3. Обов’язковість рішення

Як установив Суд у кількох рішеннях за статтею 5 Конвенції «затримання буде в принципі «законним» у значенні статті 5 § 1 Кон­венції, якщо воно ґрунтується на рішенні суду. Навіть недоліки пос­танови про затримання не завжди тягнуть незаконність — у значенні статті 5 § 1 — заснованого на ньому затримання».¹²

З цього положення можна зробити два висновки. По-перше, на­віть якщо суд ухвалив помилкове рішення, це не може заднім числом перетворити позбавлення волі в незаконне. По-друге, позбавлення волі, яке триває більш ніж кілька днів, вважатиметься незаконним, якщо воно не ґрунтується на рішенні суду.

4. У низці справ проти Польщі Європейський суд зіткнувся із си­туацією, коли обвинувачені трималися під вартою після закінчен­ня строку дії постанови судді, прийнятої під час досудових стадій провадження. Єдиною підставою для їхнього тримання під вартою було те, що справа із обвинувальним актом була передана до суду й очікувала на розгляд. Суд вважав, що, оскільки таке утримання під вартою не ґрунтувалося на законі і не було постановлено судом, це суперечить принципу правової визначеності. Як зазначив Суд, «на­ціональна практика тримання особи під вартою на підставі обвину­вального акту не ґрунтувалася на певному законодавчому положенні або судовій практиці, а, як встановила Комісія та визнали сторони, випливала з того, що в польському кримінальному законодавстві на цей час були відсутні чіткі норми, які б регулювали статус затрима­ного під час провадження в суді після закінчення строку тримання

5. Доставлення до судді

Одне із основаних завдань статті 5 § 3 Конвенції — забезпечити негайний та автоматичний судовий перегляд законності затримання, яке здійснюється посадовими особами правоохоронного органу без рі­шення суду. Таке затримання дозволяється статтею 5 § 1(с) Конвенції. Положення статті 29 Конституції значно жорсткіше, ніж стаття 5 § 1(с), обмежують повноваження держави на затримання будь-кого без рі­шення суду. Оскільки стаття 5 § 1 передбачає, що будь-яке затриман­ня має відбуватися у відповідності до процедури, встановленої націо­нальним законом, а стаття 29 Конс­титуції складає невід’ємну частину національного законодавства, то при вирішенні питання про закон­ність затримання суди мають вихо­дити з більш жорстких обмежень статті 29 Конституції.

Харкман проти Естонії¹⁴

У цій справі заявник був затрима­ний на підставі постанови суду про взяття під варту, що була винесена під час судового розгляду, у зв’язку із неодноразовою неявкою обвину­ваченого в судове засідання. Після його затримання за постановою су­ду, заявник був доставлений у суд на чергове засідання лише через 15 діб. Суд вирішив, що незважаючи на те, що первісне рішення про затри­мання було прийняте не поліцією, а судом, це не звільняло від обов’язку негайно доставити затриманого до судді. Суд визнав, що такий строк не відповідає вимозі «негайності», закладеній у статті 5 § 3 Конвенції.

Стаття 5 § 3 передбачає авто­матичний контроль, який означає, що доставляння особи до суду і на­ступний судовий розгляд не повин­ні залежати від її волевиявлення.

Іноді може виникнути питання щодо обов’язковості доставляння до судді в разі, коли особа затри­мується на підставі рішення суду про взяття під варту. Це питання вирішено в законі щодо затриман­ня на підставі дозволу суду, прийнятому у відповідності до частини 8 статті 165-2 КПК, оскільки у тексті закону ясно вказано, що такий дозвіл надається для доставлення особи до суду.

Але менш ясно це питання вирішено стосовно виконання поста­нов суду, що прийняті протягом судового розгляду. На жаль, нерідко зустрічаються випадки, коли особа, яка затримана за постановою про взяття під варту, що винесена судом, постає перед судом через кілька тижнів, під час чергового судового слухання. На думку Єв­ропейського суду, стаття 5 § 3 Конвенції не передбачає будь-яких винятків із обов’язку автоматичного та негайного доставлення до судді, навіть у разі, якщо рішення про взяття під варту прийняте суддею; інший висновок, на думку Суду, суперечив би ясному зна­ченню тексту статті 5 § 3 Конвенції.

Що стосується питання, який строк може вважатися «негай­ним» у значенні статті 5 § 3 Конвенції, тут слід знову таки спи­ратися на статтю 29 Конституції, оскільки вона встановлює більш обмежені граничні строки, ніж ті, які можуть бути прийнятними за статтею 5 § 3 Конвенції. Але слід звертати увагу на те, що стаття 29 Конституції встановлює саме граничний строк доставляння до суду, який може бути виправданим лише за виняткових обставин, і не має наміру перетворити цей строк на звичайний. Тому навіть дотри­мання правоохоронним органом строку, встановленого статтею 29 Конституції, не позбавляє його обов’язку довести, а суд — обов’язку перевірити, що такий строк був виправданим за обставин певної справи.