2. Історичний розвиток української політичної думки

Розвиток національної держави у будь-якому суспільстві неможли­вий без опертя на досвід національного державотворення і традиції політичної думки цього суспільства.

Справа розбудови національної держави повинна бути справою кожного її громадянина (відповідно до одного із законів Солона, гро­мадян, які байдуже ставилися до громадських справ поліса, оголошу­вали безчесними і позбавляли громадянських прав), але в першу чер­гу - державних службовців. Адже, на відміну від решти громадян, за­йняття державними справами є їхнім професійним обов'язком. А тому знання основ традиції української політичної думки для дер­жавного службовця с безперечною необхідністю.

Політична думка сягає своїм корінням найдавніших часів, ще у IV— III тис. до н. е. Саме тоді розпочався інтенсивний процес переростан­ня первісного суспільства у державні утворення, а інтелектуальніші представники людської спільноти стали замислюватися над мистецт­вом керування державою та сутністю людського суспільства. Спочат­ку виникає параполітологічна думка, яка долає шлях від міфологічних форм світорозуміння до раціонально-логічних і чимдалі набуває ознак теоретичного знання.

На території сьогоднішньої України перші ознаки політичних док­трин з'являються на межі І-ІІ тис. до н. е. з появою перших держав­них утворень. Однак значного розвитку цей процес набув у князівсь­кий період української історії. Характерною рисою політичної думки давньої Русі було те, що вона розвивалася у богословському руслі і під значним впливом політично-правової доктрини Візантії. Це знайшло своє відображення у двох головних суспільно-політичних концепціях того часу - "богоугодного володаря" та князівського єдиновладдя.

Творцем концепції "богоугодного володаря" був ігумен Феодосій -і вона відповідала православній доктрині "династичного панування" та стверджувала правомірність домінування в державі духовного про­воду.

Концепція князівського єдиновладдя знайшла своє відображення у поглядах митрополитів Іларіона та К. Смолятича і спиралася на ідею великокнязівського централізму.

Митрополит Іларіоп відомий своїм твором "Слово про закон і благодать", що був написаний і виголошений з нагоди завершення будівництва собору св. Софії у Києві. У ньому він доводить необґрун­тованість претензій Візантії на керівництво руською Церквою та роз­виває ідею суверенітету влади на всіх руських землях. У руслі цієї ідеї мислитель відкинув також закони іудеїв як такі, що порушують при­родну рівність і свободу людини та закріплюють богообраність одно­го народу. Обмірковуючи питання про оптимальну форму державного правління, Іларіон чітко висловлюється на користь монархії. Вона йому імпонує, бо дозволяє зосередити владу в руках одного правителя, що с запорукою територіальної цілісності і сили держави.

Автор "Повісті минулих літ" монах Нестор також розвиває теми рівності Київської Русі з іншими державами Європи та збереження єдності руських земель. Однак, на відміну від Іларіона, він обґрунто­вує не князівське єдиновладдя, а схему колективного правління Руссю всім князівським родом Рюриковичів на чолі зі старшим київським князем.

Питанням організації верховної влади у державі, уникнення між­усобиць та беззаконня присвячене "Повчання" Володимира Мономаха (1053-1125). Ідеї єдності українських земель та великокнязівського централізму домінують у "Слові о полку Ігоревім".

Отже, у давньоруській політичній думці були відображені дві най­актуальніші проблеми того часу: обґрунтування рівноправності Русі з іншими державами, зокрема з Візантією, та необхідність централізації руських земель задля збереження держави перед зовнішніми загро­зами.

Природний хід розвитку Київської держави був перерваний тата-ро-монгольським нашестям, яке зруйнувало її традиційні інститути. Залишки власної держави продовжували функціонувати у важкодоступних районах українського Полісся та у Галицько-Волинському князівстві, куди у ХІІІ-ХІV ст. змістився центр української держав­ності.

На політично-правових традиціях Київської Русі базувала свою діяльність і Литовська держава, яка від середини XIV ст. до Люблін­ської унії 1569 р. виступала спільною литовсько-українсько-білоруською формою співжиття. В ній продовжуються і традиції української політичної думки, що найяскравіше знайшли своє вираження у суспі­льно-політичних поглядах Юрія Котермака-Дрогобича (1450-1494) та Станіслава Оріховського-Роксолапа (1513-1566).

Юрій Котермак-Дрогобич - мислитель-гуманіст, астроном, астро­лог, медик і математик. Народився у Дрогобичі, а навчався у Львові. Кракові й Болоньї (Італія), був ректором Болонського університету та викладав астрономію у Краківському, де його учнями були такі ви­датні діячі, як польський астроном М. Копернік та німецький гуманіст К. Цельтіс. Одна із найвідоміших його робіт - "Прогностична оцінка поточного 1483 року", в якій вчений опрацював прогноз розвитку суспільно-політичного життя в Західній Європі на вказаний рік.

Станіслав Оріховський-Роксолан народився у с. Оріхові на Перемищині й навчався у кращих університетах Європи: Краківському. Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському. Найвідомішими науковими працями вченого є "Про турецьку загрозу" та "На­пучення польському королеві Сигізмунду Августу" у 2 томах. У них він один із перших у тодішній Європі та ще за 100 років до Г. Гроція і Т. Гоббса розробив ідею природного права і вибудував т. зв. піраміду королівської влади.

Період Реформації. Після укладення Люблінської унії 1569 р. та об'єднання Литви і Польщі в одну державу до неї потрапили й більшість українських земель. Під натиском полонізації ряд представників укра­їнської аристократії та православного духовенства пішли на укладен­ня в 1596 р. церковної Брестської унії з Папою Римським, відповідно до якої визнавалася його церковна зверхність в обмін на збереження традиційних обрядів і церковної автономії.

В українському суспільстві розгорнулася бурхлива дискусія з релі­гійних питань. За своєю суттю вона мала чітко виражений політичний характер, а отже, породила сплеск політичної думки у формі полеміч­ної літератури. Вона хоч і не мала на меті пропагування ідеї віднов­лення державності, але будила в українців національну самосвідомість.

Однією з перших у масиві полемічної літератури з'явилася книга "Апокрисис" дрібного волинського шляхтича Христофора Філалета. Вона була відповіддю на твір білоруського єзуїта Петра Скарги "Синод Брестський". Окрім релігійних питань, X. Філалет піднімає у своєму творі ідеї обмеженої монархії, природного права і суспільно­го договору. Він вважає, що відносини між монархом і народом мають грунтуватися на законах і добровільній згоді. Влада монарха зовсім не стосується душі людини і не є абсолютною щодо її тіла, - а отже, він не може творити свавілля.

Серед мислителів-полемістів, безперечно, найвиразнішою була по­стать Івана Вишенського (1545/1550-1620), що народився в с. Судова Вишня у Галичині та став монахом Афонського монастиря у Греції. Найвідомішою його працею є "Писання до єпископів, які втекли від православної віри", також написане у відповідь на згадану книгу П. Скарги. Основна ідея полемічної творчості 1. Вишенського - соці­альна рівність. Він доводив, що люди є рівними у правах від природи, та ідеалізував давньохристиянську євангельську громаду. Виходячи з ідеї соціальної рівності та відкидаючи принцип єдиновладдя, І. Вишенський висуває ідею соборності, суть якої полягає у тому, щоб жити "соборно один одного ісправляючи, а не одному над всіма володіти".

Період козацько-гетьманської держави. Активним каталізатором для формування політичної думки в українському суспільстві стало відновлення Богданом Хмельницьким Української держави в козаць­ко-гетьманській формі на базі традиціоналізму і новаторства, її традиціоналізм базувався на соціально-політичному устрої запорізького ко­зацтва, а новаторство полягало в перетворенню посади гетьмана на посаду глави держави і в поширенню козацького військово-адмініст­ративного устрою на устрій новоутвореної держави.

Історія козацько-гетьманської держави завершується періодом Руї­ни. На початку XVIII ст. зі збройним намаганням її відновити виступає гетьман Іван Мазепа. Поразка під Полтавою перекреслила його дер­жавотворчі плани. Однак наслідки його прагнень залишили свій слід в тодішній українській політичній думці, а найвиразніше - у договорі гетьмана Пилипа Орлика (1672-1742) із запорізькими козаками "Пакти й Конституції прав та вольностей Війська Запорозького", що був укла­дений 16 квітня 1710 р. і відомий як "Конституція Пилипа Орлика".

Конституція визначала, що всі поточні справи у державі вирішує Гетьман спільно з радою Генеральної старшини, яка була підзвітна йому. Але основоположні питання державного життя належать до відання Генеральної ради, яка складається із Гетьмана, Генеральної старшини та цивільних полковників і козаків (по одному від кожного полку). Ге­неральна рада мала б збиратися тричі на рік - на Різдво, на Покрову і на Великдень. Судові справи належали до відання Генерального суду, що не підлягав Гетьманові.

"Конституція Пилипа Орлика" була пройнята духом демократизму. А тому вона стоїть в ряду найцікавіших політичних документів того історичного періоду, який характеризувався цілковитим пануванням у Європі абсолютних монархій.

Цей документ був спробою узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини на основі державницьких традицій українців і полі­тичного досвіду Запорізької Січі та поєднати його із досягненнями за­хідноєвропейської політико-правової думки. В цьому сенсі він також був винятковим явищем у тогочасній українській політичній думці.

Ще одним документом, в якому П. Орлик обґрунтував ідею неза­лежності Української держави, було його звернення до урядів євро­пейських держав під назвою "Вивід прав України". Автор доказував у ньому, що Україна с вільним князівством, у якому суспільні стани за власною волею обирали собі гетьманів. Найпереконливішим доказом суверенності Української держави є факт укладення нею договору із Росією. Договір був порушений російською стороною, а отже, втра­тив чинність.

Загалом, характеризуючи розвиток української політичної думки у ХVІ-ХVІІ століттях, можна стверджувати, що в Україні окреслило­ся значне відставання політичної теорії від рівня політичної свідомості народу. Тогочасні богословські та світські мислителі приділяли увагу проблемам людини як найвищого творіння Бога, але не як політичної особи. Проблеми держави і права рідко потрапляли у поле їхнього зору.

Українська політична думка доби Середньовіччя не набула цілісно­го, розвинутого і концептуального характеру. Пройшовши через етапи міфічного та релігійного сприйняття суспільних процесів, вона з по­чатком XVIII ст. мовби завмерла на порозі формування філософського аналізу політичних процесів. Добре знаючи давньогрецькі та захід­ноєвропейські теоретичні напрацювання, українські мислителі не змог­ли піднятися до рівня логіко-понятійного аналізу політичних інсти­тутів і процесів та їх емпірико-теоретичного вивчення.

Національно-визвольний етап. На поч. XIX ст. всі українські землі виявилися поділеними між двома найбільшими монархіями Європи -Австрійською імперією Габсбурґів та Російською імперією Романових. Після розгрому Запорізької Січі та ліквідації Гетьманщини в підросійській Україні спостерігається занепад політичної думки. Осмислення ситуації відбувається у формі таємних політичних това­риств.

До найвідоміших українських таємних товариств XIX ст. належить Кирило-Мефодіївське Братство (1845-1846). Із його діяльністю пов'я­зане домінування в українській політичній думці національно-визволь­ницьких тенденцій. Товариство виробило першу політичну програму українців - "Книгу битія українського народу". Провідною ідеєю цьо­го твору є ідея українського месіанізму, відповідно до якої Україна мала виконати Божу волю і порятувати слов'янство. А тому своєю метою Кирило-Мефодіївське Братство проголосило утворення слов'янської федеративної держави на чолі з Україною, зі столицею в Києві, діючої на засадах справедливості, рівності, свободи і братерства. До складу федерації мали б увійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія, Болга­рія. Вища законодавча влада у такій державі належала б двопалатно­му сеймові, а виконавча - президентові.

Безпосередньо причетним до діяльності Товариства був Тарас Шев­ченко. В історії української політичної думки його заслуга полягає в тому, що він своїми творами пробуджував історичну пам'ять українців і формував основи їх національної свідомості.