Курс ОПМ.
Бондаренко Є.А.
ЛЕКЦІЯ
Технологія організації виховного процесу в школах різного типу.
(Для студентів заочної форми навчання)
План.
Індивідуалізація виховання в новій школі.
1.1.Технологічний підхід до виховання у спадщині А.С.Макаренка.
Технологія організації виховного процесу у школах різного типу.
Цілепокладання у виховному процесі;
Планування виховної роботи;
Методи і форми виховної роботи;
Аналіз виховної роботи.
Структура майстерності вчителя-вихователя.
Література.
Азаров Ю.П. Педагогика любви и свободы. – М., 1994.
Бернс Р. Развитие Я – концепции в педагогике: пер. з англ. – М., 1986.
Блонский П. Задачи и методы новой народной школы. М., 1918.
Беспалько В.П. Слагаемые педагогической технологии. М.. 1989.
Бойко А.М. Оновлена парадигма виховання: шляхи реалізації. - К., 1996.
Бех І.Д. Особистісно зорієнтоване виховання/ Науково-метод. посібник. – К., 1998.
Галузяк В.М., Сметанський М.І., Шахов В.І.. Педагогіка./Навчальний посібник. – Вінниця .- 2001.
Дмитрик І.С., Бурлака Я.І. Технологія виховного процесу. – К., 1991.
Игнатенко П.Р., Руденко Ю.Д. Національна система виховання // Рад. школа. – 1991. - № 7.
Концепція позакласної виховної роботи загальноосвітньої школи// Рад. школа. – 1991. - № 4.
Кримський С. Принципи духовності ХХІ ст.// День. - № 210. 15 листопада 2002.
Макаренко А.С. Пед. соч. - В 7 тт. - М., - 1959-1960.
Мистецтво життєтворчості особистості/ Наук. метод. посібн. У 2–х ч. – Ч.2.
«Життєтворчий потенціал нової школи» – К., 1997.
Падалка О.С. Виховні технології. – К., 1995.
Психология воспитания/ под ред. В.А.Петровского. – М., 1995.
Практична педагогіка виховання: Посібник з теорії та методики виховання/ за ред. Красовицького М.Ю. Упорядник Іванюк Г.І.. – К. – Івано-Франківськ. – 2000.
17. Центр. архів вищих органів держ. видань і упр. України. – Ф. 38889, оп. 1,
спр. 5. – С.1.
Як підказує практика сьогодення, завдання, які стоять сьогодні перед школами різного типу (їх на Україні нараховується 22 тис.) без сумніву інші, ніж 10 років тому. Та й ті, хто вирішує ці завдання, теж стали іншими. В той же час школа, як завжди, виконує головну суспільну функцію – виховання Людини, бо найвищою цінністю на Землі є і буде вихована людина, особистість.
Зниження уваги до виховання вже завдало непоправної шкоди. Це довело залучення дітей до “Великого Білого братства”, психологічне їх знищення, трагедія у Червонограді Львівської області при перегляді фільму “Армагедон”.
Вчений Бойко А.М., обстеживши понад 3 тис. учнів виявив, що 15 % випускників ставиться до школи негативно, 44% - байдуже, таких, які ненавидять школу – 6%; позитивно характеризують школу – 31%, а з любов’ю до неї ставиться лише – 4%.[5, 41].
Аналіз педагогічної практики свідчить і про те, що питання життєвого успіху дитини не знаходить достатнього відображення у змісті роботи педагогічних колективів. І це при тому, що учнів, особливо старшокласників, ці проблеми постійно хвилюють.
Так, серед особистих якостей, які сприяють чи заважають досягненню успіху у житті, відповіді вихованців гімназій та ліцеїв поділилися в такій послідовності – 60 % вважають, що цьому сприяють набуті знання, 54 – що цьому сприяє віра в себе, прагнення якомога більше досягти в житті; вміння налагоджувати стосунки з людьми (53%), почуття відповідальності (41%), вміння уникати складних життєвих ситуацій [1, 37].
Отже, місія нової школи повинна бути спрямована на утвердження особистісно зорієнтованого виховання, яке передбачає розвиток і саморозвиток особистості учня як суб’єкта пізнання, предметної діяльності, суб’єкта життєтворчості. Освітній процес особистісно зорієнтованого виховання, спираючись на здібності, інтереси, ціннісні орієнтації і суб’єктивний досвід учня, надає йому можливість реалізувати себе в різних сферах творчої діяльності. При цьому забезпечується пріоритетність індивідуальності, самоцінності, самобутності дитини як активного носія суб’єктивного досвіду.
Опора на особистісно зорієнтований підхід створює умови, за яких кожен вихованець у самому собі та інших вбачає індивідуальність, поважає особисту гідність та гідність інших. “Мета індивідуального виховання, - наголошувала Софія Русова, - дати широкий вільний розвиток усім духовним силам і здібностям дитини, який підніме її особливу вартість і дасть майбутній людині змогу бути корисною для малого чи великого кола громадянства.” [17, 1].
Забезпечення принципу індивідуалізації виховання в новій школі передбачає, по-перше, індивідуально зорієнтовану допомогу дітям у реалізації первісних базових потреб, без чого неможливе відчуття людської гідності; по-друге, створення умов для реалізації фізичних, інтелектуальних, емоційних здібностей і можливостей, характерних для даного індивіда. І, нарешті, третя, стержнева риса індивідуалізації, - допомога людині в духовному самоздійсненні, у творчому самовтіленні, у розвитку здатності до життєвого самовизначення (екзистенційний вибір).
На характеристиці стержневої риси індивідуалізації виховання ми зупинимося більш детальніше.
Визначний український вчений, доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки С.Б.Кримський вважає, що духовність характеризує шлях до самого себе. Шлях, який людина проходить усе життя: “Це отой безкінечний шлях до формування свого внутрішнього світу, що дозволяє людині не залежати повністю від контексту, зовнішнього життя, тобто залишатися собі тотожним.”[11, 2].
Духовність – це спосіб життя. Російський словник Даля визначає духовність – як те, що протистоїть плоті. Але, починаючи з Біблії, люди ніколи не протиставляли Дух та плоть. Навіть богослів’я вважає, що гріхи тіла менш важкі, ніж гріхи духу.
Зараз у ХХІ ст. неможливо казати про якесь падіння духовності. Зайдіть у Тернополі до краєзнавчого музею, чи картинної галереї – вони заповненні; Люди не шкодують віддати за хорошу книгу 25 гривень і більше. Отже, справа не у відсутності духовності. Є інша небезпека у вихованні: хибна духовність. Людина, зазираючи всередину в себе, не бачить нічого, крім свого тіла; і тіло розглядається не як орган духу, а самість. Оце фізичне розуміння життєвих якостей, дійсно породжує псевдодуховність.
Я нагадаю Вам відомий експеримент американського психолога Малькома, який поставив завдання студентам, щоб вони зіграли роль вчителя. А перед ними сидів актор, який грав роль учня. І завдання таке – щоби учень вивчив 50 слів. Студентам сказали: “Ось перед вами клавіатура. Якщо уявний учень помилиться перший раз, треба буде натиснути на ній першу кнопку, і його вдарить слабкий електричний струм. Якщо учень помилився вдруге – натискайте іншу кнопку, що дає більш сильний струм. І так далі.
А ось червону кнопку натискувати не можна – це буде смерть.
Експеримент треба було перервати, бо 60% студентів натискували саме червону кнопку. Вони не очікували, що в них такі сили зла. Але це свідчить про те, що ми не знаємо самих себе. Психологія каже, що 5 % людей щось знають про самих себе. [11].
Як бачимо, людина – істота вертикальна. ЇЇ життя вимірюється не кількістю років, а ступенями ціннісного сходження. Тобто можна прожити багато років марно, а можна за короткий термін досягнути свого духовного космосу. Справа ось в чому. Підраховано, що життя кожної людини нараховує 700 тис. годин. З них 400 тис. використовується на сон, обслуговування тіла, їжу, фізичні вправи і т. ін. А на життя, власне внутрішнє життя людини, залишається 200 тис. годин. І вся справа духовності зводиться до одного питання, як використати, як заповнити ці 200 тис. годин? Це при тому, що ми витрачаємо два роки життя, щоб додзвонитися до своїх знайомих і рік життя – на пошуки речей вдома. Я не кажу вже, скільки годин ми втрачаємо перед світлофорами.
Отже, залишається дуже мало…
Але час має таку чудову здатність – він розширюється від ціннісного, духовного наповнення.
Ви пам’ятаєте, як в щоденнику Ф.Достоєвський, що був засуджений в “справі петрашевців” до смертної кари, описує ті 15 хв., які він провів на ешафоті, перед тим, як якого помилували. Письменник засвідчив, що він більше не знав таких багатих на зміст хвилин.
Ми дійсно можемо навіть мить перетворити на дуже великий час. Тільки це і є завдання духовності – і його потрібно виконувати кожному з нас і навчити цьому наших вихованців.
Сьогодні потрібно розвивати не лише громадянську соціальну активність і відповідальність, але й внутрішню свободу. Саме внутрішня свобода є джерелом самоповаги. “Якщо дитина не поважає себе, - вважав В.О.Сухомлинський, - це вже границя катастрофи.” І щоб дитина не була біля цієї границі, необхідно так організувати виховну діяльність, щоб вона відчувала себе в ситуації успіху, цьому, на нашу думку, сприяє педагогічна технологія “Створення ситуації успіху” за А.С.Бєлкіним, одним із завдань якої є створення розвиваючого морального середовища.
Слід пам’ятати, що коли не створити адекватних форм реалізації її вікових потреб, то саме ці потреби не зникнуть, а шукатимуть інших форм реалізації, не виключаючи й асоціальних. Таким чином, особистісно зорієнтоване виховання мусить вібрати в себе реальне життя дитини, а не бути чимось зовнішнім, нав’язаним стосовно нього. Дилема, що постає досить гостра: або виховання з опорою на реальні вікові потреби вестиме за собою розвиток особистості, або ж цей розвиток пройде своїм стихійним ходом повз організоване виховання зі всіма властивими стихії наслідками.
Академік Бех І.Д. вважає, що саме особистісно зорієнтовані виховні технології започатковують і підтримують уявлення вихованця про себе як особистість, що перш за все проявляється в інших людях – і настільки, наскільки він змінює їх духовне життя. За такого підходу вихованець усвідомлює, що він може стати розвиненою особистістю лише через свої добродійні вчинки.
Вправляючись у них вихованець переконується, що ніякого власного особистісного розвитку без значущого іншого не може бути, так само як його не може бути поза значущістю себе для іншого. Тепер моральна поведінка дитини будується з неодмінним врахуванням можливих впливів її на інших людей. І що важливо – оцінка вихованцям себе як особистості відбувається не лише з огляду на те, що значить та чи інша якість для нього, а й що вона може значити для інших. Це означає, що дитина мусить навчитись почути людину. Така здібність може виникнути і розвинутись у дитини у міру того, як дорослі чують її саму, як живуть самі, постійно проявляючи співчуття, співпереживання, прагнення допомогти один одному.
Інтенсивність включення дитини в конкретну виховну ситуацію, яка створюється відповідною технологією, залежить від того, наскільки вона здатна скласти чітке уявлення про те, ким вона може і хоче стати. Йдеться про ідеальну
модель, ідеальний образ себе. Це уявлення мусить бути реалістичним, тобто узгодженим з природним розвитком даного індивіда і тому досяжним.
Отже, вихованець має ставити мету створення індивідуального фонду “можу” і “хочу”. При цьому всі психологічні утворення мають виступити сумісно,
підтримуючи одне одного і переходячи одне в одне. У практичному плані ця єдність проявляється в тому, що суб’єкт знає, чого він бажає, має в своєму розпорядженні відповідну схему дій, і, крім того, діє, а не просто мріє.
Формування ідеальної моделі, ідеального образу себе стає орієнтиром особистісного становлення, надає вихованцеві сил. Ідеальна модель не є моделлю граничної досконалості. Вона представляє собою модель наступного кроку вихованця по шляху його саморозвитку, наприклад, виховання якоїсь якості чи ряду якостей. Таким чином, це реалістична модель можливого внутрішнього і зовнішнього життя , модель, до здійснення якої можливо наближатися, і яку можливо в міру росту поступово змінювати і розширювати.
Тут доцільними будуть спеціальні вправи з ідеальною моделлю.
Вихованець має уважно прочитати такі судження:
Усі ми себе так чи інакше недооцінюємо. У кожного з нас є образ себе гіршого, ніж ми є насправді.
У чомусь я себе переоцінюю. У мене є внутрішній образ себе кращого, ніж я є насправді.
Я потайки уявляю також пишний образ себе такого, яким би мені хотілося бути, - ідеалізовану модель своєї особистості, що практично недосяжна і тому безплідна.
У мене є також образ того, яким мені хотілося б видаватись оточуючим, - протилежне тому, яким я є в дійсності.
У мене присутні також образи того, яким мене бачать інші люди, яким вони мене вважають; деякі з цих образів мені подобаються, а деякі викликають у мене протест.
Нарешті у мене є образ того, яким мене хотіли б бачити інші люди, - образ очікуваних ними змін моєї особистості.
Після кожного висловлювання вихованцеві слід закрити очі і певний час подумати про цей образ. Нехай він виникне перед його внутрішнім зором; нехай вихованець чітко побачить його, зверне увагу на пов’язані з ним почуття. Вихованець має відповісти самому собі, на основі яких мотивів, цінностей, цілей, переживань свій особистісний образ він вважає ідеальним.
Наведені вправи доцільно закінчити заявою вихованця про те, що він сповнений рішучості поводитись щодня у відповідності з ідеальною моделлю.
Можливості особистісного самовизначення вихованців у особистісно зорієнтованому вихованні розширюється саме за рахунок збільшення ступенів свободи їх дій і внутрішньої активності лише за таких умов дитина в змозі відчути, що вона не просто перебуває. А повноцінно живе у атмосфері високої людяності, яка має наповнити її своїм гуманним змістом. Тут потреба і почуття “бути Людиною” реально пронизує кожну дію чи вчинок дитини. При цьому вона не повинна відчувати штучність ситуації, створеної педагогом для досягнення своїх
цілей. За особистісно зорієнтованого виховання дитина перебуває у природних взаєминах з дорослим – доброю, чуйною людиною, яка своїм життям одухотворяє і її. Існуючи для дітей і заради дітей, вчитель тільки за такої позиції може успішно олюднити взаємини з ними.
У виховуючому середовищі, де відсутні грубий примус, дитина постійно відчуватиме “смак” вільного вибору - цього одного з найдійовіших психологічних механізмів особистісного розвитку людини. Адже між виконання вимог дорослого і їх вибором для вихованця відкриваються дві принципово відмінні стратегії особистого самотворення. Саме від цього залежатиме буде він існувати як людина за принципом пристосування чи житиме за законом відповідальної свободи.
Таким чином особистісно зорієнтовані технології створюють, по-перше, простір, для прояву особистих проблем вихованців, з сукупності яких складається їх власне життя, і без яких вони не уявляють себе особистостями. По-друге, у такому виховуючому середовищі особисті проблеми вихованців вирішуються найбільш психологічно оптимальним для них чином. Це означає, що дитина не зазнає таких дій педагога, за яких буде принижена її гідність.
Особистісно руйнівними виявляються такі взаємини, за яких вихованці відчувають з боку педагога тягар недовіри до їх можливостей чи здібностей. Якщо це явище перетворюється у відповідний педагогічний стиль, дитина болісно це переживатиме; їй буде психологічно важко існувати, не говорячи вже про блокування її соціального оптимізму, без якого не буде повноцінного майбутнього життя.
Виховуючись в умовах особистісно зорієнтованих технологій, діти переживатимуть радість від позитивних педагогічних очікувань, які активізують її сутнісні сили, викликають до життя невикористовувані психічні резерви. Віра вихователя у можливості вихованця є запорукою того, що вони не будуть втраченими ще в дитинстві. Навіть за наявності сучасних психолого-педагогічних знань педагогу важко уявити характер світовідчуття дитини за умови постійного прояву до нього так званого авансового особистісного оптимуму, коли до нього ставляться за критеріями вищого рівня його духовного розвитку.
Так, за досить простим на перший погляд проханням вихователя: “Діти, допоможіть мені з Миколою, він дуже добрий, але інколи поводиться не зовсім правильно” – криється мудра виховна тактика.
Занижуючи планку розвитку вихованця, ми тим самим занижуємо і його можливості, задаємо йому обмежувальну моральну модель.
Практично втілюючи особистісно зорієнтовані виховні технології, педагог у стінах школи моделює майбутнє суспільство. Досягнення цієї мети безпосередньо пов’язано з його виховною установкою – синтезом професійних і індивідуальних рис особистості вихователя.
В умовах демократизації суспільного життя відповідними характеристиками виховної установки на думку В.А.Петровського [14], мають бути:
Мета: сприяння становленню і розвитку особистості вихованця;
дотримання у спілкуванні з дітьми принципу: “Не поряд і не над, а разом!”
Основна лінія поведінки: не грубо підтягувати вихованця до деяких заздалегідь відомих стандартів, а координувати свої очікування і вимоги з задачею максимально повно розгорнути можливості особистісного зростання вихованця, котрі помічаються в ході спілкування.
Отже особистісно зорієнтовані виховні технології вбачають у дитині повноцінного партнера педагога, не учня, а людину, допомагають їй знайти себе.
Соціально-економічні і політичні реформи в останні десятиріччя в українському суспільстві, як бачимо з вище сказаного, змінили традиційне відношення до виховання.
Тенденція до відновлення пріоритету виховання у сфері освіти намічена в Законі України “Про освіту” (1991р.), в державній національній програмі “Освіта” (“Україна ХХІ ст., 1993р.). Особлива увага в них приділяється поєднанню стратегії і тактики, створенню сучасних технологій виховної роботи.
Технологічний підхід в галузі виховання був предметом гострих суперечок і дискусій протягом всього ХХ століття.
А.С.Макаренко одним з перших в педагогічній історії послідовно і неухильно проводив в життя ідею виховання як технологічного процесу. Ще в 1925 році він писав: “Виховання повинно бути організоване як масове виробництво… Перш за все за теорією здорового глузду” [12, т.1, С. 226].
Одночасно він підкреслював, що людська особистість повинна “залишатися для нас людською особистістю зі всією її складністю, багатством і красою”. Саме тому “до неї потрібно підходити з більш точними вимірами. З більшою відповідальністю, з більшою наукою”. Більшість “деталей” в людській особистості і в людській поведінці можна “штампувати в стандартному порядку”, але для цього потрібна “скрупульозна” обережність і точність. Інші деталі вимагають “індивідуальної обробки в руках висококваліфікованого майстра, людини із золотими руками і гострим оком.”[12, т. 3, с. 391].
Першоосновою виховної технології А.С.Макаренка, його важливим педагогічним відкриттям можна вважати виділення в технології процесу виховання двох взаємодіючих рівнів: загального для всіх організаційних форм виховання і індивідуалізації цієї роботи. Індивідуалізацію виховання він вважав найголовнішим завданням вихователя, основною сферою його педагогічної майстерності. Він також підкреслював важливість врахування “вихідного матеріалу”.
Технологічність виховної роботи базується, перш за все, на колективній організації. “Хороша організація в тому і полягає, що вона не випускає з під уваги найдрібніших потреб і випадків”.[12, т. 4, с. 65].Він робить висновок “поки ми не виробимо відповідної поваги до технологічної науки, ми не зможемо виховувати дітей” [12, т.1, с. 488].
В 60-70 р.р. ХХ ст. технологічний підхід в СРСР розроблявся фактично лише в навчальному процесі. Не багаточисленні вітчизняні публікації тих часів В.П.Беспалька, В.І.Богомолової, Г.А.Ільїної, М.В.Кларіна досліджували перш за все зарубіжний досвід вчених США, Англії, Японії з даної проблеми.
Питання про педагогічну технологію в процесі виховання у вітчизняній літературі не піднімались.
На рубежі 70-80 р.р. ХХ ст. проблема педагогічної технології стала чітко усвідомлюватись і розроблятись в сфері професійної майстерності і “педагогічної техніки”, викликана кризовими явищами, які відбувались в шкільній системі. Ця проблема вела до реформування професійної освіти вчителя.
Особливу цікавість до питань педагогічної техніки і майстерності проявили І.П.Зязюн, Л.І.Рувінський , М.А.Верб, В.Г.Куценко, Ю.І.Турчанінова.
Посилилась увага педагогів до проблеми педагогічного спілкування (А.Б.Домбрович, Є.М.Ільїн, О.В.Мудрик), а також психологів (А.А.Бодалєв, В.А.Кан-Калик). Стали розроблятися питання театральної педагогіки (В.А.Кан-Калик, Г.Крісті, В.І.Малінін).
У 90-ті р.р. ХХ ст. у вітчизняній педагогіці почав розвиватись самостійний напрямок – технологія виховання. Він базувався перш за все на досвіді вітчизняної педагогіки 20-30-х р.р.
Узагальнюючи сучасні дослідження в галузі педагогічної технології, можна виділити характерні риси технології виховання: цілепокладання, процесуальність, поділ процесу, його послідовність, безперервність, раціональність і стабільність, гарантованість педагогічного результату на основі постійної корекції і зворотного зв’язку, індивідуальна майстерність педагога.
Предмет технології виховання – це конструювання системи виховного процесу, виходячи із заданих вихідних установок (виховні орієнтири, цілі і зміст виховання).
Схематично це виглядатиме так:
Мета