1. Продовження затримання

Стаття 5 Конвенції нічого не каже про інститут продовження затримання, що відображений у частині четвертій статті 165-2 Кри­мінально-процесуального кодексу України.

З одного боку, продовження затримання може суперечити при­нципам, що маються на увазі у статті 5 Конвенції. За загальним пра­вилом уже на момент фактичного затримання особи той, хто його затримує, має знати про обставини, які виправдовують затримання, інакше таке затримання стає з самого початку незаконним. Якщо продовження затримання застосовується лише через те, що органи кримінального переслідування не змогли надати суду відомості про такі обставини, то рішення про продовження затримання порушує право на свободу, оскільки непрямо визнає, що особа тримається під вартою без достатніх підстав.

Якщо взяти до уваги це міркування, то продовження затриман­ня має використовуватися з винятковою обережністю, аби не давати можливості державним органам затримувати будь-кого без достат­ніх підстав і, прикрившись судовим рішенням, відшукувати відсутні підстав для затримання.

Також продовження затримання може бути викликане не зовсім правильним розумінням суддею завдання розгляду щодо тримання під вартою або звільнення. Суддя може пред’являти занадто високі вимоги до обґрунтованості самого обвинувачення, іноді настільки високі, що держава змушена надавати докази в обсязі, майже достат­ньому для розгляду справи по суті. У такому разі обвинуваченню дійсно знадобиться додатковий час, щоб зібрати такі докази. Як на­слідок, якщо суди будуть надмірно завищувати вимоги до «розумної підозри», закріпиться практика зволікання із доставлення до судді та збільшиться кількість вимог про продовження затримання.

З іншого боку, можуть існувати певні обставини, які можуть ви­магати продовження затримання. Одним із прикладів може бути необ­хідність призначити захисника і надати захисту час для підготовки до розгляду, для відшукання та надання доказів на корить звільнення.

Взагалі, існування практики продовження затримання є наслід­ком іншої тенденції, що склалася в судовій практиці. Як правило, судді визначають максимальний строк тримання під вартою, дозво­лений відповідним положенням статті 156 Кримінально-процесуаль­ного кодексу, тобто до двох, чотирьох або дев’яти місяців. Окрім того, що це призводить до поширеного використання продовження затри­мання, це ще не дозволяє судам контролювати, наскільки ретельно органи розслідування і обвинувачення розслідують справу. Як уже зазначалось, ретельність і розумна поквапливість у розслідуванні справи — є одним із важливих чинників, які мають враховуватися при вирішенні питання щодо необхідності тримання під вартою.

Продовження затримання призводить до того, що особа про­довжує утримуватися в органі міліції, що збільшує вірогідність по­ганого поводження із нею. Така небезпека не виправдовує можли­вих переваг, яке надає продовження затримання, тим більше, що ці переваги можуть бути досягнуті встановленням короткого строку тримання під вартою.