1 Іздрик. «Воццек». Іздрик. Воццек & воццекургія. - Львів: Кальварія, 2002, с. 41-42.

Твір фіксує подолання межі тілесности Я, екстеріоризацію внутрішнього Я, що проривається до реальности, блукаючи мультимедійними сюжетами й образами (відео, кінокадрами). Пульсуюча свідомість «я» неспроможна вийти поза межі реприз-повторів та фетишів-речей, і в цьому специфіка постмо-дерного Іздрикового героя, що живе насамперед відеорядом.

У пошуках власного «я», у спробах викристалізувати цю невловиму субстанцію (передумова зустрічі першої і другої особи) завше натикаєшся на суто технічні обмеження внутрішнього оптичного збільшення, такого собі нейрофізіологічного блоу-ап (с. 39),

- коментує свій шлях такий герой. Цей герой абсолютно не передбачуваний, аморфно-плинний, здатний до безкінечних трансформацій, невловний. Процес постмодерністської смерти Героя Іздрик досліджує послідовно й усебічно.

Такий герой нібито відмінний від оповідача, який сидить, тримаючи гостро відточеного олівця та придумуючи задум нового тексту й наступні ходи свого героя. Та водночас цей герой тотожний оповідачеві, він є режисером-постановником кліпу про власне «я».

Пульсації цієї уявної кульки, цього нового і суверенного твого «я», ніяк не залежали від твоєї ж таки волі і не підлягали жодним закономірностям. Така непередбачуваність страшенно вимотувала і втомлювала (с. 42).

Іздрик будує віртуальну постмодерну реальність, відтворює психиделіку болю та сновидінь героя, який утікає в сни. Адже дійсність безваріянтна, а сни дають простір свободи та фантазії.

Однак «хтось прагне керувати снами». Це зауваження внутрішнього цензора засвідчує, що віртуальну реальність також хтось контролює. Воццек (цей ідеальний Інший) також хоче контролювати свідомість свого героя, названого літерою А. Загадка імені в тому, щоби дізнатися, хто цей А. - хтось інший, пер-шолюдина, антихрист, анти-Я? Отож постмодерністський роман зберігає розщеплення автора та героя, при цьому значно модифікуючи їхні стосунки. Влада автора демонізується, як ось у Андруховичевих творах, або складно переплітається, як у Іздрика, зі свободою свого героя-alter-ego.

Перманентний стан постмодерного анти-героя - біль, постійна спокута. Біль - сенс існування (правічний, родовий, каїнівський), він відбирає свободу дій і не допускає до «іншого». Власне, сама зустріч з «іншим» стає непотрібною.

Зростає небезпека побачити чуже обличчя, - а воно може виявитися знайомим, - зростає небезпека відкрити своє обличчя, - його можуть помітити. Відтоді воно буде поміченим. Рух на цій стадії мусить бути прецизійним. Це потребує серйознішого вишколу, ніж просте ненаступання на чорні плитки підлоги чи оминання тріщин в асфальті (с. 45),

- коментує самоаналіз протагоніст «Воццека».

Подальше розчленування «я» і дематеріялізацію реальности простежуємо в наступних Іздрикових творах. Ось, наприклад, історія кохання, що є одним із лейтмотивів «Подвійного Леона», граматично побудована так, щоб онтологічно підтверджувати повторюваність (відбулість) історії та зустріч «я» і «ти». Герой «Подвійного Леона» живе в подібному до кафкіян-ського несправжньому світі Медичного Закладу Закритого Типу, сприймаючи реальність водночас іззовні та зсередини себе - «я (а отже й ти) наперед знаю історію»,

отож він йшов, усе ще йшов, і я був ним, в ньому, як завжди невловимий, невидимий, всеприсутній і неіснуючий. Зрідка він поглядав на схеми гіпнотичних евакуацій, на номери на дверях, на надписи ЕХІТ. Та схеми були фальшивими. А номери лише імітували езотеричний порядок адміністративної кабалістики. А виходи нікуди не вели2.