міністерство внутрішніх справ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ ДДУВС

Кафедра ФІЛОСОФІЇ І ПОЛІТОЛОГІЇ

лекція

з дисципліни ПОЛІТОЛОГІЯ

Тема № __14__. Міжнародна політика. Політині організації та рухи, їх вплив на глобальні проблеми сучасності

(_2__ години)

Для студентів юридичного факультету

ЗАПОРІЖЖЯ – 2010

Лекцію підготував доцент кафедри філософії і політології Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ Волобуєв В.В.

Рецензенти:

Лекція обговорена та схвалена на засіданні кафедри

________________________

“____”_____________ 2010р., протокол № ____

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

Вступ 3

1. Зовнішня політика держави. 7

а) Суть зовнішньої політики та її особливості.

б) Інтереси зовнішньої політики - основа для її цілей.

в) Цілі зовнішньої політики.

г) Основні функції зовнішньої політики.

д) Засоби зовнішньополітичної діяльності.

є) Роль зовнішньої політики в житті суспільства.

2. Міжнародна політика. 22

а) Місце і роль міжнародної політики в житті суспільства.

б) Міжнародна політика - ядро міжнародних відносин.

в) Сучасні тенденції розвитку міжнародної політики.

3. Міжнародні конфлікти. 33

а) Основні положення сучасної теорії конфлікту.

б) Сутність та причини виникнення політичного конфлікту.

в) Стилі поведінки у конфліктній ситуації та шляхи і способи розв'язання

політичного конфлікту.

Висновок 40

РЕКОМЕНДОВАНА Література:

1. Гелей С., Рутар С. Політологія. К. "Знання". 1990р.

2. Коломиицев В.Ф. О некоторых концепциях международных отношений. "Государство и право". 1994 р.

3. Мадісон В.В., Шахов В.А. Політологія міжнародних відносин. Навчальний посібник. -К. "Либідь". 2006р.

4. Мадісон В.В., Марченко Л.І, Степінко В.П., Діденко Л.Я.. Історія розвитку політичної думки. Курс лекцій. - К."Либідь". 1996р.

5. Мальцев В. А. Основы политологии. -М. ИТРК РСПП. 1997 р.

6. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Навчальний посібник. Київ "Каравела". Львів "Новий Світ - 2000". 2001 р.

7. За ред. Бабкіної О.В., Горбатенка В.П. Політологія. Київ. Видавничий Центр "Академія". 1998 р.

8. Під ред. Радугіна А.А. Політологія. Москва. "Центр".2000 р.

9. Політологічний енциклопедичний словник. Навчальний посібник для студентів. -К. "Генеза". 1997 р.

10. Халіпов В.Ф. Політологічний словник. М. Вища школа. 1995 р.

Мета лекції:

Метою лекції є розкриття основних положень теми, досягнень науки з питань, що розглядаються, з'ясування невирішених і дискусійних проблем, узагальнення досвіду роботи, подання рекомендацій щодо використання основних висновків з теми на практичних заняттях, основних форм навчальних занять, передбачених для засвоєння теоретичного матеріалу.

Вступ

Міждержавні, у дещо ширшому плані - міжнародні відносини є об'єктом зовнішньої політики держави і одночасно тим середовищем, у якому вона відбувається. Тому в політології зовнішня політика аналізується в тісному зв'язку з міжнародними відносинами. Дослідження політики на міжнародному рівні має свої особливості, пов'язані з характером міжнародних відносин, місцем, яке в них посідають міжнародні політичні відносини, й роллю у формуванні та функціонуванні міжнародних , політичних відносин різних державних і недержавних організацій.

Відмінності між зовнішньою і внутрішньою політикою є не лише термінологічними, а й змістовними. Пов'язані вони передусім із відмінностями між суб'єктами цих видів політики. Пов'язані вони передусім із відмінностями між суб'єктами цих видів політики. Коли йдеться про зовнішню політику, яку називають іще закордонною, то мається на увазі діяльність держави за межами своїх національних кордонів. При цьому держава може виступати і як територіальне організоване й політично незалежне суспільство, і як політичний інститут система організацій та установ. У першому випадку суб'єктами зовнішньополітичної діяльності, крім держави як політичного інституту, виступатимуть також інші політичні інститути -- політичні партії, громадсько-політичні організації, суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації. У другому випадку об'єктом зовнішньої політики є не лише держава як політичний інститут.

Крім держави та інших національних політичних інститутів, суб'єктами політики виступають також різноманітні організації міжнародного характеру. Для позначення багатоманітної діяльності всіх суб'єктів зовнішньополітичної діяльності і міжнародного політичного життя використовується термін "міжнародна політика", тоді як термін "зовнішня політика" зазвичай позначає тільки закордонну діяльність держави.

І. ПИТАННЯ

Зовнішня політика держави.

а) Найчастіше під зовнішньою політикою розуміють тільки закордонну діяльність держави як політичного інституту. Пов'язано це з тим, що держава є єдиним загальнонаціональним політичним інститутом, уповноваженим здійснювати зовнішню політику, тільки вона наділена правом офіційно представляти все суспільство у зовнішніх зносинах, брати участь від його імені у відносинах з іншими державами і міжнародними організаціями, укладати договори, оголошувати війну тощо.

Зовнішня політика у науковій літературі звичайно визначається через діяльність держави. Зовнішня політика - це діяльність держави на міжнародній арені, яка регулює відносини з іншими об'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами зарубіжними партіями та іншими громадськими організаціями, всесвітніми і регіональними міжнародними організаціями.

Зазначене розрізнення зовнішньої і міжнародної політики дає можливість, зокрема, розмежувати зовнішньополітичну діяльність держави як вираження загальнонаціональних інтересів і дії окремих національних суб'єктів політики, наприклад партій чи засобів масової інформації, на міжнародній арені, які можуть суперечити загальнонаціональним інтересам і вже з цієї причини не вважаються складовими зовнішньої політики держави. Найчастіше такі суперечності між зовнішньою політикою держави та окремими діями проявляються у сфері економічної політики, недержавні суб'єкти якої, наприклад біржі, корпорації, можуть діяти всупереч загальнонаціональним інтересам, отже, і зовнішній політиці держави.

Таким чином, зовнішня політика - це закордонна діяльність держави.

Зовнішньополітична діяльність держави - це взаємодія з іншими державами та міжнародними організаціями, які справляють відчутний зворотний вплив на суб'єкт зовнішньої політики. Іноді цей вплив примушує державу корегувати, а то й істотно змінювати її внутрішню політику. Залежність зовнішньої політики держави від інших суб'єктів міжнародної політики не дає змоги одночасно стверджувати, що І внутрішня політика в усьому визначає зовнішню.

Зовнішня і внутрішня політики перебувають у тісному взаємозв'язку і взаємозумовленості. Сторони цієї єдності мають спільні риси та якісні відмінності, і зовнішня політика не є простим продовженням внутрішньої. Особливість зовнішньої політики полягає передусім у тому, що вона не має владного характеру. Якщо внутрішня політика є діяльністю щодо здійснення влади, то суб'єктами та об'єктами зовнішньої політики виступають держави як суверенні утворення, жодне з яких не може і не повинно нав'язувати свою волю іншому. Звичайно, у реальних міжнародних відносинах трапляється домінування одних держав над іншими, проте воно визначається не нормою міжнародних відносин, а ЇЇ порушенням.

Другою особливістю зовнішньої політики є її зумовленість певним етапом розвитку міжнародних відносин і конкретною ситуацією на міжнародній арені. Визначення й реалізація державою цілей у зовнішній політиці, особливо формування програм та організація дій, мають здійснюватися з урахуванням дій і цілей інших суверенних держав. Внутрішня політика має відносну автономію стосовно зовнішніх чинників.

Третьою особливістю зовнішньої політики є її незалежність не тільки від держави, що її здійснює, і й від ступеня погодженості або конфлікту інтересів даної держави з інтересами та устремлінням інших держав, залежно від ступеня узгодженості цих інтересів проведення зовнішньої політики полегшується або утруднюється.

Нарешті, четверта особливість зовнішньої політики полягає в тому, що вона має власне інституціональне забезпечення. Повноваженнями щодо здійснення зовнішньої політики наділяються вищі органи законодавчої і виконавчої влади. Найбільше таких реальних повноважень залежно від форми державного правління є у глави держави або прем'єр- міністра. Водночас у державі існують і спеціальні інститути, призначення яких полягає в безпосередній реалізації зовнішньої політики. Головним таким інструментом є міністерство закордонних справ з мережею закордонних дипломатичних представництв. Спеціальними зовнішньополітичними інститутами виступають також органи зовнішньої розвідки, діяльності тощо. Завданням спеціальних органів зовнішньополітичної діяльності є реалізація відповідних рішень вищих органів держави, збирання та аналіз даних про політичні процеси в інших державах, аналіз об'єктивних і суб'єктивних типів їхньої зовнішньої політики, вироблення рекомендацій для практичної діяльності уряду та інших вищих органів держави.

Отже, зовнішня і внутрішня політика не є рівнозначними. У діалектичній І єдності цих видів політики є своя провідна, визначальна сторона, це - внутрішня політика. Саме вона визначає головні напрями і цілі зовнішньої політики, а також забезпечує засоби її реалізації. Однак зовнішня політика не є простим впровадженням внутрішньої. Остання визначає першу лише в головному, найсуттєвішому, перша справляє відчутний зворотний вплив на другу. Зовнішня політика впливає на інші держави передусім з метою створення сприятливих умов для здійснення внутрішньої політики. З розвитком міжнародних відносин, посиленням взаємозалежності держав зростає і залежність внутрішньої політики від зовнішньої.

б) В основі будь- якої людської діяльності лежать ті чи інші інтереси й потреби. Не є винятком і зовнішня політика: в її основі лежать нсщіональні інтереси як інтегральне вираження інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему.

У будь якому суспільстві існують не тільки різні, а й протилежні інтереси. Функціонувати як цілісність суспільство може лише за умови узгодження наявних в ньому інтересів, досягнення загальнонаціонального компромісу і злагоди на основі спільних цілей і цінностей передусім таких, як безпека, територіальна цілісність, демократія, добробут тощо. Виражати національні інтереси, тобто інтегровані інтереси всіх членів суспільства, покликана держава як головний елемент політичної системи суспільства. Забезпечення національних інтересів і є основним завданням зовнішньої політики будь- якої держави. Виражені в діяльності держави,, національні інтереси виступають як державні. Можливі певні розходження між національними інтересами правлячих у даний момент політичних сил. За будь- яких умов пріоритетними в зовнішній політиці держави мають бути національні інтереси.

Розрізняють два основних рівні зовнішньополітичних інтересів: рівень головних інтересів і рівень специфічних інтересів. Рівень головних інтересів охоплює зовнішньополітичні інтереси, пов'язані із забезпеченням безпеки й цілісності держави як певної соціальне - економічної, політичної, національно-історичної і культурної спільності, захистом економічної і політичної незалежності держави, утриманням і зміцненням її авторитету в системі міжнародних відносин. Інтереси цього рівня стосуються самого існування держави, а тому забезпечуються и захищаються нею на світовій арені всіма наявними засобами — дипломатичними, економічними, ідеологічними, воєнними.

Рівень специфічних Інтересів містить окремі, часткові інтереси держави в системі міжнародних відносин. Це, наприклад, прагнення держави утвердити свій вплив у тих чи інших міжнародних організаціях , брати участь у розв'язанні регіональних конфліктів, розвивати культурні зв'язки з іншими державами тощо.

Між головними і специфічними інтересами існує тісний зв'язок. Головні інтереси протягом держави усього часу її існування залишаються практично незмінними. Змінюються лише форма їх вираження і засоби її реалізації. З приводу своїх головних Інтересів держава менш схильна йти на компроміси й поступки в міжнародних відносинах. Саме зовнішня загроза цим інтересам штовхає державу на шлях використання воєнної сили як останнього аргументу в міжнародних відносинах.

Специфічні інтереси є більш динамічними; вони змінюються під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. В різних історичних умовах одні інтереси зникають, інші - з'являються. За певних обставин специфічний інтерес приноситься в жертву головному, але буває й так, що специфічний інтерес переростає у головний, стає визначальним у всій зовнішній політиці держави.

в) На основі зовнішньополітичних інтересів визначаються цілі зовнішньої політики. Вони зумовлюються суспільне політичним ладом, формою державного управління, типом політичного режиму, історичними особливостями, геополітичними умовами та іншими чинниками. Серед багатоманітних цілей зовнішньої політики можна виокремити найголовніші; забезпечення національної безпеки держави; збільшення сили держави; зростання престижу та зміцнення міжнародних позицій держави.

У широкому розумінні національна безпека - це такий стан держави, який їй дає можливість зберігати свою цілісність і виступати самостійним об'єктом системи міжнародних відносин. Конкретніше національна безпека означає захищеність життєво важливих інтересів особи, держави й суспільства, державних кордонів, територіальної цілісності, суспільне- політичного ладу економіки, культури країни від внутрішньої і зовнішньої загрози. Вона має, отже, внутрішній і зовнішній аспекти.

Національна безпека проявляється на трьох рівнях: особи, суспільства й держави. Безпека особи полягає у формуванні комплексу таких правових і моральних норм та суспільних інститутів, які б надавали їй можливість розвивати й реалізовувати соціальне значущі здібності й потреби, не зазнаючи протидії з боку суспільства й держави.

Найреальніша небезпека особи проявляється в забезпеченні її прав і свобод. Безпека суспільства передбачає наявність суспільних інститутів, норм і відносин, які дають можливість реалізовувати права і сврбоди всіх національних груп і протистояти діям, що ведуть до розколу суспільства. Безпека держави досягається наявністю ефективного механізму управління суспільством, координації діяльності соціальних груп і політичних сил, а також дійових інститутів їх захисту.

У демократичних країнах пріоритетною є небезпека особи. Безпека держави і суспільства тут не самоціль, а умова забезпечення безпеки особи у критичні для країни періоди може домінувати безпека суспільства або держави. Авторитарній тоталітарні політичні режими постійно створюють такі критичні умови (наприклад, вишукуючи внутрішніх і зовнішніх "ворогів"), завдяки яким висувають на передній план безпеку держави за рахунок особи.

У змістовному плані розрізняються політична, економічна, воєнна, екологічна, інформаційна безпека і безпека у сфері культури як складові національної безпеки. Сутність політичної безпеки полягає у здатності й можливості нації і створюваних нею державних інститутів як самостійно вирішувати державного устрою, незалежно проводити внутрішню і зовнішню політику в інтересах особи й суспільства.

У межах системи міждержавних відносин політична безпека передбачає наявність стійкого політичного суверенітету. Економічна безпека характеризується рівнем розвитку продуктивних сил і економічних відносин, наявністю розвиненої інфраструктури й корисних копалин, кваліфікованої робочої сили та системи її підготовки, а також характером інтеграції в систему міжнародних економічних відносин. Воєнна безпека полягає у можливості забезпечення інтересів національної безпеки збройними засобами, її зовнішній аспект відображає здатність нації протидіяти або стримувати вплив воєнної сили ззовні. Це передбачає наявність сучасних збройних сил, формування систем колективної або загальної безпеки, входження до складу тих чи інших воєнне- політичних союзів. Важливими складовими національної безпеки є екологічна, інформаційна безпека й безпека культурного розвитку нації, безпосередньо пов'язані з потребами суспільства та особи.

З огляду на надзвичайну значущість національної безпеки у багатьох країнах розробляється її концепція, яка схвалюється законодавчим органом і знаходить відбиток у всіх напрямах внутрішньої і зовнішньої політики. На основі цієї концепції формується система національної безпеки як сукупність законодавчих і виконавчих органів, правових норм, котрі забезпечують оптимальні і стабільні умови для життєдіяльності й розвитку особи і суспільства. Для реалізації концепції національної безпеки створюється спеціальний орган з найвищих посадових осіб держави і керівників силових міністерств і відомств, очолюваний главою держави чи виконавчої влади.

Забезпечення національної безпеки відповідає життєвим потребам держави. Без цього неможливі реалізація інших цілей і взагалі саме проведення зовнішньої політики. Тому інші цілі зовнішньої політики підпорядковуються забезпеченню національної безпеки. У періоди загрози політичному існуванню держави вона використовує всі доступні їй засоби для досягнення цієї основної мети.

Однією з найважливіших цілей зовнішньої політики держави є збільшення її сили. Коли йдеться про силу держави, то мається на увазі її економічний, політичний, воєнний, інтелектуальний і моральний потенціал. Одним із вирішальних чинників, які визначають силу держави, є її міжнародна вага, або авторитет. Міжнародний авторитет держави у кінцевому підсумку визначається її сукупним національним продуктом. У західній політології досить поширена точка зору, згідно з якою міжнародний авторитет держави тримається на її воєнній силі.

Для міжнародного авторитету держави дуже важливим є професіоналізм зовнішньої політики. Правильна оцінка співвідношення сил, уміння точно визначити позицію у складних ситуаціях, розпізнати друзів і противників можуть частково компенсувати нестачу сили. Велике значення має моральний потенціал держави, який у міжнародних відносинах виступає і як чинник реальної політики. Високий моральний престиж визначає високий рівень довіри з боку союзників і можливих партнерів, допомагає зміцнювати безпеку, забезпечує в критичні моменти не тільки моральну, а й матеріальну підтримку. Через зовнішню політику держава може свідомо примножувати свою силу, наприклад через економічне співробітництво з іншими державами, приналежність до міжнародних економічних, політичних і воєнних об'єднань, отримання економічної допомоги від інших держав тощо.

Важливою ціллю зовнішньої політики є зростання її престижу і зміцнення міжнародних позицій. Умовою реалізації цієї мети є суспільне виконання двох інших важливих цілей зовнішньої політики. Усі три цілі тісно взаємопов'язані. Так, престиж і міжнародні позиції держави безпосередньо залежать від її сили. Сила й безпека держави значною мірою визначаються ЇЇ міжнародними позиціями.

в) Зовнішня політики держави виконує три основних функції: охоронну, представницьке- інформаційну і переговорне- організаторську, які є конкретизацією зовнішніх функцій держави: оборонної, дипломатичної і співробітництва.

Головний зміст охоронної функції складає захист суверенітету й територіальної цілісності держави і її громадян за кордоном. Ця функція спрямована на відвернення різних загроз для держави, її суспільно- політичного ладу, кордонів, територіальної цілісності тощо. Такими загрозами можуть бути, наприклад, висування територіальних претензій до держави, підтримка у ній сепаратистських рухів, спадання її міжнародного престижу та ін. Ефективно 'реалізована охоронна функція полягає в у найраннішому виявленні загроз та їх запобіганні чи ліквідації,

Представтщько - інформаційна функція зовнішньої політики полягає у представництві держави в зовнішніх зносинах через її відповідні органи. А також в інформуванні через ці органи керівних органів держави про політику, прагнення й наміри інших держав. Ця функція спрямована на формування уявлень керівників інших держав і міжнародної громадської думки в цілому про дану державу. Успішна реалізація цієї функції зменшує можливість помилок у зовнішній політиці держави.

Переговорна- організаторська функція зовнішньої політики полягає в організації і використанні міжнародних контактів. Вона спрямована на реалізацію через ці контакти політичних концепцій і програм держави в обсязі зовнішньої політики. В реалізації цієї функції важливу роль відіграє діяльність центральних органів політики.

Найважливішим способом здійснення зазначених функцій зовнішньої політики держави є дипломатія, під якою звичайно розуміють контакти між державами і засоби їх реалізації. Вона здійснюється у формі офіційної діяльності глав держав, урядів, органів зовнішніх зносин держави і безпосередньо дипломатів, які сприяють досягненню цілей і завдань зовнішньої політики й захисту інтересів своєї держави та її громадян за кордоном. Загальне керівництво дипломатичною діяльністю здійснює глава держави або уряду, а безпосереднє спеціальне відомство (міністерство, департамент) закордонних справ.. До основних форм дипломатичної діяльності належать: зустрічі глав держав та урядів; постійне представництво, здійснюване послами й місіями; участь представників держав у роботі міжнародних організацій; дипломатичні конгреси, наради, конференції; підготовка та укладання міжнародних угод; дипломатичне листування у формі послань, заяв, нот, меморандумів та ін.

д) Міжнародні відносини як систему неможливо зрозуміти без взаємозв'язку з такою категорією, як "зовнішня політика". В кінцевому результаті міжнародні відносини складаються, поперед усього, із сукупності зовнішньополітичної діяльності зовнішньополітичної діяльності держав, котрі являються основними учасниками .міжнародних відносин і в якості самостійних суб'єктів, і як члени яких- небудь організацій.

Зовнішня політика регулює відносини даної держави з другими державами, забезпечує реалізацію її потреб і інтересів на міжнародній арені.

Зовнішня політика є діяльність і взаємодія офіційних суб'єктів, які мають або присвоїли право виступати від імені суспільства, виражати інтереси суспільства, вибирати визначені методи і способи їх реалізації.

Зовнішньополітична діяльність для досягнення зазначених цілей реалізується різноманітними засобами: політичними, економічними, воєнними, інформаційно- пропагандистськими.

До політичних засобів відноситься, в першу чергу, дипломатія. Дипломатія - це офіційна діяльність в особі спеціальних інститутів і при допомозі спеціальних заходів, прийомів, методів, які допускаються з позиції міжнародного права і які мають конституційне)- правовий статут. Дипломатія здійснюється в вигляді переговорів, візитів, зустрічей, підготовки і вкладанню двосторонніх і багатосторонніх угод, дипломатичної переписки, участю в роботі міжнародних організацій.

Особливу групу політичних засобів зовнішньої політики складають воєнні засоби, основними з яких є війна і воєнний тиск. Формами воєнного тиску можуть бути маневри, навчання, паради, публічні демонстрації нових видів зброї, концентрація військ у прикордонних районах, провокації на кордоні, участь у миротворчих операціях під егідою міжнародних організацій та ін.

Тривалий час найважливішим засобом досягнення державою зовнішньополітичних цілей вважається війна. Під війною в міжнародному праві розуміють воєнні дії між державами, а також між державами і національно-визвольними рухами, які супроводжуються повним розривом між ними мирних відносин. До середини XX ст. застосування воєнної сили розглядалося як законний спосіб розв'язання спорів між державами. Анексії і контрибуції вважались прийнятними способами розширення територій і державного збагачення. Тільки під впливом згубних наслідків другої світової війни та у зв'язку з появою ядерної зброї величезної руйнівної сили в середовищі політиків провідних країн світу утвердилася думка про недопустимість використання війни як засобу розв'язання міждержавних суперечностей. Війни з використанням звичайних видів зброї в сучасному світі стали чи не повсякденною реальністю, а, сама наявність ядерної зброї з її величезним руйнівним потенціалом вважається чинником відвернення як нової світової війни, так і воєнних конфліктів між ядерними державами.

Розрізняють війни справедливі або правомірні, і несправедливі, неправомірні. До перших належать індивідуальна або колективна самооборона проти агресії і національне- визвольні війни за здійснення права на самовизначення, до других агресія і колоніальні війни. Несправедливі, неправомірні війни визнаються міжнародним злочином, який тягне за собою міжнародну відповідальність держави- агресора і кримінальну відповідальність осіб, визнаних воєнними злочинцями.

Розрізнення правомірних і неправомірних війн, крім міжнародне- правового, містить також політичний і моральний аспекти, які завжди є не настільки очевидними, як міжнародне- правовий. Навіть затятий агресор завжди знайде політичне й моральне виправдання своїм діям і матиме спільників. Водночас рішення міжнародних організацій щодо застосування збройних санкцій не завжди є виваженими й позбавленими політичних пристрастей.

За будь яких умов кожна, навіть наймиролюбніша, держава прагне "тримати порох сухим", тобто підтримувати на належному рівні свою обороноздатність, всемірно зміцнювати її, у тому числі шляхом укладання воєнних союзів чи відверненням загроз проголошенням позаблоковості або нейтралітету. Сила армії, її чисельність, озброєння, підготовленість особового складу, його морально-психологічний стан та інші показники воєнного потенціалу держави були й залишаються вагомим чинником ЇЇ зовнішньої політики і міжнародного престижу. Держави, неспроможні захиститися від агресії, ставлять під загрозу свій суверенітет, а значить, і саме існування.

Економічні засоби зовнішньої політики означають використання економічного потенціалу держави для впливу на економіку й політику інших держав. Економічний потенціал є особливо важливим засобом зовнішньої політики, оскільки в кінцевому підсумку саме він визначає позицію держави в міжнародних відносинах. Держава з потужним економічним потенціалом займає впливові позиції в світі. До економічного потенціалу держави належать її промисловість, сировинні ресурси, стан робочої сили та ін. Важливим економічним засобом зовнішньої політики є зовнішня торгівля, яка, з одного боку, сприяє збільшенню економічного потенціалу держави, а з другого - дає змогу впливати на політику інших держав через світові ціни, встановлення режиму найбільшого сприяння чи введення ембарго тощо.

До ідеологічних, або інформаційно- пропагандистських засобів зовнішньої політики належать різноманітні форми й засоби пропаганди, інформації, культурної політики, які використовуються державою у відносинах з іншими державами передусім з метою формування позитивного іміджу і міжнародного престижу даної держави. З цією метою в зарубіжних країнах відкриваються культурні центри, влаштовуються різноманітні виставки, презентації тощо.

Зовнішня політика, використання різних засобів її здійснення навіть у демократичних країнах є однією з найменш контрольованих рядовими громадянами сфер діяльності держави. І не тільки через закритість діяльності деяких її складових, наприклад збройних сил і спецслужб. Прийняття більшості зовнішньополітичних рішень, найважливіші кадрові призначення у цій сфері в державі зосереджуються в руках однієї особи -- глави держави або прем'єр-міністра. Це підвищує ризик прийняття невиважених рішень аж до втягування держави в затяжні кровопролитні війни, як це сталося в США у В'єтнамі або з СРСР в Афганістані.

є) Відносини між державами і становлять сферу зовнішньої політики. Система політичних, економічних, правових, дипломатичних та інших зв'язків і взаємовідносин між державами або групами держав, а також між; основними класами, соціальними групами, економічними і політичними силами, суспільними рухами і об'єднаннями, діючими на світовій арені і становлять міжнародні відносини. Сукупність інтеграційних зв'язків і відносин, які формують людське суспільство і становлять структуру міжнародних відносин. .Зовнішня і внутрішня політика тісно пов'язані між собою. Система міжнародних відносин визначається різнотипністю на світовій арені держав -- капіталістичних, демократичних, які знаходяться в стані розвитку і др.

Зовнішня політика в значній мірі залежить від сутності, характеру і напрямку внутрішньої політики держави. Разом з тим взаємовідносини внутрішньої і зовнішньої політики важкі. По- перше, зв'язок внутрішньої і зовнішньої політики не однобокий, а спільний: зовнішня політика здійснює вплив на внутрішню. Але таке положення не виключає, що внутрішня політика є рішучою, головною по відношенню до зовнішньої. По- друге, зовнішня політика визначається не тільки внутрішніми, але й зовнішніми факторами, міжнародною обстановкою, тому що кожна держава не Ізольована, а знаходиться в системі держав, в системі міжнародних відносин.

Аналізуючи сучасний світ - світ взаємозалежності, взаємозв'язку, цілісності, суперечливості, незалежні держави, які виникли на руїнах СРСР і країн Південно-Східної і Центральної Європи чіткіше представляють, що міжнародні відносини, не гублячи загальнолюдських цінностей і класового характеру, все більше реалізують себе як відносини саме між державами. Керівництво України, Росії, Білорусії, Казахстану і других незалежних держав конституювали зросшу роль в світових справах народів, нових національних утворень, які формуються. А це припускає, що в міжнародних справах не можна не рахуватися з різнобічністю інтересів. Облік їх є важливим елементом нових міжнародних відносин.

З позиції сучасності, для якої характерне збереження ядерної загрози, загострення других глобальних проблем, посилення інтернаціоналізації усіх процесів в світі все більш в цілісному, взаємозалежному при всій його суперечливості керівництва незалежних держав України, Росії, Білорусії, Казахстану і других - намагаються більш глибше осмислити первісне закладену ідею взаємозв'язку інтересів соціальних спільностей і загальнолюдських інтересів. Це позволило керівництвам незалежних держав України, Росії, Білорусії і др. масштабніше оцінити життєве значення для сучасних міжнародних відносин моральних цінностей, котрі на протязі тисячоліть вироблювались народами і узагальнювались, відчеканювались великими розумами людства. Велику роль відіграє висновок про широкі контакти України з представниками других країн від глав держав і керівництв до простих громадян, з загальноприйнятими авторитетами в науці, культурі, видатними письменниками, керівниками і делегаціями політичних партій, суспільних об'єднань і рухів, з профсоюзами, соціал-демократичними лідерами, релігійними діячами і парламентаріями. Така насиченість безпосереднього спілкування як би заново відкриває незалежну, вільну Україну від зовнішнього світу, і Україна, як і другі незалежні держави отримують можливість ефективніше бачити і розуміти навколишній світ, брати участь в обговоренні його проблем і в пошуках підходу до їх вирішення, здобувати корисне з ідей, які йдуть від інших культур і духовних традицій, про пошуки шляхів стабільності в Європі та світі і т.д.

ВИСНОВКИ З ПЕРШОГО ПИТАННЯ:

Зовнішня політика - це закордонна діяльність держави.

Зовнішньополітична діяльність держави - це взаємодія з іншими державами та міжнародними організаціями, які справляють відчутний зворотний вплив на суб'єкт зовнішньої політики. Іноді цей вплив примушує державу корегувати, а то й істотно змінювати її внутрішню політику. Залежність зовнішньої політики держави від інших суб'єктів міжнародної політики не дає змоги одночасно стверджувати, що І внутрішня політика в усьому визначає зовнішню.

Зовнішня і внутрішня політики перебувають у тісному взаємозв'язку і взаємозумовленості. Сторони цієї єдності мають спільні риси та якісні відмінності, і зовнішня політика не є простим продовженням внутрішньої.

Головна ціль зовнішньої політики України забезпечити українському і другим народам, які живуть на її території, можливість трудитися в умовах мігшого миру і свободи.

ІІ. ПИТАННЯ

Міжнародна політика.

а) Міжнародна політика своїми витоками сягає найдавніших часів людської цивілізації. Процес осмислення міжнародних відносин між людьми, народами, державами є невід'ємною частиною політичних учень та уявлень про політику. Зрештою, саме цей процес дав змогу визначити закономірності взаємозв'язків на міжнародній арені й підготувати перехід до структурованої системи сучасних міжнародних відносин. Динаміка розвитку міжнародної політики наприкінці XX ст. потребує глибокого знання особливостей, характеру та основних тенденцій розвитку сучасних міжнародних відносин.

Міжнародна політика як засіб взаємодії, взаємовідносин різних суспільних груп - націй, держав, союзів та ін. формується разом із виникненням і розвитком названих груп. Уже в ранніх рабовласницьких державах існували військово-політичні відносини. Головними регуляторами цих взаємовідносин були звичаї та традиції. В історії Західної Європи розвиток міжнародних відносин налічує 2,5 тис. років. Тут вони були пов'язані переважно війнами, протиборством. У стародавньому світі виникали релігійне- політичні об'єднання держав - амфіктонії, учасники яких спільно вирішували питання культу, охорони храмового майна, підтримання миру.

За середньовіччя війни та протиборство залишалися головним елементом міжнародної політики, а феодальне міжнародне право визначало війну як засіб вирішення міждержавних проблем. У ті часи зародилась і поширилась практика укладання міждержавних угод: щодо плавання в нейтральних водах, прикордонних, майнових питань, прав іноземців тощо. Розширювалася міжнародна торгівля, яка підлягала регулюванню договорами та угодами. У практику впроваджувалися валютні операції, укладалися консульські угоди.

Інтенсифікації міжнародних відносин у сучасному їх розумінні значною мірою сприяли буржуазні революції XVIII ст. розвиток машинного виробництва, використання найманої робочої сили поступово спричинили до утворення єдиного світового ринку, що сприяло швидкому розвиткові міжнародної торгівлі, виникненню розгалуженої мережі економічних, технічних, наукових та інших зв'язків, вдосконаленню засобів комунікації. У XIX ст. вже укладалися численні міждержавні угоди з питань транспорту, зв'язку, санітарко- медичного обслуговування і ін. Виникли перші міжнародні організації, покликані сприяти вирішенню спеціальних питань: Міжнародний телеграфний союз (1865 p.), Всесвітній поштовий союз (1874 p.). Було проголошено і втілено в життя принцип вільного судноплавства у міжнародних ріках (Рейн, Дунай та ін.). Широко використовувався інститут міжнародного арбітражу для вирішення міжнародних суперечок. Одначе й тоді практика міжнародних відносин, попри проголошення демократичних принципів (свободи, суверенітету та ін.), відзначалося боротьбою за сфери впливу, джерела сировини, ринку збуту та їх переділ. Задоволення інтересів держав через війни залишилося нормою міжнародного права і навіть закріплювалися в низці міжнародних угод. Так, Віденський конгрес 1814-1815 pp. визнав законність колективних інтервенцій щодо захисту монархічних порядків у Європі та існуючих кордонів. З цією метою 1815 р. Було створено Священний союз у складі Австрії, Прусії та Росії, до якого згодом приєдналися Франція та інші європейські держави. Застосування воєнної сили розглядалось як правовий засіб вирішення суперечок між державами аж до середини XX ст. анексії (загарбання чужих земель внаслідок війн) і контрибуції (данина, яку переможець накладав на переможеного) вважалося правовим засобом нарощування територій і державного збагачення.

Лише в другій половині XX ст. з огляду на жахливі наслідки другої світової війни і перед реальною загрозою термоядерного конфлікту світова громадськість, правлячі кола деяких держав, які відчутно впливали на світову політику, теоретики міжнародних відносин дійшли до висновку щодо неприпустимості, згубності використання воєнних засобів розв'язання конфліктів. Неухильно формується розуміння того, що в сучасному світі застосування сили неминуче тягне за собою загибель усього людства. Набуває визнання велика гуманістична ідея про природні і невід'ємні права людини, насамперед право на життя. І хоч в світі ще зберігається протистояння, залишаються невирішеними численні регіональні проблеми, періодично спалахують вогнища міждержавних конфліктів, поступово зароджується тенденція міжнародної політики, згідно з якою інтереси конкретної людини виходять на перший план і їм підпорядковуються цілі й зусилля світового співтовариства. Починаючи з 50-х років формується розуміння того, що війна не може бути раціональним інструментом міжнародної політики, яку належить здійснювати політичними, дипломатичними засобами.

Міжнародну політику на сучасному етапі її розвитку вивчають такі науки: історія, міжнародне право, філософія, соціологія та ін. Політологія як інтегративна наука має можливість систематизувати і комплексно аналізувати дані, що накопичуються різними науками в царині міжнародних відносин. Політична наука сприяє правильному і своєчасному визначенню змін у питаннях міжнародної політики, дає можливість прогнозувати перебіг міжнародних подій, що важливо як для вирішення практичних завдань міжнародної політики, так і для формування адекватної цим завданням орієнтації громадської думки. Однак політичне тлумачення терміна "міжнародна політика" має свої особливості.

Міжнародна політика - це система історично визначених форм інтеграційних тенденцій, що відбуваються в розвитку людського співтовариства, форма взаємодії, взаємозв 'язку його частин, яка охоплює всі види суспільних або приватних, політичних або інших відносин, котрі передбачають перехід державного кордону людьми, товарами чи ідеями.

Міжнародна політика держави, розвиваючись під впливом внутрішніх ¹ тенденцій і міжнародних умов, має свої особливі риси:

1) визначення й реалізація її мети завжди детерміновані певним етапом розвитку міжнародних відносин і конкретною політичною ситуацією, діяльністю й цілями певних суверенних держав;

2) успіх ЇЇ залежить не лише від держави, а й від рівня погодженості або конфлікту інтересів владних груп даної держави з інтересами й прагненнями владних груп держави з інтересами й прагненнями владних груп держави-партнера;

3) вона здійснюється владними органами та інститутами, завданням яких є аналіз об'єктивних і суб'єктивних чинників міжнародної політики інших держав, вироблення рекомендацій для практичної діяльності уряду держави, реалізація владних розпоряджень уряду, розбір та аналіз даних про політичні процеси у державах- партнерах.

Реалізація міжнародної політики відбувається в різних формах, залежить від конкретних умов і можливостей. Є чотири форми міжнародної політики: « пасивна форма властива слаборозвиненим державам. Вона означає відмову від частини суверенітету на користь інших держав.

• агресивній формі властиві формування експансіоністських цілей, втручання в зовнішню політику інших держав.

• активна форма характеризується динамічними пошуками рівноваги між зовнішньою та внутрішньою політикою.

• консервативній формі притаманна активна, навіть дещо агресивна політика, спрямована на захист досягнутого раніше балансу між внутрішньою та зовнішньою політикою.

Міжнародна політика держав орієнтується на дії, що базується на загальновизнаних міжнародних правилах поведінки, основоположних принципах міжнародного життя. Вони історично виникають і відмирають із розвитком цивілізації, функціонують як відносно самостійна сфера міжнародних відносин, значною мірою впливають на міжнародну політику держав. Сучасна практика цих принципів передбачає: невтручання у внутрішні справи, рівноправність, повагу суверенітету, сумлінність у виконанні державами міжнародних зобов'язань. Названі принципи мають універсальний характер для всіх держав членів світової співдружності. Особливістю їх функціонування є те, що вони повинні знайти загальне визнання і виконання на практиці, стати загальними І відповідати нормам міжнародного права; бути оформленими в багатосторонніх угодах і договорах; діяти комплексно.

Держави - члени Організації Об'єднаних Націй у міжнародній політиці орієнтуються на такі основні принципи: суверенна рівноправність, сумлінне виконання міжнародних обов'язків, вирішення спірних питань виключно мирними засобами, незастосування сили чи загрози силою, невтручання у внутрішні справи, рівноправність народів і самовизначення, взаємовигідне співробітництво держав. Із названих вище принципів постають сучасні ідеї міжнародної політики держав: мирного співіснування, колективної безпеки, територіальної недоторканості й політичної незалежності, відповідальності агресора, рівноправності й самовизначення народів і націй, поважання їх основних прав, прав і свобод людини. Ці ідеї закріплено в міжнародних договорах, дотримання їх визначено як обов'язкове.

Міжнародній політиці держави властиві три основні функції: « захисна, пов'язана із захистом прав та інтересів держави та ї громадян за

кордоном.

• інформаційно- представницька функція, яка реалізується через відповідні органи, що представляють погляди уряду, позицію держави, й покликання інформувати керівні органи держави про справи й наміри урядів інших держав.

• організаційно- посередницька базується на втіленні в життя зовнішньо- та внутрішньополітичної концепцій, доктрин і програм держави. В межах цієї функції відбувається практичне пристосування засобів великої політики до цілей держави, а також одержання останньою певних вигод і переваг. Реалізація функцій міжнародної політики держав залежить від конкретної історичної ситуації, ступеня розвитку суспільства і держави із зовнішнім світом та її можливостей відігравати конкретну роль на міжнародній арені.

Про раціональність міжнародної політики держави значною мірою свідчать засоби, котрими вона здійснюється. Як раніше було визначено, їх існує чотири види: інформаційно- пропагандистські, політичні, економічні та військові. У міжнародній політиці держав особливо важливою є проблема винесення рішень, тому вона має задовольняти низку вимог: відповідати інтересам правлячих кіл держави, враховувати національні інтереси й напрямки міжнародної політики; не завдавати шкоди міжнародним союзам і угодам; сприяти принципам міжнародних відносин, прийнятим у цивілізованому світі. Загалом, у практично- політичному сеансі, міжнародна політика спрямована на реалізацію національних інтересів. Національні інтереси кожної суверенної держави моє конкретно- історичне наповнення, яке залежить від багатьох чинників: соціального устрою держави, політичного режиму, соціальної структури, геополітичного статусу, етнічних і конфесійних особливостей та ін.

б) Міжнародна або світова політика являється ядром міжнародних відносин.

Світовою політикою називають прогресії виробітку, прийняттю і реалізації рішень, які торкаються життя світового суспільства.

В сучасній світовій політиці діє велика кількість різних учасників. Але до цих пір поширеним залишається погляд, що основними суб'єктами світової політики є держави і групи (союзи) держав.

Але сьогодні визначилась об'єктивна тенденція розширення учасників міжнародних відносин. Все більш важливими суб'єктами в міжнародних відносинах стають міжнародні організації, що звичайно розподіляються на міждержавні і міжурядові організації.

Міждержавні організації являються стабільними об'єднаннями держав, заснованих на договорах, володіють визначеною злагодженою компетенцією і постійними органами.

Важкість міждержавних відносин в політичній сфері, потреба регулювати міжнародне життя привели до створення неурядових організацій. Неурядові організації мають більш важкішу структуру, чим міждержавні. Вони можуть мати змішаний характер, інакше кажучи включати і урядові структури, і суспільні організації, і навіть індивідуальних членів.

Як суб'єкти міжнародних відносин міжнародні організації можуть вступати в міждержавні відносини від власного свого імені і в той же час від імені всіх держав, які в них входять. Число міжнародних організацій постійно зростає.

Міжнародні організації охоплюють найрізноманітніші аспекти міжнародних відносин. Вони створюються в економічній, політичній, культурній, національних областях, мають визначені особливості і специфіку.

Визначну роль в системі міжнародних відносин відіграє Організація 'Об'єднаних Націй (ООН). Вона стала практично першою в історії механізмом широкої багатогранної взаємодії різноманітних держав з метою підтримання миру і безпеки, сприянню економічному і соціальному прогресу всіх народів.

Створена в 1945 році, ООН перетворилася в невід'ємну частину міжнародної структури, її членами являються 185 держав — це говорить про те, що вона досягла практично повної універсальності. Ні одна визначна подія в світі не залишається поза полем зору ООН.

В рамках ООН склався цілий ряд організацій, які органічно ввійшли в систему міжнародних відносин і як структури ООН, і як самостійні організації.

Міжнародні урядові організації мають більше важелів впливу на міжнародну політику і окремі держави, чим суспільні організації, які впливають, в основному через формування міжнародної суспільної думки.

Великим впливом на світовій арені користуються міжнародні монополії або транснаціональні корпорації (ТНК). До них відносяться підприємства, заклади і організації, метою яких являється отримання прибутку і котрі діють через свої філіали одночасно в декількох державах. Найкрупніші ТНК мають великі економічні ресурси, які дають їм перевагу в цьому відношенні не тільки перед малими, але й навіть крупними державами.

Важливими суб'єктами світової політики виступають релігійні організації.

Надзвичайно впливовим суб'єктом формування і функціонування світової політики виступають самі люди, котрим по праву повинна належати рішуча роль в розробці основних принципів зовнішньополітичної стратегії як своїх країн, так і в світі взагалі.

Але все ж роль вищеназваних суб'єктів залишається поки несумірна з роллю держав, які мають повноваження представляти в світовій політиці суспільство в цілому, а не яку- небудь окремо взяту соціальну групу або політичну організацію. Питання, пов'язані з загальнонаціональними задачами забезпечення суверенітету, безпеки, територіальної цілісності, находяться в веденні саме держави. Держави так і залишаються основними суб'єктами світової політики і міжнародних відносин.

Вплив, силу держави на світовій арені можна представити як його здібність, захищаючи власні інтереси, впливати на другі держави, на хід подій в світі.

Силу держави, його положення в системі міжнародних відносин обумовлюється цілий рід факторів. Ще недавно рахувалось, що головним для цього є воєнна міць. Безперечно, воєнний потенціал країни багато в чому визначає її могутність і належне становище на міжнародній арені.

Реальне положення держави на світовій арені визначається більш широкими показниками. До них прийнято відносити величину території, природні і людські ресурси, структуру національної економіки, об'єм і якість промислового і сільського виробництва, уміння забезпечувати поступовий розвиток країни, гарантувати економічну безпеку суспільств, а також здібність країни надавати прогресивний вплив на міжнародний розвиток.

в) Сучасний етап міжнародних відносин характеризується стрімкістю змін, новими формами розподілу влади. В яскравій картині злому старих і будівництва нових міжнародних відносин все ж таки можливо виділити декілька тенденцій розвитку.

Перша тенденція розвитку сучасних міжнародних відносин - перерозподіл влади. Йде процес встановлення мультиполярного (багатополюсного). Сьогодні усе більшу роль в міжнародному житті набувають нові центри. На світову арену все активніше виходить Японія, котра вже на сьогодні являється "економічною зверхдержавою". Йдуть інтеграційні процеси в Європі. В Південне- Східній Азії виникли нові лостіндустріальні держави — так названі "Азіатські тигри". Є основа думати, що в недалекому майбутньому в світовій політиці сильніше всього заявить про себе Китай. Серед політологів немає єдиної думки про майбутнє системи міжнорадних відносин.

Другою тенденцією розвитку сучасних міжнародних відносин стала їх глобалізація, яка заключається в інтернаціоналізації економіки, розвитку єдиної системи світового зв'язку, зміни і послаблення функцій національної держави, активізації діяльності транснаціональних недержавних утворень. На цій основі формується все більш взаємозалежний і цілісний світ, взаємодії в ньому прийняли системний характер, коли мало- мальськи серйозні здвиги в одній частині світу неминуче дають про себе знати в других його частинах, незалежно від волі, намірів учасників таких процесів.

В міжнародній області ця тенденція стрімко реалізується у формі вибухонебезпечного росту міжнародного співробітництва, впливу міжнародних інститутів - політичних, економічних, гуманітарних, - а також створення по своїй суті наднаціональних органів.

Третьою тенденцією розвитку міжнародних відносин стало зростання глобальних проблем, а по тому прагнення держав світу до спільного їх вирішення.

Науково- технічна революція (НТР), яка зародилася на протязі декількох десятиріч виконала такі радикальні зміни в розвитку виробничих сил, перед якими тускніють тисячорічні досягнення наших предків. Завдяки їй різко підвищилася продуктивність праці, призвела до величезного приросту необхідної для людей продукції. Але існує і друга сторона цієї революції: виникло безліч неординарних, так названих глобальних проблем, котрі стали перед людством на весь зріст і показали, що наш неспокійний і повний протиріч світ є в той же час взаємопов'язаний, взаємозалежний і багато в чому цілісний світ..

Всі глобальні проблеми, які стоять перед людством, можна розділити на чотири основні групи: політичні, економічні, екологічні, соціальні.

Найважливішою з них, яка раніш за всі заставила людство спочатку відчути, а потім і зрозуміти загрозу, яка наближається, - появу, швидке накопичення і удосконалення зброї масового знищення, яка в корені змінила ситуацію в світі. Характер ядерної зброї не дає можливості любій державі воєнними засобами забезпечити надійність своєї оборони. Інакше кажучи, безпеку у світі можна забезпечити лише загальним зусиллям. Вона може бути або загальною для всіх країн, або її взагалі бути не може.

Важливою проблемою, яка турбує усе людство, стає міжнародний тероризм, серед різноманітних форм котрого найбільш небезпечний являється державний тероризм.

До другої, не менш важливої, але більш складніше вирішуємо'!' групи екологічних проблем слід віднести проблеми збереження навколишнього середовища, Проблема збереження навколишнього середовища органічно пов'язана з різким зростанням господарчої діяльності людини обумовленої закономірними тенденціями суспільного розвитку: зростанням численності населення, його прагненням до прогресу, покращення матеріального благополуччя і т.д.

Екологічні проблеми тісно взаємопов'язані з економічними - проблема росту суспільного виробництва, і зростання в зв'язку з цим потреби в енергії і сировині. Природні ресурси не безмежні, а тому є потреба в науково обгрунтованому підході щодо їх використання.

Різнобічні і соціальні проблеми. Останні десятиріччя відмічені зростаючою турботою людства, визваної обрушившимся потоком небезпечних хвороб і шкідливих пристрастей. Серцево- судинисті і онкологічні захворювання, СПІД, алкоголізм, наркоманія набули національного характеру і стали однією з глобальних проблем.

Людей усього світу турбує ріст злочинності, посилення впливу мафіозних структур, в тому числі і наркомафії.

Поява глобальних проблем вплинула на всю систему міжнародних відносин. Дійсно, всі посилення, які направлені на запобігання екологічної катастрофи, боротьби з голодом, смертельними хворобами, спроби перемогти відсталість не можуть дати результатів, якщо вони будуть вирішуватись поодинці, на національному рівні, при участі світової спільноти. Вони потребують планетарного об'єднання інтелектуальних, трудових і матеріальних ресурсів.

Четвертою тенденцією сучасних міжнародних відносин являється посилення розподілу світу на два полюси — полюсу миру, благополуччя і демократії і полюсу війни, бродіння і тиранії. Більшість людства живе на полюсі бродіння, на якому поширена бідність, анархія і тиранія.

На полюсі миру, благополуччя і демократії знаходяться 25 країн: держави Західної Європи, США, Канада, Японія, Австралія і Нова Зеландія. В них проживає 15% населення земної кулі, так названий "золотий мільярд".

На другому полюсі знаходяться держави Африки, Азії, Латинської Америки, республіки колишнього СРСР і країни Сходу. В них 80 млн. людей живуть в умовах абсолютної бідності, а із 500 млн. голодуючих близько 50 млн. щорічно помирали від знесилення. В економіці ці держави поставляли розвиненому світу енергоносії і сировину і виступали в якості звалище для отруйних відходів.

П'ятою тенденцією стало те, що в цілому як і в внутрішньому, так і в міжнародному житті політика як стихійне зіткнення соціально-історичних сил все помітніше тісниться початками свідомого, ціленаправленого, раціонального регулювання, заснованого на праві, демократичних принципах і знаннях.

Шостою тенденцією стала демократизація як міжнародних відносин, так і внутрішньополітичних процесів. Вона наглядається в усіх країнах незалежно від пануючого типу політичного режиму. З закінченням "холодної війни" навіть в умовах самих авторитарних режимів значно зменшилась можливість приховувати, а потім більш легітимізувати порушення державою власної свободи громадян, і їх політичних прав. Всесвітнє розповсюдження отримує таке явище, як прогресивна політизація мас, яка потребує доступ до інформації, покращення його матеріального становища і якості життя. Досягнення постіндустріальної революції - супутниковий зв'язок і кабельне телебачення, телефакси і електронна пошта, глобальна мережа Інтернет, які роблять можливим миттєве розповсюдження і отримання необхідної інформації майже по всім цікавлячим сучасну людину питанням - стали ознакою сучасного життя людини не тільки в економічно найбільш розвинених державах, але й отримують найбільш широке розповсюдження в усьому світі. В результаті розробки і реалізації зовнішньополітичних установок перестають бути справою вузької групи людей спеціального державного відомства, становлячись надбанням сукупності самих різноманітних інститутів, - як урядових, так і не політичного характеру. В свою чергу це надає глибокі наслідки на політичні відносини з точки зору їх безпосередніх учасників.

ВИСНОВКИ З ДРУГОГО ПИТАННЯ:

Міжнародну політику на сучасному етапі її розвитку вивчають такі науки: історія, міжнародне право, філософія, соціологія та ін. Політологія як інтегративна наука має можливість систематизувати і комплексно аналізувати дані, що накопичуються різними науками в царині міжнародних відносин. Політична наука сприяє правильному і своєчасному визначенню змін у питаннях міжнародної політики, дає можливість прогнозувати перебіг міжнародних подій, що важливо як для вирішення практичних завдань міжнародної політики, так і для формування адекватної цим завданням орієнтації громадської думки. Однак політичне тлумачення терміна "міжнародна політика" має свої особливості.

Міжнародна політика - це система історично визначених форм інтеграційних тенденцій, що відбуваються в розвитку людського співтовариства, форма взаємодії, взаємозв 'язку його частин, яка охоплює всі види суспільних або приватних, політичних або інших відносин, котрі передбачають перехід державного кордону людьми, товарами чи ідеями.

ІІІ. ПИТАННЯ

Міжнародні конфлікти.

а) Історія суспільства є міжнародним змаганням одних людей з іншими, одних груп з іншими за задоволення певних інтересів. Ще Т.Гоббс зауважував, що людина від природи є істотою егоїстичною, через що й задовольняє потреби в боротьбі із собі подібними, а людство приречене на "війну всіх проти всіх".

У науковій думці XX ст. співіснують дві парадигми - функціоналістьська і канфліктологічна. Функціоналісти наголошують на важливі внутрішні гармонії та упорядкованості суспільства. Для того, щоб суспільство продовжувало існування, усі його спеціалізовані інституції мають гармоніювати одна з одною Т.Парсонс вважає, що суспільство завжди прагне стану "абсолютноїрівноваги", а конфлікти - явище аномальне, своєрідна "хвороба " суспільства.

Прихильники конфліктологічного підходу розглядають конфлікт як явище цілковито нормальне й неминуче у суспільстві, розділеному на класи, які мають неоднакові ресурси. Л.Козер обгрунтував ідею позитивної функції конфлікту, який є своєрідним страхувальним клапаном системи, котрий дозволяє приводити соціальний організм у відповідність до умов, що змінюються. Конфлікт Л.Козер визначав як "боротьбу за цінності та обмежені ресурси, .статус і владу, у якій завданням опонентів виступає нейтралізація, обмеження або знищення свого супротивника". Причини конфлікту, на його думку, полягають в існуючій у суспільстві системі розподілу, і чим більше незаможні групи суспільства сумніваються у законності існуючого розподілу, тим більша його ймовірність їхнього бажання викликати конфлікт. Також виникненню конфліктів сприяє можливість у суспільстві вільно висловлювати незадоволення в межах існуючого суспільного ладу.

Чинниками, які визначають гостроту конфлікту, на думку Л.Козера, є:

• жорсткість соціальної структури;

• рівень емоцій, які викликають конфлікт;

• ступінь усвідомлення конфліктуючими групами своїх інтересів. Дослідник вважає, що конфлікти сприяють виявленню реальних проблем, що

стоять перед конфліктуючими групами, і не вирішуються суспільством. Розв'язання цих проблем сприяє інтеграції цілого суспільства або певних його частин, тобто конфлікти зміцнюють суспільство. Усі конфлікти Л.Козер поділив на "дійсні" та "уявні". "Дійсні" виникають через невиконання вимог всередині певних відносин або об'єднання та через наявність прагнень перемогти у окремого опонента.

"Уявні" конфлікти не викликаються протилежними цілями, а лише передбачають зменшення напруження в суспільстві чи окремій його частині.

Одним із найрадикальніших представників сучасної конфліктології є німецький соціолог і політичний діяч Р.Дарендорф. Він вважає , що конфлікти є всюдисущими, бо кожне суспільство спирається на примушення одних членів спільноти іншими. Антагонізм викликається відмінністю інтересів, нерівністю соціальних позицій. Суспільства розрізняються не за наявністю чи відсутністю конфліктів, а за ставленням до них збоку влади. "Тай, хто вміє справлятися з конфліктами шляхом їх визнання й регулювання, той бере під свій контроль ритм історії. Той, хто втрачає таку можливість, дістає цей ритм собі у супротивника". Р.Радендорф розрізняв соціальну та політичну революцію: соціальна революція - це фундаментальна трансформація структур суспільства, яка вимагає тривалого часу, а політична революція - це швидка поверхова зміна можновладців шляхом насильницьких дій.

Конфлікт на думку Г.Зіммеля, - універсальне явище. Єдина і гармонійна група або суспільство взагалі немислимі, а якщо вони і виникали б, то таке суспільство святих, не володіючи механізмом саморозвитку і не піддаючись впливу імпульсів, які створювали б зміни, виявилося би нежиттєздатним. Отже, конфлікт розглядається Г.ЗІммелем як необхідний аргумент розвитку суспільства.

Провідні українські дослідники конфліктів розглядають конфлікт як динамічний тип соціальних відносин, пов'язаний із потенційно можливим чи реальним зіткненням об'єктів на грунті тих чи інших суперечливо усвідомлених переваг, інтересів чи цінностей, які постійно присутні і не піддаються повному усуненню,

б) Політичний конфлікт є одним із різновидів соціального конфлікту, специфіка якого зумовлюється особливостями розвитку політичної дійсності. В основі політичного конфлікту є змагання учасників політичного процесу за вплив у системі політичних відносин, за доступ до прийняття політичних рішень, розпорядження ресурсами. Для виникнення політичного конфлікту необхідно, щоб дія конфліктуючих сторін була спрямована на досягнення несумісних чи взаємовиключних цілей. При політичному конфлікті завжди йдеться про досягнення, зміну, збереження суспільної могутності. Особливістю соціально-економічного конфлікту в умовах перехідного періоду є його вертикальний характер (боротьба за режим), у той час як в умовах стабільності він має переважно горизонтальний характер (боротьба в рамках режиму).

У політичній літературі є різномінітні точки зору на проблему джерел, природи, причин виникнення політичних конфліктів, зокрема.

* К.Маркс, Р.Дарендорф, М. Дюверже та інші вважають, що джерелом політичного конфлікту є існуюча система економічних, соціальних і духовних відносин, в якій суб'єкти політики займають різне об'єктивне місце. Політичні конфлікти відображають об'єктивні протиріччя, існуючі в суспільстві;

* Дж.Берток, ДІстон, О.Надлер, Р.Інглхарт та інші стверджують, що конфлікти виникають в результаті ущемлення чи недостатнього задоволення потреб, що визначають сутність людської особистості. Серед цих потреб -влада, матеріальні блага, соціальний престиж, безпека, громадське визнання, моральне самовдосконалення, економічне зростання, успіх;

* 3. Фрейд вважав джерелом конфлікту фрустрацій ний (від лат. Frustratio -розчарування) соціальне- психологічний стан індивідів, який проявляється у в усіх сферах суспільного життя. Пізніше 3.Фрейд доповнив фрустрацій ну теорію положенням про те, що головною причиною будь- яких конфліктів є інстинктивне бажання одного індивіда панувати над іншим.

Аналіз даних точок зору показав, що причини виникнення політичних конфліктів можуть бути найрізноманітнішими- економічні, політичні, ідеологічні, соціальне- політичні, релігійні, етнічні та інші.

Деякі політологи конфлікт розглядають дуже широко. Будь- яка суперечність, об'єктивна чи суб'єктивна, істотна чи незначна стосовно практичного життя, видається за готовий конфлікт. Суперечності можуть виступати як об'єктивна основа, причина і рушійна сила конфлікту, але вони не тотожні конфлікту. Так само некоректним є змішування понять "конфлікт" і "конфліктність". Конфліктність як загальна характерна риса тієї чи іншої політичної ситуації - це ще не конфлікт. Конфліктність є складовим елементом конфлікту.

У своєму розвитку політичні конфлікти проходять три основні стадії:

1) перед конфліктна ситуація; характеризується загостренням протиріч, виникненням у суспільстві політичної напруги;

2) конфлікт у неприхованому вигляді; через появу нових чинників або дій перед конфліктна ситуація трансформується у конфлікт, політична напруга вкрай загострюється;

3) послаблення й подальше подолання конфлікту; конфлікт усувається свідомою діяльністю однієї або усіх конфліктуючих сторін шляхом взаємних поступок.

в) У світовій політичній практиці є два основні шляхи розв'язання політичних конфліктів - мирний і воєнний. Під час мирного врегулювання конфліктів використовують переговори, суд та інші беззбройні способи. Діалог конфліктуючих сторін є найцивілізованішим способом, але переговори можуть бути як способом врегулювання, так і способом загострення політичного конфлікту. Важливою умовою результативності переговорів є готовність усіх суб'єктів конфлікту зрозуміти один одного й досягти компромісу. Якщо вони не мають намірів йти на поступки, то проведення переговорів безрезультатне, може призвести до ескалації (поглиблення) конфлікту.

Воєнний спосіб розв'язання конфлікту полягає, в збройному зіткненні конфліктуючих учасників політичного процесу. Війна є крайньою формою прояву політичного конфлікту, її початок свідчить, що конфліктуючі групи не бачать іншого способу усунення своїх непорозумінь, крім збройного насильства.

У авторитарних та демократичних суспільствах проблема розвізакня конфліктів вирішується по- різному. У суспільствах авторитарного типу владні структури намагаються придушити конфлікт у зародку, що, на думку В.Перебесенюка та І.Бекешкіної, "призводить або до суспільної стагнації, консервації віджилих структур, або до переходу конфлікту в стадію латентного розвитку, яка обтяжена наступним вибуховим розвитком конфлікту (насильство, революція)".

У демократичних суспільствах інтереси різних соціальних груп представляють політичні партії і конфлікт розв'язується шляхом переговорного процесу, реформування суспільства, зміни пануючої еліти на виборах, під час парламентської боротьби та Іншими цивілізованими методами.

Оскільки у реальному політичному житті цілковите уникнення, усунення конфліктів є маловірогідним, то на перший план у конфліктології виходить вибір стилю поведінки у конфліктній ситеіції. Дослідники виділяють морально- правовий (нормативний), силовий, реалістичний, ідеалістичний, інтегративний та інші стилі поведінки у політичному конфлікті.

Морально- правовий (нормативний) підхід передбачає врегулювання конфлікту з допомогою правових і моральних норм. Силовий підхід використовується в умовах нерівності партнерів і не призводить, як правило, до усунення причини конфлікту, а створює загрозу ескалації конфлікту. Реалістичний підхід розглядає суть конфлікту як вроджене прагнення людини до панування. А оскільки всі панувати не можуть, то відбувається примус тих, хто панує, над тими, хто підпорядковується. Цей метод ще називають методом торгу, примусово-переговорним методом.

Ідеалістичний стиль поведінки у конфлікті передбачає, що усі зацікавлені сторони встановлюють взаємовідносини, які прийнятні для усіх. Вихідною є теза про те, що в момент конфлікту всі сторони є в програші, зазнають небажаних втрат, а після його ліквідації всі будуть у виграші. Інтегративний стиль поведінки полягає у тому, що кожна із конфліктуючих сторін, забуваючи про свої попередні цілі та цінності, знаходить нові - взаємоприйнятні.

Політична практика свідчить, що конфліктуючі сторони демонструють „найрізноманітніші типи поведінки, зокрема, пряме протиборство, ухилення, пристосування, поступки, співробітництво та інші.

ВИСНОВКИ З ТРЕТЬОГО ПИТАННЯ:

Історія суспільства є міжнародним змаганням одних людей з іншими, одних груп з іншими за задоволення певних інтересів. Ще Т.Гоббс зауважував, що людина від природи є істотою егоїстичною, через що й задовольняє потреби в боротьбі із собі подібними, а людство приречене на "війну всіх проти всіх".

У науковій думці XX ст. співіснують дві парадигми - функціоналістьська і канфліктологічна. Функціоналісти наголошують на важливі внутрішні гармонії та упорядкованості суспільства. Для того, щоб суспільство продовжувало існування, усі його спеціалізовані інституції мають гармоніювати одна з одною Т.Парсонс вважає, що суспільство завжди прагне стану "абсолютноїрівноваги", а конфлікти - явище аномальне, своєрідна "хвороба " суспільства.

Політична практика свідчить, що конфліктуючі сторони демонструють „найрізноманітніші типи поведінки, зокрема, пряме протиборство, ухилення, пристосування, поступки, співробітництво та інші.

.

висновки З ТЕМИ:

Зовнішня політика - це закордонна діяльність держави.

Зовнішньополітична діяльність держави - це взаємодія з іншими державами та міжнародними організаціями, які справляють відчутний зворотний вплив на суб'єкт зовнішньої політики. Іноді цей вплив примушує державу корегувати, а то й істотно змінювати її внутрішню політику. Залежність зовнішньої політики держави від інших суб'єктів міжнародної політики не дає змоги одночасно стверджувати, що І внутрішня політика в усьому визначає зовнішню.

Зовнішня і внутрішня політики перебувають у тісному взаємозв'язку і взаємозумовленості. Сторони цієї єдності мають спільні риси та якісні відмінності, і зовнішня політика не є простим продовженням внутрішньої.

Головна ціль зовнішньої політики України забезпечити українському і другим народам, які живуть на її території, можливість трудитися в умовах мігшого миру і свободи.

Міжнародну політику на сучасному етапі її розвитку вивчають такі науки: історія, міжнародне право, філософія, соціологія та ін. Політологія як інтегративна наука має можливість систематизувати і комплексно аналізувати дані, що накопичуються різними науками в царині міжнародних відносин. Політична наука сприяє правильному і своєчасному визначенню змін у питаннях міжнародної політики, дає можливість прогнозувати перебіг міжнародних подій, що важливо як для вирішення практичних завдань міжнародної політики, так і для формування адекватної цим завданням орієнтації громадської думки. Однак політичне тлумачення терміна "міжнародна політика" має свої особливості.

Міжнародна політика - це система історично визначених форм інтеграційних тенденцій, що відбуваються в розвитку людського співтовариства, форма взаємодії, взаємозв 'язку його частин, яка охоплює всі види суспільних або приватних, політичних або інших відносин, котрі передбачають перехід державного кордону людьми, товарами чи ідеями.

Історія суспільства є міжнародним змаганням одних людей з іншими, одних груп з іншими за задоволення певних інтересів. Ще Т.Гоббс зауважував, що людина від природи є істотою егоїстичною, через що й задовольняє потреби в боротьбі із собі подібними, а людство приречене на "війну всіх проти всіх".

У науковій думці XX ст. співіснують дві парадигми - функціоналістьська і канфліктологічна. Функціоналісти наголошують на важливі внутрішні гармонії та упорядкованості суспільства. Для того, щоб суспільство продовжувало існування, усі його спеціалізовані інституції мають гармоніювати одна з одною Т.Парсонс вважає, що суспільство завжди прагне стану "абсолютноїрівноваги", а конфлікти - явище аномальне, своєрідна "хвороба " суспільства.

Політична практика свідчить, що конфліктуючі сторони демонструють „найрізноманітніші типи поведінки, зокрема, пряме протиборство, ухилення, пристосування, поступки, співробітництво та інші.

42