Із історії психіатрії

Першу класифікацію психічних захворювань було представлено Крепеліном, котрий ще в кінці 19 ст. відділив психози від неврозів і розділив психози на dementia praecox (раннє божевілля (слабоумне?) – попередню назву шизофренії) та на маніакально-депресивні психози. До цього в психіатрії із деменцією пов’язували цілу систему стаціонарного лікування хворих. Однак стани важко відрізнялись один від одного. На той час не існувало мікроскопа для визначення збудників інфекцій та методики вирощування культур бактерій. Деменцією називали групу станів, за яких було наявним порушення інтелекту із розладами пам’яті та загальною дезінтеграцією особистості та її соціального функціонування. На сьогодні відомо. Що подібні симтоми – то не є справжньою деменцією, а є псевдодкменцією, результатом залишкових явищ шизофренічного процесу. На початку 19 ст. дві хвороби класифікувались як деменції. Одна називалась паралітичним божевіллям (слабоумием), а інша– алкогольну деменцію і отримала назву психоз Корсакова. Обидва захворювання призводять до істинної деменції – перша за рахунок останніх стадій сифілітичного інфікування, а інша – за рахунок ураження центральної нервової системи внаслідок отруєння організму та авітамінозу, обумовленого недостатністю абсорбції (поглиння, вбирання) вітамінів групи В.

Етіологія паралітичного божевілля певний час складалась на рівні здогадок. Після завезення моряками Колумба сифілісу до Європи через певний час почалась епідемія. Люди часто хворіли довго і симптоми мало розпізнавались. Внаслідок уражалась центральна нервова система, спинний мозок, серце мікроорганізмом, що й визначав етіологію хвороби. Англієць Хезлем в 1798 році здійснив перший опис цієї хвороби. Однак причиною вважав психологічні проблеми. В 1913 році Ногухі та Моор виявили в паренхімі мозку померлих паралітиків мікроорганізм "бліда спіротеха". На той час 20% усіх хворих в психіатричних клініках страждали від паралітичного божевілля. Відповідно були відкриті лікарські засоби, що знищували ці мікроорганізми.

В 1910 р. Ерліх установив ефективність неоарсфенаміна для лікування паралітичного божевілля. В 1917 р. Вагнер Йорегг відзначив, що в тих країнах, де вирує малярія, паралітичне божевілля зустрічається вкрай рідко. Він припустив, що вакцинація таких пацієнтів малярією може бути ефективним засобом контролю розповсюдження паралітичного божевілля. Згодом це підтвердилось, але хворі наражались на абияку небезпеку. Однак ця ідея повернула до життя багатьох людей, щов іншому випадку залишились би хронічно хворими з поступовою деградацією їх способу життя до рослинного стану. В подальшому стало зрозуміло, що ефективність такого лікування обумовлена простим фактом: малярія визиває сильний жар, в результаті температура вбиває спіротеху, що інфікувала центральну нервову систему хворого. Як тільки механізм став зрозумілий, з'явилась можливість використовувати гіпертермію, не застосовуючи вакцинацію малярією, аж до того часу, доки в 40-х роках не відкрили пеніцилін.