Лекція 2. Українська культура Нового часу

1. Українська культура XVII-XVIII ст. ст. Українське бароко.

2. Духовні пошуки ХІХ ст. (період національно-культурного відродження).

3. Розвиток культури в умовах радянського суспільства.

1

Особливості розвитку української культури в ХVІІ-ХVІІІ стст. поля­гають у такому. По-перше, на землях, охоплених війною і пов­стан­ням, змінився соціально-економічний устрій. Було знищено велике магнатське землеволодіння й практично ліквідовано кріпосне право, магнатські та королівські землі переходили до рук козацької старшини.

По-друге, Визвольна війна XVII ст. розколола увесь русинський народ Польсько-Литовської держави на два ворожі табори. На землях, охоплених владою повстанців, це призвело до сплеску православної культурної реакції, а на територіях, що лишилися під контролем офіцій­ної влади, - до закріплення католицьких та уніатських впливів, а також до посилення масової полонізації українського міщанства та шляхти.

По-третє, повстання 1648 року призвело в культурно-націо­наль­ному відношенні до грандіозної контрреволюції, спрямованої проти надмірного і необмеженого поширення уніатства.

По-четверте, на частині української території формується нова козацька держава, закінчується трьохсотрічний період української без­дер­жавності. Держава, створена Богданом Хмельницьким і послідов­никами, хоча й проіснувала недовго (1648-1782), залишила помітний слід в історії культури й психології українського народу.

Ця держава була створена на основі традицій козацтва. «Військо Запорізьке» – офіційне найменування цієї держави – принципово відрізнялося як від сучасних йому сусідніх держав, так і від традицій дав­ньої Русі. Республіканська форма правління й належність верховної влади виборчому нетитулованому ватажку, гетьману, різко контрас­тувала з упорядкуванням оточуючих Україну монархії, а також авто­кра­тичними (самодержавними) традиціями східного християнства, носієм яких було православне духовенство. Гетьманщина мала досить обме­жену автономію.

На момент об’єднання гетьманської України й Московського цар­ства в сер. XVII ст. російський та український народи відрізнялися одинвід одного історичною практикою культурного, етнічного й політич­но­­го розвитку. Їх культури були різновекторними й різнорівневими. І надалі їх становище в імперії розрізнялося. Російська народність розвивалася під захистом могутньої монархічної держави, яка відстою­вала інтереси своєї культури. Прагнучи європеїзувати російську куль­ту­ру, царі й імпе­ратори активно використовували високий інтелек­туаль­ний потенціал Ук­раїни. Український вплив позначився на багатьох сфе­рах: державній, релігійній, просвітницький, художній. Друга поло­вина XVII ст. – перша половина XVIIІ ст. характеризується інтенсивним культурним впливом України-Руси на Московію-Росію, який виявився не просто в переїзді в Москву та Петербург багатьох освічених українців, а й у запозиченні російською культурою цілих напрямків і шарів куль­тури української. По відношенню до Росії Україна починає відігравати роль посередника, транслятора в передаванні досягнень європейської латинської культури.

Інтенсивні українські впливи стосувалися різних галузей куль­турного будівництва: літературної мови, поетичної традиції, прозо­вої літератури, ораторського мистецтва, драматичної літератури, вокальної та інструментальної музики, живопису, церковної архітекту­ри. На­приклад, до XVII ст. в Москві й Києві сформувалися дві самостійні редакції літературної церковно-слов’янської мови, відмінні як за слов­никовим складом, так і відносно синтаксису й стилістики. Усунення московської редакції спостерігається вже при Никоні в галузі богослу­жебних книг, а пізніше й в інших видах літератури. В результаті церковно-слов’янська мова, яка стане основою для «слов’яно-росій­ської» літературної мови петровської та післяпетровської доби, формує­ться саме на основі київської редакції.

Таким чином, на межі XVII - XVIIІ ст.ст. відбулася українізація великоруської духовної культури. Врешті-решт імперський духовно-культурний простір поглинув прояв національної самобутності культур, що його складали. Україні в цьому просторі, як і іншим слов’янським регіонам, була відведена роль культурної провінції. Після Петра вона поступово перестає відігравати роль посередника, транслятора в процесі вестернізації імперського суспільства, оскільки його верхи звертаються безпосередньо до «першоджерел» західної культури, причому не в латинсько-католицькій, а в протестанській версії.

Релігійне життя на Україні після Переяслава було ознаменоване конфліктом київської метрополії та московської патріархії. З 1654 р. на авансцену культурно-релігійної політики України виступила Росія як захисниця всіх православних. І українська церква як духовна поборниця нації відійшла на другий план, втративши самостійну роль. Перехідукраїнської церкви під юрисдикцію російської патріархії відбувся 1686 р. Деякий час після цього митрополія ще процвітала.

Але найболючіший удар усій православній церкві було нанесно 1721 р., коли Петро І ліквідував патріаршество й заснував Святійший Синод - бюрократичну установу, призначену для керування всіма спра­вами церкви. Фактично це перетворювало православну церкву і в Росії, і в Україні на бюрократичний додаток держави.

На противагу давній традиції митрополит призначається Синодом, а не обирається на церковному соборі. Під приводом викорінення єресі Синод примусив священників друкувати книги, писати ікони, будувати церкви за загальноросійськими зразками. 1786 р. державі були передані всі церкрвні землі, відбулася секуляризація, і церква стала повністю матеріально залежати від уряду. Уже наприкінці XVII ст. більшість церковних ієрархів України були російськими або русифікованими, втрачалися традиції й специфічні риси українського православ’я, його особистісна, більш «західна» орієнтація.

Ціла плеяда вчених і письменників, педегогів, культурних і сус­пільно-політичних діячів Києво-Могилянської академії бачила своє головне завдання в просвітництві народу – С. Яворський, М. Гор­бацький, В. Ясинський, А. Дубневич, Ф. Прокопович. Випускники академії працювали в Російській академії наук, Московській греко-латинській академії, університетах Москви й Петербурга, а також їх ба­га­то викладало в в навчальних закладах Західної Європи. Вихованці академії брали участь і в керуванні державою, але вони служили імперії, мис­лили імперськими категоріями.

Особливим проявом культури були «українські ваганти» – манд­рівні студенти академії та інших шкіл, «мандрівні дяки», «бурлаки». У художній літературі XVIIІ - XIХ ст.ст. вони зображувалися любителями пива і браги, штукарями, героями анекдотів. Але були вони й зачина­телями демократичної літератури рідною мовою, прибічниками ідей Про­світництва. Така школа «мандрівного філософа» за плечима видат­ного мислителя й поета Григорія Савича Сковороди (1722-1794).

Освітній рівень у Гетьманщині відрізнявся порівняно з Росією. Так, у 7 полках з 10 у 1770-р.р. діяло 866 початкових шкіл, середню світу давали три колегії – Чернігівська, Харківська, Перяславська. Але про­тягом ІІ пол. XVIIІ ст. ситуація змінюється, поступово затихає твор­ча активність Києво-Могилянської академії. Врешті-решт відомий на­вча­ль­ний заклад було перетворено на звичайну духовну семінарію (1819).

На той час українці, які бажали долучитися до нових знань, охоче вступали до навчальних закладів, що в 1750-х роках відкривалися вРосії – Московського університету чи Медичної академії. Так здійснився переворот в географії освіти на 180⁰: багато провідних навчальних закладів перемістилася з України в Росію. У кінці XVIIІ ст. було проведе­но загальнодержавну освітню реформу, яка зробила освіту привілеєм дворян і перетворила на знаряддя русифікації, оскільки викладання велося російською або церковно-слов’янською мовою.

Суперечливість епохи, як і в Євопі XVI - XVII ст.ст., породило у твор­чому житті України художній стиль, заснований на протиріччях, їх синтезі. Це був стиль бароко, що дозволяв висловити й зрозуміти дух часу з його подіями-потрясіннями та особливим переломленням інте­ресів людини й цілого народу. Задовольняючи смаки нової знаті, бароковий стиль підкреслював велич і розкіш, подаючи життя як захоп­ли­ве театралізоване дійство, а талановито розіграний у пишних деко­раціях спектакль умів перетворити на «живе життя». Форма пере­важає в ньому над змістом, складність – над простотою, синтез – над новизною. Невипадково існує в літературі поняття «українське», «коза­цьке», «мазе­пинське» бароко.

Посилене барочними мотивами українське мистецтво досягло в XVIIІ ст. високого рівня. Особливих успіхів українці досягли в музиці. Композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський і Артем Ведель заклали основи відомого українського хорового співу. Широке визнання отримав живописець Дмитро Левицький і Іван Григорович Барський. Було збудовано багатто храмів у стилі козацького бароко. Шедеври пізнього бароко з’явилися в Україні в ІІ пол. XVIIІ ст.: Успенський собор Києво-Печерської лаври, Андріївська церква в Києві, собор Святого Юра у Львові.

У XVIIІ ст. закінчилася бурхлива епоха козацької державності і багатогранна культурна доба бароко. Росія отримала довгоочікуване вікно в Європу на Балтиці, і Україна як посередник і творець живо­творних впливів поступово втрачала свою роль і зміст. Зате імпер­ські кордони різко обмежили її контакти із Заходом. Віднині Росія, мак­си­мально використовуючи й вихід в Європу й західну орієнтацію своїх монархів, і відплив розумів з України в центр імперії, випереджає її в культурному відношені. Ізольована Україна пеертворюється на куль­турну провінцію. Після втрати політичної автономії їй починає загро­жувати втрата культурної самобутності.

У кінці XVIIІ- першій половині XIХ ст.ст.українські землі входили до складу Російскої та Австрійської імперій, що як і всі імперії, являли собою великі територіальні конгломерати, населення складалося з етнічно та культурно різних народів (було етнічно й культурно розріз­неним). Відсутність української державності, наявність російсько-авст­рій­ських кордонів, що роз’єднували українську територію, політика обох урядів, інтеграція української еліти в імперські структури усклад­нювали й гальмували процес консолідації української нації, її культури.

Україна опинилася у сфері впливу двох культур, двох цивілізацій західної і східної. У цьому буцімто криється причина певної незавер­шеності української культури, яка виявилася внутрішньо суперечливою. З одного боку – «галичанство», що знаходилося в рамках католицької латинської традиції й відчувало значні польські та австрійські впливи. З іншого боку – «східняцтво» з домінюючим впилвом православ’я й орієнтацією на Росію.

З ІІ пол. XVIIІ ст. в межах Російської імперії Україна втрачає рештки політичної незалежності. Українські губернії стають типовою провінцією Російської імперії. Українські землі, що входили до складу Росії, знаходилися під домінуючим впливом цієї цивілізації і підпо­рядковувалася її загальному ритму й закономірностям, хоча й мали свої особливості.

Австрійський абсолютизм також намагався асимілювати західно­українське населення. Вищі прошарки ще з часів Речі Поспо­литої зазна­ли полонізації й окатоличування. Разом з тим у Західній Україні, яка знаходилася у складі Австрійської імперії, українському народу значною мірою допомогла зберегти свою індивідуальність саме греко-католицька церква. Під впливом національного відро­джен­ня в Чехії та Польщі, за прикладом східних українців західно­українська інтелігенція все більше переймалася націо­нальною ідеєю.

У кінці ХІХ – початку ХХ стст. активізується суспільно-політичне життя й розпочинається національно-визвольний рух, що веде до знач­ної політизації культурних процесів.

Національне відродження як процес формування й „соціалізації” національної їдеї - тривале й багатогранне явище. У ньому були моменти перервності, стагнації й зворотнього розвитку. Має декілька етапів: 1 – з кінця XVIIІ ст. до кінця 20-х р.р. ХХ ст.; 2 – кінець 1950-х – 1960-ті роки; 3 – друга половина 1980-х – 1990-ті роки. Почався він як „куль­тур­ни­­цька течія», перейшов спочатку в ідеологічну, а потім у політичну ста­дію.

Колишня козацька старшина, отримавши дворянські привілеї й великі маєтки, інтегрувалася у вищі прошарки імперії. Поступово голов­­на роль у збереженні й розвитку культури переходить до інтелі­генції, яка в І пол. XІХ ст. набуває соціального статусу, поши­рюються соціальні джерела її формування, підвищується інтелек­туаль­ний рівень.

Кадри української інтелігенції готувалися в основному в навчаль­них закладах. Високоосвічених спеціалістів випускали два університети: Харківський (1805) та університет св. Володимира в Києві (1834). Поступово інтелігенція стає впливовою інтелектуальною силою, здат­ною спрямовувати культурний поступ нації. Вона забезпечує україн­ців культурним, а з часом і політичним керуванням протягом уcього найно­ві­шого часу. Суспільним покликанням інтелігенції було так зване «націо­нальне відродження».

Пробудження національної свідомості українців почалося ще в кінці XVIIІ ст. і набрало сили в І пол. XІХ ст. Це період зародження нової української культури, який характеризується виникненням поси­леного інтересу до історичного минулого народу. На основі зібраних матеріалів з’являються загальні праці з історії та культури України. Найбільш значним історико-літературним твором епохи була «Історія русів», яка розглядала українське козацтво як втілення українського народу. Формуванню національної ідеї сприяла також чотиритомна «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського (1862). Великою попу­лярністю серед сучасників користувалася п’ятитомна «Історія Мало­росії» Маркевича (1842-1843).

Початок становлення нової української літератури пов’язаний з виданням у 1798 році поеми І. Котляревського «Енеїда», написаної українською народною мовою. Становленя національної культури сприяв європейський романтизм з його ідеєю народності. Своїм покли­кан­ням романтики вважали вивчення життя народу. Розгорталися етно­графічні дослідження. Бул видані друком збірники українських на­родних дум і пісень, підготовлені М. Цертелевим (1819), М. Макси­мо­вичем (1827, 1834, 1849), П. Лукашевичем (1836). З романтизмом пов’язана творчість Метлинського, Л. Боровиковського, Т. Шевченка. Центром українського романтизму й національно-куль­турного відро­дження в перші десятиліття ХІХ ст. став Харківський університет. Першу групу романтиків, що з’явилась тут у кінці 20-х р.р., очолив М. Косто­маров – поет, історик, філософ, критик і перекладач.

У 1830 роки на Західноукраїнських землях у Львівському універ­ситеті було створено «студентський гурток» «Руська трійця», лідерами яко­го стали М. Шашкевич, І. Вагілевич і Я. Головацький. На основі фольклорних записів і публіцистичних творів ними було створено 1837р. у Будапешті альманах «Русалка Дністрова». Це була перша заява захід­них українців про своє існування й національну гідність.

У першій половині століття царат по суті покінчив з національною школою в Україні. Почалося насаджування нових типів навчальнихзакладів, у яких навчання велося російською мовою. Існуючі школи не задовольняли масових потреб у знаннях. У 1856 р. на одну школу припадало 9,5 тис. жителів. За 50 років в Україні було відкрито всього 19 гімназій, а загальна кількість гімназистів не перевищувала 4 тис.

Не кращою була ситуація й на західноукраїнських землях. У почат­кових трикласних школах Східної Галичини в 1841 році навчалося лише 14% дітей шкільного віку. Українська мова витіснялася німецькою, польською мовами.

Розпочате національно-культурне відродження вело до зростання національної свідомості перш за все серед паріотично налаштованої ук­раїн­ської інтелігенції. Це обумовило поширення українського націо­нального руху. Його учасники поступово стали усвідомлювати не лише необхідність розвитку української мови та культури, а й потребу полі­тич­них змін в державному й політичному устрої країни. На цій основі ство­­рюється перша таємна українська організація – Кирило-Мефодіїв­ське братство (1846-1847), яке виробило ідеологію українського слов’ян­ского відродження, панівну в середовищі української інтелігенції 1840-1850-х роках.

Період після скасування кріпацтва позначений помітним пожвав­ленням у політичному, суспільному й культурному житті. Представники науково-педгогічної й творчої інтелігенції в культурно-національному русі починають виступати не поодинці, а разом. Відсутність демо­кра­тичних свобод в Росії змушували українську інтелігенцію об’єдну­ватися в напівлегальні товариства-громади.

Перша громада виникла в Києві у 1859 році. Члени громад вважали своїм покликанням і обов’язком ведення культурно-просвітницької робо­ти, розгортання культурницької діяльності. Вони організовували просвітницькі гуртки й недільні школи, готували й видавали посібники й популярні книжки. Громадівці вивчали історію та етнографію України. Польські шляхтичі зневажливо називали їх «хлопоманами», «хох­ло­манами», а самі вони себе називали українофілами. Головне, що їх об’єд­нувало, ідея народності, служіння пригнобленим і приниженим народ­ним масам, а в Україні це були українські маси.

Значну роль в діяльності громад відігравав перший український сус­пільно-політичний і літературно-мистецтвознавчий журнал «Осно­ва», що виходив у Петербурзі в 1861-1862 рр. У 1873 році членам Київсь­кої громади вдалося добитися відкриття Південо-Західного від­ділення Російського географічного товариства, метою якого було все­біч­не вив­чен­ня рідного краю. У цьому відділі працювали відомі українські діячі В. Антонович, М. Драгоманов, Зібер, П. Чубинський, М. Старицький та ін.

Пожвавлення суспільного та культурного життя на західно-україн­ських землях почалося в результаті революційних подій 1848 р. і на­ступних реформ в Австрійській імперії. У другій половині 1860-х років організовано оформилися західно-українські москвофіли, переконані в націонільній єдності росіян та українців. На противагу москвофілам народовці пропагували ідеї просвітництва, принципи прогресу, демок­ратії. Вони утверджували етнічну єдність «галичан» і «над­дніпрянців», роблячи ставку на союз з українофільським рухом Цент­ральної та Схід­ної України. Були засновані культурно-просвітницькі товариства «Русь­ка бесіда», й «Просвіта», які відкривали бібліотеки, школи, видавали шкільні посібники, твори українських письменників, організовували вечори, концерти. 1873 року у Львові виникло літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка.

Триває інтенсивний розвиток історичної думки. Одним із видатних істориками того періоду були М. Костомаров, В. Антонович і М. Дра­гоманов, М. Грушевський.

Особлива увага приділялася дослідженням в галузі мовознавства. Важливий внесок у дослідження локальних (етнонаціональних) і уні­версальних (культурно-антропологічних) аспектів мови зробив профе­сор Харківського університету О. Потебня (1835 – 1891).

Поряд з уже традиційною для України романтичною течією фор­мується реалістичний напрям. У 1870-1890-х роках література звер­тає­ться до художнього зображення соціальних і психологічних проблем суспільства. Напркінці ХІХ – початку ХХ ст ст. розгортається бороть­ба ідейних і художньо-естетичних течій. Поряд з реалізмом утвер­джує­ться модернізм, прибічники якого різко виступили проти захоп­лення пись­менників старої генерації етнічно-побутовим описом, дета­лізацією, сільською тематикою. До літератури вони привнесли психо­логізм, зосеред­женість на внутрішніх переживаннях і суб’єктивних враженнях героя при мінімумі дій і загальної характеристики сутності подій.

Основоположником української класичної музики став М.В. Ли­сенко – композитор, педагог, диригент, громадський діяч. 1904 року він заснував музично-драматичну школу, яку в 1913 році було реогані­зовано в консерваторію. Як композитор, він створив близько тисячі різноманітних творів в усіх музичних жанрах.

Архітектори створили низку видатних будівель, які не просто при­крашали українські міста, а й стали справжніми пам’ятниками архі­тек­­тури. Наприклад, це театр Соловцова (тепер ім. І. Франка), опер­ний театр і Володимирський собор у Києві, оперний театр і примі­щення нової біржі (тепер філармонія) в Одесі і т.д.

3

З падінням самодержавства в лютому 1917 року перестали діяти всі обмеження відносно української мови й культури. Революція викли­кала підйом національного руху. Проявом його зростання стало виник­нення українських політичних партій і Центральної Ради. Цей рух отри­мав назву «українська революція».Українська національна інте­лігенція створила своєрідний сплав націоналізму й соціалізму, однак вона не була ні послідовно націоналістичною, ні послідовно соціалі­стичною і, як більшість російської інтелігенції, тяжіла до лібе­рально-захід­них ідеа­лів. Специфіка соціально-національної структури насе­лення України (перевага в містах російського, русифікованого, єв­рей­­ського населення) виз­начила перевищуючий вплив у містах загаль­норо­сійських течій. Ук­раїн­ські партії могли розраховувати лише на під­трим­ку національної ін­телігенції й селянства. Саме нерозуміння природи власної країни й власне народу стало головною причиною пораз­ки різ­них пропагандно-орієнтованих сил, у тому числі й діячів «української рево­люції».У той же час дослідники відзначають, що національна сві­домість, властива ра­ні­ше обмеженому колу інтелігенції, у результаті революційних подій стала поширюватися на всі прошарки україн­ського суспільства. На фоні ре­гресу соціальних відношень етнічні зв’язки вия­вилися більш стійкими, їх значення підвищилося.

Зміна політичного режиму не змінила основних принципів Російської імперії, а лише модифікувала їх від­повідно до марксистської ідеології. Українська соціалістична держав­ність у цих умовах могла бути лише суто декларативною, але саме її про­го­лошення мало далекі наслідки.Україна стала складовою частиною Радянського Союзу й підпорядковувалася загальним законам його розвит­ку.

Українскій радянській культурі були властиві риси, спільні для усієї радянської цивілізації, хоча в межах цієї цивілізації вона мала свої особливості (хоча й специфічні певною мірою). З 1923 року на підставі резолюції ХІІ з’їзду РКП (б) уряд Радянської України розпочав політику «українізації». Вона означала не тільки посилення українського елементу в складі партії й в апараті влади (курс на «національні кадри»), посилення вивчення української мови державно-політичним апаратом і поширення української освіти, а й залучення до культурної й навіть політичної роботи некомуністичних національних сил. Наслідком цього стало різке поширення соціальної бази української культури. Завдяки політиці «українізації» 1920-х років власне українська культура стала надбанням не лише інтелігенції, а й широких мас. 1920-ті роки вукраїнській радянській культурі, як і в радянській культурі в цілому, це період залучення до культурного життя свіжих сил, пошуку і нова­торства, розквіту українського авангарду. Тут варто пригадати імена та­ких видатних майстрів пера й сцени, як Лесь Курбас, М. Хвильовий, М. Зеров та ін. Близькими до авангардизму були також письменники й поети, які з часом стали класиками української радянської літератури – П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан та ін.

З середини 1930-х років затверджується новий вимір культурного життя, у художній культурі формуються принципи «соціалістичного реалізму».

Художня культура 1960-1980 років, незважаючи на ідео­логічний тиск і цензуру, набуває рис різноманітності як у тематиці, так і в худож­ніх засобах. Починаючи з 1960-х років, перш за все серед інтелігенції все більше поширенна українська національна ідеологія. Вона навіть знаходить певну підтримку серед партійного керівництва (П. Шелест). Виникає національний дисидентський рух. По мірі зростання кризових явищ у радянській системі вплив національної ідеології як альтер­нативної офіційній зростає. Втім, незважаючи на проблеми вирішення українського націо­нального питання, ми не можемо забувати й про позитивні моменти в радянській соціально-економочній і культурній політиці.

Упродовж 70-ти років (років радянської влади) Україна здобувала свої певні атрибути державності – адміністративні кордони в основному збігалися з етнічними, вперше за багато століть навчання в середніх навчальних закладах здійснювалося українською мовою. В Україні було відкрито один з перших у світі інститут Кібернетики, відому кіностудію О. Довженка. На міжнародому рівні нашу країну прославляли такі діячі, як Є. Патон, С. Параджанов, А. Солов’яненко, І. Козловський, І. Мико­лай­чук та ін. Сформована в роки радянської влади національна еліта являє собою інтелектуальну базу культурного розвитку незалежної Украї­ни.

Підсумовуючи зазначимо, що після розпаду Київської Русі україн­ський народ очікував досить тривалий (аж до 1991 року) період бездер­жавного існування. Тому й присутні в мистецтві, освіті, науці України вказаного періоду характерні риси «неповної», позбавленої історичної важкості культури. Втім, європейські соціокультурні процеси, безумов­но, торкнулися й вітчизняної культури. В Україні мали місце Від­роджен­ня, Реформація, Просвітництво, а бароко було збага­чене віт­­­чиз­­­­­ня­ними варіаціями. Могут­ній потенціал української культури був виявлений під час націо­наль­ного відродження. Українська культура в умовах нової соціальної реальності

1. Формування нової соціокультурної дійсності та її риси.

2. Україна в світовому культурному просторі.

3. Культура України на етапі становлення державності.

1

Процеси перебудови 1987-1991 років у СРСР ознаменували закін­чення «холодної війни», поставили крапку в протистоянні двох ідео­логічних систем - радянсько-комунстичної та ліберально-капіталіс­тичної, стали початком формування нової соціокультурної дійсності. Змістом формування нового культурного фарватеру розвитку суспіль­ства стала критика, заперечення та подолання системи цінностей панів­ної офіційної культури радянського суспільства та стихійне народження й вихід на поверхню суспільного життя різного роду альтернативних куль­тур та контркультур.

Якщо контркультури були спрямовані лише на негативацію та заперечення цінностей, зразків та практик офіційної культури, то альтер­на­тивні культури висували та стверджували власні системи цінностей. Так, на фоні культурної різнобарвності, багатоликості, переплетіння за­хідного та східного впливів поступово стверджується особлива, специ­фічна для багатьох пострадянських суспільств соціо­культурна перспек­тива з одного боку, лібералізації, демократизації та капіталізації, з іншо­го — розвитку національного, етнічного. На зміну колективістським цінностям приходять індивідуалістичні. На місце комуністичних пропо­нуються національні цінності як запорука виходу України з будь-якої кризи. Звичними стають голоси про українську національну ідею, роз­виток української нації та мови.

Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насам­перед те, що наше суспільство знаходиться в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування, яке умовно визначається як «пост­тота­літарне суспільство». Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими сто­сунками між людьми в цілому (як суб’єктами культури), новими умо­вами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою систе­мою цінностей, норм і правил, культурних потреб і засобів їх задово­лення. Коли ці норми та правила перетворюються на внутрішню про­граму поведінки людини (особистості), вони забез­пе­чують узго­дження функціонування, сталість і надійність певної сфери соціуму.

Базовою основою всіх змін в суспільній свідомості є структурні змі­ни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових вироб­ничих відносин, які породжують нові класи й верстви суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю й способу життя. Достатньо вказати на освіту, яка значною мі­рою набула вже станового характеру. Відчувається відверта експ­луа­тація «новими українцями» наукового економічного й культур­ного потенціалу суспільства при нульовому або ж мінімальному внеску в куль­туру. Жорсткішими стають умови залучення населення до здобутків культури; бо на зміну соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва й культури приходить її комерціалізація, встановлення високої оплати, скажімо, на вистави чи концерти елітарного мистецтва. Посилюється соціальна нерівність у доступі до культури в цілому, особ­ливо в освіті, де виникає розгалужена мережа елітарних високо­оплачу­ваних закладів. На основі цих суперечностей створюються нові зони соціально-культурних напружень, які деформують традиційну україн­ську ментальність; породжують мораль і психологію зверхності одних (збагатілих) та приниженості інших, бідних і незабезпечених.

Таким чином, культура в цей період все більше соціалізується, соціально-класово увиразнюється. Соціально-культурна структура ук­раїн­ського суспільства стає більш різноманітною, підкреслюючи соціа­льну диференціацію суспільства.

У загальнокультурному плані соціальне урізноманітнення культури та наявність у ній різних за своїм спрямуванням течій має сприяти посту­­пу культури, створювати умови для їх творчого взаємозба­гачення.

Всі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в кон­тек­сті нового соціального вибору, який визначився у своєму негати­віст­ському ставленні до соціалізму, але не кристалізувався у своєму позитив­ному означенні до нової соціальної реальності.

Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів, яка проходить в суспіль­стві, відбувається суперечливо й болісно, бо значна частина суспільства залишається на позиціях соціалістичного вибору, менша частина впев­нено обрала шлях західної цивілізації, який в значною мірою вигля­дає повторенням уже пройденого шляху, а переважна більшість ще не визна­чилася у своєму соціальному виборі.

Ця перехідність, невизначеність породжує колапс діяльності, втрату напрямку дій, змістовності, соціальної мети й завдання, призво­дить до розладнання функціонування соціальних підсистем (виробничої, політичної, культурно-освітньої тощо) та їх скоординованості. Врешті-решт державний вибір України визначається в західному напрямку (прийняття України до Ради Європи), що є тільки початком шляху.

Оскільки в основі культури лежать цінності й норми, то й зміна соціальних орієнтацій супроводжується насамперед переоцінкою цін­ностей та формуванням їх нової ієрархії.

Особливо принципове значення у виборі шляхів подальшого роз­витку української культури мало осягнення її природи й продов­жуване з часів «перебудови» зняття з культури ідеологізаційного пресин­гу, яке можна означити поняттям «деідеологізація культури».

Зняття ідеологічних пут, як і всюдисущого партійно-державного контролю, призвело до послаблення, а потім і ліквідації командно-адмі­ністра­тивної вертикалі в управлінні системою культури. Натомість набу­ває не тільки розголосу, але й практично-дієвого поширення й втілення принцип культурного плюралізму, множинності, багатоманіт­ності форм культурного життя.

У такому руслі набуття свободи в розвитку культури, яка так необ­хідна її природі, відбувається зняття ієрархічного управління сферою культури, поступове зростання самостійності розвитку культури в регіо­нах, яке завершилося постановою Колегії Міністерства культури про підпорядкування обласних управлінь культури місцевим органам влади. Нові умови функціонування культури призводять до зростання ступенів свободи в діяльності культурних закладів, до строкатості напрямків духовного життя як однієї з умов поновлення самодо­стат­нього розвитку культури.

У процесі складання нового профілю і структури культурного жит­тя, насичення його національним змістом і постмодермістськими но­вація­ми відбуваються важливі зміни в смаках, уподобаннях, у шкалі й кри­те­ріях оцінки явищ культури та мистецтва.

Якщо в недавньому минулому переважали критерії, пов’язані з ідеологічною цінністю культури, то тепер все більше визначаються й ви­хо­дять на перший план критерії художності, естетичної досконалості, інноваційності, авангардності справжньої народності.

Примітною особливістю розвитку української культури, пов’я­за­ною з її відкритістю, є розгортання діяльності ініціативно створюваних доб­ровільних товариств, об’єднань, асоціацій різного спрямування, які поступово закладають важливе підгрунтя громадянського суспільства. Значна частина цих об’єднань плідно співпрацює з різними зарубіжними культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями, сприя­ю­чи входженню України в культурний європейський прос­тір. Характерною рисою нової соціокультурної реальності стає зміна сус­піль­ного й громадського статусу релігії, релігієзація значних верств насе­лення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя, цін­нісні орієнтації.

Зростаюча з часів «перебудови» відкритість функціонування й розвитку української культури за своїм змістом є формою входження у світовий культурно-інформаційний простір і разом з тим опри­­люд­нен­ням тих здобутків культури, які протистояли офіційним норма­тивам со­ціа­лістичного реалізму або не були визнані. Цей процес супро­во­джувався інтенсивним проникненням на терени нашої культури продук­ції інших культур, особливо західної, а також нового потоку творів росій­ської культури.

2

Розвиток української культури на сучасному етапі знаходиться в великій залежності від Заходу та Росії. Інтегруючись після розпаду Радян­­ського Союзу у світову міжнародну систему, постсоціалістична Украї­на швидко відчула на собі результат глобалізації світового інфор­ма­ційного простору - інформаційно-культурний дисбаланс. Інфор­маційно-культурний дисбаланс не що інше, як значне інфор­маційне домінування розвинутих країн порівняно з країнами, що розви­ваються, монопольний контроль над частинами інформаційної системи з боку розвинутих країн, відсталість у технічному й техно­логічному забезпе­чен­ні інформацією в країнах, що розвиваються, і так званий «культурний імперіалізм», коли представники одних культур активно споживають культурно-інформаційний продукт інших. У ситуації світового інфор­маційно-культурного дисбалансу інформаційний потік має одно­направлений рух, і країни, що розвиваються, та країни СНД, потрап­ляють в інформаційну залежність від Західної цивілізації.

Особливісю української «інформаційної залежності» є тe, що поряд з властивим всьому світові впливом американської культури во­на відчуває сильний історично сформований інформаційно-культур­ний пресинг з боку Росії. Про культурну гегемонію західної цивілізації та Ро­сії на українському медіа-просторі свідчить велика доля зарубіж­ного матеріалу порівняно з національним в ефірному наповненні українсь­кого телебачення. Інформаційно-культурний дисбаланс особливо відчувається в чоти­рьох складових культурного простору України: куль­турно-інфор­маційній (культурні продукти, інформаційні потоки); технічній; економічній, інфраструктурній.

Культурно-інформаційна складова. Коли у 1991 році розвалився Радянський Союз, одним з перших законів, прийнятих новими прави­телями, був закон про засоби масової комунікації, в якому говори­лося про «звільнення» мас-медіа від цензури та державного ідеологіч­ного диктату. І відразу з-за піднятої Залізної завіси на Україну вилився потік ще вчора недоступної «імперіалістичної» культурної продукції. Окрім ефекту «забороненого плода», таким жаданим західний продукт роби­ла оптимістично-матеріалістична «культура найменшого спільного знаменника», котра орієнтована на загальнолюдське і має прихильників по всьому світу. Українські громадяни потребували подолання нестабі­ль­ності, масової деміфологізації минулого й сучас­ності, що відбувалася через нещадну, приправлену сенсаційністю критику особистої та профе­сійної некомпетентності радянських та пострадянських керівників.

Одночасно від уряду надійшло соціальне замовлення на розробку власної національної ідеї та ідентичності. І на другому каналі, на якому мовив Київ, з’явилися фольклорні програми з народними піснями та танцями, а також балакаючі голови, які на незрозумілій для більшості меш­канців Східної України державній мові розповідали про українські традиції та місцеві новини.

Керівництво прекрасно розуміло, що в умовах економічної, полі­тичної та соціальної нестабільності просте глушіння російських інфор­маційно-розважальних каналів може призвести до невдоволення з боку звиклої до них русифікованої української більшості. Хоча в Україні були спроби, на щастя, не на примусовому рівні, створення чисто україн­ського культурного простору, але вони закінчилися розумним компро­місом - заснуванням каналу «Інтер», трансляцією супутниковими та кабельними каналами російського телебачення, українськими представ­ництвами популярних російських радіо, газет та журналів та власне Ін­тер­нетом, який не має кордонів, окрім мовних.

Технічна складова. Залежність від західної техніки та стандартів. Технічні стандарти створюються та приймаються переважно у розви­нутих країнах, на які припадає більше 70% світового ринку інфор­мацій­них технологій. Часто відбувається ситуація, коли країни, в яких певна технологія ще не розроблена або розроблена недостатньо, змушені під­лаш­туватися під ці вже існуючі стандарти заради сумісності технічних пристроїв, а отже, можливості спілкуватися, співпрацювати.

Економічна складова. Культурно-інформаційний дисбаланс вклю­чає економічну боротьбу за комунікації, розвиток яких потребує фінан­со­вих інвестицій. І тут можна сказати, що міжнародний інфор­мацій­ний дис­баланс є складовою частиною міжнародного економічного дисба­лан­су.

Інший аспект, притаманний саме інформаційній економіці, створен­ня якісного продукту коштує немалих грошей. Але відмінністю культурно-інформаційних продуктів від матеріальних є те, що ними може користу­ва­тися безмежна кількість споживачів і при цьому вони нe зношуються і не зменшуються. Через це америксанський телесеріал, який вже окупив себе на національному ринку та ринках розвинутих країн, продається аудиторії країн Третього світу та СНД за такими низькими цінами, за яки­ми вони самі ніколи не зможуть зробити продукт подібної якості. І купувати його стає для місцевих медіа набагато економічно вигідніше, ніж створювати власний.

Також медіа як технічний носій залежать від якості цієї техніки та у випадку інтернет-проектів, програмних кодів, які коштують дуже доро­го. В українських компаній немає вільних ресурсів для інвестування, наприклад, у розробку програм.

Економічна складова також включає платоспроможність насе­лен­ня, наприклад, здатність громадян країни сплачувати за інтер­нет, купу­вати газети, журнали.

Інфраструктурна складова. Успішне функціонування інформа­цій­ної економіки залежить від наявності добре розвинутої інформаційної та комунікаційної інфраструктури. Як і у звичайній економіці, в інфор­маційній багато залежить від дистрибуції, яка доно­сить продукт до кін­це­вого споживача.

З одного боку, інформаційний дисбаланс є негативним явищем, пов’язаним з культурною уніфікацією та втратою місцевих культурних особ­­ливостей та можливостей інформаційного збагачення від потерпаю­чих від дисбалансу культур, зокрема України. З іншого боку, новий сві­то­­­вий інформаційний порядок тісно пов’язаний з концепціями «віль­них інфор­маційних потоків», «вільної преси», «свободи вираження та кому­ніка­ції», як невід’ємного права нації та індивіду «шукати, отриму­вати та розповсюджувати інформацію’’. Якщо ми говоримо про новий інфор­маційний та комунікаційний порядок як про рівні можливості учасників міжнарод­ного співробітництва в інформаційній сфері, то ми мо­жемо бачити такі перспективи для України:

1) Технологічний прогрес. Сьогодні існує набагато більше способів створювати та розповсюджувати інформаційно-культурну продукцію, ніж раніше, коли, наприклад, не існувало кабельного чи супутникового телебачення, а поліграфія була неймовірно дорогою. В інформаційній сфері відбувається падіння витрат на виробництво. Це заохочує медіа-плюралізм, який надає можливість «говорити самостійним голосом» навіть невеликим культурам, через глобалізацію масових комунікацій, має свій глобальний сегмент аудиторії, створює так звану віртуальну культурну діаспору. Це працює на підтримку українського голосу.

2) Поява та розвиток Інтернету дає можливість кожному грома­дянину створити свій власний «глобальний засіб масової комуні­кації» у вигляді веб-сторінки. Тобто мова йде скоріше не про насиль­ницьку смерть маленьких культур під тиском культурних імперій, а про внут­рішню життєздатність культури.

Хоча від розпаду Радянського Союзу минуло 13 років, за роки незалежності суспільство не спромоглося знайти ідеї, яка б його об’єд­нала. Після ідеологічної деформації природної сутності особистості криза ідентичності посилюється внаслідок руйнування людини як духовної та культурно-історичної істоти. Головна проблема - у відсут­ності саме української ідеї, бо тоді важко вибрати щось з-поміж інших. Якась інша ідея може замінити невизрілу національну - і ми ніколи не станемо тим, чим би хотілося.

3

Питання про державну підтримку розвитку культури, про викорис­тання культурної політики як ефективного інструменту онов­лення сус­пільства надзвичайно гостро постало в Україні після прого­лошення не­за­лежності. Адже саме з цього моменту дедалі більшої сили й розмаху в духовно-культурному житті набули три складні, суперечливі та неод­но­значні процеси:

1. Перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна панівних поглядів, орієнтирів, настанов поведінки.

2. Повернення традиційних цінностей національної культури, від­тво­рен­ня релігійних та національних форм світосприйняття.

3. Проникнення і адаптація на національному грунті нової системи цін­ностей, які характерні для духовно-культурного життя західної циві­лі­­зації.

Зіткнення цих різновекторних культуротворчих потоків призвело до своєрідного руйнівного вибуху у свідомості як на рівні окремої люди­ни, так і на рівні суспільства, кризи національної ідентичності, втрати почуття історичної перспективи і зниження рівня самооцінки нації. До­слід­ники назвали цей феномен «культурним шоком в посткому­ністичних суспільствах». Його загальними рисами, характерними для більшості країн перехідного періоду, є ерозія системи соціальної мо­тивації, зрос­тання стресу, моральної перевтоми, розчарування та невдоволення серед широких верств населення, підвищена конфрон­таційність суспільства і помітна ностальгія за тоталітарним «порядком».

Закономірно, що відмова, бодай навіть часткова, від старої шкали цінностей вивела суспільство із рівноваги, а відсутність чіткої нової сис­те­ми цінностей не давала йому змоги стабілізуватися. За цих умов гасло духовного відродження абсолютно логічно було висунуто на перший план. Суть його полягала в пошуку в глибинах історії та національної тра­ди­ції надійної та стабільної світоглядної опори, яка була вкрай необ­хід­на в умовах перехідного періоду.

За остані роки було зроблено чимало для адапації сфери культури до нових соціально-економічних умов. З цією метою розроблено й прийнято ряд нових законів, створено відповідні умови для функ­ціо­нування закладів культури, підприємств, установ та організацій у цій сфері, відбулися помітні зміни в системі підготовки кадрів. Зараз, кад­­ри для сфери культури готують такі навчальні заклади як Київський націо­нальний університет культури і мистецтв, Державна академія керів­них кадрів культури і мистецтв, Національна музична академія ім. П. Чай­ковського, Академія образотворчого мистецтва та архітектури, Київ­­­­­ський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва, ін­ститут театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Kapoгo та інші.

Розширилося міжнародне культурне співробітництво, повніше стали задовольнятися духовні потреби національних меншин. Були прийняті «Декларація прав національностей України», закон «Про національні меншини в Україні».

Однак сфера культури в Україні перебуває в стані, що неповною мірою задовольняє потреби культурного та духовного відродження ук­раїн­ського народу.

Кризові явища в економіці протягом останнього десятиріччя нега­тивно позначилися насамперед на стані матеріально-технічної бази у сфері культури. Потребує реформування законодавча база у сфері куль­тури, вимагають удосконалення механізми фінансування та оподат­куван­ня закладів культури, необхідним є залучення інвестицій та під­тримка організацій культури усіх видів і форм власності.

Порівняно із законодавством інших країн законодавство Украї­ни в галузі культури є досить широким і специфікованим по різних сферах. Загалом Верховною Радою України ухвалено понад 300 нормативно-правових актів, що стосуються питань культури. Такий широкий масив законодавчих актів з об’єктивних причин має не­по­слі­довний і в бага­тьох випадках неузгоджений та суперечливий характер. Зокрема у законо­давчих актах положення щодо ринкових відносин співіснують поряд з елементами державного монополізму в галузі культури.

Основними причинами, що зумовили існуючий незадовільний стан у сфері культури є:

1. Невиконання або ігнорування органами державної влади ухва­лених законодавчих актів у сфері культури, які стосуються фінансу­вання культури чи соціального захисту працівників культури.

2. Систематичне порушення органами державної влади консти­туційних прав громадян і невідповідність українського законодавства міжнародно-правовим зобов’язанням у частині гарантованого доступу до культурних цінностей, що виявляється у скороченні мережі закладів культури і зниженні якості культурних послуг.

3. Недостатнє врахування інтересів культури в законах, що регу­люють суспільно-економічні сфери життя, зокрема в податкових фінан­сово-бюджетних.

4. Недосконалість галузевого законодавства у сфері культури (по­тре­бують оновлення закони про мови в Україні, про державні соціаль­ні стандарти у сфері культурних послуг, про неприбуткові організації в галузі культури тощо); деякі сфери діяльності в галузі культури досі пере­бувають поза межами законодавчого регулювання (не прийнято закони про гастрольно-концертну діяльність, про механізми громад­ського контролю над прийняттям рішень у сфері культури, про соціаль­­ний захист митців тощо).

5. Недотримання норм законодавства України про культуру та невідповідність деяких його положень європейським нормам у цій галузі.

6. Найнижча заробітна плата працівників галузі культури порів­няно із середньою у народному господарстві.

Учасники парламентських слухань «Українська культура: стан та перспективи розвитку», які відбулися в червні 2004 року, обговоривши питання реалізації державної політики в галузі культури, відзначили, що стан розвитку культури в Україні та її державна підіримка є неза­до­вільними. Вони не відповідають прагненням і можливостям неза­лежної держави, яка декларує свої наміри щодо створення суспіль­ства загаль­ного добробуту. Виходячи з цього, учасники слухань реко­мен­­дували органам державної влади зробити рішучі кроки у вирішенні проблем у цій важливій сфері життя суспільства.

Актуальною у сфері культури залишається проблема реформування середньої та вищої освіти. Це зокрема перехід на 12-річну середню шко­лу, впровадження сучасних навчальних технологій, комп’ю­теризація навчального процесу тощо.

Система вищої освіти України сьогодні налічує близько тисячі навчальних закладів, у яких навчається понад 1,5 млн. студентів. Зачисельністю населення з вищою освітою Україна випереджає такі розви­нені країни, як Великобританія, Німеччина, Франція. Але безумов­ним є й той факт, що ні зміст, ні якість навчання ще не задоволь­няють пот­реб суспільства. Тому в країні триває напружена робота по реформу­ван­ню вищої школи. Пошук нової моделі вищої освіти в Україні пов’яза­ний з полегшенням доступу до вищої освіти, розширенням її масштабів, створенням умов для безперервного навчання, переходом до бага­торівневої підготовки, посиленням фундаменталізації, гуманізації та інформатизації навчання, органічним поєднанням освіти й науки, інтеграцією у світовий освітній простір тощо.Заплановано, що в 2005 році Україна приєднається до Болонського процесу.

Український народ має багату й самобутню культуру. Однак протя­гом століть її відтісняли на периферію суспільного буття та людської свідомості. Нині ж відбувається складний і суперечливий процес повер­нення українського суспільства до свого культурного «Я». У час пере­ходу суспільства від тоталітарного до демократичного ладу держа­ва покли­кана забезпечити реальну свободу творчості, матеріально-фінан­сову підтримку справжнім талантам, творцям національно-куль­турної духовності, одночасно сприяти формуванню нової культур­ної інф­раструк­тури, що відповідала б умовам ринкової економіки, прин­ципам демократії та громадянського суспільства. Відроджена, де-маргі­налі­зована українська культура в усій повноті й різнорідності її ком­понен­тів, збагачена здобутками світової культури і світового життя, має стати основою дальшого державницького й економічного прогресу України.