Сюжетно-тематичні особливості

української міфології.

В Європі до XIX ст. вивчалися лише античні міфи, інтерес до яких з'явився в епоху Відродження. Близько XV — XVI ст. на цей континент приходять міфи арабів та американських індіанців. Цікавість до міфів індійців, іранців, скандинавів та слов'ян з'являється лише на початку XIX ст. Наукове вивчення давніх вірувань показало, що міфи існували у всіх народів на певних стадіях їхнього розвитку.

Порівняльно-історичний аналіз основних міфологічних сюжетів переконує, що при всій їхній різноманітності міфи народів світу мають багато спільних рис, тем і мотивів. Тобто можна зробити висновок, що всі міфологічні системи і окремі уривки міфів є залишками чи не єдиного джерела, даного людству у спадщину з незапам'ятних часів.

За тематикою міфи можна поділити на кілька циклів:

1) космогонічні — про походження життя (сотворіння світу);

2) антропогонічні — про створення людини;

3) тотемічні — про тотемічних предків окремих племен, в основі яких лежать фантастичні уявлення про походження племені від певних тварин;

4) теогонічні — про походження богів;

5) календарні — про річні цикли природи та обряди, пов'язані зі зміною пір року і господарською діяльністю;

6) есхатологічні — про потойбічний світ та передбачення майбутнього;

7) історичні або культово-біографічні — про життєві випробування і діяння окремих героїв (тобто перехідні від опису міфічних божеств до подвигів героїв-людей).

Часто названі теми тісно перепліталися. Наприклад, розповіді про сотворіння світу обов'язково пов'язані з діяннями божеств, а в міфах про добування вогню персонажами виступають як боги, так і люди. Характерно, що космогонічні міфи, якими так багата українська міфологія, є ознакою високого рівня культурного розвитку народу. У культурно відсталих народів космогонічних міфів майже немає, а натомість — мотиви перетворення одних речей в інші, тварин в людей тощо. Міфологія — своєрідна система фантастичних уявлень людини про навколишній світ.

Цілісність української міфологічної системи була зруйнована в період суцільної християнізації українського суспільства. Власне українських міфологічних текстів до нас дійшло мало. Тому нині можлива лише наукова реконструкція основних елементів цієї системи на основі вторинних джерел, літописів, творів давнього часу, позначених християнським світоглядом їх авторів, а також фольклорних творів і матеріальних пам'яток (мистецьких виробів) стародавньої доби.

Мабуть, найбільше залишків міфологічних сюжетів українці зберегли в своїх обрядах, звичаях: колядках, щедрівках, веснянках, купальських піснях, замовляннях, забобонах тощо. Меншу вартість для вивчення міфології мають казки, бо в них навіть за наявності міфологічного елемента може бути багато побічного, побутового, християнського чи то просто жартівливого забарвлення. За висловом Івана Нечуя-Левицького «будувати на казках давню міфологію все одно, що писати історію якого-небудь народу на основі історичних романів». Хоча, звичайно, казки є цінним фольклорним матеріалом і яскравим виявом національного світосприйняття, забарвленого його життєвою філософією.

Одним з найархаїчніших є міф про сотворення світу, який зберігся в лемківській космогонічній колядці: серед моря ріс явір, на якому три голуби радилися, як світ «сновати». З піску хотіли створити Землю, з золотого каменю — «ясне Небонько», на якому засяє і «світле сонечко», і «ясен місячик», і «дрібні звіздочки». Подібні сюжети є в інших варіантах колядок. Як бачимо, сюжет ще не позначений пізнішими нашаруваннями на зразок сотворения світу Богом та Сатанаїлом. Хоча і в християнському міфі наявний момент пірнання у морські глибини, тільки тут замість птахів пірнає за наказом Бога Сатанаїл і після спроби обдурити Господа плюється горами і скелями. Порушена гармонія, естетичність міфа, його поетична чистота заплямована діями Сатанаїла. Те ж саме бачимо і в християнських міфах про сотворения людини.

Яким ліризмом сповнений космогонічний міф про небесні світила Сонце і Місяць, якою архаїчною красою і життєвою мудрістю позначене світосприйняття давнього українця! Сонце — прекрасна панна в золотих шатах. Місяць — парубок, котрий хоче одружитись з панною-Сонцем. Минає їхня перша весна, і Місяць починає закохуватись в Зорю. Тоді Сонці; своїм золотим мечем розрубує Місяця навпіл. З того часу «Місяць стає щербатим» — як просто пояснена зміна фаз місяця, яку людина здавна спостерігала! Українці перенесли в свою міфологію найприродніші родинні зв'язки, які яскраво виявляються в колядках, щедрівках, де всі явища природи розглядаються через призму сімейного щастя, родинних зв'язків, добробуту, взаємовідносин людей і богів.

А ось як пояснюється блискавка. Розбивання Хмари Громовиком розглядається як шлюб: Бог-воїн пробиває, запліднює своєю вогненною стрілою Богиню Хмару, яка проливається на землю благодатною зливою, що дає плодючість нивам, всякому зіллю. Аналогічні сюжети є у «Ведах», де хмари — небесні корови, яких переховує бог Врітра, а визволяє Індра (ідентичний нашому Перунові) .

Чистим від пізніших нашарувань можна вважати й міф про боротьбу Велеса з Перуном. Велес викрадає череду худоби (іноді людей або саму жінку Перуна), за що Перун періщить стрілами небо і землю; проте Велес ховається за камінням, під деревами, перетворюється в різних істот. Як наслідок цієї боротьби йде дощ на трави, квіти, овочі, злаки. Живлюща волога обожнювалася давніми народами, і це знаходило вияв у всіх міфологіях.

Жива вода також є у всіх індоєвропейських народів. Це джерельна вода, напившись якої людина набуває великої сили, хворі одужують, зцілюються. В українських міфах і казках також є сюжети з добуванням героями живої води. На противагу їй існує ще й мертва вода, яка відбирає в людини життя; нею користуються злі сили, щоб зашкодити герою.

У багатьох місцях України записані також міфи про сотворения світу з яйця. Сонце тут відоме в образі Жар-птиці, яка може одним своїм пером освітити весь сад. Зимовий Холод, як злий чарівник, хоче її викрасти. Проте Жар-птиця встигає знести золоте яйце, з якого навесні знову народжується (воскресає) джерело світла й тепла. Сонце-яйце своїм гарячим промінням зігріває землю, розганяє туман, примушує хмари лити дощові потоки — на землі встановлюється літо.

З уявленням про яйце як початок всього живого пов'язаний звичай писати писанки. До передхристиянських міфів належать мотиви яйця-райця, з якого з'являється все живе на землі. Залишки прадавніх міфів про яйце наявні в деяких казках, починаючи від Курочки-рябої й до Кощія Безсмертного, якого за останні століття переосмислено не менше, ніж Бабу-Ягу. Суперечливість казки в тому варіанті, в якому вона дійшла до нас, досить красномовна: якщо смерть Кощія в яйці, то чому він Безсмертний? Ім'я Кощій мовознавці пов'язують здебільшого з кістками покійника. А Баба-Яга — кістяна нога. Обоє вони — мешканці потойбічного світу (світу Нав), але обоє також можуть впливати на земне життя (Яв).

Символіка яйця як відродження душі померлого відома у скіфів: поховання в яйцеподібних курганах, де поховальна камера обсипалась жовтою глиною на зразок жовтка. В поминальні дні після Великодня українці несуть на могилки писанки та крашанки, щоб ними вшанувати, пом'янути своїх предків.

Безперечно, що яйце було річчю сакральною вже за трипільської доби. Дарування писанок з обрядовим цілуванням і побажанням здоров'я й довгого життя також було відоме ще до впровадження християнського звичаю «христосування».

Міфи й легенди про писанку рясніють суперечностями. Наприклад, у Польщі записана легенда: «жиди, щоб схилити Пілата до смертного вироку Ісусу, дарували дітям Пілата крашанки», тим самим задобрюючи його. Можна лише припускати, що ця легенда належить до часів, коли перші християни боролися проти язичницького звичаю писати писанки на Великдень. Переконавшись в неспроможності витравити із народного побуту писанки, а із духовної культури народу розуміння сакральності яйця, вони взяли писанки й крашанки до свого арсеналу. Так, увібравши в себе давні народні звичаї, християнство принесло цілий ряд міфів, що пояснюють саме християнське значення писанок. Проте й вони переконують, що писанки існували з прадавніх віків. Наприклад, український переказ про те, що Мати Божа писала писанки, коли Ісуса повели на Голгофу. Отже, писанки писали задовго до розп'яття й воскресіння Христа. Українці й нині вірять: «Доки писанки пишуть, доки колядники ходять, доти й наша віра руська буде в світі» (записано Володимиром Гнатюком на Гуцульщині).

Дохристиянські міфи про сотворіння людини здебільшого вказують на дерево як на матеріал, з якого створено людське плем'я. Це дуб, ясен або просто пеньок. Але, щоб вдихнути в людину життя, потрібен живий вогонь. Тому оживлення людини ще пов'язується з небесним вогнем — блискавкою. Перший чоловік в індійській міфології народився від блискавки. Грецький Прометей викрав у богів небесний вогонь і оживив ним першого чоловіка.

Як же народилися Дажбожі онуки? Міф розповідає, що Отець Русі мав двох дочок. Щоб продовжити свій рід, він мусив добирати достойних мужів своїм дочкам. За давнім звичаєм він вийшов у степ, але не знайшов мужів, «гідних величі і слави майбутньої Русі». Він помолився до Дажбога і його молитва була почута: Дажбог зійшов таємно і в чудесний спосіб запліднив своїм святим Духом дочок Отця Русі (чи не звідси у християн мотив непорочного зачаття?). Продовження роду в найдавніших народів завжди вважалося священною справою. Дочки радіють: «Бог зійшов межи нас! І будемо мати потомство! Вже про ясла дбаємо!» Так що Діва Марія не перша поклала немовля в ясла. Якщо українські Діви-Рожаниці були запліднені Духом Божим, то прийняв пологи Бог земного достатку: «Тут Бог Велес двоє отрочат приніс». Як бачимо, єдність духовного (небесного) і матеріального (земного) вже була відома нашим далеким предкам. Віра в божественне походження народу творила впевненість у своїй визначній історичній ролі, виховувала народ, гідний свого родоводу.

Міфи про божественне походження мали й інші народи: німці (від Одина), євреї (від сина бога Ягве) тощо. Найдавніші вчення про походження нації визначали її характер. Наприклад, як писав Володимир Шаян, міф про Рема і Ромула (засновників Риму), яких вигодувала вовчиця, формував вовчий характер римської імперії.

Отже, теми, сюжети, образи давньої української міфології багато в чому успадковані від єдиної індоєвропейської міфологічної системи, хоча мають свої місцеві риси і виразний український колорит. Чимало міфологічних мотивів використовували письменники-романтики в своїх художніх творах, доносячи до читача не тільки сам міф, але й своє власне прочитання його. На жаль, наш читач не завжди добре ознайомлений з самою українською міфологією, щоб побачити, що є справжнім міфом, а що художньою фантазією письменника. Олександр Афанасьев не даремно ставив питання про доцільність сучасних інтерпретацій давніх міфів. У кінці XX ст. спостерігається нова хвиля міфотворчості в художній літературі. Отже, проблема ускладнюється, та й навряд чи може бути певна відповідь на поставлене питання. Проте, безперечно одне — є нагальна потреба в повному зібранні українських міфів з аргументованим науковим коментарем або енциклопедії української міфології.

Світогляд і фольклорна творчість.

Термін фольклор походить з англійського Folk-lore, де folk означає «народ», «рід», «люди», a lore — «знання», «вчення, успадковане від предків з давніх часів». Нині під фольклором прийнято розуміти колективну усну поетичну творчість, хоча не виключено, що первісно вона мала своїх авторів. Таким чином, поняття фольклору значно глибше, ніж тиражоване в багатьох словниках його визначення «народна мудрість».

Часом у народній пісні передаються стародавні, інколи уже не зрозумілі самим виконавцям словесні формули чи ритуальні дії.

Розглянемо передхристиянське релігійно-світоглядне коріння духовного світу українців. Здавна своїх богів, кумирів, покровителів мав кожен рід, кожне плем'я. Рід включав не лише живих, але й померлих предків і ненароджених нащадків. Предок, помираючи, не залишає свій рід назовсім, він іде в потойбічний світ за «новим тілом». Згодом він повертається до життя через лоно жінки. Звідси бере початок звичай давати імена предків новонародженим. Отже, народження уявлялося як прихід тих прародичів, які відходили. Поховання покійника є виявом світоглядного уявлення про його перебування в родовому місці — в лоні матері-землі. Недаремно багато курганів мають форму яйця, а в центрі поховання посипане жовтим піском або охрою, що нагадує жовток яйця.

За покійним не було прийнято плакати. У найдавніші часи його смерть уявлялась як перехід до гурту предків, що померли раніше. Тому похорон-поминки (тризна) обертався своєрідним святом, що мало символізувати перемогу життя над смертю. Це були найархаїчніші звичаї нашого народу.

Для стародавніх українців все існуюче на землі існувало лише у належності до роду. Поза родом не мислилося нічого: ні людей, ні тварин, ні рослин, ні ріки, ні вогню, ні гори.

Людина є частиною природи, і це якнайкраще відчували наші предки. Обожнення природи — найвиразніший світоглядний принцип.

Звичай вносити до хати зілля, трави, квіти, колосся пов'язаний з культом предків. Вважалося, що душі померлих (Нав, Нав'я) живуть у полях, в лугах, лісах, водах.

Тому й у піснях та голосіннях звучать мотиви запитань, де зустрінеться людина зі своїм померлим родичем і в якому вигляді він з'явиться:

Відкіля вас дожидать,

Відкіля вас виглядать?

Чи вас із поля, чи вас із моря,

Чи з високої могили,

Чи з глибокої долини?

Або:

Чи ти зозулею прилетиш, Чи соловейком? Де я тебе перенайду — Чи в траві на росиці, Чи в городі на зіллячку?

Зв'язок живих з покійними не припинявся і після смерті. Предки могли впливати на урожай, добробут родини, без них не відбувалися ні господарські, ні польові роботи. Для них залишалася і частка зібраного врожаю. Культ предків був характерним для осідлих землеробських племен. Зміна пір року також розглядалася як прихід і відхід батьків: усе відбувається з волі Нав'я («родителів»).

Оскільки культові постаті були чисто родинними (згадаємо трипільські модельки житла, фігурки тварин — своєрідні урни для попелу спалених предків), то і виконавцями культів початково були голова і члени родини. Обожнювалися діди, баби, батьки, прабатьки, праматері, пізніше — Рід і Рожаниці.

У передхристиянські часи культові відправи здійснювалися волхвами — це були жерці язичницьких храмів. Вони не лише знали, як приносити жертви, здійснювати ритуали, але й були лікарями, ворожбитами, допомагали порадами, знали обрядові пісні-молитви.

Культовими зображеннями первісно були опудала, прикрашені стрічками дерева, снопи, маски на обличчях учасників обрядів тощо. -

Пізніше культовими зображеннями стали ідоли — дерев'яні статуї, часто прикрашені золотом і сріблом, дорогоцінними самоцвітами, а також кам'яні скульптури (докладніше про це див. тему «Релігійна культура українців»).

Магічність пісні та обряду.

Кожен обряд супроводжувався певними ритуальними, магічними піснями, тісно пов'язаними з первісним світоглядом народу.

Філософське наповнення фольклору змінюється у зв'язку зі зміною світоглядних основ, коли руйнується первісна структура обрядових дійств, їхній зміст, а часто і словесний текст. Відбувається розрив обрядової пісні з практичною метою. Пісня звучить сама по собі як художній твір, бо люди вже забули її магічну роль. Добре це чи погано? Ось яку відповідь на це питання знаходимо у Миколи Ткача: «Під час фестивалів, масових заходів линуть у січні — купальські пісні, в червні — щедрівки і колядки. І тоді падає сніг на білий цвіт, і гримить грім різдвяної ночі. А ми дивуємося: чому це так? — Знання втрачені. Традиції поруйновано. Предківські застереження відкинуто»1.

У 1909 р. Філарет Колесса писав, що обрядова поезія давно вже перестала збагачуватися новими піснями, бо народ не розуміє вже її давньої символіки.

Це нерозуміння, а часом і небажання усвідомити суть явища іноді призводить до моральних, екологічних і суспільних наслідків.

Дай, Боже, щоб нам вистачило здорового глузду не обернути голосіння на концертні твори, як це сталося з колядками, веснянками, що досить часто виконуються поза обрядом як звичайні ліричні твори.

В обрядах, піснях, казках нашого народу повною мірою виявилося його світосприйняття, образне мислення, віра в магічну роль ритуальних дій.

Так характерним для предків українців було уявлення про природу, в якій усі існуючі речі живуть своїм життям, тобто мають душу. Ці уявлення в науці прийнято називати анімізмом (від лат. anima — душа). У багатьох народних піснях трапляється цей прийом, де предмети і явища виступають як живі істоти.

Звідси уявлення про те, що всі речі, явища, а також рослини і тварини володіють такими ж властивостями, як і люди: «сонечко грає», «задумався місяць», «ой у полі могила з вітром говорила», «що ж ти, весно, нам принесла?», «а в лузі, в лузі, а в калиновім зажурилася перепілонька», «там сидів голуб з голубочкою, цілувалися, обіймалися». Такі художні прийоми називають антропоморфізмами (від гр. avvp шл о о — людина і fie p <рг, — вид, форма).

Обряди, яким приписувалася чудодійна сила і могутність, здатність впливати на людей і на сили природи за допомогою пісні, замовляння, ритуальних дій, називають магічними (гр. ц а у є і а— чаклунство).

Зміст і форма цих обрядів з давніх давен зумовлювалася насамперед хліборобським календарем, трудовою діяльністю народу, суспільними і родинними відносинами.

Отже, обряд — це комплекс символічних умовних дій, якими супроводжуються певні етапи в житті людей (весілля, похорон тощо), а також окремі трудові процеси (сівба, обжинки).

Поряд з поняттям обряд нині вживають слово ритуал (лат. ritualis — обрядовий) і церемонія (лат. caeremoni-alis — обрядовий, культовий), що означають урочисті, офіційні акти або церковні відправи.

Обрядова пісня — своєрідна давня молитва, що супроводжує культовий ритуал, це дохристиянський канон, ідентичний християнському «святому письму».

Поняття про календарно-обрядову поезію.

Все життя наших далеких пращурів було тісно пов'язане з календарем (про це докладніше див. у розділі «Астрономічні знання та народний календар»). Одним із найдавніших видів усної поезії народу є календарно-обрядові пісні, які відображали кожен цикл хліборобської праці у різні пори року. Цікавою рисою цих пісень часто є імітування трудового процесу: зображали рухи, які символізують оранку, сівбу, жнива тощо. Всі календарно-обрядові пісні відзначаються ліризмом. Це ніби художнє відображення самого життя в піснях, хороводах, іграх, танках.

До календарних пісень належать колядки й щедрівки (зимовий цикл), веснянки, гаївки, або гагілки (весняний цикл), русальні, петрівочні (назва штучного походження від христ. св. Петра, вірогідно накладена на купальські пісні), купальські (середина літа), обжинкові (збирання врожаю).

Пісні різдвяного циклу.

Зимове новорічне дійство розпочиналося в Святвечір (24 грудня) колядками. Колядки — це переважно величальні пісні, призначені для кожної конкретної людини: господаря, господині, хлопця, дівчини, дитини. У них часто називаються імена тих, кого величають:

А в пана Тараса умная жона

Бог йому дав, Бог йому послав

Умную жону, да в його дому.

Або:

Ой дай, Боже! Ой рано, рано кури запіли, А ще раніше пан Богдась устав... Ой панич гордий, молодець Павлусь. Святий вечор.

У багатьох колядках наявні мотиви весняних господарських робіт, тому фольклористи вважають, що в дохристиянські часи Новий рік святкувався навесні. Елементи колядування на Подніпров'ї відомі історикам, археологам ще з III тисячоліття до н.е.

Найархаїчнішими з них вважають колядки міфологічного змісту: про космічне море, острів-камінь, світове дерево (образ Всесвіту), про птахів-деміургів — творців світу Ось одна з таких пісень:

Коли не було з нащада світа,

Дажбоже! Тоді не було неба ні землі, А лише було синєє море,

Приспів «Дажбоже!» повторюється після кожного рядка.

А серед моря зелений явір. На явороньку три голубоньки, Три голубоньки радоньку радять, Радоньку радять, як світ сновати: «Та спустімося на дно до моря, Та дістанемо дрібного піску, Дрібний пісочок посіємо ми, Та нам станеться чорна землиця, Та дістанемо золотий камінь, Золотий камінь посіємо ми, Та нам станеться ясне небойко. Ясне небонько, світле сонечко, Світле сонечко, ясен місячик, Ясен місячик, ясна зірниця, Ясна зірниця, дрібні звіздочки».

Скільки ж тисячоліть могли співати наші предки цю різдвяну пісню? Адже принаймні протягом тисячі років їм нав'язують зовсім інші міфи про створення Всесвіту, міфи, які записані в Біблії. А колядки перероблені в сотнях варіантів від біблійного «Син Божий народився» до комуністичного «Рік Новий народився» — все ще співаються, як і тисячі років тому.

Біблія датує Сотворіння світу близько 6 тисяч років тому. Заселення України відбулося 400 — 300 тисяч років тому.

Створення Землі в науці визначається близько 3,5 — 4 мільярдів років тому.

Це відчуття безкінечності Всесвіту, своєї малості в порівнянні з космосом і бажання прилучитися до цього космосу спонукало людей шукати своєрідну точку опори — так виникає обряд прилучення до Бога, до його безмежності і вічності.

Цікаво, що міфологічний сюжет, відображений у цій архаїчній колядці , не раз використовувався і в мистецьких виробах найдавнішої доби: на одній знахідці зі скіфського кургану (бронзовий рельєф) бачимо створення світу птахами. Тут і дерево-явір, і сонце, і місяць. Можна ще й нині знайти подібні сюжети на стародавніх рушниках, збережених якимось дивом серед нашого, перетвореного на хаос, розбурханого лихоліттями світу.

До Сонця в колядках часто звертаються як до Дажбога, хоча в давніших уявленнях народу воно було жіночого роду — Сонячна панна.

Місяць також міняв свій рід. Його свято відзначається 1 січня. Інша назва божества Місяць-Василля. В українців він спочатку був жіночого роду, бо Місяць уявлявся як наречена Сонця. Про це йдеться в стародавній колядці:

Свята насилля діжу місила, Пироги пекла букатії, рогатії.

Назву Місяця «уаціля» залишили в Україні ще давні племена кіммерійців. Пізніше вона перетворилася у чоловіче ім'я Василь. Крім того, в цій колядці відображений звичай наших предків приносити жертву Місяцю у вигляді ліплених пирогів (Олександр Знойко) .

З часом уявлення про Місяць і Сонце змінюються, Сонце виступає як жінка, а Місяць — як чоловік:

Ясен місяць — пан господар, Красне сонце — жона його, Дрібні зірки — його дітки.

У багатьох дохристиянських колядках, щедрівках, весільних піснях зберігся образ Дажбога: Поміж трьома дорогами, рано-рано, Поміж трьома дорогами, ранесенько.

Там здибавсь князь із Дажбогом, рано-рано, Там здибавсь князь із Дажбогом, ранесенько...

Християнська церква, як відомо, з перших років свого існування переслідувала язичницькі вірування і свята. Тим більше, що першими єпископами Русі-У країни були греки. За колядки, щедрівки, писанки, веснянки вони до крові карають людей. У 1274 р. Київський митрополит Кирило III накладає прокляття «на народні пісні, щедрівки, колядки, бо вони бісовські, поганські». У книзі «Церковні настанови» також читаємо: «Хто колядує: «Уроди, Боже, жито, пшеницю» — хай буде проклятий. Колядування походить від скоту, а не від людей».

Проте й нині в багатьох колядках є заспіви, що починаються: «Ой, дай Боже», в яких чуємо відгомін «Ой, Дажбоже». Те ж саме — у новорічних побажаннях: «На шастя, на здоров'я та на Новий рік, щоб родило краще, як торік — жито, пшениця та всяка пашниця... Дай, Боже!»

Християнські священики, відчуваючи своє безсилля перед одвічними народними звичаями, намагалися підпорядкувати язичницькі свята християнському календарю. Про це йшлося і на Нікейському соборі (325 р.). День народження Місяця-Василя призначили днем святого Василя і почали давати це ім'я людям. У Чехії головним Богом був Святовіт. Коли побудували церкву, то її назвали церквою Святого Віта, щоб народ пішов туди. У Новгороді церкву, споруджену на місці капища Велеса, назвали церквою святого Власія. Так поступово і в колядках та щедрівкак з'являються образи Матері Божої, Ісуса Христа, а в народній драмі, вертепі — образи Ангела, Чорта, Ірода. Так Олекса Воропай на Херсонщині записав:

А в полі, полі сам Господь ходив. Сам Господь ходив, зерно розносив. Діва Марія Бога просила: «Уроди, Боже, жито, пшеницю, Жито, пшеницю, усяку пашницю...»

Отже, з часу хрещення України-Русі поступово змінюється й символіка колядок та щедрівок. Міф про створення світу також набув християнізованої форми: замість птахів виступає сам Христос, а замість Явора — кедрове дерево, на якому він був розіп'ятий, або з якого будують диво-церкву. Мотив побудови Всесвіту перетворився на мотив побудови церкви.

Колядки мають здебільшого 10-складовий вірш з дворядковою строфою (5+5)2. Іноді він записується як чотиривірш з 5-складовими рядками.

Що ж означає слово коляда! В українців це і сам обряд, і різдвяна пісня, і винагорода за колядування. Як стверджували давні автори Інокентій Гізель, Дмитро Туптало, Микола Карамзін. Коляда — один з язичницьких богів, що символізував початок року. Можливо від коляди походить і слово календар (рік). У римлян ідентичним Коляді був бог Янус, а від нього — назва першого місяця року «януаріс» (січень). Слово коляда є в усіх слов'янських народів із тим же значенням, що і в українців. На думку Олександра Знойка Коляда — це річне «Коло Лада».

Щедрівка — слово українського походження, його значення прозоре. Це щедрі побажання рідним і близьким, щедре частування гостей. Щедрівки виконуються на Щедрий вечір (31 грудня) і аж до Стрітення (2 лютого). Взагалі, протягом Різдвяних свят звучали і колядки, і щедрівки й інші пісні. Часто щедрувальники звертаються до господаря:

Пане господарю, чи спите, чи чуєте, чи дома ночуєте? Чи скажете щедрувати, свій дім звеселяти?

А отримавши дозвіл, починали щедрувати. Щедрівки так само, як і колядки, є стародавні (язичницькі) і ті, що створені по прийняттю християнства, тобто мають біблейські сюжети й образи.

Зразком стародавньої колядки може бути ось ця: Ой там, за горою, Та й за кам'яною,

Щедрий вечір, на добрий вечір. Ой там виходило три товариші.

Що перший товариш — То яснее сонце.

Що другий товариш — То ясен Місяць.

Що третій товариш — То дрібен дощик.

Що сонечко каже: «Як я ізійду —

То зрадується Старее и малеє».

А місяць каже: «Як я ізійду —

То зрадується Весь звір у полі.

Ой звір у полі , Чумак в дорозі,

Чумак в дорозі, Хазяїн у домі»

А дощик каже: «Як я ізійду —

То зрадується Жито й пшениця.

Жито й пшениця і всяка пашниця».

Приспів повторюється після кожних двох рядків.

Про те, що колядки, щедрівки чітко не розмежовувалися, складаючи всі разом зимовий цикл святкових пісень, свідчать такі пісні, у яких згадуються «три празники» уже в християнізованому вигляді:

Застеляйте столи та все килимами.

Та кладіть калачі з ярої пшениці.

Бо прийдуть до тебе три празники в гості:

А що перший празник — Рождество Христове,

А що другий празник — святого Василя,

А що третій празник — святе Водохреща...

Є окрема група пісень, котрі співали на Водохреща (Водосвяття), проте часто їх виконували як колядки і щедрівки:

Ой, на леді , на Йордані Святять воду три янголи. Йордан воду розливає. Ворон коні напуває. Там Орися біль білила, рум’янеє личко мила, До місяця говорила: «Ой, місяцю, місяченьку, Освіти ясно криниченьку...»

Як бачимо, християнські мотиви тісно переплітаються із стародавніми символами: Янголи, Йордан і Місяць. Сюжетами християнських щедрівок і колядок переважно було повідомлення про те, що Діва Марія народила дитя, про велику радість, прихід Нового року та побажання добробуту, щастя тощо.

Близько XVI ст. в українських містах, а пізніше й селах, крім колядок і щедрівок, носили по хатах ляльковий театр, який називався Вертепом. Походження його, як гадають фахівці, бере початок у братських школах, а розвивається в Київській академії. Це вертепна драма переважно книжного походження. Перша частина вертепу була «святою», тобто біблейською, а друга — народно-побутовою. Тут також виконувалося багато пісень як релігійного, так і побутового характеру.

Вертепні драми збереглися подекуди аж до XIX і навіть початку XX ст., але вже не користувалися особливою популярністю.

Куди міцніше тримається первісна народна драма, яка має глибинне коріння в українському фольклорі — «водіння Кози». Коза — постать, яка сприяє врожаю:

Де Коза ходить, там жито родить, Де Коза туп-туп, там жита сім кіп.

За сюжетом коза вмирає і воскресає під загальну радість учасників дійства і глядачір:

А в нашім сільці всі хлопці стрільці. Встрелили козу в правее ушко...

...уставай, коза, вставай, сірая...

Воскресіння кози символізувало відродження природи, смерть старого і народження нового року. Практична мета цього обряду — забезпечити майбутній урожай, добробут родини. Щодо походження образу Кози існують різні думки: тотем одного з племен («козиний народ»), сузір'я Козерога (в якому відбувається новорічне дійство). Цап, який супроводжує Перуна (з часу, коли Перун був мисливцем), або коза — жертовна тварина (іноді «козою» називали останній сніп пшениці, який так само символізує умирання рослини та її відродження після сівби).

Як бачимо, збереглися справжні глибинні звичаї, обряди, які ми вже не завжди розуміємо, проте вони хвилюють нас як відгомін минулих віків, як перлини архаїчної творчості наших предків.

Веснянки.

Минала зима, починалася зустріч весни. За народними уявленнями весну приносили птахи. Першими прилітали жайворонки, тому їм присвячено багато веснянок:

Чом ти, жайворонку, рано з вирію прилетів: Іще по горах сніженьки лежать, Іще по долинах криженьки стоять!

Ой, я тії сніженьки крильцями розжену, Ой я тії криженьки ніжками потопчу!

Протягом віків сформувався стрункий весняний обряд — закликання весни піснями, хороводами, іграми. Випікалося весняне печиво у вигляді жайворонків, голубків, яких діти розносили по селу, співаючи:

Благослови, мати,

Весну закликати!

Весну закликати,

Зиму проводжати!

Зимочка в возочку, Літечко в човночку...

У веснянках, як і в колядках та щедрівках, звучать мотиви турботи про майбутній добробут, заклики та побажання, замовляння врожаю тощо:

А де козаченько коня пас, (2)

Там барвінок по пояс.

А де Ганнуся ходила, (2)

Там рута й шавлія вродила.

Або:

Куди воробець ішов — Туди ячменець зійшов.

У веснянках найчастіше звучать звертання до птахів: гусей, качок, лелек, зозуль, ластівок. їм ставлять запитання про майбутній урожай, просять принести літнє тепло тощо.

Навесні, коли хтось вперше побачить якогось птаха, до нього говорили різні примовки, ставили запитання. Особливо це любили діти:

Лелеко-лелеко, до осені далеко?

Або (на Херсонщині):

Чорногузу, дядьку, Зроби мені хатку, І ставок, і млинок, І вишневий садок.

Або:

Ой вилинь, вилинь, гоголю, Винеси літо з собою, Винеси літо-літечко І зеленее житечко...

Коли хтось побачив уперше ластівку, треба було кинути їй вслід жменю землі і промовити: «На тобі, ластівко, на гніздо!» Це для того, щоб швидше приходила весна. Діти й дівчата, що мають на обличчі веснянки (ластовиння), 1 березня прохають у ластівки: «Ластівко, ластівко, на тобі веснянки, дай мені білянки!» — і біжать чимдуж, щоб умитися весняною водою. А якщо вперше побачать журавлів, то треба сказати: «Веселики», бо якщо скажуть: «Журавлі», то будуть цілий рік журитися. Весняні пісні ще називалися гаївками, гагілками, ягілками, яго лойками або маївками — залежно від місцевості. Коли в лісі розквітали проліски, хлопці та дівчата йшли «топтати ряст». Це була магічна дія, яка дає здоров'я й довголіття. При цьому співали:

Топчу, топчу ряст, ряст, Бог здоров'я дасть, дасть. Іде буду топтати, Щоб на той рік діждати.

У весняних іграх та хороводах імітувалися рухи, характерні для трудової діяльності: засівання поля, збирання врожаю, обмолот тощо:

Скажи ж мені, моя мати, як той льон брати?

От так, от і так!.. Скажи ж мені, моя мати, Як той льон посіяти?

От так, от і так! .,

Пробудження природи навесні пов'язувалося також із Богом Ярилом — уособленням родючої сили весняного сонця. Від появи Ярила зацвітають рослини, пробуджуються птахи, грають риби, запалюються коханням молоді серця. Існує повір'я, що сонце грає двічі на рік — в день його приходу (Великдень) і в день його відходу (Купайла). Ярила уявляли в образі вродливого парубка, який їде на білому коні з вінком квітів на голові, зі снопом жита в руках. За ним іде весна:

Весну діждали — заспівали.

Колесом, колесом сонечко вгору йде.

Ярило весну веде.

Весну веде, а зиму жене.

Весну веде крутим калачем,

А зиму жене ясним мечем,

Теплим вітром, дрібним дощиком.

Колесо і калач — символи Сонця, Ясний Меч — Перун (блискавка).

Весна — гарний час пробудження природи. Тому молодь збиралася в лугах, біля річок, водили хороводи, проводили весняні ігри. До наших днів збереглися такі ігри, але в них грають переважно діти. Це і «Довга лоза», і «Котик та мишка», і «Подоляночка», які супроводжуються піснями.

Багато веснянок нині втратили свої обрядові функції, ставши просто ліричними піснями молоді.