2.2. Українська адвокатура часів Радянського Союзу

Прихід в результаті Жовтневої революції у Росії до влади більшовиків на чолі з В. Ульяновим (Леніном, також юристом за фахом) знаменував собою початок нищівної якобінської оргії переможців – змореного голодом та озлобленого затяжною кривавою війною натовпу, яким уміло маніпулювали вчорашні політкаторжники та політемігранти. Здоровий глузд поступився місцем лютій ненависті до усього, що було пов’язано з царизмом.

Саме В.І. Леніну належать слова: «безумовним обов’язком пролетарської революції було не реформувати судові установи, а зовсім знищити, змести до підґрунтя весь старий суд і його апарат». Виконуючи цю ленінську настанову, революційні екстремісти реалізували вимогу вождя з буквальною точністю, потопивши всі демократичні досягнення, здійснені передовими представниками російської інтелігенції, у крові тієї ж інтелігенції.

Судова система Російської Імперії була замінена системою різних «трійок» та трибуналів, сформованих із безграмотних і озлоблених декласованих елементів, уповноважених вершити швидкий, нещадний суд над усяким, хто не вписувався в образ революціонера. Неминуче в цю революційну м’ясорубку потрапляли і самі вчорашні виконавці ленінської волі.

Наставляючи адвокатів, як слід виконувати свій професійний обов’язок із захисту в судових інстанціях, та розвиваючи цитовану вище думку, перший «законник» держави повчав адвокатів «...уміти відстоювати свою точку зору і безстрашно виступати в боротьбі за те, у що він вірить, виходячи не з інтересів клієнта, а з інтересів соціалістичного будівництва, з інтересів держави. Професійна етика адвоката в тому сенсі, як її сприймає цивілізований світ, була відкинута геть-чисто і забута, як шкідливий «пережиток капіталізму».

У той же час, було б неправильним повністю заперечувати спроби окремих вчених і практиків повернутися до питань етичного плану в діяльності адвокатури, хоча б у дозволених системою межах.

Значний внесок у розвиток юридичної професійної етики радянського періоду внесли вчені-юристи: М.М. Полянський, Ю. Елькінд, М.С. Строгович, а пізніше В.В. Леоненко, О.С. Кобликов тощо.

Починаючи з перших днів післяреволюційної Росії, адвокатура пройшла дуже складний шлях своєї розбудови. Враховуючи ту обставину, що новий фактичний диктатор Росії, юрист за фахом і помічник присяжного повіреного в минулому, В.І. Ленін (Ульянов) люто ненавидів увесь адвокатський стан, легко пояснити всі поневіряння, які пройшла в своєму розвитку радянська адвокатура.

24 листопада 1917 р. було прийнято Декрет № 1 «Про Суд», який скасовував адвокатуру, прокуратуру, відділи кримінальних розслідувань і практично всю судову систему царської Росії. Без каральних органів, які багато років в радянській державі іменувались як судові та слідчі установи, нова держава існувати не могла. Але, якщо більшість юридичних установ повинна була швидко перебудовуватися на нових революційних засадах, то відновлення адвокатури революційне законодавство не передбачало взагалі. У зв’язку з цим, загальні збори московської колегії присяжних повірених постановили продовжувати адвокатську діяльність на основі законодавства 1864 р.

Згідно зі ст. 3 Декрету № 1 «Про Суд», на роль обвинувачів та захисників допускались «усі незаплямовані громадяни обох статей, що користуються громадянськими правами». Такий невизначений стан адвокатури проіснував до прийняття 7 березня 1918 р. Декрету № 2 «Про Суд», який обмежив коло осіб, що можуть виконувати функцію захисту. Приписувалося організовувати при місцевих Радах колегії правозахисників із досить обмеженими можливостями. Але й останні створювались вкрай повільно.

У тому ж таки 1918 р. Раднарком видав декрет, яким приписував місцевим органам влади створити єдину, організовану корпорацію захисників у рамках субсидованих державою колегій правозахисників. Основною метою держави у цей час було – розірвати зв’язок матеріального характеру між адвокатом та його клієнтом, що і було досягнуто. Це мало своїм наслідком повну втрату адвокатом зацікавленості і обов’язку твердо відстоювати інтереси клієнта.

У листопаді 1918 р. ВЦВК прийняв Положення «Про народний суд», яке замінило існуючі закони про суди та адвокатуру. Колегії правозахисників замінялись колегіями обвинувачів, захисників та представників сторін у цивільному процесі. Члени нових колегій перетворювались на державних службовців з оплатою, розмір якої встановлювався місцевими Радами і дорівнювався до окладів судей народних судів. Клієнти вносили плату за послуги на рахунок Комісаріату юстиції, з бюджету якого і сплачувалась заробітна плата.

Заборонялося звертатися за юридичною допомогою до адвоката безпосередньо. Звернення про забезпечення адвокатом мали направлятися керівництву колегії чи до суду, а вже ці інстанції призначали адвокатів. Головною метою всіх перерахованих тут нормативних актів було повне зосередження в руках держави важелів впливу на судові органи шляхом відлучення від участі в справі захисника.

З кінця 1918 р. захисника, за рідким виключенням, перестали допускати до участі на попередньому слідстві. Якщо за Декретом № 2 «Про Суд» присутність адвоката допускалась при провадженні у суді всіх кримінальних справ, то за Положенням «Про народний суд» 1918 р. судді мали право не допускати захисника до суду з метою представлення інтересів клієнта, за виключенням невеликої кількості випадків, коли на суді був присутнім державний обвинувач чи коли справа розглядалась судом у складі 6 засідателів.

11 травня 1920 р. Раднарком видає постанову «Про реєстрацію осіб з вищою юридичною освітою», згідно з якою, в триденний строк, після опублікування даної постанови, зазначені особи зобов’язані зареєструватися у підвідділах обліку та розподілу робочої сили за місцем проживання. Особи, що не зареєструвалися в зазначений строк, вважалися дезертирами і каралися судом. Таким чином, діяльність адвокатів, замінюється трудовою повинністю.

У червні 1920 р. на третьому Всеросійському З’їзді працівників юстиції приймається рішення про внесення змін до Положення «Про народний суд РСФРР» від 30 листопада 1918 р., згідно з яким колегії захисників та  обвинувачів замінюються системою періодичного залучення юристів до провадження справ. Але вже 21 жовтня 1920 р. ВЦВК приймається доповнення до Положення «Про народний суд РСФРР», яким повністю знищується навіть той паліатив, якими були колегії правозахисників. Як результат, буйно розквітає підпільна адвокатура, що не дуже влаштовує нову владу.

На четвертому Всеросійському з’їзді діячів радянської юстиції комісар юстиції Д. Курський змальовує перспективи подальшого розвитку адвокатури: «Або ми створимо організацію адвокатів, яка буде перебувати під нашим контролем, або візьме верх приватна практика». Саме на цьому з’їзді була запропонована для обговорення реформа адвокатури.

25 травня 1922 р. приймається Положення «Про адвокатуру». Воно лише в загальних рисах озвучувало ідею створення колегій захисників і тому вже 5 червня 1922 р. Наркомюстом приймається більш детальне Положення «Про колегії захисників». Колегії створювались у кожній губернії при губернських судах, а нагляд за їх діяльністю покладався на суд, виконком та про-куратуру. Отже, після десятків невдалих спроб видумати щось нове, більшовики повернулися до форми організації адвокатури, створеної реформою 1864 р. Різниця виявилася лише в тому, що новій владі адвокатура була потрібна ще менш ніж царському режимові. Але вона була змушена її терпіти з метою надання своїм діям видимість законності. Тому, повернувшись до зруйнованої дореволюційної моделі, більшовики запровадили до адвокатури потрійний державний нагляд.

Оскільки навчальні заклади, які готували юристів, не діяли, то цілком природно, що членами нових колегій були, в основному, т.зв. «буржуазні спеціалісти», які отримали освіту за царських часів. За цих умов, правляча партія більшовиків, бажаючи зберегти тотальний контроль над адвокатурою вводила до складу колегій, в основному на керівні пости, більшовиків. Найчастіше, це були люди неосвічені і темні, єдиним достоїнством яких було – відданість більшовицькій ідеї. Ця тенденція збереглась впродовж існування радянської системи, аж до її розпаду. В адвокатуру, наче в штрафний батальйон, на посаду завідуючих юридичними консультаціями, як правило, направлялись вигнанці і «погорільці» з прокуратури, судів і навіть міліції. Колегії очолювали виходці партійних органів чи вищих судових та прокурорських структур.

З кінця 1927 р. робились спроби перетворити колегії у т.зв. трудові колективи, що не мало успіху. В 1934 р. було підготовлено проект закону про адвокатуру, який було надруковано в часописі «За социалистическую законность» за 1935 рік під № 1. Поряд з колективною формою організації адвокатури, передбачалась можливість приватної адвокатури. Але цьому законові не судилось народитися.

На думку керівництва держави адвокатом міг бути той, хто вміє відстоювати свою точку зору і безстрашно виступати в боротьбі за те, у що він вірить, виходячи не з інтересів клієнта, а з інтересів соціалістичного будівництва, з інтересів держави. Професійні принципи адвокатури в тому вигляді, як їх сприймає цивілізований світ, були відкинуті і забуті, як шкідливий «пережиток капіталізму».

За цих обставин, більшовикам потрібно було створити видимість законності під час судової розправи з політичними супротивниками. Для цього в судовому процесі мав бути присутнім адвокат, але такий, який би був абсолютно контрольованим і ручним. Більш того, влада хотіла знайти в адвокатах своїх помічників у масових розправах. Але через наповнення колегій адвокатів юристами дореволюційного ґатунку, досягнути бажаного було нелегко.

16 серпня 1938 року було прийнято Закон «Про судоустрій СРСР, союзних та автономних республік». Наркомюст СРСР, якому була підпорядкована адвокатура, 22 грудня 1938 р. видав директиву «Про роботу колегій захисників». Цей документ започаткував систему заходів з остаточного перетворення адвокатури у вірно-піддану радянську установу.

Затверджене 16 серпня 1939 р. нове Положення «Про адвокатуру» 1939 року було «типовою» моделлю для всіх наступних законів про кор-порацію. Адвокатам заборонили суміщати роботу в держустановах на повну ставку з роботою в адвокатурі, що вимусило останніх вибирати між працею в держсекторі і працею в адвокатурі. Усі питання, пов’язані з діяльністю адвокатів, стали вирішуватися загальними зборами членів колегії адвокатів та її президією. Ці органи обирались таємним голосуванням.

В останні роки існування радянської держави здійснилися сподівання кількох поколінь учених та практиків-юристів, а, в такий спосіб, і населення величезної держави. Відбулися події, що мали велике значення і для зміцнення ролі адвокатури і для розвитку та лібералізації судочинства. 10 квітня 1990 року першим Президентом СРСР (він же і Генеральний секретар ЦК КПРС) було підписано Закон СРСР «Про внесення змін та доповнень до Основ кримінального судочинства Союзу РСР та союзних республік». Цей закон втілив мрії кількох поколінь радянських вчених-юристів, відображених у десятках монографій та дисертацій.

Захисник допускався до участі в справі з моменту пред’явлення обвинувачення, а у випадках затримання особи, що підозрюється в скоєнні злочину, чи застосування до нього заходу у вигляді взяття під варту – з моменту об’явлення йому протоколу затримання чи постанови про застосування цього заходу попередження, але не пізніше 24 годин з моменту затримання.