40

Тема 4. Суспільство як соціальна система, його соціальна

структура.Теорія соціальної стратифікації.

План:

1. Визначення поняття «суспільство».

2. Ознаки суспільства.

3. Типології сучасних суспільств світу.

4.Базові компоненти соціального життя.

5.Соціальний контроль як спосіб саморегуляції суспільства

6. Соціальні інститути суспільства

7. Соціальні норми.

8. Поняття соціальної групи: сутність та різновиди

9. Соціальна стратифікація

В залежності від історичного періоду, концепцій та шкіл у соціології поняття „суспільство” мало велику кількість різних тлумачень.

Автором оригінального вчення про суспільство як соціальну систему функціонуючих структур був американський соціолог Толкотт Парсонс (1902 - 1977 рр.).

Суспільство, за Т. Парсонсом, - це складно структуроване утворення, найважливішими елементами якого є соціальна система, система культури та система особистості.

Згідно з Арістотелем, все суспільне життя людей відбувається в межах держави, яка є «різновидом спілкування». Головними напрямками спілкування є: 1) спілкування в рамках сім'ї; 2) спілкування в контексті ведення суспільних справ; 3) спілкування для обміну благами. Якщо хтось живе за рамками держави, той, на думку Арістотеля, або знаходиться «вище людини», або є нерозвиненою істотою щодо моралі.

Другим щаблем розвитку об'єктивного духу, згідно з Г.Гегелем, є громадянське суспільство — економічні відносини між людьми, що здійснюються як реалізація їхніх багатоманітних потреб. У громадянському суспільстві кожна людина постає як мета для самої себе, всі інші (для неї) – ніщо. Водночас кожен усвідомлює, що без співвідношення з іншими людьми він не може досягнути своїх цілей у повному обсязі. Кожен для кожного у зв'язку з цим постає як засіб для досягнення своєї мети. І коли, здавалося б, різноспрямованість потреб і цілей об'єктивно підштовхує індивідів до зіткнення, в дію вступає загальність (розуму) – своєрідний грунт для опосередкування, на якому знаходять свою свободу всі одиничності. Особливість, обмежена загальність, робить висновок Г.Гегель, є єдиною мірою, за допомогою якої кожна особливість сприяє власному благу. Такою загальністю, згідно з Г.Гегелем, є держава.

Система культури входить до системи особистості шляхом її соціалізації і таким чином утворюється стійка та стабільна соціальна система. Система особистості взаємодіє із соціальною системою на основі

взаємодоповнення експектацій, що означає мотивацію індивідуальної поведінки "очікуванням іншого".

Основою самоорганізації суспільства, як вважає теоретик, виступають

міжособистісні відносини та взаємозв'язки, а також взаємодія індивіда та

"іншого".

На думку німецько - американського вченого Еріха Фромма (1900 -1980 рр.), суспільство є системою, яка самоорганізовується та саморозвивається.

Фактором, що визначає саморозвиток суспільства, він вважав "соціальний характер", який є результатом адаптації людини до соціальне-економічної структури суспільства, психологічним чинником суспільного розвитку і який може зміцнювати або руйнувати існуюче суспільство.

Функція соціального характеру полягає в тому, щоб формувати і

спрямовувати енергію людей, забезпечуючи функціонування та відтворення

суспільства. Для нормального функціонування суспільство повинно

сформувати соціальний характер, якому внутрішньо притаманними мають

бути: прагнення до праці, дисциплінованість, пунктуальність.

Сучасна соціологія визначає суспільство як сукупність усіх способів взаємодії і форм об'єднання людей, в яких має вираження їх всебічна залежність.

Ознаки суспільства - це ті стійкі риси, характеристики, які відрізняють суспільство як цілісне соціальне утворення від інших утворень.

Такими ознаками є:

• територія, на якій відбувається консолідація соціальних зв'язків,

розвиваються відносини і взаємодія індивідів. Територія локалізує

організацію соціального життя;

• універсальність, тобто всеосяжний, різнобічний характер суспільства.

Вона включає в себе все розмаїття соціальних зв'язків, відносин, соціальні інститути і спільноти. Універсальність суспільства дає можливість створити необхідні умови для задоволення потреб людини, самореалізації та досягнення особистої мети;

• автономність, тобто здатність до постійного відтворення, соціальних

зв'язків, внутрішньої саморегуляції за допомогою тих інститутів і

організацій, норм і цінностей, які утворюються всередині самого

суспільства;

• інтегративність, тобто можливість підкоряти собі індивідів, нові

покоління, залучати їх до соціального життя, відтворювати його

структуру.

Аналізуючи суспільство, необхідно виділити ті елементи, які

структурують, формують суспільство як цілісність. До них відносять:

• статусно-рольові позиції. У соціумі відбувається стандартизація

різноманітних видів взаємодій, що призводить до появи статусно-

рольових моделей поведінки. Це базовий, первинний рівень суспільства;

• соціальні інститути. Статусно-рольові позиції організовані, пов'язані між собою. Організованість та упорядкованість забезпечується за допомогою соціальних інститутів. Соціальні інститути виникають у процесі суспільного розподілу праці і суспільних відносин в межах соціальної організації суспільства. Кожен з них має свою мету, функції, статусно-рольові позиції та систему санкцій;

• соціально-ціннісні та культурні елементи.

Аналізуючи ці елементи, можна дати відповідь на питання, чому

суспільство не руйнується, не розпадається, а відтворюється як цілісна

система. Людина формується у конкретному культурному середовищі і, засвоюючи колективні уявлення про доцільність, необхідність

інституціонального розмаїття, вона сприймає його як природний стан

суспільства. Культура визначає ціннісні моделі поведінки людей у вигляді норм моралі, традицій, ціннісних орієнтацій тощо. Але можливості культури обмежені, лише вона не може забезпечити єдність суспільства. Тому політична влада через державне регулювання закріплює зв'язки між інститутами, спільнотами там, де впливу культури вже недостатньо, де норми моралі потребують підкріплення у вигляді права, закону, примусу.

Типології сучасних суспільств світу

Типології суспільств, так само, як типології будь-яких соціальних явищ (наприклад, держав, партій, особистості, конфліктів), можна розглядати як метод наукового пізнання, який полягає у диференціації різних суспільств за певною ознакою з наступним їх групуванням та схожими рисами. Вдаючись до типологічного описання суспільств, дослідники мають можливість

співставляти різні суспільства, порівнюючи їх, систематизувати знання про

них, досягаючи істини у процесі пізнання суспільної організації людського

життя.

Серед класичних типологій суспільств, яких нараховується не один десяток, виокремимо найбільш широко вживані та розповсюджені.

Марксистська типологія суспільств відома з середини XIX століття, згідно з якою існують п'ять типів суспільств, сутнісні риси яких зумовлені існуючим способом виробництва, і які поділяються на:

первісні;рабовласницькі; феодальні; капіталістичні та комуністичні.

Технократична типологія суспільств, яка набула особливої популярності у другій половині XX століття. Згідно з нею, виділяють три типи суспільств: а) доіндустріальні, або традиційні, які ґрунтуються на сільськогосподарській цивілізації, а технологічну основу їх складає ручна праця; б) індустріальні, які ґрунтуються на індустріальній цивілізації, а технологічну основу їх складає машинна праця; в) постіндустріальні, які базуються на інформаційно-комп'ютерній цивілізації, а технологічну основу їх складають знання, інформація.

Термін "постіндустріальне суспільство" був введений в науковий обіг американським соціологом Д.Рісменом у 60-х роках XX століття, а широкого розповсюдження набув з виходом однойменної книги Д.Белла в 1973 році.

Постіндустріальне суспільство він розглядає як таке, в економіці якого

пріоритетними стають не галузі виробництва товарів, а виробництво послуг, проведення наукових досліджень, розвиток освіти, підвищення якості життя.

На думку Д.Белла, провідним класом у такому суспільстві стає новий клас, представлений ; технічними фахівцями, технократами, експертами, консультантами. Прибічниками теорії постіндустріалізму виступають багато

західних вчених, котрі використовують різну термінологію, зберігаючи

єдність у розумінні сутнісних рис постіндустріального суспільства. Так, РДарендорф вживає термін "посткапіталістичне суспільство", А.Етціоні - "постсучасне", Е.Тоффлер, Р.Арон -"інформаційне", З.Бжезинський - "технотронне".

Досить часто вживаною є історична типологія суспільств. У загальних рисах вона окреслена Е.Гідденсом. Згідно з нею,; виокремлюють два типи суспільств: ранні (суспільства мисливців, збирачів, скотарські, аграрні, традиційні) та сучасні типи. Останні, у свою чергу, поділяються на:

• суспільства першого світу (від XVIII століття дотепер) - США, Західна Європа, Японія, Австралія, Нова Зеландія;

• суспільства другого світу (від початку XX століття до початку 90-х років XX століття) - СРСР, держави Східної Європи, які згодом, внаслідок політичних та економічних реформ, переходять до суспільств першого світу.

• суспільства третього світу (від XVIII століття, коли вони були

колоніями, дотепер) - Індія, африканські та південноамериканські країни;

• "нові" індустріальні країни - Бразилія, Мексика, Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Малайзія, Тайвань.

Достатньо розповсюдженою є типологія суспільств світу за політичними режимами, згідно за якою виділяються демократичні, авторитарні та тоталітарні суспільства. Близькою до цієї є типологія, запропонована К.Поппером у книзі "Відкрите суспільство та його вороги".

Він розподіляє всі суспільства на відкриті (демократичного типу, з пріоритетом прав людини) та закриті (тоталітарного та авторитарного типу з утиском прав та свобод людини).

Наприкінці XX століття набула популярності макросоціологічна концепція "золотого мільярду", згідно з якою існують високорозвинуті суспільства за рахунок матеріального виробництва перш за все, які здатні забезпечити своїм членам (а Це приблизно мільярд населення Землі) гідне життя, і решта суспільств, що становлять джерело дешевої сировини і дешевої робочої сили для високорозвинутих суспільств.

Кожна з наведених типологій суспільств має право на існування, базується на власних теоретико-методологічних засадах, має відповідний понятійний апарат, за допомогою якого можуть бути розкриті змістовні характеристики суспільств.

Базові компоненти соціального життя

Існування суспільства пов'язане з постійною взаємодією індивідів, соціальних груп щодо задоволення власних потреб та інтересів. Взаємодія ця формується поступово, ускладнюючись крок за кроком Переплітаючись, ці взаємодії утворюють міцну тканину соціального життя.

Елементарною частиною будь-якої соціальної діяльності людей є соціальна дія. Термін цей запровадив у соціологію М. Вебер, який розумів соціальну дію як таку, що є усвідомленою і співвідносною з діями інших людей або орієнтованою на них.

Структура соціальної дії така:

• дійова особа;

• потреба в активізації поведінки;

• мета дії;

• методи дії;

• інша дійова особа, на яку спрямована дія;

- результат дії.

Враховуючи те, що соціальна дія завжди усвідомлена, необхідно знати, що спонукає людину до неї. Тут постає питання про мотивацію.

Мотивація - це сукупність факторів, що спонукають до дії. В першу чергу це потреби, які можуть бути фізіологічними (їжа, відпочинок, секс та інші), а також потреби в безпеці, спілкуванні, визнанні, статусі тощо.

Соціальна дія є кроком до формування соціальної взаємодії. Здійснюючи соціальну дію особа відчуває на собі дію інших, а отже, відбувається обмін діями, тобто соціальна взаємодія.

Соціальна взаємодія - це система взаємообумовлених соціальних дій. Вони пов'язані циклічною причинною залежністю, коли дії однієї особи є одночасно причиною 'і наслідком відповідних дій іншої особи. Найбільш загальними типами взаємодій є: співробітництво та суперництво.

Соціальні взаємодії пов'язані із взаємними очікуваннями того чи іншого

типу поведінки по відношенню один до одного. Такі очікування можуть бути

епізодичними, невизначеними, або стійкими і сталими.

Якщо взаємодії набувають стійкого характеру, взаємні очікування

індивідів постійно змінюються і в той же час з'являються стійкі соціальні очікування, які надають взаємодії досить упорядкованого та передбачуваного вигляду.

Такі упорядковані та стійкі взаємодії називаються соціальними відносинами.

На думку сучасних соціологів, основою формування соціальних відносин є цінності.

Для існування суспільства необхідно закріпити деякі соціальні

відносини, зробивши їх обов'язковими для членів суспільства або соціальної

групи. Це стосується тих відносин, які відображають задоволення потреб,

необхідних для існування цілісної соціальної групи. Цю функцію виконують соціальні інститути.

Соціальні інститути - це стабільна та інтегрована сукупність соціальних зв'язків, норм, ролей і статусів, цінностей та вірувань, які регулюють всі сфери суспільного життя.

Головним завданням соціальних інститутів є задоволення основних життєвих потреб. Відповідно соціологи виділяють п'ять соціальних інститутів:

• інститут сім'ї та шлюбу (потреба у відтворенні людського РОДУ);

• політичні інститути (потреба у безпеці та соціальному порядку);

• економічні інститути (потреба у виробництві матеріальних цінностей);

• освітні інститути (потреба у соціалізації, передачі знань, досвіду);

• інститут релігії (задоволення духовних потреб).

Соціальний контроль як спосіб саморегуляції суспільства

Суспільство є багаторівневою системою, яка складається з підсистем,

соціальних спільнот та груп. Що ж утримує їх разом? Чому суспільство, в

якому кожна спільнота має свої специфічні потреби та інтереси, не

руйнується, не розпадається, а постійно відтворюється, зберігається як

цілісний організм? Упорядкованість суспільства базується на

взаємопов'язаних ролях, відповідно до яких особистість бере на себе

обов'язки по відношенню до інших і в той же час вимагає від інших

виконання своїх обов'язків. Для пояснення цього явища в соціології

використовується поняття соціального контролю.

Соціальний контроль - це особливий механізм регуляції поведінки і

підтримання суспільного порядку, який дає можливість зберегти традиції, звичаї, норми моралі, відтворити соціальні відносини в межах нормативної системи, прийнятої в суспільстві. Нормативне обмежуючи стиль життя своїх членів, група здійснює контроль за тим, щоб ніхто суттєво не відхилявся від прийнятих правил.

Механізмами соціального контролю за членами суспільства є:

• соціалізація, тобто процес засвоєння соціальних ролей і культурних норм,

який передбачає, що люди будуть виконувати свої ролі несвідомо, за

звичкою, традицією, перевагами. Людина повинна хотіти впорядкувати

своє життя, добровільно підкорятися законам суспільства і відчувати

розгубленість та роздратування, якщо ці закони порушуються;

• груповий тиск. Кожна людина є членом тієї чи іншої первинної групи (

сім'я, студентська група та інші). Група має свої неписані норми взаємодії,

поведінки. Член такої групи повинен дотримуватися мінімуму тих вимог,

норм, які існують в ній. Якщо цього не відбувається, до порушника

застосовуються неформальні санкції. Це може бути суспільний осуд або

ізоляція. Ступінь групового тиску залежить також від згуртованості групи.

Чим вона вище-тим сильніший тиск. Група виконує функцію

нормативного обмеження індивідуальної поведінки.

Головними структурними елементами соціального контролю є норми та санкції. Норми - це приписи, вимоги і очікування відповідної поведінки.

Норми можуть існувати на двох рівнях:

• норми, які існують в суспільстві, або у великих соціальних групах. Це

звичаї, традиції, закони;

• норми, які існують в малих групах "групові звички". Норми можуть

існувати як стандарти поведінки, або як очікувана поведінка.