вираз, що містить у собі тільки необхідне для з’ясування предмету. Краса є вираз, що уникає побутовості” [23:35].

Протягом століть зазначені вище та інші властивості літературного мовлення лягали в основу різних класифікацій; про ці властивості і сьогодні часто говорять спеціалісти з поетики, лінгвостилістики і культури мовлення. Однак лише в останні 40-50 років, у зв’язку зі становленням науки про культуру мовлення, вчені впритул підійшли до питання наукової класифікації цих якостей, яка вже народжується на наших очах. Б.М.Головін, наприклад, запропонував таку класифікацію комунікативних якостей мовлення: правильність, точність, логічність, чистота, виразність, багатство (розмаїтість) і доречність. М.І.Ілляш дещо доповнює цю класифікацію: правильність, точність, логічність, чистота, багатство та розмаїтість, образність та виразність, стислість, доречність. Відповідно до даної класифікації ми і будемо розглядати комунікативні якості мовлення.